Котлети рум’янилися на сковорідці, наповнюючи кухню приємним запахом. Сьогодні я була надто втомлена, щоб мати бажання готувати. Мої ноги гуділи, а спина нила. Котлети пригоріли. Але байдуже.
Чи буде йому до цього діло? Чи помітить узагалі? Може, трохи побурчить через підгорілу скоринку. Але цікаво, що б засмутило його більше: пересмажені котлети чи те, про що я мовчу? Спроба врятувати вечерю, зменшивши вогонь, була очевидно невдалою.
Я присіла, ніби вперше за день, і на мить задумалася. Що я маю після 20 років подружнього життя? Гостинку, двох проблемних підлітків і роботу 5/2. Ну і чоловіка, для якого я ніби тінь. Постійно питаю себе, коли це почалося – коли він перестав мене бачити, а я – намагатися бути поміченою. Цікаво, як життя може стати таким сірим і непримітним. Тож ось яка тепер я – по вуха в рутині, без перспективи зрушити з місця.
Добре, що діти сьогодні в моїх батьків. У мене немає сил ще й на них. Останнім часом будь-яка розмова закінчується сваркою, а я сьогодні надто втомлена для цього. Без них у домі нарешті стало тихо, але навіть так важкі думки не відступають.
Я почула, як чоловік повернувся додому. Дзвін ключів на столі, потім глухий стукіт скинутих черевиків. Далі він пробурчить щось про колег, зніме пальто та піде мити руки у ванній. Вже майже до секунди можу передбачити кожен його рух. Коли він нарешті сів за стіл, я подала пригорілі котлети з кашею.
– Як твій день?
– Нормально.
Прозвучало, ніби двері захлопнулися перед моїм обличчям. Не глянувши на мене, він одразу приступив до їжі. Я сіла навпроти. Він рухав виделкою повільно та методично, починаючи з їжі на краю тарілки й поступово просуваючись до центру. Давня звичка – відлуння маминих настанов, як не обпектися гарячою їжею. І ось, стільки років по тому, він усе ще дотримується її вказівок, навіть не помічаючи цього. Мамин хлопчик.
Цікаво, чи схвалювала мене колись свекруха? У неї завжди був для мене особливий «комплімент» чи нагадування на кшталт «а от я в свої часи». Навіть зараз вона все ще має великий вплив на сина. Іноді мені здається, що мій чоловік одружився зі мною, бо потребував, аби про нього дбала ще одна жінка.
Я опустила погляд на свої руки, що нервово перебирали край скатертини. Так було не завжди. Ми були щасливі та годинами розмовляли про все на світі – про плани й тривоги, про те, чого хочемо від життя. Ці розмови створювали затишок. Я тихо зітхнула й подивилася на чоловіка. Він постарів і виглядав втомленим, власне, як і я. Наша молодість минула, а на її місце прийшло щось… щось незрозуміле.
Колись він ділився зі мною всім. Я завжди дізнавалася про все першою. Тоді було відчуття, ніби ми зможемо разом подолати все, що завгодно. А тепер? Тепер це двоє чужих людей, що сидять за одним столом, розділяючи спільний простір, і на цьому все. Тепер тиша між нами гучніша за будь-які слова.
Невже так мало статися? Невже всі пари проходять через це, коли вогонь почуттів згасає, а буденність забирає своє? Можливо, я просто чогось не розумію. Раптом я руйную щось абсолютно нормальне? Може, так і має бути в тривалих стосунках, а я просто цього не усвідомлюю? Чим більше я про це думаю, тим сильніше втомлююся від цього ходіння по колу.
Можливо, я все ускладнюю. Мама завжди казала, що мій найбільший ворог – це я сама. «Ти завжди перебільшуєш», – так вона казала. Може, мама була права. Або ж я просто майстер спорту по стражданню, що надто комфортно почувається у ролі жертви. Можливо, саме тому я мовчу з дня в день, тихо сидячи навпроти нього й дозволяючи рутині заповнювати простір, де мали б бути слова.
Якщо чесно, я навіть не знаю іншого життя. Одного разу мій психолог попросив мене уявити його, але я просто не можу. Я намагаюся, але це як в стіну дивитися. Яким би могло бути моє життя? Що б я робила? Хто б я взагалі була? Пустота.
Що там казав той блогер з Інстаграму? «Просто зупинись на мить і запитай себе: про що цей страх? Які вигоди у стражданні?» У мене немає відповіді — ані тоді, ані зараз. Знаю тільки одне: я трохи налякана. І що задихаюся під вагою всього цього.
А воз і нині там. Мовчазний і паралізований тривогою.
Він повільно жував, не підозрюючи про бурю, що вирувала в мені. Котлети, які він так любить, лежали недоторкані на краю тарілки, чекаючи своєї черги. Скільки ще вечорів ми сидітимемо отак? Скільки ще разів я збиратиму по крихтах свою сміливість, щоб і далі мовчати, залишаючи важливе несказаним?
Він раптом підняв на мене очі, ніби прокинувся від чар. Наші погляди зустрілися, і на мить мені здалося, що він усе зрозумів. Але ні.
– Котлети трохи підгоріли.
Я розсміялася. Слова зірвалися з вуст, перш ніж я встигла їх зупинити.
– Бо ми всі вигоріли.
