1.
Коли я зрозуміла, що сплю? Це відчуття прийшло несподівано, наче легкий дотик осіннього вітру. Я сиділа на балконі, загорнувшись у м'який плед, і дозволяла променям заходу сонця пестити моє обличчя. Спокійний, тихий, теплий осінній парк розгортався переді мною, ніби сторінка з книги, де кожна деталь дихає затишком. Я не думала про те, що було колись, що буде потім. У цьому світі був лише теперішній момент — я і ці золотаві кольори, що переливалися між гілками дерев. Здавалося, що навіть час вирішив зупинитися, аби не порушити цієї гармонії. Це негласне правило сну: хоч ти і про щось здогадуєшся, не намагайся називати це вголос. Думки, як птахи, боялися наближатися, залишаючи мою свідомість легкою, прозорою.
Я йшла вулицею, насолоджуючись кожним дотиком прохолодного вітру до шкіри. Він огортав мене, немов намагаючись заспокоїти. Але тривога всередині розросталася, наче тінь, що неможливо відігнати. Щось було не так. Кроки позаду здавалися надто ритмічними, надто наближеними. Я боялася озирнутися. Боялася, що, зробивши це, надам цій загрозі реальної форми. Відчуття, що мене переслідують, стало нестерпним. Серце калатало, віддаючись у вухах. Я пришвидшила крок, а потім побігла, нервово перебираючи ключі в руці. Усе, що потрібно, — це знайти потрібний. Дихання збивалося, серце гучно калатало. Наблизившись до дверей, я торкнулася ключем до панелі. Миттєво почувши м'який клац, я штовхнула двері й влетіла всередину, зачинивши їх за собою з усієї сили. Я стояла, спираючись на стіну, повільно переводячи подих. Кожен вдих здавався ковтком безпеки. З кожним видихом тривога поступово танула, розчиняючись у тиші під'їзду. Тут було тихо, так, ніби весь світ вирішив притихнути разом зі мною. Жодного писку, жодного шарудіння. Все здавалося таким звичним, спокійним. Аж раптом я почула звук. Скрип, пронизливий і химерний, ніби двері за моєю спиною відкрилися самі. У цей момент кров застигла у моїх жилах.
Я повільно повернулася і побачила його. Точніше, не побачила — я відчувала його погляд, пронизливий і важкий, наче він бачив усе, чого я боюся. Його обличчя ховалося під тінню капюшона, залишаючи тільки темний силует, який здавався частиною ночі. Хто він? Чого він хоче? Питання громом розривали тишу в моїй голові. Ми стояли, завмерши, десь кілька секунд, але вони здалися вічністю. Простір між нами був наповнений напругою, яка тиснула, як щільний туман. Я вже майже зібралася прокинутися, проте він зник. Розчинився у повітрі, наче його ніколи й не було.
2.
Тепер я могла впевнено сказати: почався другий сон. У ньому я знову йшла вулицею, але цього разу не звичною дорогою, а вузькою стежкою, що звивалася між заржавілими гаражами. Навколо мене снувала юрба людей, їхні обличчя були розмитими, як плями на старій фотографії. Я не звертала на них уваги. Усі мої думки і погляди були спрямовані на того, хто зараз переді мною — незнайомця в капюшоні. Він не промовив жодного слова, але я чула його голос у своїй голові, спокійний і тихий, немов відлуння:
— Нам потрібно поговорити. Але не тут, не серед цієї метушні.
Ми йшли поруч, і хоч він був за крок від мене, здавалося, що між нами тисячі кілометрів. Проте його тепло — це незвичне, невидиме тепло — торкалося мене, мов легкий подих. Я не бачила його обличчя, але чітко відчувала красу його душі, якимось дивним, незрозумілим чином. Я хотіла кричати. Подумки благала:
— Покажи себе! Обіцяю, я не прокинуся.
Але у відповідь відбивалося лише тихе, мов дзвін у порожнечі:
— Ні, ти не зможеш.
Гаражі навколо, здавалося, підсміювалися з нас, їхні потріскані стіни шепотіли щось своє, незрозуміле. Сон ставав усе більш нереальним, але я не хотіла його відпускати.
Аж раптом він обійняв мене. Це було несподівано і водночас природно, ніби саме цього я чекала все своє життя. У ту ж мить навколо нас почали з'являтися люди. Вони вишикувалися в ідеальне коло, мовчки стоячи і спостерігаючи за нами. Їхні обличчя були нерухомими, майже неживими, але мені було байдуже. Усі ці люди зникли для мене, залишився тільки він. Його обійми були теплими, як промінь сонця після довгої зими. Вони не просто гріли мене, вони наповнювали життєвою силою, щастям, якимось дивовижним спокоєм, що я досі не знала. У цьому дотику було більше розуміння, ніж у словах, більше підтримки, ніж у всьому, що я коли-небудь відчувала. Я знала: що б не сталося, я готова зробити все, щоб залишитися тут. У цьому моменті. З ним.
— Що ти хотів мені сказати? — прошепотіла я, боячись порушити крихкість цієї миті.
Він вже хотів щось сказати, щось неймовірно важливе, проте його голос обірвався разом із його присутністю. Він зник так само раптово, як і з'явився. Його тепло залишило мене, і я раптом відчула, як холод світу знову огорнув мене, а люди, що стояли колом, здавалися все ближчими і реальнішими.
3.
І ось я прокинулась. Спантеличена, збентежена, але до щему закохана. Серце ще билося в ритмі сну, а в грудях залишався теплий відголосок його обіймів. Але реальність не чекала. Відчуття, ніби замість крові в моїх жилах тече свинець, важко віддавалося в тілі, примушуючи мене ворухнутися. Це ставало все набридливішим, нагадуючи, що час вставати і повертатися до звичних справ.
Я сиділа на краю ліжка, намагаючись привести думки до ладу. Сон здався таким реальним, таким справжнім, що його тіні все ще переслідували мене. Ох, який же це був дивний сон.
Після сніданку спогади про нього почали розчинятися, як ранковий туман під променями сонця. Життя підхопило мене у свою стрімку течію. Я запізнювалася на уроки. Дні тяглися одноманітно, втомливо, самотньо. Навіть друга, якому я могла б поскаржитися, у мене не було. Усе здавалося порожнім і буденним.
Стоячи на зупинці, я чекала автобус. Натовп підлітків галасливо просувався повз мене. Їхні голоси, сміх і безтурботність здавалися нестерпними, вбивалися в саму нервову систему. Я зробила музику у навушниках трохи гучніше й відступила подалі, щоб вони мене не збили. Усе як завжди. Ніхто навіть не помітив самотню дівчину, яка стояла осторонь, загублену у своїх думках. І слава Богу.
Проте.
Він був там. Хлопець, який кинув на мене погляд. Лише мить — але цього було достатньо. У його очах я побачила щось знайоме, щось тепле. Сповнене розуміння і спокою, наче ми вже зустрічалися. Наче він знав мене до найменших дрібниць, як я знала його. Але це неможливо. Ми ніколи не бачилися.
Я хотіла б затримати цю мить, але вона зникла. Він пройшов повз, і все повернулося до звичного стану — шум, байдужість, порожнеча. Усі ці відчуття згасли разом із його поглядом.
Мій автобус приїхав, і я, як завжди, сіла в нього одна. Додому, де мене ніхто не чекає.
4.
Транспорт був майже порожнім, і я здивувалася, коли ВІН підійшов і сів поруч. Спершу я відчула легке здивування, але його доброзичлива усмішка розвіяла будь-які сумніви.
— Привіт, познайомимося? — промовив він, трохи вагаючись.
— Я не проти, — відповіла я, усміхнувшись. — Але тебе не чекають друзі?
— Начхати на них, — відмахнувся він. — Як тебе звати?
Я назвала своє ім'я, і відтоді розмова пішла, ніби ми знали одне одного все життя. Ми говорили про все — навчання, життя, книги, фільми, хобі. Його слова звучали так, ніби він розумів мене краще, ніж будь-хто інший.
Коли автобус під’їхав до моєї зупинки, я навіть не сумнівалася, запросивши його на каву. Години минали, як хвилини. Ми сміялися, ділилися найпотаємнішим, і я почувалася абсолютно щасливою. Та ось, непомітно для себе, ми перемістилися з кухні до моєї кімнати. Я ввімкнула кілька ламп, які стояли на столі й полицях, наповнюючи простір теплим, затишним світлом. Повернувшись до нього, я раптом відчула, як холод пробирається мені під шкіру.
Позаду нього з’явилася тінь — велетенська, неприродна. Силует був схожий на нього, але… це не був він. Над головою тіні здіймалися довгі, демонічні роги. Мій голос застряг у горлі. Я намагалася поворухнутися, але тіло не слухалося. Він сидів на моєму ліжку, посміхаючись так, як посміхається тільки безумець.
— Що ти… — почала я, але він перервав мене, м’яко взявши за підборіддя. Його дотик, раніше теплий, тепер обпік мене холодом.
Раптом я опинилася на підлозі. Під ліжком я побачила тіло. Це був він. Його очі, застиглі й порожні, дивилися в нікуди. Його губи були нерухомими, а обличчя — блідим і холодним. Я хотіла закричати, але не змогла. Ноги відмовилися слухатися, і я впала поряд із ним. Усе відбувалося, ніби в тумані, і я зрозуміла: це була моя доля. Краєм ока я побачила, як ця сутність прийняла мою подобу. Вона стояла, злегка нахиливши голову, і дивилася на мене з глузливою усмішкою. Потім розвернулася й пішла на кухню.
Скільки часу вона тут була? Рік? Десять? Можливо, все життя? Це більше не мало значення. Я зрозуміла: я прийняла долю того хлопця, що лежав поруч зі мною.