Він не любив ночі. Ніч для нього завжди віщувала щось зловіще. Щось, що вкривало тебе липким потом і пробирало до кісток, лоскочучи десь під ребрами. Щось, що накривало тебе тяжкою ковдрою із роздумів і болючих спогадів. Тож зазвичай Крістоф намагався залишитись лишній раз насторожі, підкидати дрова у багаття, берегти сон інших дітей: будь-що, тільки б не заплющувати очі самому. Тільки б не

Ніяк тяжіння, білий простір Очей до ночі не схилить, Ніяк не спинений мундир До ласки діда не вклонить. Він йде, несе, він завірюха, Він холодом тріщить як нюха, Но в мить вітра загнали в край Хмарок поплічників його, Вони мабуть кричать "бувай! І не вертай до нас цього!" А поки гомін, крик і рух, Дивлюсь, дивуюсь я в вікно На все як бігає воно Очами, мозок, навіть дух Увесь собою у

На восьмому поверсі панельного будинку, в кімнаті з видом на ліс, за столом сидів письменник. Він нічим зовні не відрізнявся від бухгалтера, інженера чи маркетолога: помірної статури, без обручки на безіменному пальці. Він переглядав коментарі після чергового конкурсу оповідань, в якому не отримав призових місць. «Я не вірю вашим персонажам, вони картонні та нудні, мотиви незрозумілі», написав