Він не любив ночі.
Ніч для нього завжди віщувала щось зловіще. Щось, що вкривало тебе липким потом і пробирало до кісток, лоскочучи десь під ребрами. Щось, що накривало тебе тяжкою ковдрою із роздумів і болючих спогадів.
Тож зазвичай Крістоф намагався залишитись лишній раз насторожі, підкидати дрова у багаття, берегти сон інших дітей: будь-що, тільки б не заплющувати очі самому.
Тільки б не спати.
Бо ось уже кілька місяців підряд йому снився один і той же ж сон.
На дворі глуха ніч, у морі, чорному, як сам морок бушує шторм. На небі немає жодної зірки, лише блискавиця б'є раз по раз десь попереду, спалахами, освітлюючи у густих хмарах, неминуче. Хвилі піняться і стінами накривають ніс човна, що щораз зникає у поверхні безодні і виринає в останній надії. Дошки під ногами скриплять, ледь витримуючи силу шторму. Човен ось-ось розтрощать безжальні хвилі.
Так страшно, мокро і холодно.
Крістоф стоїть біля мачти і чує, як тріщить деревина. Крижана вода бризками січе обличчя лишаючи на щоках морську піну і сіль. У себе за спиною, у трюмі, він чує голоси. Равена, Яні і Мард. Він не бачить їх, але знає, що вони там. Він впізнає їхні налякані крики. Він мусить щось зробити, щось вдіяти, аби захистити їх. Але ноги намертво вросли поміж дошок. Він не може ступити кроку, він не може крикнути, його горло стиснуте жахом і відчаєм. І навколо ні душі, нікого, хто міг би прийти на поміч. Позаду нього лише липка темрява, яка впивається йому у спину і клубочиться під шкірою на потилиці.
А потім він бачить силует, що раптово з'являється від спалаху блискавки.
Жіночий.
Піратський плащ і капелюх, наскрізь мокрий від води.
Він ніяк не може зрозуміти хто ця жінка.
Вона стоїть перед штурвалом і нічого не робить. Ніби умисно прирікаючи їх на вірну гибель…
Крістоф здригнувся від кошмару і обтер обличчя руками. Він вдома. У будинку, де сухо і тихо. Він розплющив очі і намагався зосередитись на червоному вугіллі, що тліло перед ним. Дихання збилось. Він втягував носом повітря у спробі заспокоїтись. Раптовий язик вогню, що вискочив з-під вугілля - освітив його худорляве обличчя і хлопець здригнувся. Стривожені карі очі, із синцями від безсоння під ними, впились у вогонь з острахом, слабко розрізняючи, що сон, а що - вже реальність. Крістоф поклав руку на груди, відчуваючи стук власного серця. Довгі худорляві пальці налапали там, під ребрами осередок власного страху.
“Це лише дурний сон”:подумав він і підпер підборіддя долонею. Хлопець почухав потилицю, розтріпавши густе русе волосся, яке залоскотало вуха і лоб, спадаючи наперед. Він поправив неслухняні пасма і здригнувся. Тепла від вугілля було мало. Він підняв із підлоги вологе поліно і підкинув його у вогонь. Воно затріщало і зашкварчало, випльовуючи клубки диму і зайву рідину.
Ніч давно огорнула покинуте передмістя і просочилась у кожну шпаринку. Темрява заповнила кожний куток, куди не діставало слабке світло від печі. Темрява просочилась у сни і думки, бо вночі все здавалось інакшим, ніж вдень…
Крістоф тихо видихнув, відчуваючи позаду чужу присутність.
- Ти теж не спиш? - пошепки запитав він.
Хлопець повернувся і побачив силует біля вікна, осяяний повним Місяцем, що раптово виринув із хмар..
Це була Мортіша. Вона сиділа на підлозі, спиною до нього, переплітаючи свою праву косу. Біля неї покотом спали Равена і Яні, вкриті шматком овечої шкури і клаптикової ковдри. Мард, як завжди, спав сидячи, опершись на бочку спиною, у придуркуватій позі і сьорбав крізь сон слину, яка весь час крапала із нижньої губи. Вони так солодко і міцно спали, що Крістоф навіть їм трохи заздрив.
- Заснеш тут із тобою, - важко зітхнула дівчина і озирнулась через плече.
- Голосно шурхаю у печі? - прошепотів він.
- Голосно боїшся.
- Як ти діз…?
- У тебе серце калатає, а ще ти пітнієш, і від тебе несе страхом.
Хлопець сумно усміхнувся і підкинув ще одне поліно у вогонь.
Вона була єдиною, хто дізнався про його страх. Інші ж - завжди бачили у ньому спокійного і турботливого Крістофа. Який завжди знайде розсудливе рішення. Який завжди врятує і захистить, як старший брат.
Мортіша шморгнула носом.
- Я постійно забуваю, що ти Йокшар. - тихо промовив хлопець.
- І часом ти забуваєш, що я - не дурна, Цілителю, - Мортіша почала спокійно переплітати іншу косу. - Може я і бачу гірше за вас, але мій слух і нюх - не обдуриш. Може нечемнота і повірить тобі, але мене не проведеш…
- Я і не збирався їх дурити, Мортішо. - Крістоф намагався стишити голос, аби нікого не розбудити.
- Я думала ви сім'я, а у сім'ї немає таємниць. То чому не скажеш їм?
- Це просто поганий сон, ось і все. Немає причин їх турбувати через дрібниці.
- Тебе… мучить сон? - дівчина озирнулась.
Світло повного Місяця, що лягло прямо на неї, робило її шкіру ще білішою. Здавалось, ніби вона зіткана із самого снігу.
- Мг. - кивнув хлопець.
- Але це ж твій сон. Ти в ньому господар.
- Не в цьому, - похитав головою Крістоф. - У цьому сні господар хтось інший… Інша. А я лише ціпенію і заклякаю на місці від страху.
- То подивись їй в очі і побач обличчя цього страху. Нас лякає те, чого ми не знаємо. А коли знаємо - стає не страшно. Тоді ти відчуєш, що ти - головний. І щоб то не було, воно перестане тебе переслідувати.
- Ти нічого не боїшся, Мортішо? - хлопець втупився кудись поперед себе, відчуваючи власну вразливість.
- Боюсь пустити коріння, як оце ви і осісти. Боюсь стати, як ви.
- Це було грубо. - з сумною усмішкою і докором в голосі промовив Крістоф.
- Це - правда. - фиркнула дівчина. - Я велика, я - помітна. Тож ваше правило “не наклич на нас біду” - не про мене. Але я тут би й не прижилась. Хоча… без мене ви точно пропадете…
- Хей! - Крістоф озирнувся через плече і нахмурив брови із удаваною суворістю.
- Може ти б не пропав, бо занадто обережний, а оцей слинько, - вона кивнула в бік Марда, - точно б гигнув.
- Не повірю, що тобі настільки з нами погано… - з усмішкою прошепотів Крістоф.
- Не погано, - Мортіша завершила плести і відкинула обидві коси назад. - Просто мені не місце серед вас.
- То ти знайшла своє інше місце?
- Ще ні. Важко знайти своє місце, коли ти “не така як усі”.
- Повір, - Крістоф усміхнувся. - Всі - не такі як усі. Це і робить нас подібними.
Мортіша підсунулась ближче до дверей і тяжко видихнула.
- Мені було б спокійніше між тими, хто своєї інакшості не боїться, а не як ви - стримує.
- Ми її стримуємо, щоб вижити. Сама знаєш, ми з Равеною Хранителі - а таких не люблять.
- А я - Йокшар. На мене навіть місяць тому полювали. Але ви себе недооцінюєте. Свою силу. І ховаєтесь.
- Можливо. - знизав плечима хлопець. - Так нам безпечніше.
Дівчина зручніше вмостилась, обпершись спиною об одвірок і позіхнула. Тиша між ними заповнилась тріскотінням вугілля у печі і ознаменувала кінець раптової розмови.
Крістоф повернувся і заплющив очі від втоми. Повіки здавались такими важкими, що не було сили їх підняти. Темрява накрила плечі, мов важка ковдрв і цілком проковтнула його голову.
Він стояв біля мачти човна, що гойдався у безжальному штормі. Жіночий силует виринав із хвиль біля штурвалу. Він так втомився проживати цей сон знову, що в ньому не залишилось сумніву після слів Мортіші.
- Я мушу щось вдіяти, - промовив Крістоф і його ноги зрушили з місця. - Я мушу подивитися страху в очі.
Мокрі дошки ставали ковзкими і ненадійними. Хитаючись, він дійшов до штурвалу і вхопився за нього руками з усієї сили. Судно не слухалось. Йому не вдавалось навіть повернути штурвал на сантиметр. Стихія була сильнішою за нього. Здавалось, ніби нічого не можна вдіяти. Хвилі збивали з ніг і змушували захлинатися у піні. Лише жінка поруч стояла непорушно, ніби її нічого не могло потривожити. Ніби вбита цвяхами у корабель. Ніби вона і була частиною корабля.
Вода стікала із її одягу прямо у чоботи із широкою халявою. Біла сорочка під плащем вимокла наскрізь і прилипла до тіла. Мокре, темне, волосся спадало на плечі, мов морські водорості. Чорне, гладке, воно затуляло один бік обличчя, тож Крістоф міг побачити лише частину. Блискучу від солі, бліду і … спокійну. Він міг поклястись, що її ніби зовсім не хвилювало те, що відбувалось навколо: її очі були заплющенні, а тонкі губи розпливлись у ледь помітній посмішці.
Крістоф затримав дихання, бо хвиля, що накрила човен - вдарила йому в лице.
Він розплющив очі і побачив, що жінка навіть не зрушила з місця. Вона повернула до нього голову і її голос пролунав оглушуючи собою шторм.
Крістоф почув її так чітко, ніби у себе в голові, ніби цій фразі не заважали ні злива, ні вітер, ні шум хвиль, ні тріск дерева.
- Ну що, виходить? - її голос здався йому знайомим.
- Ні! - крикнув Крістоф, міцно вхопившись у колесо штурвалу, у спробі стримати корабель.
- То може й не треба? - жінка розвернулась обличчям і раптова блискавка осяяла його.
Крістоф дивився на неї, поки дощ заливав йому очі і відчував щось подібне, коли ти забув слово і з усіх сил намагаєшся його згадати. Але в тебе не виходить, бо інші слова увесь час лізуть у голову. Так само і її обличчя - здавалось знайомим, але він не міг запам'ятати щодної його риси, бо вони щораз змінювались.
- Хто Ви і чому приходите до мене?! - вигукнув хлопець. - Чого Ви хочете?!
- Хочу, аби ти знав, що часом, аби пережити шторм, треба скласти вітрила, відпустити штурвал і віддатися бурі.
- Навіщо?
- Ти не можеш контролювати все… Якщо ти хочеш їх врятувати - вона кивнула в бік, де він чув голоси нечемноти. - Відпусти. Часом це найкраще, що ми можемо зробити.
Крістоф відчував таку безпорадність, від якої ставало лячно.
- Відпусти, - повторила незнайома жінка. - На це теж треба сміливість…
Його пальці відпустили штурвал, і руки опустились. І в ту ж мить - вітер вщух, а хвилі стишились.
Тиша.
Вперше за стільки часу цей сон закінчився інакше…
Він сумно усміхнувся. Ось, його найбільший страх: не врятувати тих, кого він любить. Ось що йому треба було усвідомити.
Крістофа штурхали у плече.
- Прокинься, чуєш?!
Хлопець розплющив очі і зустрівся поглядом і Равеною. Вона була стурбована і налякана. Її жовті очі освітлені залишками вогню у печі були повними тривоги.
- Що… що сталось? - здригнувся Крістоф.
- Мортіша зникла! - її чорні брови розгублено здійнялись догори.
Крістоф окинув поглядом кімнату і помітив, що дівчини і справді не було. Яні спала, зарившись у сіно, Мард сопів біля бочки.
- Чому ти вирішила, що вона зникла? - серйозно запитав хлопець. - Може вона просто пішла на вулицю?
- Посеред ночі, Крістофе? - нахмурилась Равена. - Вона вдень бачить, як сліпа курка, а вночі - тим більше!
- Що за галас? - Яні сонно підняла голову. - Равеночко, що таке?
- Мортіша зникла. - знову констатувала дівчина.
- Йойки… - заправила за вуха своє світле, кучеряве волосся Яні. - Її треба знайти.
- А я про що! - кивнула Равена і повернулась до Крістофа. - Допоможи її знайти! Крістофе, я серцем чую, що вона точно потрапила у якусь біду! Вона ж велика і помітна!
- Ви з нею мислите однаково. - хмикнув хлопець.
- Байдуже, - мотнула головою дівчина, - допоможи шукати!
- Нас що, обікрали? - сьорбнув слину спросоння Мард. - Що за лемент серед ночі?
- Мортіша зникла, - Яні здійнялась на ноги і обтерла рукою заспані оченята. - Ми йдемо її шукати.
- Нащо? Може вона пішла від нас? - позіхнув Мард, вмощуючись зручніше. - Облиште Ведмедицю в спокої. І якщо нас не обікрали - лягайте спати.
- Та що ви заладили обоє?! Вона б так не зробила! - рознервувалась Равена. - Вона б не пішла не попрощавшись. З нею щось сталось. Я не заспокоюсь, поки не знайду її!
Равена накинула на себе кожух, тугіше затягнула ремінь і вклала за нього ніж:
- Я пішла!
- Я з тобою! - Яні теж рішуче накинула на себе клаптикову ковдру.
- Ні-ні, я не піду. Ви бачили ту завірюху за вікном? - шморгнув із заплющеними очима Мард.
- Вона тебе врятувала! - ніби з осудом зиркнула на нього Равена. - Чи ти вже забув, як тебе із завалу витягнули?! А ти зараз кажеш, що не підеш, бо “погода погана”?
- Вона мене врятувала, бо я був у біді, - розплющив одне око Мард. - А вона зараз - ні. Навіщо рятувати того, кому не треба, щоб його рятували.
- Та звідки ти знаєш?!! - гаркнула Равена.
- Ось побачите, - спокійно відповів Мард. - Я буду правий, що вона просто кинула нас. Як і всі ті інші, що кидали. Звісно шкода, в неї був великий потенціал, але це…
- Все, досить! - не витримала Равена. - Лишайся тут, якщо не віриш. Може це й на краще! Якщо вона повернеться - хтось має бути вдома.
- Я не відпущу вас самих, - зітхнув Крістоф. - Я піду з вами. А ти, - він кинув погляд на Марда, - слідкуй за домом.
Втьох вони вислизнули на вулицю і як тільки опинились на ганку - сніг заліпив їм очі. Заметіль була щільна, наче білий саван. Будинки то зникали то виринали на трошки за пеленою хуртовини. Небо затягнуло тяжкими хмарами, які вітри гнали десь із півночі.
Крістоф накинув каптура і щільніше замотав шарф.
- Звідки почнемо?! - гукнув він, перекрикуючи хуртовину.
- Почнемо з “Мертвого кварталу”, - примружилась Равена, - вона не могла далеко зайти.
Яні ствердно кивнула і вони спустились сниз зі сходів. Вони подтюпцем бігли від закутка до закутка у надії знайти там Мортішу. Та вулиці були, як зазвичай, пусті і безлюдні. Лише чорні дошки скрипіли в унісон із вітром. Жодного натяку на чиюсь присутність. Небо засипало снігом усе довкола все сильніше і сильніше. Ховаючи все під своїм покровом.
- Слідів ми не знайдемо, Равеночко… - Яні шморгнула носом. - Все замело.
- Яні права, - підтвердив Крістоф, - через цю хуртовину…
- Вона або пішла в місто, або за його межі. - ніби не чула їх Равена. - Давайте пройдемось до площі!
Крістоф відчував, як морозний вітер пробирається крізь одяг і холодить тіло. Ще година таких пошуків і Яні з Равеною точно захворіють. Він переступив із ноги на ногу і зіщулився. Треба рухатися, щоб хоч трохи зігрітися. Він дивився як спина Равени, що йшла попереду - зникала у хуртовині. Яні трималась поруч. Вона, наче маленьке кошеня, притиснулась до Крістофа і взяла його під руку. Хлопець відчував, як сильні пориви вітру - збивали її з ніг. Вмить вона зупинилась і Крістоф зупинився із нею.
- Що там? - перепитав він. - Щось помітила?
- Брати Одрін, - примружилась Яні і Крістоф повернув голову у той бік, куди вона спрямувала свій погляд.
Ліворуч від них він розгледів дві постаті. Менший Ілі сидів на порозі, закинутого на перший погляд,будинку, закривши обличчя руками і поклавши голову собі на коліна. Старший Брокс стояв позаду нього, вдивляючись у порожнечу, кудись поперед себе. Дім позаду них, нависав чорною плямою. Що вони роблять о такій порі на вулиці?
Крістоф помітив, як Равена наблизилась до хлопців і теж пришвидшив крок. Яні збоку стиснулась і зіщулилась. Він знав, що останні, кого б вона хотіла тут зустріти - це брати Одрін…
- … не бачили? - голос Равени вигулькнув із хуртовини, як тільки вона наблизилась до хлопців.
Брокс перевів на неї пустий погляд і нічого не відповів. Ілі навіть не підвів голови.
Крістоф відчув, як якесь колюче передчуття заклубочилось під ребрами. Він підійшов, міцно притиснувши Яні до себе, за плече. Наче передчуваючи щось, від чого її треба захистити.
- Все добре, ми з тобою, - промовив він до неї і дівчинка кивнула.
- Броксе? - насторожилась Равена.
- Ходімо звідси, - торкнувся до її плеча Крістоф, підійшовши ззаду.
- Зажди! - відмахнулась вона.
- Равеночко, ходімо, правда - голос Яні затремтів. - Облиш їх.
- Я хочу знати, - повернулась Равена, - якщо вони тут давно, вони могли бачити…
- Нікого ми не бачили, - хрипло озвався Брокс відвівши вбік від Равени свій порожній погляд.
Крістоф відчув у цьому погляді щось абсолютно холодне. Завжди жваві і задиркуваті брати зараз були зовсім інакшими.
Ілі підвів голову. Здавалось, ніби він зовсім не розумів де він і що відбувається навколо. Його погляд був затуманений, а червоні заплакані очі зачепились за Яні. Хлопець поліз рукою у кишеню куртки і дістав звідти один срібний.
- Передай це Марду, - його голос бубнів і ламався від виснаження. - Скажи, що… не знадобилось…
Він підкинув монету і Яні вхопила її заледенілими пальчиками.
Вона повернула голову до Крістофа і майже налякано прошепотіла:
- Він плаче… Я вперше бачу як Ілі плаче. У них щось сталось, Крістофе…
Крістоф ковтнув комок, що чомусь застиг у горлі.
- Може їм треба допомогти? - розгублено запитала вона.
- Думаю, найкраще, що ми можемо зробити, це не займати їх… - промовила Равена.
Вона зустрілась із Крістофом поглядами і обоє зрозуміли, що відбулось, але змовчали.
Тарона не стало. Тепер із трьох братів Одрін - є тільки двоє.утки про хворобу, що ширилась містом - виявились не чутками…
Вони залишили братів переживати свою втрату і повільно висковзнули у найближчий провулок.
Звірюха по-трохи стихала, осідаючи на місто білою пухкою ковдрою. Чистою, ніким не чепаною. Через це видавалось, що місто зовсім пусте і абсолютно безлюдне. Ніч відступала, вибілюючись в передсвітанкові сутінки, та небо все ще було густим і сірим. І нависало над головою. А чорні стіни будинків - затискали збоків, ніби заганяючи тебе у свою кам'яну пастку.
Крістоф давно не ходив цією дорогою, яка вела до площі. Востаннє він був тут майже рік тому, коли вони із Равеною працювали в одному із трактирів і повертаючись додому - знайшли Яні у провулку. Від тих спогадів стало не по собі. Здавалось, ніби це було так давно, наче у якомусь минулому житті.
Хлопець випустив густий клубок пари, зітхнувши. Його життя ніколи не було легким, але зараз принаймні у нього було заради кого боротися далі. Було про кого піклуватися і кого оберігати.
Перед очима промайнуло обличчя жінки зі сну і в голові зазвучала її фраза:
- Якщо хочеш врятувати - відпусти…
Крістоф здригнувся.
- Равено..
Дівчина застигла на виході із вулиці, що переходила у площу. Її темний силует на білому фоні видавався таким самотнім і розгубленим.
- Крістофе, ми… ми не встигли.. - вона повернулась до хлопця і дві її чорні коси стрепенулись у повітрі від хвилювання.
- Що?… - Крістоф підійшов до неї разом із Яні.
- Сліди лап, ось тут, дивись! - Равена вискочила із провулка. - І сліди коліс!
Крістоф бачив зовсім свіжі припорошені відбитки великих ведмежих лап, що змішались із відбитками людських черевиків, кінських підков і смуг від коліс.
- Узвозів було декілька! - Равена ледь стримувала свою тривогу. - Її викрали! Її вкрали!! Я мушу наздогнати їх!
Дівчина зірвалась з місця і побігла вниз.
- Повертайся додому, - кинув Крістоф для Яні, - а я її наздожену!
Він побіг вслід за Равеною.
Дівчина прямувала до виїзду із міста. Вона мчала так швидко, що він ледве встигав за нею.
- Стій, Равено! - він кричав їй у спину, та все марно.
Вона зовсім його не чула. Вона лише бігла за витоптаними у снігу смугами від узвозів і тремтіла. Намагаючись зачепитись поглядом бодай за якусь зачіпку. Але довкола були лише пусті вулиці і сонні стіни сірих будинків.
Крістоф відчував, як коле у грудях. Холодне повітря, яке він хапав ротом - пекло у легенях. Ноги увесь час провалювались у сніг і грузли. Бігли ставало дедалі важче.
- Стій! - прохрипів він, але Равена не зупинялась.
Здавалось, що якщо вона спиниться бодай на мить - станеться щось невідворотнє.
Але Крістоф відчував, що невідворотнє уже сталося. Тільки Равена не хоче у це вірити…
Місто рідшало, повільно перетікаючи у околиці, а то й зовсім поодинокі будинки. Перед ними виднілась темно-синя стіна лісу і міст, що слугував орієнтиром для в'їзду у місто. Равена вибігла на нього і в якусь мить… рухнула на коліна. Знесилена вона просто завмерла.
Крістоф підійшов до неї, намагаючись відновити дихання.
Равена плакала. Так гірко і так щиро.
- Ну… чого ти? - присів на одне коліно перед нею хлопець і торкнувся її плеча.
- Я… я … не встигла… - сльози гарячими цівками стікали із щік. - Вони виїхали з міста і тепер… тепер її не знайти.
- Чому ти вирішила, що її, - видихнув Крістоф. - викрали?
- Бо вона Ведмідь, Крістофе… Вона велика, вона - помітна. - Равена намагалась піднятись, але сил забракло.
- Але ж… слідів боротьби не було… - хлопець зазирнув у очі Равени.
Чорне волосся розтріпане вітром повибивалось і вкрилось інієм. Заплакані вії теж побіліли від морозу, лише червоні щоки пашіли багрянцем.
- Ти завжди приймаєш все на себе, - хлопець обхопив її руками і легко обійняв. - Вона просто пішла від нас. Так буває, чуєш. Люди йдуть… Вона казала, що її місце - не з нами. Можливо вона знайшла тих, поруч із ким відчуватиме себе…
- Краще? - голос Равени затремтів.
- Ну-у-у-у, навряд десь може бути краще ніж з нами, - сумно усміхнувся він. - Правда ж?
Вона обійняла хлопця і, поклавши голову йому на плече, шморгнула носом:
- Припини. Колись я створю таке місце, яке буде безпечним для всіх…
- Таке місце і шукала Мортіша.
- Вона не почувала себе у безпеці? - Равена стиснула губи.
- Ні, навпаки. Вона не відчувала, що поруч із нею - ми у безпеці. Тому і пішла. Аби не накликати на нас біду.
- От нестерпне дівчисько, - шморгнула носом Равена. - Але я не можу ось так просто… не упевнившись, що все добре - відпустити її.
- Часом, щоб врятувати когось - треба підпустити, Равено. - Крістоф пригорнув її до себе, як турботливий старший брат, - Відпусти…Їй так буде ліпше…
