Я приїхав у Ольгине на день. Давно вже тут не був. Після смерті баби Галі, а потім і батька дорога сюди якось відмерла. Їздили хіба що на проводи — на коротко, як у гості до тіней.
Двір зустрів мовчки. Все стоїть на місці — і хата, і сад, і криниця з похиленим журавлем. Але все ніби інше. Зовсім не те, яким було колись. Дивишся — і не віриш, що тут колись кипіло життя. Що баба Галя снувала тут цілими днями, поралася, виносила мені з хати борщ у мисці з вишневим обідком. А там, на призьбі колись сидів батько і клепав косу.
Трава кругом по коліна, густий бур’ян вже лізе на стежку, що веде до дверей. Вікна в пилюці, в їхніх шибках — лише небо і спомин. Під хатою мохом обросли дошки веранди, а стара яблуня біля хвіртки хилиться вбік, втомилась чекати. Будинок, у якому не живуть, — як тіло без душі. Потроху все занепадає, стіни дихають порожнечею, і здається, що тут ніхто і не жив ніколи. Лиш тиша, яка за роки стала густішою, ніж повітря.
Я стояв на подвір’ї і думав: а чи справді це було моє місце? Чи, може, я вже вигадую собі те дитинство — щасливі миті, запах стиглого сіна, бабині руки? Все тут залишилось. І нічого немає.
Я пройшовся ще раз по саду, доторкнувся до одвірка, як до чогось живого. Мені здалося, що дім теж трохи зрадів — почув, що ще не все втрачено. Що, можливо, хтось знову посадить біля ґанку чорнобривці. Я хотів вирішити усе швидко - забрати документи і, можливо, щось із речей, які ще могли мати бодай якусь цінність. Але стоячи перед дверями порожньої хати, відчув, що все це зробити буде не так просто. Час тут не минув - він завмер.
Переступив поріг - і минуле почало дихати мені в потилицю. Тут нічого не змінилось. У хаті пахло пилом, сухими яблуками і старим деревом. Стіл з вицвілою скатертиною, скриня біля вікна, ікона в кутку, стара шафа, в якій баба Галя зберігала папери, листи, записки й образки. Піч, давно холодна, але все ще з чорним горнятком, в якому Галя колись варила борщ. Відкрив шафу - і на мене впала жменя старих листів, квитанцій, якихось записок. Серед пожовклих аркушів, квитанцій, зошитів із записами телефонів, цін на зерно і курячий комбікорм, знайшов тонкий, складений удвоє аркуш із шкільного зошита. Розгорнувши, побачив вірші. Мій почерк. Прочитав і усміхнувся. Пам’ять зашелестіла сухим листям - і я опинився у липневому мареві середини сімдесятих. В тому віці, коли кожен дотик світу відчувався вперше.
І де поруч жила Вона.
Я закінчив дев’ятий клас. Всього два екзамени, і Ніжин лишився за спиною, як і всі турботи. І знову бабусине подвір’я, запах парного молока, кролі, і нескінченні дні, наповнені сонцем, травою, вигадками й першими, ще незрозумілими хвилюваннями.
Кожного літа батьки привозили мене до баби Галі сюди, у Ольгине, село, яке, здавалося, застрягло десь у минулому столітті. Тут не було гучного життя - тільки шелест листя в саду, курява на полі від трактора, крик далеких півнів і тиша, така, що з неї можна було ліпити думки. Батьки залишали мене тут на все літо, і повертались у місто - до роботи, телефонів, телевізорів, вечірніх новин і міської спеки, яка плавила асфальт. А я лишався тут, в іншому світі. Світ цей пахнув сухим сіном, жареними карасями, молоком, теплими яблуками і грушами, курявою від ґрунтових доріг і ще чимось, чого в місті не було - свободою, тишиною, мовчанням, простором.
Для мене усе тут було і дивним, і захопливим. У баби Галі було все, що належало справжньому селу - кури, кролі у клітках, півень, який зранку верещав прямо під вікном, два коти, і корова Зірка, яку вона доїла ще до світанку.
Хата її утопала у саду, посадженому ще прадідом. Білі наливи вже відійшли - їхні залишки валялися під деревами, почорнілі, м’які. Зате інші яблуні, червоні, кислі, сипали на землю плоди з глухим, млосним стуком. Але справжній аромат, той, що в’їдався в пам’ять, йшов від груші. Стара лимонка, висока, вузлувата, рясніла плодами, і груші падали з гілок - повільно, важко, з легким зойком - наче не хотіли падати, але мусили. Вони лупалися об землю, пускали сік і відразу збирали довкола себе рій ос, що гуділи, як маленькі моторчики. Я залазив на грушу: ухопився за стовбур, підтягнувся, і вже сидів у розкоряці між двома товстими гілками з порепаною корою, де можна було зручно вмоститися, як у кріслі. Десь унизу Галя щось поралася, а я сидів, і обирав найспіліші, найжовтіші груші, що висіли в межах досяжності. Вони пахли солодко, стигло, трохи терпко. Іноді якась з них тріскала просто в руці, бризкала соком - і я жадібно доїдав її до самого хвостика. Сік стікав по підборіддю, руки липли, але це був мій солодкий ритуал - щоденний, як сонце на заході. І груші там, на висоті, здавалися смачнішими.
Від саду тягнувся довгий город з рівними рядками картоплі, між якими вплуталися вперті лопухи хріну. Далі здіймалась кукурудза - висока, з шурхотливим листям, і соняшники, важкі, похилені, замислені про сенс свого життя. Морква, капуста, буряк і гарбузи росли окремими грядками, але все одно зливалися у строкатий лад, у якому не було жодної лінійності.
В кінці городу починався Микитин ставок - так звався шмат землі з копанкою, до якого сходилися всі сусідські городи і який ніколи не орали. За це забуття він віддячував густою травою по коліна, стиглим запахом літа, кількома березами і старими кряжистими дубами. Тут можна було збирати опеньки і ловити карасів. Коли на вихідні приїжджали батьки, увечері ми приходили сюди з татом, щоб накосити траву для кролів. Я дивився на нього, як він ступав серед високої трави і водив косою, тримаючи її так, ніби це була скрипка. І я, ще не знаючи, що все це запам’ятається назавжди - запах скошеної трави, якого не повторить жоден парфум, повільний рух руки, що веде лезо по стеблах, і дрібний спітнілий біль у пальцях - дивився на нього зачаровано, як на когось, кого ніколи не встигнеш повністю впізнати, але завжди намагатимешся зрозуміти.
- А тепер ти, - сказав батько й передав мені косу. – Вчись.
Коса здавалася важкою, з довгим держаком і тонким лезом, що пахло соком скошеної трави. Я взяв її невпевнено, як щось живе, що могло б повести мене, а не навпаки, замахнувся і чиркнув по траві.
- Не замахуйся так високо, - сказав батько. - Це ж не меч. Косою не махають, нею ведуть.
Він поклав долоню мені на зап’ястя, а другою рукою злегка нахилив держак:
- Ближче до землі. Ось так. Хай лезо ляже на траву, як долоня на лоб.
Я спробував. Лезо ковзнуло, але смикнулося, щось клацнуло - я збив землю.
- Повільніше. Без поспіху. Так, якби ти вів дівчину у танці. Ти б не тягнув її через кімнату, а слухав її кроки. Тут те ж саме - трава має хотіти впасти і не відчути, що її зрізали.
Я повторив, і цього разу щось вийшло. Трава піддалася мені - вона не ламалась, а відходила і лягала легко, ніби казала: «Ну гаразд, цього разу ти справився».
- І не бери велику ручку. Коси коротко. Ближче. Інакше втомишся швидко й не накосиш нічого путнього.
Піт скрапував по спині, руки наливались важкістю, але в цьому було щось спокійне, заземлююче. Я відчував, як трава хрумтить під лезом, як слідом за мною залишається рівна смуга. Батько дивився мовчки, не хвалив, але кивнув. Я відчув це кивання в грудях сильніше за будь-яке слово.
Вечором у неділю батьки знову поверталися додому, в Ніжин, а баба Галя зранку, як завжди, вставала раніше за сонце, одягала хустку, затягувала фартух і зникала на подвір’ї. Її день був зітканий з нескінченних «треба»: треба подоїти корову, вивести її на пасовище, треба винести помиї, треба нагодувати курей, треба полоти, поливати, косити. Вона не відпочивала - здавалося, навіть не сідала. Тільки в найжаркіші дні, коли повітря висіло, як важка гаряча тряпка, вона дозволяла собі присісти на лавку біля печі. Тоді витирала чоло краєм фартуха, зітхала і казала: «Ух, якийсь день сьогодні жаркий…» І в тій короткій зупинці, в тому зітханні, було все її життя - невисловлене, звичне, робоче.
А я блукав. Знайомився з сусідськими хлопцями, вивчав кожну околицю села: всі стежки, всі закинуті хати, всі городи, всі зарості біля озера, де водились карасі. І, хоча тоді я цього ще не розумів, я вчився бачити - не очима, а серцем. Вчився бути на самоті й не почуватися самотнім. А після вечері Галя слухала радіоточку і засинала на услінчику біля печі. А я йшов у іншу кімнату, закривав двері і діставав гітару. Вчитель у Ніжині сказав мені прямо: «Допоки не з’являться мозолі на кінчиках пальців — путньої гри не чекай. Буде боліти, буде злазити шкіра — так і має бути. Без того ніяк».
Я стискав струни, як умів, ловив ті акорди, що здавалося, вже ось-ось піддаються. Іноді звучало так, що сам дивувався, іноді — наче хтось душу з інструмента виганяє. Але я все одно грав. Бо в тій кімнаті, у вечірній тиші, з лампою під стелею, мені здавалося, що колись усе вийде.
Прямо посередині села розкинувся великий вільховий ліс - темний, глибокий, аж надто живий для того, щоб бути просто лісом. Казали, що його висадили ще до революції за бажанням місцевого попа. У серці цього лісу була велика галявина, на якій стояли двоє футбольних воріт і місцеві хлопці ганяли тут м’яча. А ще тут був глибокий ставок з холодною водою, що ніколи не цвіла, а лише віддзеркалювала небо. Від бабусиної хати до ставка стелилася дорога - вузька, вгрузла в тіні старих вільх, і час тут не поспішав, тільки притишував ходу. Ліс дихав прохолодою, навіть у спеку. Ось тільки комарі… За ставком дорога повертала ліворуч, повз невеличкий ветеринарний пункт із облупленим фасадом та завжди зачиненими вікнами, і вела на другий край села.
Від ставка ще була стежка - вузька, майже невидима в бур’янах - яка виводила з-під дерев просто на городи, а далі - до старого бувшого попівського дому з високими колонами. Він здавався мені надто урочистим, наче приїхав сюди з якогось фільму. Тепер же там була сільрада і медпункт, і лише важкі двері та ставні на вікнах пам’ятали про інше життя. Трохи далі по вулиці - школа. Стара, побілена, з облупленою замазкою на вікнах, подвір’ям, що тяглося в затінку дубів, таких густих, що сонце крізь них проникало вже розплавлене, м’яке, ледь не медове. Школа ця колись була церквою. Її форма - витягнута, з притворами і перехрестям - усе ще нагадувала про свічки, поклони, притишені голоси. Та зараз у шкільному дворі було порожньо. Ні дітей, ні вчителів. Липень спав, повільний, гарячий, розмитий, як старий фотознімок, що полежав у кишені сорочки кілька десятків років.
Іноді баба Галя просила мене відпасувати за неї чергу. Давала п’ять карбованців, і я вдавав, що з великою охотою йду займати корів, хоча вставати треба було ще до світанку. На кінці вулиці сусідські корови вже скубали траву, і кожна знала, куди йти. Удвох з сусідом дядьком Іваном ми збирали їх у череду і вони неспішно йшли по вулиці на луг за селом. Там я і бачив, як над полем підіймалося сонце. Воно не світило, воно торкалося - обережно, як мати будить сина в неділю. Проміння повільно перелазило через старі верби, ковзало стернею, лоскотало п’яти босоногого ранку. І мені здавалося тоді, що тут, у нашому селі, сонце ходить босоніж. Не спішить, не запізнюється, а просто йде собі легкою ходою, як дівчина в сарафані по траві. І від того розуміння ставало якось добре. Бо коли сонце босоніж, то ще нічого страшного у світі не сталося. І я ще той, малий, що з п’ятьма карбованцями у кишені дивиться на небо й не знає, що далі все зміниться.
І якось того літа у цьому світі з’явилася Ніна.
Баба Галя зранку понесла молоко на молочарню. Я залишився сам у дворі, заліз на грушу і смакував лимонками. Сонце вже підіймалося, сліпило крізь листя, і в повітрі стояла тиша. І саме в цей момент я побачив її.
За грушею тягнувся тин, який розділяв наш город з сусідкою тіткою Марією, і з висоти груші мені було видно все, що робиться у її дворі. Дівчина в короткій синій спідниці, що відкривала коліна і трохи вище вийшла з хати легко, не торкаючись землі. На ній була біла футболка з глибоким вирізом і написом АВВА. Густе, хвилясте каштанове волосся спадало їй на плечі і переливалося на сонці. Фігура, ніби створена для сцени: тонка талія, стрункі ноги, округлі стегна й високі, пружні груди. В руках вона несла великий алюмінієвий тазик з білизною. Поставила його на лавку, набрала з колодязя воду й залила всередину. І коли нахилилася до тазика, груди майже висковзнули з футболки.
Мені стало гаряче. Я завмер, ховаючись за грушу.
У цю мить я вже не міг відвести від неї погляду. Її рухи були легкі, а в усій поставі — впевненість і свобода, яких я ще не бачив тут у жодної сільської дівчини. Вона одразу запала мені в душу — ця її краса була не просто зовнішня. В ній було щось більше: сила, грація і... інша реальність. Вона була ніби з іншого світу — яскравішого, вільнішого, не такого, як наше село.
Дівчина взяла господарське мило і почала прати на дошці - ритмічно, вправно, енергійно. Білизна в мокрих руках стискалася і пінилася. Я не міг відірвати від неї очей. Притулився до потрісканої кори, мов злодій. Серце калатало, щоки пекли. Не дай Боже, щоб вона побачила мене отак. Але ще більше - не дай Боже не побачити цього знову. Вона вийняла білизну з води, віджала, ополоснула, підійшла до мотузки, натягнутої через двір. І тут - отут я запам’ятав кожен рух: вона стала навшпиньки, тягнучись вгору, руки здійнялись - і спина вигнулась у плавну дугу, як струна. Сонце пробивалося крізь тканину спідниці, ноги здавались майже прозорими. Я подумав, що вона - не з цього села. Не така, як тутешні. В її рухах була якась м’яка впевненість, жіночність, про яку я тільки читав у книжках чи бачив у фільмах.
Щось у мені змінилось. Я ще не знав, що саме. Але вже тоді, сидячі на груші з розчервонілим обличчям, я відчув: вона - як літня гроза. Зовні тиха, звичайна - але всередині повна блискавок.
Баба Галя повернулась з молочарні, поставила на лавку бідон і почала знімати хустку. Я сидів у хаті, ніби читав книжку, але в голові крутилась тільки одна думка.
— Ба, а хто це живе у тітки Марії? — спитав я, удаючи байдужість. – Якась дівчина? Га?
— А-а! Та то ж Ніна, її племінниця, — відповіла Галя. — Вона з Чернігова. Вивчилась на ветлікаря, і от тепер її до нас у колгосп на роботу направили.
— Ветлікарем? — перепитав я і ледь не засміявся. У моїй уяві ветлікар — це такий собі старий дядько з великим животом і замащеним халатом. Або, в крайньому разі, якась тітка в хустці, в резинових чоботях, що пахне ліками і коров’ячим потом. А тут — Ніна. Струнка, гарна, молода — більше схожа на актрису з фільму, ніж на людину, яка лізе в коров’ячу пащу чи робить укол свині. У голові не вкладалося. Як така дівчина могла вибрати саме цю професію?
Я вийшов у двір, сів на ослінчик з книжкою, але не читав її, а дивився у двір, де ще блимала на сонці білизна, і думав, що краса повинна щось важити. Мені здавалося, що така зовнішність повинна бути як компас - мусить підказувати людині, куди йти, що робити. От, наприклад, така, як вона — мала би бути вчителькою, артисткою, або стюардесою. Ну, чи продавати морозиво на набережній у Ялті. Щоб люди милувались, а не… не тягати за роги бичків. Хоча, може, в тім і весь секрет. Може, саме тому вона така красива, що не боїться ні лайна, ні пилюки. Що може і в халаті, і з коровою — а все одно красива. Бо в ній не зовнішність головна, а якась внутрішня впевненість. Та, про яку мені ще тільки належало дізнатися.
Увечері в клубі мав бути індійський фільм «Рам і Шиам». Я з самого ранку думав про нього не через кіно. Мені хотілося піти і побачити там Ніну. У селі не так багато приводів побути в одному приміщенні, коли ти ще не придумав, про що говорити. А тут — сидиш поруч, ніби випадково, і дивишся на екран, а насправді — боковим зором ловиш кожен її рух.
Всі мої плани зруйнувала баба Галя. Після вечері вона раптом сказала:
— Я теж піду з тобою. Люблю ті індійські фільми, там завжди співають гарно.
— Та навіщо тобі? — спробував я заперечити. — Я сам піду, там хлопці будуть…
— Знаю я тих «хлопців», — обірвала вона. — Увечері туди з’їжджаються хулігани з інших сіл. Минулого тижня Стьопу з Лубенівки побили прямо під клубом. А я за тебе відповідаю перед мамкою з татом. Не переживай, я тихенько посиджу в куточку, нікому не заважатиму.
Я не міг їй пояснити, що мені буде соромно. Бо ж я — уже не малий. Іти в клуб із бабусею — це як прийти до школи з наплічником у квіточках. Хлопці жартуватимуть, дівчата — хихотітимуть. А якщо там буде Ніна?.. Я мріяв про якусь випадкову розмову, можливо, про одне вільне місце поруч, про можливість просто сидіти поряд, мовчати, і відчувати, що вона близько.
— Ба, ну справді… — благально почав я, але вона тільки поправила хустку й рішуче сказала:
— Я люблю індійські фільми. І крапка.
Отак ми й пішли разом, я — похнюплений, вона — впевнена, ніби веде мене не в клуб, а в сільраду оформлювати документи.
На сходах клубу було багато людей. Коли ми піднялися у фойє, з дверей бібліотеки вийшла Ніна з книжкою в руках. На обкладинці золотими літерами блищало: «Гі де Мопасан».
Вона побачила нас, усміхнулася й сказала:
— Добрий вечір, тьотю Галю.
— О, Ніночко, добрий! — зраділа бабуся. — Яка ти стала гарна! Як твої справи? Як на новому місці? Влаштувалася?
— Та все в порядку, не гірше, ніж усюди, - з неохотою відповіла дівчина і спитала: - А це ваш онук Максим?
— Наш Максимочка, - підтвердила Галя. – Теж нівроку виріс.
— Ого, парубок! А я пам’ятаю його отакеньким, - Ніна показала руками. – Ми тоді з мамою були у тьоті Мані, коли якраз Максима привезли з пологового. Пам’ятаю, Світлана розпеленала його, а він лежав і кричав, кулачками махав… погрожував нам усім, - вона розсміялася.
Я мимоволі опустив очі. Було в її словах щось не так — не образливе, але надто особисте. Мене ніби виставили на загальний огляд, без мого дозволу, хай і в спогадах. Голий, беззахисний, червоний і крикливий — артефакт з минулого, який розглядали дорослі жінки і дівчинка, перешіптуючись над пелюшками.
Сором раптово накотив хвилею — ніби я знову став тим немовлям, розпеленаним посеред кімнати, коли всі навколо з цікавістю й розчуленням спостерігали, який я. Який? Малий, смішний, нічого не тямлю — і головне, ніяк не здатен себе захистити. Я навіть усміхнувся краєм губ, бо розумів: це не було злим. Просто дитяча пам’ять, яка для неї — щось тепле, а для мене — трохи незручне.
— Ну от, — сказала Ніна з лукавою усмішкою, ніби й не помітила моєї ніяковості. — А тепер дивлюсь — уже парубок.
Я хотів щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Замість того знизав плечима й ковзнув поглядом по її книжці, щоб хоч якось відвести увагу.
— Мопасан, — сказала вона, показуючи книжку. — Про кохання. Правда життя, але трохи гірка.
— Ой, гірка, гірка, — зітхнула баба Галя. — І наше життя не цукор. Але нічого, молоді ви ще, все у вас попереду. Підеш з нами в кіно?
Ніна заперечливо кивнула головою.
— Я таке не дивлюся, тьотю Галю, — м’яко відповіла Ніна й усміхнулася, але вже трохи інакше — доросліше, з легким сумом у погляді. — Піду, ще маю справи. Гарного вам вечора.
— І тобі, дитино, хай щастить, — сказала баба Галя, і ми з нею ще мить постояли, дивлячись услід, як Ніна легким кроком зникає за дверима клубу.
Я мовчав.
Щось залишилося у повітрі після її слів, щось гірке і солодке водночас, як після першого ковтка нового, незнайомого вина. Її голос був не таким, як я уявляв — він звучав тихо, спокійно, з хрипотою на останніх нотах. В ньому було щось особливе: не солодка м’якість, а радше впевнене, тихе тепло, що відразу заходить під шкіру. Коли вона промовила моє ім’я — «Максим» — воно раптом стало іншим. Я почув його наче вперше, наче це не я, а хтось другий, старший, серйозніший. Мене одразу вразило, що цей голос знає мене — принаймні пам’ятає, — і що в ньому немає насмішки чи зверхності, лише спокійне визнання: ось ти є.
Мені хотілося наздогнати її, щось спитати, просто піти поруч і говорити… Не знаю про що. Може про Мопасана, хоча я його і не читав. Моїм улюбленим письменником тоді був Джек Лондон. Або про музику… Але я стояв з руками в кишенях поруч з бабою Галею, прикипівши на місці, і лише слухав, як у фойє клубу шуміли голоси, кахикали дядьки, сміялися дівчата. А в голові залишались слова: «Про кохання. Правда життя, але трохи гірка.» Що б це означало?
Після обіду я вийшов на ґанок, і побачив, що на сусідньому городі, якраз через межу, тітка Марія з Ніною сапали картоплю. Обидві в білих хустках, у довгих сорочках, засукавши рукави. Але погляд одразу впав на Ніну — як вона зігнулась, як волосся в неї вибилось з-під хустки, як легко рухалась між рядками. Я завмер на хвилинку, стоячи в тіні від хати. Подумав: не можна ж отак просто стояти й витріщатись. Треба щось робити. Щось таке… щоб вона звернула увагу. Ну, не буду ж махати рукою й кричати: «Привіт, я тут!» І тут у голову прийшла думка — треба накосити трави для кролів!
Я зайшов до сараю, витягнув косу, взяв брусок, лантух, перевірив лезо. Не блищить, але ще й не тупе. Та я ж і не заради трави іду — заради понту. Вийшов з двору і пішов по межі до Микитиного ставу. Звісно, ішов якраз повз них.
— Добридень! — гукнув я до сапувальниць.
— Добридень, Максим! — відповіла тітка Марія, а Ніна посміхнулася і сказала:
— Коси, косар, поки роса.
Я подивився на неї. Ніна випрямилась, обперлася на сапу й дивилась на мене з лукавою усмішкою. Вітер трохи розвіяв її хустку, і пасмо волосся впало на щоку. Вона його не прибирала — ніби й не помітила.
— Та здається що роса сьогодні затрималась, — відповів я, силкуючись не збитися з тону, хоч усередині все підскочило від її іронічного коментаря.
— Ага, десь до обіду трималась, — підколола вона й знову нахилилась над рядком.
Я зайшов у високу траву поруч з їхнім городом. Тут ідеальне місце, щоб мене бачили. Поклав лантух, кинув на нього брусок і махнув косою, ще раз і ще. Трава послушно впала. Я прокосив кілька метрів, намагаючись тримати рівну лінію, як це робив батько. Трава лягала не так красиво, як у нього, але я старався. Спина стала вологою, сорочка прилипла до тіла. Я чув кожен свій вдих і навіть як гупає серце— чи то від фізичної напруги, а, може, більше від того, що Ніна поряд. Я трохи постояв, удаючи, що зосереджений на косовиці, та насправді більше слухав, чи не скаже вона щось. Не сказала. Так, а далі треба показати, що я не абихто, що вмію не тільки махати косою, а й мантачити її як слід. Батько завжди казав, що косара видно з того, як він косу мантачить. Це ефектне видовище, майже мистецтво. Не кожен вміє тримати брусок під правильним кутом, щоб лезо співало. Хоча, чесно кажучи, я теж раніше ніколи цього не робив. Але мені хотілося, щоб вона побачила. Щоб подивилась крадькома і подумала: «Ого, а він не такий уже й міський».
Я встромив ручку коси в землю, нахилив косу, як це робив батько, взяв брусок, обтер об штанину і провів ним різко уздовж леза. Забув, що батько вчив робити це короткими, продовжніми рухами вздовж обох боків, раз-два… раз-два… Я ж провів бруском по всій довжині леза за один раз. Коли дійшов до кінчика, палець ковзнув далі, ніж треба, і я відчув гострий, миттєвий біль.
— Твою ж... — крикнув я від несподіванки й відкинув косу, хапаючи лівою рукою правий вказівний. Кров хлинула з розсіченого місця. Я притис палець до губ, пробуючи спинити потік.
— Ти що, порізався?! — крикнула Ніна й кинула сапу. — Ану йди сюди,— в її голосі вже не було жарту, лише турбота й рішучість. – Пішли зі мною, зараз оброблю!
Я стояв, трохи ошелешений — від болю й ще більше від того, що вона йде до мене. Палець пульсував від крові. Але в ту мить я відчув, що мені навіть трохи пощастило. Ми пішли по межі до їхнього дому. Біля будинку вона швидко помила в рукомийнику руки з милом і ми зайшли всередину. У сінях пахло полином. Ніна взяла мене за руку і посадила на лавку біля вікна. Її долоня була холодною, ще вологою, і з того дотику по всьому тілу пробігало щось неясне й тривожне. Палець пульсував, кров крапала на підлогу, але я майже не відчував болю — усе затуляла вона.
Вона, відкрила шухляду, дістала перекис, бинт, вату і нахилилася до мене. Її волосся трохи зачепило мій лоб, коли вона взяла мою руку. Її пальці довгі, впевнені, але не такі як у мами чи фельдшерки, що колись колола мені вітаміни. У цьому дотику було щось інше, дивне. Від цього дотику мені здалося, що світ став м’якшим і теплішим. Вона легенько дмухнула на палець, наче хотіла зменшити біль — і я ледь не зомлів. Не від рани — від того, як вона це зробила.
— Болить? — спитала вона.
— Та ні… пусте, — пробурмотів я.
Ніна тримала мою руку, розглядала ранку, а я дивився — не на палець. Її груди, трохи вологі від літньої спеки, м’яко видавались з-під сорочки, і теж дихали. І я бачив це, і не міг не дивитися, і водночас паленів зі сорому. Мені здавалося, що вона все бачить — і як я ховаю погляд, і як не встигаю його сховати.
— Отак, — сказала вона, накладаючи бинт. - Добре, що не глибоко порізав. Не до кістки. А косар з тебе, видно, ще той, — посміхнулася, але не насмішкувато — по-доброму, як старша сестра чи... як хтось, хто бачить тебе смішним, але не чужим.
«Боже, як вона близько,» — подумав я. Волосся трохи впало їй на обличчя, вона нахилилась, і я відчув запах — щось між лавандою, сонцем і сіном. Так пахне літо. Так пахне спокій. Так пахне жінка, яку хочеш обіймати довго-довго і мовчати.
— Тепер будеш обережніший. І мантачити навчись нарешті, а то ще ногу собі відріжеш, - Ніна усміхнулась краєчком губ, і той усміх був тепліший за всю кров, яку я втратив.
— Добре, — прошепотів я, — якщо ти вчитимеш.
— Я багато чому можу навчити…
Всередині у мені починалося щось зовсім нове. Сором, за свій необережний рух бруском, і за те, що не втримав погляду. Але ще щось — гаряче, в’язке, незрозуміле. Наче я сам став тим бинтом, намотаним на палець, слабким і теплим, затиснутим між її пальцями. Я хотів, щоб вона не відпускала, не закінчувала, бинтувала і бинтувала. Хотів, щоб вона ще хоч трохи потримала мене за руку — і все.
Пастух привів нашу Зірку серед білого дня — вона задихалась, хрипіла, слину тягло з рота, наче вона проковтнула щось, що не могло пройти далі. Баба Галя запанікувала, побігала по двору, заглядала їй в пащу, причитала і кликала когось, ніби допомога могла з'явитися з повітря.
Я сказав їй: треба вести Зірку до Ніни у ветпункт.
Було жарко. Корова ледве йшла, бабуся тягла її за мотузку, я йшов збоку, іноді підштовхував Зірку ззаду, коли вона зупинялась.
У ветпункті було порожньо, лише одна Ніна. Вона вийшла назустріч у тонкому білому халаті, який тримався лише на зав’язках. Під ним — нічого, тільки тонка тінь тіла, що зникала в трусиках і вільно колихались груди. Ніна не звернула уваги на мене, тільки глянула на Зірку і сказала: «В стійло».
Її голос спокійний і впевнений. Вона сама взяла мотузку, завела корову до спеціального стійла з дерев’яними фіксаторами для голови. Корова вирячила очі, але слухалась.
— Щоб не кивала, — пояснила Ніна і обережно, але впевнено вставила їй у пащу металеві лещата. Я здригнувся, бо побачив, як її рука — гола, міцна, з довгими пальцями — глибоко зайшла Зірці в рот. Затамував подих, коли вона нахилилася — халат трохи розсунувся, відкривши темний пупок і м’який вигин грудей, які злегка трусились від напруження.
— Ось що, — сказала вона, витягуючи з гортані огризок кукурудзи, мокрий і жовтий. — Дурепа, лізе, де не треба, - і подивилась на мене — швидко, мовби перевіряла, чи я все ще тут, чи витримав. А я стояв, не міг відірвати погляду від її пупка. Соромився бабусі, себе, але не міг — не хотів — не дивитись.
Ми вийшли з ветпункту, і Зірка вже йшла рівно, навіть іноді пирхала, наче нічого не сталося. Бабуся полегшено зітхала, дякувала Ніні, обіцяла принести яйця і сир. А я мовчав. В голові шуміло. Ніби хтось ударив в барабан, і вібрація залишилась. Ніби все навколо стало трохи м'якшим, теплішим, але водночас сором накривав з головою. Я не міг не думати про те, як вона стояла в халаті, як той розходився на сонці, і як я бачив те, що, здається, не мав бачити. І те, як вона тримала руку в роті у корови — без страху, без відрази. Я не міг нічого з собою вдіяти. Хотів бути поруч, просто поруч. Мовчати, слухати, дивитися, навіть якщо серце вискакує з грудей.
Баба Галя по дорозі щось казала про «от би ще дощика, бо трава вже гірка буде», про «треба буде зібрати жука з картоплі», про Зірку, що «тепер нічого, виплутається», але я чув це як крізь воду. В голові було інше. Її хода. Її обличчя, коли вона витирала руку об рушник. Її погляд — короткий, ніби між справами, ніби вона знала все, що зі мною відбувається, і не боялась цього знати.
Коли ми дійшли додому, я пішов у кут двору, сів у тінь, притулився до шорсткого паркану і сидів так, поки бабуся поралась біля Зірки. Не хотів ні їсти, ні пити. Хотів ще раз побачити її. Хоча б коротко. Хоча б у сні.
Це сталося неочікувано. Я побачив, як вечором вона прополює картоплю прямо напроти нашої старої клуні, що приткнулася до межі з городом тітки Марії. Двері в клуню були трохи відчинені, я втягнувся всередину боком, затримавши подих, щоб вони не скрипнули. В клуні пахло сіном, пилом і старою деревиною, яка увібрала літнє сонце напевно за сотню років свого існування. Я став біля тильної стіни, сплетеної з лози і обмазаної глиною, притулився до щілини, яка давно осипалась, і побачив її. Вона була зовсім поруч. Метрів два, не більше.
Я відчував себе злодієм, спійманий на гарячому самим собою. Ніна полола, нахилившись спиною до мене. Її сарафан здіймався вище колін, відкриваючи округлі стегна, гладкі, напружені, в русі. Тонкі білі трусики, вузькі, трохи втягнуті між сідниць. Кожна лінія, кожна жилка на ногах була такою живою, що здавалося — якби я простягнув руку, міг би доторкнутися до її ніг, до її сідниць, таких щільних, пружних, ніби виліплених з теплої глини.
Це не було схоже ні на що, що я колись бачив. Усе в мені напружилось і затремтіло, але не від страху, не від сорому — чи, принаймні, не тільки. Це було щось інше, глибше. Все моє тіло перетворилося на одне велике око, налаштоване на її рухи. Дихання стало неглибоким, поверхневим, як перед стрибком у воду. Я стояв, не кліпаючи, і дивився на її сідниці, зачарований, поглинутий, затиснутий у лещатах власної чуттєвості. І не знав — це бажання, сором чи початок чогось такого, чого я ще не вмів навіть назвати.
Вона не знала, що я дивлюсь. І в цьому було щось нестерпно захопливе — таємниця, тиша, липкий запах сіна, і вона — така близька й така недосяжна. Мені було шістнадцять. Я ще ніколи не бачив жіночого тіла так близько, так по-справжньому, не на екрані, не на плакаті, а в живому диханні літа. І я знав, що ніколи не забуду цю мить.
Я уявляв, як вона повільно випростується, відкидає пасмо волосся з чола, витирає лоб тильним боком долоні — і раптом побачить мене. Наші погляди зустрінуться… І я згораю на місці. І все одно я не міг відірватися. Бажання в мені було не лише тілесним. Це було щось невимовне — як коли слухаєш музику, що лунає десь далеко, за стіною, і ти не можеш розрізнити слів, але знаєш: вона для тебе. Це твоя мелодія.
Мені було соромно. Але ще більше — хотілося, щоб цей момент не закінчувався. Щоб вона залишалась отак: нахилена, у світлі, з ледь помітним вітром, що грався з краєм сарафану. Я не знав, що це за почуття, як його назвати. Але воно жило в мені — як вогонь, що не обпікає, але змушує тремтіти. І, може, саме в ту мить я вперше дізнався, що таке бути живим.
Гроза налетіла раптово — спершу щось зашуміло у верхівках дерев над Микитиним ставом, немов там хтось прокинувся й потряс величезними кронами дубів. Потім вітер вирвався з гущавини й помчав через городи, зриваючи з кілків старі ганчірки, ляскаючи хвіртками й піднімаючи пилюку. Небо над головою спалахнуло білим світлом і в ту ж мить усе задзвеніло: важкі краплі посипалися на дах, застукотіли по балії, по блискучих від дощу листках кукурудзи. Моє тіло стиснулося від напруги. Буря — це завжди щось більше, ніж просто погода. Це очікування. Це передчуття. Я вийшов на край клуні й побачив, як Ніна побігла у свій двір. Її біла хустка на голові і волосся вже було мокре, вона метнулась до курятника, стала закривати квочку з циплятами, а потім підбігла до мотузки з білизною, що шалено билася на вітрі, як вітрила на штормовому морі.
Я дивився на неї і не знав що робити. Всередині щось кликало: йди, допоможи. Це ж просто — підійти і стати поруч, тримати вільний край простирадла, коли вона знімає прищіпки. Сказати: «Тримайся, я допоможу». Але інша частина мене стискала груди — а раптом вона не захоче? Раптом скаже: «Не треба, впораюся» — і від того стане ще ніяковіше. Я стояв, роздвоєний між бажанням бути поруч і страхом бути зайвим. І тоді — не думаючи — просто пішов.
— Я допоможу! — крикнув я Ніні і забіг у хвітрку.
Вона озирнулась і засміялася, вся мокра, як русалка в дощі.
— Іди вже, помогальщик!
Усе, що я хотів сказати, лишилося між краплями дощу. Але мені здалося — вона зрозуміла. Я вхопив край одного простирадла, що ледь не злетіло через тин. Ми разом зняли вологу білизну і, притиснувши її до грудей, побігли в хату, залишаючи за собою сліди босих ніг на порозі. Я поклав мокрий клубок на бильця двох стільців, а Ніна стала розвішувала простирадла всюди, де могла.
Я спостерігав за нею. Сарафан на ній намок і притиснувся до тіла, огортаючи кожен вигин — спину, талію, стегна, і я не міг не дивитись. Було щось беззахисне і водночас зухвале в цій сцені, і я ловив себе на думці, що хочу підійти й обійняти її ззаду, притулити щоку до її мокрого плеча. Просто так. Без слів. Не тому, що це обов’язково має до чогось привести, а тому що мені здавалося — якщо я зараз не доторкнуся до неї, не відчую її тепла, то не витримаю. Усе в мені стало м’яким, як вологе простирадло. Я стояв, дивися на неї, але не міг ані наблизитись, ані відвернутися. Хотілося, щоб ця мить тривала довше. Щоб дощ за вікном не закінчився. Щоб ми так і стояли тут, у хаті, серед цієї мокрої білизни, близькі і далекі водночас.
— А де це тьотя Маня? – спитав я.
— Та, після обіду пішла до Лемешихи на Рудьківський хутір, — кинула вона наче мимохідь. — Я їй казала, не йди, бо буде дощ… Тепер не скоро повернеться.
Ці слова прозвучали якось розгублено, з зайвою паузою, наче вона сама не до кінця розуміла, навіщо їх вимовила. Але щось у її тоні, в тому, як вона відвела очі й злегка поправила мокре пасмо волосся, здалося мені натяком. Не прямим, не сміливим, але все ж — запрошенням. Можливо, не до чогось конкретного, а просто — бути ближче, не йти, лишитися.
Я відчув, як у грудях стискається щось неспокійне, як пульсує думка: «А раптом вона чекає, що я…» Та в ту ж мить вона сказала спокійно, навіть трохи відсторонено:
— Я піду перевдягнуся, - і зникла за дверима спальні, прикривши їх за собою, а я мимоволі дивився на них — не з цікавості, а просто так, як дивишся в темне вікно, де нічого не видно, але все одно хочеш щось побачити.
За кілька хвилин вона повернулась — у джинсах, короткій білій футболці, на плечі рушник. Вологе волосся спадало на груди, а щоки були трохи рум’яні — від дощу чи від поспіху, не розібрати.
— На, витрися, — простягнула мені рушник. Я взяв, торкнувся її руки — на мить, випадково, але від того дотику всередині щось сіпнулося.
— Дякую…
— Чаю хочеш? — спитала вона просто.
— Давай… — я відчув, що голос мій трохи охрип, — хочу.
Ніна пішла у веранду до плити, запалила газ, почала ставити чайник. Я обтер волосся, сів на табурет, все ще тримаючи рушник в руках, і дивився на її рухи — звичні, швидкі, впевнені. Вона поставила на стіл дві гарні чашки — тонкі, з квітами. З холодильника витягнула банку сливового повидла, але замість того, щоб поставити її просто на стіл, як це зробила б моя мама, вона взяла ложечку і переклала повидло в маленьку тарілочку. Я чомусь запам’ятав це — такий дрібний жест, але з нього війнуло чимось… іншим. Іншим світом. Іншими жінками.
В хаті потемніло, але вона не вмикала світло.
— Палець не болить? — запитала вона.
— Та ні, —я знизав плечима. — Вже майже загоївся.
— А то я якось чула, як ти бринькав на гітарі.
Я смутився.
— Та то я тільки вчуся. Інколи щось виходить, інколи — ні.
— А-а-а, ясно… А що граєш?
— «Norwegian Wood» пробую вивчити… — трошки ніяково сказав я.
— О-о! Бітли — це здорово, — сказала вона з вогником в очах. — Я ще в школі заслухувалася їхніми «Let It Be» й «Blackbird». У мене був зошит, куди я переписувала тексти пісень з транскрипцією.
— Серйозно? — я аж підняв брови. — «Blackbird» — це ж непроста штука. Я до неї ще не добрався… Ходив до одного музиканта, він показав, як брати акорди. Він сказав, поки мозолів на пальцях не буде, нічого путного не зіграєш… Так що треба ще багато часу і терпіння.
— Та там же не тільки акорди, а ще й пальцями перебирати треба, — усміхнулася вона. — У нас в інституті був один хлопець, Вітя, то він так круто її грав, що дівчата з табору збігалися вечором під вогнище, аби тільки послухати.
— І що, всіх зачаровував?
— Та ні… тільки себе, здається, — Ніна засміялася. — Але грав добре.
Я кивнув і теж всміхнувся. Було щось приємне в її інтонації — не показне, не кокетливе, а щире. Вона справді любила цю музику. І я уявив, як ми могли б колись сидіти разом десь у лісі, я граю, а вона тихо наспівує…
Ніна налила в чашки кип’яток.
— Ну, колись зіграєш для мене?
— Обов’язково… А ти сама з Чернігова? — спитав я.
— Із Чернігова.
— А чому тут?
— Після інституту направили. Я ж ветлікар. Тепер ось… практикуюсь на курях, — засміялася. — Хоча мріяла про коней.
— І на коровах теж, ха-ха. А тепер тут надовго?
Вона трохи зам’ялася. Поглянула у вікно, ніби там могла бути відповідь.
— Не знаю, — сказала нарешті. — Поки що маю відпрацювати якийсь час. А там буде видно.
— А залишитись не хочеш?
Вона не відповіла одразу. Злегка ворухнула плечем, і волосся зсунулося їй на лоба.
— Не знаю… Тут по-своєму добре. Тихо. Люди, в основному, нормальні. Хоча є і придурки… Але… — вона знову подивилась у вікно. — Я ще молода. Може, захочеться чогось більшого… більшого за село. Не знаю. Може, й залишуся.
Я мовчав, крутив ложку в чашці. Вона знову усміхнулась.
— А чому питаєш?
— Просто… — я відчув, як ніяковію. — Ну, цікаво. Ти — інша.
— Інша? — перепитала вона з лукавим усміхом.
— Ну, не така, як тут усі. Може, через те, що з Чернігова. Може, тому, що знаєш Бітлів… Може, просто… добра.
В кутиках її губ залишалась посмішка.
— Ти теж… хороший, — сказала вона і поклала свою руку на мою.
За вікном на мить знову спалахнула блискавка. І мені раптом стало дуже спокійно в цій тиші. Так, ніби ми знали одне одного давно. Ніби це не просто дощ накрив село, а щось значно більше — щось, що притягнуло нас двох під один дах, в одну розмову.
— А хочеш… — сказав я, ковтаючи слова, як гарячий чай. — У неділю можемо поїхати на Княже озеро. На велосипедах. Там тиша, сосни… вода така, як дзеркало. Покупаємось, позагоряємо…
Вона усміхнулась, але якось не зовсім певно.
— У мене ж немає велосипеда, — сказала, відсторонено, ніби вже подумки була десь не тут.
— Та нічого! — швидко підхопив я. — У Павліка є. Мамин. Такий дамський "Україна", із рамою знизу. Я візьму для тебе. Він дасть.
Вона ще раз усміхнулась але не сказала «так».
— Побачимо… — сказала трохи невизначено. — У мене багато справ. Та й Мані допомогти треба… Не знаю, як складеться.
Я кивнув, намагаючись не показати розчарування. І хоча її «побачимо» було десь на межі «ні» і «може», я тримався за «може». Бо воно звучало не зовсім безнадійно. Наче лишалося ще якесь віконце, щілина в дверях — і може, якщо добре подути, все ще відчиниться.
Я допив чай, подякував і вийшов у ще мокрий, але вже спокійний вечір. Дощ майже стих, лиш вітер колихав дерева надворі. Я йшов легко, з відчуттям, ніби трохи відірвався від землі. Усе здавалось можливим: озеро, сосни, неділя. І вона — на дамському велосипеді, з косою, що вибилась з-під хустки…
І я, поруч.
З нею.
Я довго збирався. Ще з самого ранку ходив туди-сюди подвір’ям, ніяк не міг знайти собі місця. У голові крутилась думка: от зараз, вдень, там точно нікого не буде. Ветпункт — не аптека. Люди зазвичай приходять туди під вечір, коли повертаються з полів або від худоби. Рідко, коли вдень, як ми з Зіркою. А вдень там тиша. Тільки вона і я. І гітара. І «Norwegian Wood», як я їй обіцяв. Це буде не просто пісня. Це майже освідчення.
She asked me to stay
And she told me to sit anywhere
So I looked around
And I noticed there wasn't a chair
Я і не думав сказати їй прямо: «Я тебе люблю». Але ж думаю, вона зрозуміє. Як можна не зрозуміти? Там у кожному рядку — я, у кожній ноті — моє серце.
Я підструнив гітару, переодягнувся у світлу сорочку. Подивився у дзеркало — наче нормально виглядаю, не селюк. І пішов.
— Ти куди, - спитала у дворі Галя.
— До Павлика, пограємо.
— Нічого вам робити… Така жара. На голову хоч щось надінь…
Сонце припікало, але я майже не відчував цього. Я йшов, як на побачення. У голові крутились фантазії: от я заходжу, а вона підводить очі й каже здивовано:
— Ти прийшов?
І я кажу:
— А як же. Обіцяв же. Хочеш, я заспіваю?
І вона — трохи соромиться, але сідає на край столу, слухає, як я співаю, і потім каже, що ніколи ще їй не співали такої пісні. А далі... хто знає. Може, навіть поцілунок?
Я вже підходив до дверей, коли почув голоси. Чоловічий. І її — тихіший, пересипаний сміхом. Мене наче холодом обдало. Але я вже прийшов. Не відступати ж.
Відчинив двері й завмер. За столом сиділи Ніна і Ігор Васильович, учитель історії, високий, широкоплечий. Такий же, як і Ніна, присланий з міста відбувати повинність. На столі тарілочка з сливовим варенням, невеликий заварничок з чаєм. Ніна тримала чашку, він щось розповідав їй, розмахуючи руками, і на обличчі в нього була усмішка як завжди впевненого у своїх словах. Він саме казав:
— ...а потім я пояснив тій бабці, що сова в коморі — це не до біди, а до змін. І вона така: «О, а я думала, до родичів!» — і ми реготали з пів села...
Вони обернулися. Побачили мене з гітарою. Ігор Васильович примружився, кивнув і сказав:
— О, а ми, схоже, маємо конкурента до лав менестрелів?
Я зашарівся. Хотів щось сказати, але слова десь загубилися. Стояв, як дурень. Гітара здавалася чимось безглуздим — як каструля, яку приніс у церкву.
Ніна, здається, трохи розгубилася, але зібралася і сказала:
— Привіт. Це ти з піснею, так? Дуже мило. Заспіваєш?
Я ковтнув повітря і пробелькотів:
— Та ні... я просто... тут повз проходив... вирішив забігти... погода гарна.
І сам почув, як це звучить. Наче я не з піснею прийшов, а заблукав як той Собака з мультфільму «Жив-був пес» – «Та ось… птічку хотів. Я ето… гуляв… гуляв».
— Ну що ж, музика — це теж форма боротьби, - спокійно сказав Ігор Васильович, ніби недбало, але тоном, яким говорять люди, що вже знають: боротьба ця — не на твою користь.
— Вибачте, не буду заважати… - я розвернувся й пішов. Не побіг, але й не йшов — щось між цим. Вуха горіли. Хотілося зникнути. Ніна не стала звати мене. Уже коли зачиняв за собою двері, почув услід голос Ігоря Васильовича, який театрально продекламував:
Гітарист, гітарист
Він цибулю добре їсть.
Він по вулиці іде
І кричить: «Цибуля де?»
І знову її сміх. Ніжний. Але вже не для мене.
Який же я дурний…
Я справді думав, що їй подобаюся. Думав, що оце варення, її сміх, як вона тримала мене за руку — що це щось значить. Що вона теж щось відчуває.
А вона сиділа там з ним, і сміялася, і дивилась на нього так, ніби більше нікого в залі не було. Він гладко виголений. З вусами і з кучерями як у Макаревича. Сорочка свіжа. Очі впевнені. Вміє правильно говорити. А я що? Сапкою в коліно, косою в палець. У сорочці, з якої виріс, і що вже вицвіла. Я ж не міг сказати, не вмів, тільки дивився на неї, як пес на вікно.
Але ж вона сміялася. Там, дома, під час дощу. Я ж бачив. Чи може вона з усіма так? Може, я для неї був просто хлопчиком із подряпаним пальцем — цікавим на пів години? А він для неї справжній. З міста, з книжками, з дипломом. Може, він навіть пише їй вірші. Може, вона вже заходила до нього увечері. Чого я туди взагалі поперся? Казала ж мені Галя... Треба було залишитись дома.
Тепер усе ясно. Немає що вигадувати. Вона не для мене. І ніколи не була. Але ж чомусь так боляче, ніби в груди кулак прилетів, а може навіть щось більше. Якби можна було повернутися в той день з дощем. Просто сказати їй: «Ти мені подобаєшся». І все. Щоб знати точно. А не оце — вигадувати, мучити себе. Тепер уже пізно. Вона сміялася — але не зі мною. І не для мене.
Я цілий день ходив по лісу. Після дощу на стежках ще стояли калюжі, але я їх не помічав. Бродив безцільно, часом просто йшов навпростець, минаючи стежки, не оглядаючись. Штанини мокрі, черевики набрали води, але мені було байдуже. Хотілося рухатись, не зупиняючись — аби не думати, аби не стояти на місці. Мені хотілося — сам не знаю чого. Вдарити щось. Або зникнути. А потім прийшов додому, сів на лавку біля хати і подумав: треба щось зробити. Не можна так просто здаватися. Вона повинна знати, що я відчуваю. А як? Що я їй скажу? Що я ревную? До кого — до дорослого чоловіка, учителя? Це ж смішно.
І тоді мені спало на думку написати пісню. Якщо вона почує пісню — не «Norwegian Wood», а мою пісню, написану для неї — вона зрозуміє. Ну як не зрозуміє?
Я взяв зошит, видрав листка і почав писати.
Перші слова з’явилися самі:
Тут сонце ходить босоніж
Крізь хмари навпрошки...
І я подумав: добре, гарно почалося. Сонце — це ж ніби вона. Світло. Тепло. І босоніж — от значить, що живе по-справжньому, щиро.
А далі я зупинився. Бо хотів написати щось красиве, але не виходило. Сидів, кусав ручку. Переписував рядки. Іноді мені здавалося, що це банально. Іноді — що навпаки, занадто складно. А ще я ніяк не міг вирішити, як має бути: про неї — прямо, чи завуальовано? Чи зрозуміє вона, що це про неї? А якщо не зрозуміє?
Я писав кілька вечорів. Виходив надвір, сідав на лавку, дивився в бік лісу. Саме туди, звідки вона мала повертатись з роботи. Я навіть уявляв, як вона йде — в тому сарафані з глибоким вирізом і з сумкою через плече. А я — такий собі сиджу з гітарою на лавці. І кажу їй:
— Привіт! Хочеш пісню? Я написав її спеціально для тебе.
І вона зупиняється. Посміхається. Каже:
— Справді? Для мене? Ну, давай…
І я починаю: «Тут сонце ходить босоніж...»
І її очі стають вогкими. І вона слухає. До кінця. А потім довго мовчить.
Я навіть думав: от поспіваю їй — і вона знатиме. Зрозуміє, що це все — для неї. Що отой перебір струн, коли пальці збиваються, а серце калатає, як навіжене — не просто так. Що ті вірші, де рими трохи криві, то все, що я зараз можу дати. І що цього досить, аби вона лишилася.
Я уявляв, як вона слухає. Стоїть отам, біля хвіртки, усміхається. Потім підходить ближче, сідає на лавку. А я, не зупиняючись, співаю далі, не дивлюсь їй в очі, бо не витримаю. А вона чекає, поки закінчу, і потім скаже: «Ти що, це для мене?»
А я скажу: «А для кого ж іще?»
І тоді вона нічого не скаже, просто торкнеться моєї руки. І вибере мене. І залишиться. І не сидітиме більше з цим Ігорем Васильовичем за чаєм.
Правда, десь збоку якось по-дурному майнула думка, як прикра згадка про те, що я ж ще школяр. Мені ще треба десятий клас закінчити. Але я сам себе заспокоював: ну і що? Я ж не малий. Вона, може, всього на кілька років старша. Хіба в коханні роки рахуються? Як казав дядько Іван, он, на руці всі пальці різної довжини, а як стиснеш їх у кулак — то всі стають рівними. От і з людьми так: коли серце своє комусь відкриваєш — уже не має значення, хто старший, хто молодший. Головне — що разом.
А поки що — я дописував. Виправляв рими. Шукав інше слово замість «втиснувшись», бо воно якесь кострубате. Потім повертав його знову — бо нічого іншого не знаходилось.
Сумнівався. Терзався. Перечитував уголос. І щось там у грудях щеміло — чи від любові, чи від того, що не знав, чи встигну сказати їй усе це.
І все одно писав.
Бо коли тобі шістнадцять, то здається, що одна пісня може змінити все.
Ось ця пісня:
Тут сонце ходить босоніж
Крізь хмари навпрошки,
По травах і стерні,
Де бродять пастушки.
І втиснувшись в тісну
Зелену гущу листя,
Доторкнеться до сну,
В якому ти так близько.
Не в силах розпізнати
Це ти – чи тільки тіні,
Я хочу розірвати
Твоїх думок сплетіння.
Тягнуся, та лягла
Між нами ніч прозора.
Не кличеш, і тепло
Зникає як узори від подиху на скло.
Мовчання – хиткий міст,
Потоне без опори.
І губи – наче лід,
Що ще недавно – море.
Я знаю: це прощай,
Хоч ти і не сказала.
Та вітер шепче: «Знай,
Усе вже відбувалось…»
Наступного дня зранку приїхали батьки. Вигляд у них був святково-задоволений.
— Ну, як ти тут? — запитала мама, обіймаючи. — Не сумував без нас?
— Та ні… нормально.
— Цілими днями співав, як соловей, - сказала баба Галя.
— Збирай речі, — сказав батько. — Завтра вирушаємо. Ми взяли путівки в Партеніт. З понеділка — у нас з мамою відпустка.
— Завтра? — перепитав я. — А чого так рано?
— Бо так треба. Заселення в санаторій з понеділка. Побачиш Крим, Ялту… Ти ж не хочеш залишитися вдома один, правда?
— Та ні… не те щоб… — я почухав потилицю. — Просто я думав, що тут ще трохи побуду. До кінця серпня хоча б… Бабі треба допомогти…
Батько примружився:
— Це з якого дива? Раніше ж ти завжди нудився тут. Казав, що в селі літом — як на засланні. У Ніжині ж друзі, футбол, гуртки…
— Та, тут є чим зайнятись, — швидко відповів я. — Ми з Павліком он пішли рибалити на ставок з топтухою… Уявляєш, баба Галя дала нам відро, а ми майже повне карасів наловили! І в’юнів… Отаких-о!
— Карасі — це, звісно, вагомо, — усміхнулася мама.
— Цього літа все якось інакше. Я ж тобі розказував, як ми з хлопцями в ліс ходили? Знайшли там старий німецький дзот! Каску німецьку побиту і коробку від патронів. Цікаво…
— Дзот? — перепитав батько, не приховуючи скепсису. — Цього тільки не хватало?
— Ну... може, не зовсім дзот. Там гільзи були. – з’їхав з цієї теми я. - І ще — на озері ми бачили ондатру! Прямо випірнула біля самого берега!
— І заради цього ти хочеш тут залишитися? — мама усміхалась, але насторожено.
— Ну, ми ще… е-е… домовились зробити «фестиваль на пеньку». Ну, типу вечір поезії й музики. Павлік читатиме вірші, хтось співатиме. Я маю виступати з гітарою. Буду співати «Norwegian Wood»… Ну, Бітли, пам’ятаєш?
— Ого, фестиваль, — тато скептично підняв брову. — Це вже серйозно!
Батьки переглянулись. Батько злегка посміхнувся, але нічого не сказав.
— Але путівки вже куплені, так що фестиваль буде без тебе… — м’яко сказала мама. — І ми хотіли, щоб ти з нами трохи відпочив. Море, фрукти, свіже повітря.
— А тут повітря — ні? — намагався ще відбитися я. — Тут же цілюще ольгинське повітря, свіже молоко, жарені карасі, баба Галя, містичні заходи сонця!..
— О, заходи сонця — це аргумент, — з усмішкою сказав батько. — Але речі все одно збирай. Завтра виїзд о шостій.
Я ще хотів щось сказати, але зрозумів: усе вирішено. І залишилось тільки глибоко зітхнути.
Після Криму повернулися в село через два тижні.
— Нічого тут у нас не змінилося, хіба що люди трохи порідшали, – баба Галя розказувала новини. - Он Лемешиха з Рудьківського хутора таки померла, не дожила до Воздвиження. А в Іванчуків хата чуть не згоріла, кажуть. Да… ще Ніна, Маніна племінниця… — тут баба скинула очі до неба. — Вильнула хвостом. Роботу кинула, у Київ поїхала, кажуть з тим кучерявим учителем, що жив у шкільному гуртожитку. Він молодий, але, кажуть, із зв’язками.
Я стояв і мовчав. Мама щось перепитала про Катерининого чоловіка, і розмова рушила далі. Але я вже нічого не чув. Пізніше, коли баба Галя вийшла на город, я вийшов слідом і, ніби ненароком, запитав:
— Ба… А що… Ніна вже не повернеться?
Баба Галя зиркнула на мене, зсунула хустку на потилицю, витерла руки об фартух.
— Та хто її зна. Може й повернеться. А може й ні. Кажуть, що вже в Києві прилаштувалась. Вона дівка не проста, видно, що хоче з життя щось мати. А тут що — корови, пилюка, клуб. Їй того мало. А ти чого питаєш?
Я знизав плечима. Більше нічого не питав.
Увечері лежав на дивані в літній кімнаті. Вікно було прочинене, за ним пахла м’ята й скошена трава. Але чомусь той запах нічого не втішав. У голові крутилось одне. Я не попрощався. Взагалі. Не заспівав їй ту пісню, що вже майже вмів грати. Не прочитав вірша, якого писав вночі і ховав під подушкою. Думав: ще встигну, от повернуся з Криму, ще буде вечір, і ми знову зустрінемось, випадково, біля ветпункту чи на городі, і я нарешті скажу щось сміливе. А вийшло, що мовчав. Як завжди. І тепер тільки ця порожнеча — як після ярмарку, коли всі вже поїхали, а ти лишився серед розкиданих обгорток і пилу.
А потім я зрозумів: це все вигадки. Ніхто ніколи не стояв біля хвіртки. Ніхто не чув моїх пісень. І торкатися руки теж ніхто не збирався. Вона поїхала. І все, що я міг — це ще раз перебрати ті самі акорди в порожній кімнаті, де навіть вітер уже здається байдужим.
Я перевернувся обличчям до стіни. Хотілося заснути й не прокидатися до осені. Бо літо закінчувалось — раптом і безповоротно.
Я ще раз перечитав ці рядки, написані мною шістнадцятирічним. Почерк трохи нерівний, рими — прості, наївні, але щирі. Така щирість буває лише один раз — коли ще не знаєш, що світ не зобов’язаний відповідати на твої почуття.
Я посміхнувся. Не гірко — швидше з іронією. Так, я тоді справді вірив, що заспіваю цю пісню Ніні. Десь під зорями. Десь після вечірньої роботи в саду. Десь, де ми будемо тільки вдвох, і вона вперше погляне на мене не як на хлопчину, а як на когось трохи важливішого.
Але таких вечорів не сталося.
Ніна поїхала з Ольгиного з вчителем, і вже тоді, коли я її бачив востаннє, думаю, все було вирішено. А я… А я поїхав у Ніжин, закінчив школу, інститут, і ніколи більше її не бачив.
Однак все ж я зберіг цей клаптик паперу.
Не тому, що надіявся. А тому, що це був мій перший дотик до чогось справжнього. Це був я. Зі своїм голосом, зі своєю любов’ю, зі своїм невмінням говорити про неї вголос.
Я склав аркуш і поклав до кишені.
Нехай буде зі мною.
Не як тягар.
Як свідчення.
Як усміх у бік себе — хлопця, який ще не знав, що світ буває байдужим, і саме тому в ньому є щось прекрасне.
Я замкнув хату і пішов до машини.
Ніщо тут не змінилося.
Все вже відбулося.
І все ж, чомусь, на душі стало трохи світліше.
