Є такі речі, які навіки застрягають у пам’яті не через свою значущість, а через те, як твоє тіло їх запам’ятало. Дрібниці. Деталі. Але вони — твої. Назавжди.
Наприклад, стук дощу по даху, коли ти прокидаєшся серед ночі, загорнутий у ковдру. І раптом чуєш — бух! — падає яблуко з старої яблуні, що схилилася над хатою. Воно котиться по мокрому залізу, глухо гуркоче й зрештою падає в темряву. А ти лежиш, дослухаєшся. Чуєш, як у другій кімнаті хропить дід Микола, як вітер злегка шарудить гіллям по даху, як дощ не вщухає — і в цьому є своя радість: ще можна не вставати. Ще можна спати..
А ще — висока, волога, не витоптана трава, по якій ти вранці босим біжиш до туалету. Трава вже не така, як учора — в ній ночували зорі, в ній була тиша, яку тепер несеш із собою. Кожна билинка холодна, липка, як тоненька нитка дощу, що сповзла з неба й залишилась жити росою в зелені. Вона лоскоче щиколотки, пробирається між пальців, і мимоволі хочеться стрибати на місці, але ніколи, бо треба бігти… І поки стоїш у дерев’яному туалеті з перекошеними дверима, дивишся на тонке павутиння в кутку і чуєш, як по шиферу зверху капає вода з вишні.
А потім вертаєшся назад — і ті самі краплі знову хапають тебе за ноги. І ти йдеш повільніше, дозволяєш їм чіплятись, прилипати, як спогади — такі, що потім згадуються все життя. Здається, ті ранкові миті — найчистіші. Як молитва босими ногами.
Коли витягуєш відро з колодязя — воно важке, холодне, мокре, трохи сплюснуте з боків. Вода в ньому тремтить, як жива. Нахиляєшся — і прямо з нього, обома руками, п'єш жадібно, так, що вода тече по підборіддю, по шиї, грудях, стікає по животу, вбирається в сорочку. Не витираєшся — навіщо? Так краще. Холод змушує дихати глибше, тіло прокидається. Сонце пече в плечі, а вода ще мить тому була з глибини — і здається, що в тобі тепер теж є щось прохолодне й глибоке.
Знаходиш першу полуницю — ще зеленкувату збоку, але вже стиглу зверху, мокру від дощу. Рвеш, нюхаєш, і хочеться з’їсти відразу, поки баба Галя не бачить. Їси — з відчуттям таємниці, ніби це щось заборонене і дуже важливе. Потім далі малина — глибоко в кущах, де колеться і дере сорочку. Сидиш навпочіпки, мов крадеш щось у літа, і їси одну за одною, поки вже не відчуваєш смаку — тільки липкі пальці. Вилазиш, як ні в чому не бувало, руки в червоних плямах, і губи — як після ягідного поцілунку.
У хаті пахне димом і чимось терпким — то баба Галя витягує з печі хліб. Він ще дихає, гарячий, з тріщинами по боках і трохи підгорілою скоринкою, яка лускає під ножем. Пар іде з м’якуша, і хочеться одразу відламати шматок — не чекати, не намазувати, просто їсти отак, заплющивши очі.
Баба наливає в кружку молока — від Зорьки, воно ще парує, густе, з піною, як з дитячого сну. На столі стоїть банка з повидлом — сливове, темне, липке, і в ньому найсмачніше — ті шкірки, згорнуті в трубочки. Вони тріщать на зубах, ніби в них зібрано все літо. І хочеться ще шматок хліба, ще ложку, ще ковток теплого молока, і ти третій, і четвертий раз лізеш у банку…
Такі відчуття з дитинства найсильніші. Вони не зникають. Лишаються десь глибоко, як коріння старої яблуні, що росте у дворі — невидимі, але тримають усе дерево твого життя.
Я пам’ятаю той день, як сьогодні. Літо. Луг за селом. Батько з дідом косили сіно, а я сидів на розстеленому простирадлі в тіні дикого куща ліщини. Земля була тепла, сонце бриніло в повітрі разом із далеким гудінням оводів, і пахло — о, як же пахло! — скошеною травою, конюшиною, сіном, ще не висохлим, ще живим. Трава дихала. І я дихав разом із нею.
Я дивився в небо. Там пливли хмари — великі, білі, м’які. Вони здавались мені казковими тваринами. Я бачив кота, що ліниво простягнувся в небесах, потім він розтікався і ставав вже схожим на вовка. А ось там — ангел з крилами, зовсім як на іконі в кутку кімнати, а вже за хвилину — ніби вже і не ангел, а корабель з вітрилами, який ось-ось причалить до якогось вигаданого берега.
Я стежив за цими хмарами, як за далекими казками, що йдуть, мов поїзди, над моєю головою. Я уявляв, що всі вони живуть своїм життям, що у кожної — своя історія.
Батько і дід мовчки косили — коси тихо шелестіли, як вода, що розтинає береги. Іноді дід зупинявся, витирав чоло, обертався і дивився на мене. А я пив молоко з військової алюмінієвої фляжки й закусував пиріжком з маком, що баба спекла ще зранку в печі. Мак хрумтів на зубах, і я думав, що це — справжнє щастя.
Наступного разу ми вже їхали на луг, щоб привезти висушене на сонці сіно. Дід домовився з сусідом про коней і воза — двоє спокійних, кремезних коней, яких дід погладив по морді й щось прошепотів їм, як старим знайомим. Батько підсадив мене на воза, сам сів поруч, і ми поїхали.
Дорога була стара, вистелена грубими, нерівними гранітними каменями, які за десятки років повитикалися з землі, мов кулаки. Колеса ритмічно цокали по них, наче били в залізний барабан, і весь віз трохи підскакував, покручуючись, як човен на хвилях. Дід легенько сіпнув повід і пустив коней поруч з дорогою, по вже накатаній піщаній колії. Я спитав діда, чому він так зробив, на що той відповів:
— По такій дорозі мій старий хребет розсиплеться і до лугу не доїдемо.
Я здивовано подивився на діда, не зовсім розуміючи, що він має на увазі. "Розсиплеться хребет" — це як? Наче зламана іграшка? Як ті дерев’яні кубики, з яких я складав вежу, і які, коли її штовхнеш, розліталися в різні боки? А як тоді його зібрати назад? І хто це має робити — лікар? Чи сам дід, як завжди, скаже: «Нічого, саме пройде» — і посидить трохи в тиші, згорбившись, мовчки, як завжди, коли щось боліло?
Я дивився йому в спину — пряму, широку, і мені не вірилося, що вона може розсипатися. Вона здавалася мені міцнішою за дерев’яну лаву в хаті, за плуг, яким він оре землю. І я раптом дуже захотів, щоб вона ніколи не тріщала, не згиналась і не розсипалась. Щоб завжди була переді мною — повільна, сильна, трохи втомлена, але така рідна.
Коні брели повільно, степенно, ніби самі пам’ятали кожен вигин дороги. З обох боків тяглися верби, старі, мовчазні, їхні гілки звисали майже до землі, а трохи далі поблискували в затінку ставок, затягнутий ряскою. Біля нього паслися корови, і пастухи в гумових чоботях піднімали голови, дивились нам услід і махали діду рукою. Він кивав, але нічого не казав — тільки примружувався, як завжди, коли був задоволений. І вся ця дорога, і пастухи, і ставки, і той стукіт коліс — усе зливалося в один довгий літній день, сповнений запаху пилу, сіна і близькості до чогось справжнього.
Потім ми поверталися додому — віз повільно рипів по колії, навантажений сіном, яке пахло теплом, пилом і полином. Ми з дідом сиділи на самому верху, високо, як на горі. Дід дрімав, а я знову дивився на небо, де хмари пливли повільно над нами, білі, розмиті, мов ватяні звірі.
— Діду, — спитав я, — а чого хмари не падають?
Дід з заплющеними очима посміхнувся куточком рота і сказав:
— Бо вони, як і мрії, мають легке серце. А в кого легке серце — той тримається вгорі.
І саме тоді я побачив що нам назустріч повільно котився віз, запряжений двома волами. Я уперше побачив їх так близько. Воли були величезні, з масивними рогами, що загинались дугами, як старе коріння на вербах обабіч дороги. Їхні вії були сиві, довгі й густі, наче виткані з волокон сіна. Вони йшли смирно, з тією тихою приреченістю, що буває в істот, які давно змирилися зі світом. Великі копита мірно гупали по дорозі, голови похилені, і здавалося, що їм нічого вже не треба — тільки йти, не поспішаючи, не сперечаючись, не питаючи куди.
Я завмер, задивившись. І коли віз з волами вже минув нас, я ще обернувся, підвівся на колінах на сіні, щоб краще побачити, як вони віддаляються. І раптом сіно просіло, і я не встиг навіть ухопитися — просто зіслизнув і гепнувся вниз, прямо на дорогу. Розплакався, та батько враз зупинив коней:
– Тпру! - кинув повід і підняв мене на руки, засміявся. — Ну й летун! За волами полетів, чи що?
А дід розплющив очі, витягнувся з сіна, озирнувся і, вже прокинувшись, похитав головою з легкою усмішкою:
— З нього, видно, думач буде. Задумався — і шкереберть.
Тоді я ще не знав, що роки минуть, і луг уже не буде таким, і діда не стане, і батько рано піде, залишивши мені своє мовчазне тепло. Але те відчуття — сидіти високо на горі запашного сіна, серед великого, дихаючого літа, під хмарами, що мають легке серце і живуть своїм небесним життям, — воно залишиться зі мною назавжди. І я повертаюся до нього щоразу, коли мені треба згадати, хто я.
