Рецензія містить спойлери до фільму!
Цей фільм був для мене дуже очікуваною подією, але під час перегляду й після нього викликав певні розчарування. Мені сподобалася акторська гра, сподобалися пісні, сама історія також виглядає оригінальною, але окрім певних кіношних недоліків, є суперечливі моменти, за які вже чіпляються і будуть чіплятися упереджені люди. До цього я обов’язково повернуся, але для початку висловлю свою думку щодо питання, що висить у повітрі, а саме – щодо кількості номінацій на “Оскар”, які отримав цей мюзикл і його творці. Моя теорія полягає в тому, що ці номінації було видано як рекламний хід, що цілком можливо й не дивно для такої давньої та масштабної бізнес-сфери, як Голлівуд. Я пишу цю статтю за кілька днів до вручення нагород і сподіваюся, що статуетки отримають ті роботи й ті люди, які їх справді заслуговують. Наприклад, для мене мюзикл “Wicked” виграє в “Емілії Перес” майже в усіх номінаціях (окрім “Найкращого закордонного фільму” – він просто американський). Якщо ж “Емілія” забере очевидні нагороди у “Wicked”, тоді я просто мушу дописати свої думки про розчарування в коментарях під цією рецензією.
Поверхневі речі обговорили, переходимо до суті. Повністю описувати сюжет і всі події “Емілії” я не бачу сенсу, тому одразу до конкретних моментів.Перше, що ми бачимо у фільмі, – це жінка-адвокатка під сорок із дуже посереднім рівнем успішності. Вона самотня, працює в тіні іншого адвоката-чоловіка і фактично виконує всю його роботу значно краще, ніж він міг би сам. Очевидно, що вона нещасна через це, а також відчуває несправедливість, адже їй доводиться захищати негідників, яких, на її думку, справедливо звинувачують у злочинах.
Дуже добре, що фільм просто демонструє ці обставини, а не робить на них надмірний акцент, тому що, відверто кажучи, у 2025 році кричати в кіно про проблему гендерної несправедливості – це вже кліше. За десятки років боротьби феміністичного руху та ЛГБТ-спільноти проти соціальної нерівності було зроблено більш ніж достатньо, щоб жінки могли приймати рішення на свою користь, а не відповідно до вимог патріархального світу. Тому, на мою думку, цей момент у фільмі подано правильно, і подальші події це підтверджують (хоча героїня Зої Салдани все одно має свої мінуси, про які скажу в кінці).
Згодом Ріту (так звуть головну героїню) брутально викрадає просто посеред вулиці лідер одного з мексиканських злочинних картелів і вимагає від неї знайти хірурга для повної зміни статі. Чому він довіряє саме їй – пояснено дуже смутно, але мені здається, це через те, що Ріта дуже непублічна, піддатлива, налякана й слабка перед чоловічим світом, що пізніше ще раз підтвердиться. А ще вона доволі бідна і їй потрібні гроші.
Потім акцент зміщується на Хуана (Емілію до переходу), його родину та сам перехід. Як тільки на світ з’являється Емілія, все її минуле життя, включно з жорстоким главою картелю, наче перестає існувати.
За чотири закадрові роки Емілія адаптується в Мексиці та усвідомлює, що не може жити без своїх дітей, а до колишньої дружини в неї залишилися теплі почуття. Вона знову зустрічається з Рітою – уже в новому тілі та з абсолютно іншим поглядом на життя (я опишу всі ці зміни до кінця, а потім зроблю дуже важливий висновок). Емілія просить Ріту допомогти перевезти колишню дружину й дітей назад до Мехіко, щоб оселитися з ними під виглядом сестри Хуана.
Коли цей процес завершується, Емілія та Ріта нарешті відверто розмовляють. Ріта зізнається у своїй слабкості, самотності та розгубленості. Під час цієї бесіди вони звертають увагу на оголошення жінки, яка шукає тіло свого сина, ймовірно вбитого під час злочинних сутичок. Емілія проникається цією історією та безкорисливо допомагає жінці. Згодом вони з Рітою засновують відому громадську організацію з пошуку загиблих, щоб допомагати всім, хто потребує цього.
На цьому поки що стоп.
З огляду на це, людина, яка захоче дискредитувати «Емілію Перес», зробить “справедливе” зауваження: «Тобто, очевидно погана людина, злочинець, у якого руки по лікоть у крові, стає добрим, чуйним і несе гуманістичну місію після того, як змінює стать? Це маячня, повістка, нам нав’язують ЛГБТ!» і тому подібне.
І справді, у фільмі все виглядає саме так, але відповідь не зовсім у гендері. Все значно простіше.
Хуан пояснював свою мотивацію щодо переходу тим, що все життя відчував внутрішній тиск – він жив не у своєму тілі. А крім цього – тиск ззовні: мовляв, суспільство диктує йому, що якщо він чоловік, то мусить змусити всіх боятися себе, бути найбільшою загрозою, і лише тоді його визнають, лише тоді він отримає повагу і любов.
І справді, для злочинного, корумпованого середовища, у якому жив Хуан, бути жорстоким і загрозливим – це норма, яку поважають. Навіть його дружина, яка виросла в цій культурі, більше відчувала до нього страх і повагу, ніж любов. І для неї це було абсолютно нормально – вона спокійно говорить про це потім Емілії: «Невже ти не знаєш свого брата? Якби я йому регулярно зраджувала, мене б порубали на шматки і викинули в канаву».
Дружина в цьому послідовна – вже в Мехіко вона знову зв’язується з точно таким же злочинцем, яким був Хуан. Це свідчить про те, що часто наше середовище і культура вирішують за нас, що добре, а що погано. Саме це протиріччя і привело Хуана до рішення змінити стать. Окрім того, що він відчував себе чужим у власному тілі, він ще й вимушено жив у середовищі, якому насправді не належав. Тобто базово – він не був жорстоким.
Підтвердженням цього є спогади його дітей: вони пам’ятають його як хорошого батька. В одній із пісень його син говорить, що любив батька не за дорогі подарунки чи інші матеріальні блага, які міг собі дозволити невимовно багатий злочинець, а за звичайну, безкорисливу близькість між батьком і сином.
Другим підтвердженням є паралель з Густаво – коханцем його дружини. Він теж злочинець, теж жорстокий, але він не відчуває жодної потреби змінювати себе – він такий, яким є, і його це цілком влаштовує. Наскільки відомо, у нього немає дітей, він точно любить жінок і популярний серед них.
Емілія вирішує позбутися Густаво, коли розуміє, що той ось-ось серйозно втрутиться в життя її сім’ї. Але вона робить фатальну помилку: прирівнює Густаво до того Хуана, яким вона була і вважає його таким самим загубленим і незадоволеним життям, тому, замість рішучих дій, лише погрожує йому та пропонує гроші, ніби даючи шанс на нове життя.
Маю впевненість, що Емілія знала багато інших способів позбутися Густаво, навіть не вбиваючи його. І цей спосіб – «дати шанс» – був усвідомленим вибором, а не просто наївністю. Але все ж це була помилка, тому що Густаво – це не Хуан. Він жорстокий, він злочинець, він на своєму місці, і йому жоден шанс не потрібен. Тому він не відступає і розбирається з Емілією тим самим шляхом, яким колись розбирався би й Хуан.
Можливо, це пояснення трохи заплутане, але ось підсумок:
Емілія стала доброю не тому, що вона тепер жінка, а тому, що більше не відчуває тиску чужого тіла та необхідності відповідати образу «справжнього чоловіка» в агресивному середовищі. Знайшовши себе, вона розуміє, що займатися добром для неї набагато приємніше, ніж злом.
Як у старому радянському мультфільмі: «Я чому такий злий був? Тому що в мене велосипеда не було!» Так і тут – Емілія нарешті отримала свій велосипед і відчула полегшення та щастя.
Але ж нам все одно показали жорстокий світ чоловіків, злочинців, корумпованих чиновників та політиків і добрий світ жінок, які були волонтерами в Емілії. Так, але як було зазначено - це обумовлено конкретним середовищем мексиканських реалій. Режисер фільму взагалі француз - він спеціально вибрав середовище, яке буде підходити для реалізації цієї ідеї. Знімати подібне кіно в умовах цивілізованої та толерантної Франції було б абсурдно. Та і в фільмі є інші чоловіки, з інших країн і ніякого клейма “жорстокості чоловічого світу” на них не висить.
І останнє, нарешті про той самий позитивний погляд на ЛГБТ-культуру, який дійсно є в фільмі і який також не “кричить” про себе, а просто є. Повернемось до головної героїні - Ріти. Самотня, нереалізована, але при цьому розумна і добра жінка врешті знаходить своє місце біля Емілії, в кінці-кінців не лише заради грошей, більше того - вона починає з задоволенням віддавати себе безкорисливій діяльності, хоча перед цим ми бачили, що вона втекла від попереднього життя в Європу. Це чудово символізує те, як ЛГБТ-спільнота є своєрідним притулком для всіх загублених, невпевнених в собі і своєму шляху людей. Нам ні разу непоказують Ріту на побаченні ні з чоловіком, ні з жінкою, вона не заявляє про свої вподобання вголос - ми бачимо лише невпевнену, але толерантну жінку, яка приймає інших як є. Її прив’язаність до Емілії стає щирою, бо вона бачить ту сміливість і силу з якою остання йде по життю і зрештою - Ріта приймає своє життя як є і просто робить те, що їй подобається.
Таким я бачу посил історії про зміну статі. Тепер щодо обіцяної в заголовку рецензії: як на мене кіно вийшло досить слабким, навіть враховуючи непогано розкриті деталі названі вище. Тому що навіть їх зможе побачити чистий і неупереджний розум, а більшість людей все одно побачать свій посил про те, що “нам нав’язують!”. На фоні “Джокер 2”, “Емілія Перес” і справді виглядає значно краще як мюзикл. Там чудова постановка пісень, пісні цікаві, хореографічна постановка теж дуже похвальна, в “Джокері” я взагалі не пам’ятаю, чи була така (здається одна, коли горів Аркхам, дуже слабенька). Але це було до перегляду “Wicked”, де вся ця мюзиклова складова на незрівнянно вищому рівні. Тому як мюзикл “Емілія” зараз має досить посередню цінність. щодо сюжетного елементу, то тут лише один значний плюс, це оригінальність, все інше теж досить кульгає. Мотивація тих чи інших рішень часто казково притягнута і це було б нормально - для казки, але це ніби серйозне кіно на серйозні теми, хоч і мюзикл. Та і в останньому теж відчувається певний дисонанс, до якого не знаєш як відноситись - чи як до хорошого чужорідного враження, чи як до поганого.
Але закінчу на позитивній ноті - Жаку Одіяру, режисеру “Емілія Перес” - 72 роки (на момент написання мого ессе), і в такому поважному віці він зробив досить сміливу і оригінальну роботу, яка, можливо, і не заслуговує всіх тих нагород на які її номінували, але все одно буде існувати як вклад в ЛГБТ-культуру, де прямою мовою розповідають неймовірну історію переходу жорстокого бандита в добру та чуйну жінку. Ця прямолінійсть заслуговує поваги і той ажіотаж який є навколо номінацій “Емілії” привертає увагу до цього з моменту оголошення тих самих номінацій. Цікаво буде подивитись і почитати що говоритимуть про “Емілію Перес” через роки - в якому світлі тоді будуть виставляти скандальність номінацій, а можливо і перемоги у багатьох з цих номінацій. Особисто мені здається - буде схожа історія як в 2016му році, коли консерватори влаштували скандал навколо вибору “Місячного сяйва” як найкращого фільму, а зараз, через майже 10 років - усім все одно, і відгуки на те ж “Сяйво” все більше і більше позитивні. Словом - побачимо! Очікую церемонії нагороди, можливо відпишу свої враження про неї в коментарі під цю рецензію. Дякую всім, хто дочитав мої думки до кінця - я лише починаю вести якусь публічну діяльність тому чіпляюсь за трохи різні, але все ж важливі для мене теми, можливо пізніше я теж зроблю якийсь позитивний внесок.
