Некваплива мітли мертва хватка - димохід відмудохано відьмин : рачки хатка на курячих лапках більш на слабкість яєць курс не візьме . Мило ладоньки з дзеркальцем грає - бабця повністю впала в дитинство : вовкулаків розгублена зграя - колобка в небі плавлене тісто . Середхвістям русалонька мокра сліз щасливих водойму ридає : майстер плавання кролем болотним захлинувся як газами дайвер . Запитали пташки й зайченятка : " Де ж подівся герой безіменний ? " Що тут треба казать починати ? Справи краще говорять за мене

Ритми якими творитиму краще зміг передать заповітами пращур : яблуко падає - дерево поруч п'яну майстерність нічим не запореш . Пори впрівають а пори минають : фора фартова оформлює навик забавку часом відверте дуріння вміло шліфує шедевру до рівня . Автор як критик - нарцис або цинік : варто боятись чи якість оцінять ? Знов розшматують титана печінку - роги обломлять биком на ганчірку ? Музі коханій мов матері щиро серце вмістити подяку рішило : справді натхненниця все увібрала - свідчить незмінно щасливе єбало

Літаки летять з бази на базу. Навіть у таку вітряну погоду, коли я, стоячи на вокзалі, ледве тримаюсь на ногах. А вони пливуть у небі, достатньо низько, щоб я бачила, як на їхніх крилах мерехтять вогні. Гори, як завжди, непохитні. Вони не дивуються цій миті, лише споглядають мовчазно. Повз мене пролітає черговий потяг. Що таке свобода? У навушниках лунає улюблена пісня. Вітер плутає волосся, і разом із ним у голову залітають щасливі думки. Я записую все, навіть зараз, коли холод обпікає пальці. Усе є свободою. Я хапаю її руками й надаю їй сенс. Іноді це буває непросто. Хочеться вірити, що

- Ти куди це? А ну стій я тобі сказав! Куди це ти з мотузкою подався? Ти що це надумав? Степан зупинися, накоїш лиха! От чортів син, коли потрібно він мене звісно не бачить та не чує, а коли я нишком у хаті хочу вкрасти окраєць хліба, так одразу Домовик, Домовик. От кляті люди й допомагай їм після цього. Що ж робити? Як же зупинити це божевілля? Мабуть, прийшов таки час показатися йому на очі, не вмре від своїх рук, вмре зі зляку. Ну одне добре, якщо з переляку, то хоч на небо, а не як самовбивця. Біда, біда прийшла. Що ж це люди людям коять? Домовик повернувся навколо себе тричі, і побіг в

Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде. Біля кожного подвір’я, кожної хати, що тепер лише спогад, вони застигли, мов пам’ятники минулого життя. Найбільше їх біля кладовища. Могили давно розбиті війною і присипані землею, але все ще зберігають відбитки чиїхось імен. Тут немає голосів, лише шелест вітру, що нашіптує слова, які краще б не чути. Дитячий майданчик застиг, як фотографія, на якій час поставив чорний штамп. Гойдалка рипить

Волинь, 1918 р. - Ти своє життя ще не прожив, але ж розумний, як потикати старшим, то можеш. - Ні, не можу. - *мені всеодно на тебе, як би я міг це сказати, я би був щасливий, але не більше хвилини, тому, що всеодно жив би з тобою, мені не давали вибір з ким, де і як*. Він швидко вийшов на вулицю, сам він не знав куди йти, що робити. Але відчував, що залишатися тут не може. Скажете, як не можна залишатися в себе в хаті. Якщо вона є, то ці проблеми мізерні, подивись навколо, люди голодують, а тобі не подобається якесь там "неправильне слово". Всі слова твоєї матері правильні, хоч що

"1933" – Мамо, я так хочу пити... – Будь ласка, потерпи, дитино... – Мамусю, я ще хочу жити. – О ні, дитя, навіщо це ниття?.. – Я хочу їсти... – Я теж, мій любий. Лишилися удвох – самі. І тяжко він підняв сокиру, Відтявши матері пів голови. – Мамусю, вибач... я терплю погано. – Нічого, – шепотів він сам собі, І доїдав останні пальці, Що колись тримали руки ці малі. Та це ж нічого, – думав він щоночі. А вдень, виходячи між людьми, Казав, що мати помирала Від холери чи чуми. "Будь ласка, сину, потерпи..." Ті слова текли по венах, Наче річка з кислоти. "Дитя, не

До чорних дір на білім простирадлі у сьоме небо телескоп встромив : галактик недосліджених спіралі зіркове море почали штормить . На чорний день припас пасивний статус для себе . А допоки біла ніч - сідлаю необ'їжджену пиздатість промацуючи яйцями вільніш . Казися : грай чи дійсно з глузду зовсім гівном кривавим коїтус вінчай благаючи аби єбав і досі для тонусу не сачкував пить чай . Прорвало : попіл лави дав потокам перетворитись на бджолиний мед прилип - лижу вулканний вулик-кокон перегорнув сторінку Архімед . Вхопила міцно важіль-хуй тримати : вертітись почала земля таки ядром крізь

Ми сиділи, зануривши ступні в гарячий пісок літнього пляжу. На горизонті вже сонливо лягало сонце, і ми вдихали кожну секунду цієї миті. Згадували всі радощі, що сталися з нами. Хтось поруч жбурляв у іншого м’яч, хтось бігав і сміявся, а ми просто сиділи й думали, що могли б зробити завтра. Завтра я б знову прокинулася, намагалася б згадати свій сон, а потім, забивши на все, зварила б найсмачнішу каву, почитала б якусь книжку, а, може, зустрілася б із друзями, обговорила з ними останні новини й від усього серця насміялася. Але завтра не настане. Ми проводжаємо наше останнє сонце, а згодом,

Від хуя мого не приховуй манди дикий гонор гріховний щоб він екзорцизму обряди проводить був істинно радим . На стінку чи стелю у піні полізла : тут слід мать терпіння кропити освяченим миром й не бачить в залупі кумира . Аби навернуло до віри - голодні проводимо ігри : вглиб піхви вимірює поштовх сумлінне дотримання посту . Всю мєрзость як чотками паца псалми стали псами єбаться : звіриного імені номер забула людина-феномен . За душу заплачено викуп : створили ребром чоловіку не дар а суцільне прокляття ? Спустіться з Едему і гляньте

Не відстань більшала між нами єднання розділяв не час а весь любові смак незнаний так незбагненно позначавсь . Не піхву притягало хуєм бо тіл хімічний трус манив . А Той Хто вічно наверху є сказав : " Вона і він - вони " . Інакше це не пояснити : гармонії взірець тонкий хуй зміг би як кому наснитись свідомо охопить думки . Та навіть співпадіння в разі де помилковість сприйняття дає поширитись заразі я радше б пеніса відтяв ніж імовірність припускав би що " ти я - ми " - фуфла міраж . І той хто око б клав на скарб мій дивився б ним останній раз

1. Коли я зрозуміла, що сплю? Це відчуття прийшло несподівано, наче легкий дотик осіннього вітру. Я сиділа на балконі, загорнувшись у м'який плед, і дозволяла променям заходу сонця пестити моє обличчя. Спокійний, тихий, теплий осінній парк розгортався переді мною, ніби сторінка з книги, де кожна деталь дихає затишком. Я не думала про те, що було колись, що буде потім. У цьому світі був лише теперішній момент — я і ці золотаві кольори, що переливалися між гілками дерев. Здавалося, що навіть час вирішив зупинитися, аби не порушити цієї гармонії. Це негласне правило сну: хоч ти і про щось