Волинь, 1918 р.
- Ти своє життя ще не прожив, але ж розумний, як потикати старшим, то можеш.
- Ні, не можу. - *мені всеодно на тебе, як би я міг це сказати, я би був щасливий, але не більше хвилини, тому, що всеодно жив би з тобою, мені не давали вибір з ким, де і як*.
Він швидко вийшов на вулицю, сам він не знав куди йти, що робити. Але відчував, що залишатися тут не може.
Скажете, як не можна залишатися в себе в хаті. Якщо вона є, то ці проблеми мізерні, подивись навколо, люди голодують, а тобі не подобається якесь там "неправильне слово". Всі слова твоєї матері правильні, хоч що б вона не сказала.
Його мамі, Олені, сподобалася ідея жити далі від інших, щоб не гнобили за ранішній вибір.
Як тільки згадати ту ситуацію її сину, Дмитру, вона його потріпає. Це ж все його вина, а вона бідна, молода дівчина, захотіла зробити добре діло, а її все село за це потикає.
Його мати, мати цього хлопчика, маленького, беззахисного, вмерла. Забравши за собою й свою честь матері, бо вмерла вона від сифілісу, казали, була ще тою блудницею. Її ненавиділо все село, навіть власна матір відмовилася від неї. Але як добре, що хлопчик народився здоровий, хоча інші так не вважали, мачуха забрала його, рознилося в неї серденько від маленького покинутого дитя, та забрала.
Він виріс не дуже гарним, такі риси обличчя не цінувалися серед чоловіків, а серед жінок то був стандарт краси, блідий, як місяць, але очі світлі, як сонце, янтарні. Волосся кольору, як чорне море. Глибоке, витончене.
Та хлопець він високий, більший за пів села хлопців. Що правда схудлявий, тонкий, виглядає, як виснажений.
Дмитро мислив не на свої роки, завжди напрошувався в різних, щоб навчили його всьому, бо мати не мала часу. Вона жила одна, одна самісінька, покинута, після гідного порятунку, покинута своїм чоловіком, який хотів власне дитя, яке вони не могли мати.
- Підкинули його під хату їм. - казала баба до своїх, ще тих кулаків, застілля в той сім'ї було велике, гарне і дороге, та був в них і син, Семен. Прекрасний хлопець, слухняний, вихований, ходив у кращу земську школу, мав хороше майбутнє. Завжди ходив до них на вулицю Дмитро, щоб через вікно, гарне життя побачити, не раз там бачили його, й казали:
- Забирайся, нам лабзюки тут не потрібні! - сказав старший сім'янин, Степан. - Кожен ти день сюди ходиш, що вже вкрасти хочеш, йди працюй, і буде тобі нажиток.
А він все мовчав, дивитися великими очима, та мовчав. А потім йшов, та все писав, і писав.
Писав прекрасне, та нікому не придатне.
Ось слабий він був, не годний до важкої праці, якої потребувало село. Та ще й життя з одною мамою, що заробляє, як може, щоб дати дитині хоч поїсти.
То буде на городі працювати без зупину, щоб дати ту хлібину, то шити, ткати щось буде, то на ринку торгувати, то себе до золотих людей наймати.
Добрі люди Дмитру все таки допомагали, вчили читати, писати, рахувати. Багато вчили, знали складну ситуацію вдови, та допомагали.
Та не просто так, та і на те старалася щось віднайти, то гроші в мати запросити, то продукти дати людям, щоб навчили дитину чомусь, бо сама вона часу не мала та тяжко працювала, та не знала вона нічого, бо жінці то не годно.
Зійшлося все на тому, що Дмитро почав ходити в церковну школу. Мати добилася цього запрошуючи у священика освіту сину. Син мав велике бажання до навчання, тому й допомагав священикові в церкві, працювати на його господарстві чи виконувати дрібні доручення.
Та й сусіди їхні вирішили тим допомогти, трохи коштів дали, шкільне приладдя. Дмитро ділив свої підручники з іншими учнями, тому не міг забирати книги додому, вчився він тільки у школі, але писав повсюди. Не було в нього змоги стільки писати в зошитах, писав де не будь.
Писав все та про все. Про життя своє, про думки, та навіть вигадував свої твори та вірші. Старався римувати прості слова та навіть вигадував свої, через недостатнє вміння римувати та малий словарний запас.
Та старався він, як міг. Зі Семеном він спілкувався, та рідко, бо батьки того забороняли. Начебто, навіщо тобі той покидьок, він тобі не гідний. Та Семен так не вважав, він навіть в носі з хати втікав, щоб побачити, поговорити з Дмитром.
- Ти Дмитро цікавий "собіседник" калькою казав той, - я от только твого патріотизму не розумію, бог патріотизм не любить.
Його старанність повторювати слова іншої мови, зі сторони виглядали жахливо та недоречно, через різність вимови та милозвучності.
- Я вважаю, що ми маємо відстоювати свою культуру, хіба ні?
- А навіщо нам те? - відповів Семен. - Я не бачу сенсу на цій землі. В імперії, в Петрограді, все інше, люди розумніші, науковці. Я хочу майбутнього.
- Я теж, - сказав Дмитро - теж, хочу майбутнього, та хіба не може воно бути на цій землі?
- Ти поет, Дмитро, тобі до науки далєко.
- А я думаю, поет може бути і науковцем.
- Ой, Дмитро, краще мовчи, коли згадують про науку, можливо ти правий, тобі місце здєсь, а можливо, твої твори заслуговують на більше.
Хлопці вони не дорослі, всього по 13 літ, але кожен має свою думку. Цікаво пропаганда впливає й на дітей.
Прийшов Дмитро додому та подумав.
Згадав Дмитро, як мати відноситься до цього творчості, згадав, та заплакав. Заплакав від несправедливості, в нього немає відповідного навчання, для того, щоб він повністю розумів математику, а вона все хотіла думати, що той послідує за Семеном, бо спілкується з ним. Вона просила Дмитра, щоб той сказав Семену навчити його краще математиці, але в того не було часу, та й батьки б не дозволили, вони й так не більше години можуть поспілкуватися через батьків Семена. Ті би ніколи в житті не пустили "жебрака" в дорогу хату.
- *Мені би тільки якийсь листок, хоч маленький, але щоб можна було писати* - подумав про себе Дмитро.
Він знайшов в себе щось схоже на бумагу та почав писати, писати та писати.
Як до нього несправедливе життя, як його ненавидять та не приймають. Та згадалася йому ситуація.
То було в церковній школі. Дмитро скільки себе пам'ятав був тихим та непримітним для інших та він і не хотів уваги, бо коли її одержував, то пов'язана вона була з наслідками в його сторону через фінансовий стан. Тай плітки про нього були просто жахливі, що той слабоумний, що вбити хотів свою матір. Думали вони так, бо хтось розповсюдив чутки про те, що в домі Марії, мачухи Дмитра, постійні сварки з ним. Іноді, ні за що, а іноді, через його скудний ум та не підлеглість до праці.
Гуляючи по невеликому садку, він побачив знайомі лиця його ненависників.
- Ну, що Дмитрику, думаєш, як мати довести? - сказав Сергій, головний серед учнів.
- Та він язик прикусив, холоп.
Всі гуртом зариготіли, не збираючись так просто відпускати Дмитра.
- Ви такі ж, як я, то чому кличте мене холопом? - відповів нідний.
- Ти недоумкуватий, не маєш права ставити себе, поряд з нами. Ти божевільний. - відповів глава ватаги. - Тобі ніякий кулак вже не допоможе порозумнішати.
Що мав відповісти Дмитро?
Нічого, бо нічого не знав про хлопців, а вони знали про нього багато. Про його життя та долю, про його заняття та дружбу.
Дружбу.
Була в них в селі красуня, 15 років, Надія, Надієчка, Надюсенька.
Всі хлопці в селі її любили та себе вона не любила, шукала негарні риси в собі, хоч і зовнішність дуже приваблива, та завжди знаходила вона в ній провали. Подарував їй Семен дорогу помаду, та як накрасить губи, так по всім селі дівчатам хвастає. А ті їй заздрять, бо Семен то на неї не аби як задивляється, дорогі подарунки дарує, бігає за нею, а та з ним грає, серйозно не сприймає.
Згодом, через 4 роки Семен заговорив про неї Дмитру, про те, яка гарна, яка вона розумна для молодої дівчини. Та казав, що та згодна буде поїхати разом з ним в Петроград.
- Поступлю в Петроградський університет, займуся математикою, фізикою, та філософією в кінці кінців, Дмитре, я вже знаю своє майбутнє.
- Та я свого не знаю. - відповів Дмитро
- А що тебе цікавить?
- Я не знаю, хоч я і вчуся, та мені нічого не подобається.
- Навіть написання творів? - філологія, так, філологія! - не думав поступити на філологічний? - додав Семен.
- Куди? - я не буду, не хочу бути на ворожій землі. Та і куди мені туди, селюку.
- А я що, не такий? - спитав Семен, - я такий же, як ти, селюк, от тільки багатший.
- Я не хочу говорити про майбутнє, не знаючи його, Семене. - та тим більше, я не хочу усвідомлювати, що ми не побачимося, коли Ви - наголосив Дмитро - поїдете.
- То ти зрозумів, що я хочу більшого від Надії? - ну що ж, а ти тямовитий. - Так, я планую наше з нею майбутнє заздалегідь, Дмитрику, - та тобі не зрозуміти, я насправді, розмірковую про все, що пов'язано з нею.
- Пам'ятаю, на вечорницях ми з Надійкою як напилися, що я впав під двері її хати, проводячи її, а Сергій дивився на мене так похмуро, що наче б розірвав мене, як собака. - сміючись розповідав Семен. - Чому б тобі не піти зі мною в інший раз?
- Я на вечорниці не ходжу, часу немає.
- То знайди, невже не хочеться за все життя повеселитися по справжньому?
- Та хотів би я, але не можу. - Семен грубо подивитися на Дмитра, та поклав руку тому на плече. Разом вони виглядали смішно, оскільки Семен був доволі низенький ростом та хотів виглядати абсолютно серйозним.
- Ти не можеш, ти маєш. - зробив паузу Семен. - Я вже не можу дивитися на те, як всі з тебе сміються, ти маєш вийти в люди хоч раз.
- Можливо, та я справді не можу, моя мама тяжко хвора. - відповів чорнобровий.
- Тому я переконаю мою маму, щоб подивилися за твоєю. - впевнено відповів Семен.
- Ти жартуєш? - вся твоя родина ненавидить мою маму та особливо мене, як ти зможеш...
Семен перебив Дмитра - Зможу, я знаю як. - З усмішкою сказав світлий.
- Я б на твоєму місці не був би такий радий, але це твоя мати, ти її краще знаєш.
- Мамо!
- Так, сину.
- Може ти допоможеш моєму другові?
- Якому другові, та з чим.
- Дмитру, з його мамою.
- Я казала не волоктися з тим. Чи мої слова для тебе нічого не значать? - Може тоді з батьком поговориш про нього!
- Мамо, зрозумій. В хлопця хвора мати, та і сам він не в хорошому стані. Він тяжко працював, щоб завтра поїхати у місто по ліки, та сам він не знається на місті, попросив мене поїхати з ним, будь ласка, допоможи йому з його матір'ю.
- О Боже, проблеми в мене з тобою, сину. Перший та останній раз таке, та я допоможу йому. - Зась більше і слова про нього казати.
- Дякую мамо!
Той побіг, але вже не бачачи куди, головне з думкою, що він зміг допомогти Дмитру з таким важливим ділом.
Мама його все ж таки завзято старалася заробити звання шляхетної, самовідданої матері серед простих селян, а також вона справді хотіла допомогти його матері, знаючи її складу ситуацію. Вона завжди вважала, що жінки мають підтримувати один одну.
Цілу ніч обоє хлопців ворочалися в ліжку.
Вони думали, як пройде завтрашній день, Дмитро уявляв гарну хату прикрашену різними візерунками та рушниками. Багато гарних дівчат в вишиванках, та Семен. Семен хоч і був з заможної родини та рідко гарно видягався, не любив він це, а ось Дмитро завжди хотів вдягнути щось гарне, розкішну вишиванку, а не сорочки з грубого полотна. Хоч колись хотів носити шовк, бавовну, а не старий пошарпаний льон.
Тільки Семен робив це в великій гарній хаті з цегли та в теплому ліжку обитим шкірою, а Дмитро в однокімнатній хаті з матрацом з соломи.
Для світловолосого Семена вечорниці були чимось простим та звичайним, він не звертав уваги на гарно прекрашану хату, а лиш на Надійку. В хаті якої часто були вечорниці, що вказувало на її гостинність та вміння вести господарство, Дмитро завжди думав, що це лише дурна награність, але сам був би не проти хоч раз там побувати.
Сьогодні важливий день, та почався він не краще, ніж інші дні.
Мама тяжко хвора, втомлена, що не давало покою Дмитру, він відчував винну, що йде на вечорниці, а не як завжди, доглядає за мамою та "господарством". Вони, як такого господарства майже й не мали. Більшість їхніх продуктів вирощені на маленький ділянці, яку с горем викупила Олена.
Він все чекав того вечора, щоб піти туди. На уявляв багато картин, де вся хата прикрашена ледве не золотом. Ну що ж, все таки фантазії в нього не відбереш.
Як завжди, перечитуючи книги та доповнюючи їх, пишучи своє про одну чи іншу думку в книзі.
Вже й 9 вечора, що не побачив чорноволосий.
Він почув голос за вікном:
- Дмитрику, що ж робиш?
- Тихіше. В мене мати в хаті, якщо забув.
- Вийди до мене!
- Зараз, тільки не кричи.
Вийшовши в осінній дощ, в тонкій одежі, що здивувало Семена, він тримав в руках свої записи, на тонких обривках, що не можна було назвати навіть повноцінними листками.
Хто ж так робить? Та ж якщо і робить, то не записуючи кожне слово з думок, а тримаючи думки в голові. Та Дмитро так не вважав. Він думав, що якщо його думка зміниться, або він захоче її доповнити, то чому б не записати попередню думку, щоб зрівняти думки, та вибрати найкращу.
- Що це? - можна глянути?
Семен вже потягнувся до обривка, як одразу почув:
- Ні.
- Та що в тебе там?
Відповів світлий.
- Яка тобі різниця? - Це мої речі. - Давай я краще занесу це все до хати, а ти стій тут.
Все ж таки, терпіння в Дмитра не нескінченне. Але і Семен, від такої різкості, захотів все ж таки дізнатися, що там. Що ж такий поміркований хлопець, може написати, що ж аж ховає це від інших. Цікаво.
- То ти підеш зі мною?
- Ну звісно, а як ти думаєш, чому я вийшов до тебе?
- Ах, ну так, просто перепитую, моя мати зараз прийде до Олени.
- Я тут дещо тобі приніс...
Світловолосий протянув тому гарну сорочку з гарно вишитими візерунками.
- Це на тобі на вечорниці.
- Та не треба було, дякую тобі велике, але ж мало що станеться з такою гарною вишиванкою в мене... - мені не підходять дорогі речі.
- Не бреши собі в мені. Тобі прекрасно підходить ця вишивка. Нічого з нею за один вечір не станеться.
Ніч в селі була просто прекрасною, Дмитру хотілося бігати очима по всьому, що він бачив. Він рідко виходив на вулицю погуляти, та ще й з кимось. Та ще й з тим, хто справді хвилюється за нього. З тим, до кого він відчуває незрозумілі почуття, напевне, почуття вдячності, подумав про себе чорнобровий.
Дуже гарний пейзаж був, дивлячись на хату Надії. Вона навіть ззовні була прикрашена, хоча так мало хто робив. Дуже гарний та доглянутий невеликий садок, коло хати, де росли гарні, доглянуті самими руками Надії, троянди.
Всередині хата була просторою і світлою. Високі стелі, на яких висіли сушені трави та різноманітні знаряддя праці, додавали інтер'єру особливого колориту. Підлога була вистелена дошками, витертими від численних кроків. У центрі кімнати стояла велика піч, викладена з червоної цегли.
Тільки от як вони ввійшли в хату, всі замовкли, одразу почулося:
- О, то ти свого "друга" сюди привів?
- Так, це Дмитро. Він ще не був на вечорницях.
- Не був? - невже ніколи не був?
- Ні... - та я дуже радий був би, - тут побувати..
Невпевнено відповів за себе Дмитро, говорячи трохи з перервами.
- То заходь!
Сказала тому Надія, хоча не добре відносилася до Дмитра, але оскільки це друг Семена, то прийняла його рішення. Вона дуже навіть здивувалася, звідки у бідного така одежа.
Стіни хати були прикрашені вишиваними рушниками з різноманітними орнаментами та написами. На полицях стояли глиняні горщики та миски.
Люди співали пісні, танцювали, розповідали історії та просто насолоджувалися один одним. Атмосфера була теплою, але не все було так ідеально, як думав Дмитро. Між Сергієм та Семеном, як завжди, була напруга, через Надію. Яка доречі, всім дівчатам вихвалялася, що хлопці аж б'ються за неї.
- Чому Сергій так дивиться на тебе?
Тихо сказав Дмитро, не відриваючи погляду.
- Хіба не знаєш, чому?
Відповів Семен. Здається, Дмитро згадав чому.
- Ви чули, що робиться в світі?
Запитав Святослав, чомусь теж дивлячись тільки на Семена.
- Що?
Відповів Семен, йому завжди були цікаві політичні конфлікти. Він знав про революцію, але не вірив, що вона зможе дійти до влади.
- По всім селам та городам в країні, починаючи з Харкова, поширилася красноармійська армія, яка обіцяє знищити імператорство в імперії!
- То ти тепер і неправду кажеш, я не чекав такого від тебе, Святослав.
Здивовано відповів світлий.
- Це правда, чи ти вже новини не читаєш!
- Ні, я не думав, що зможе дійти до цього...
- То краще більше думай.
Всі засміялися, та Семену було не смішно.
- То що виходить, в мене заберуть все майно?
- Можливо.
З посмішкою сказав Сергій, він чекав цього, оскільки хотів тільки як гірше Семену. Та як краще собі, бо не був багатим селянином.
- Це не смішно!
Стукнувши по столі сказав Семен, дивлячись на Сергія, який сміявся більше всіх, а потім різко замовк.
- Майно заберуть не тільки у мене! - ти навіть не уявляєш, до чого це може призвести!
- Уявляю, багатий Семен йде просити їсти у раніше "дурних та бідних простаків".
На всі ці слова Дмитра залишалося просто дивитися на обох з відкритим ротом, думаючи, що буде далі. Заводити спір з Сергієм він просто не міг, бо нічого не знав про красноармійців.
- Справді смішно, бо такого не буде!
- Побачимо. Хоча що там, ми вже це бачимо.
В селі точаться запеклі суперечки про те, яка влада буде кращою: українська, польська, радянська чи імперська. Кожна сторона намагається переконати інших у своїй правоті.
Одразу можна побачити, хто на якій стороні.
Все ж таки, Дмитро захотів вставити й слова слово:
- То чому б кінцево не запровадити УНР? - хіба це не найкращий вихід?
Він запам'ятав розмову з Семеном на цю тему.
- Гадаєш, ті патріоти зможуть забрати владу собі? - Ні. Це всього лише маленьке стадо, яке хоче "національної ідентичності". - Я думаю, що влади в них тут не буде зовсім.
- То що вони хочуть?
Запитав Дмитро.
- Незалежності та демократії. Які наївні, правда ж?
- Та я так не думаю. Навпаки ж, спільними зусиллями...
- Ніяких спільних зусиль проти ідеального устрою не буде!
Дмитро не розумів чітко ненависної позиції Семена. Або скоріше навіть не хотів розуміти. Глибоко в душі він знав, що це через статки світлого, він боявся втратити хоч щось з них, тримаючись за всі ідеології, що б не давали право посягати на його власність.
Тепер об'єктом для насмішок став Дмитро.
- То ти підтримуєш тих хохлів? - запитав Сергій.
- А ти не хохол?
Вже зі злістю запитав Дмитро, хоча це навіть було смішно.
- Семен, скажи свому дружку замовкнути, а той швидше, поки не...
- Замовкнути маєш тільки ти!
- Он як, то хочеш побачити, хто з нас перший замовкне? - Добре, виходить зі столу, підемо вийдемо.
Всі були в передчутті побачити бійку двох, одразу вийшовши за ними на вулицю. Тільки от Дмитро не хотів, щоб Семен бився... Через нього? Це насправді так і виглядає.
Бійка як в маленьких дітей, ну що ж.
Та тут Дмитро згадав слова Сергія -
" Ти і поряд з нами не можеш стояти, холоп"
То що ж, його думка змінилася? З тих слів пройшло 3 роки, тому все можливо.
Надійка стояла та дивилися зі сміхом на двох підлітків разом з іншими дівчатами.
Та вони билися не за неї, як це часто було.
- Та що ти такий слабий, битися не вмієш, а на словах найрозумніший!
Сергій сказав це вигукнувши, це прозвучало дивно, оскільки він і сам чомусь не зміг вдарити першим, але після цих слів, все ж таки, замахнувся на світлого.
Добре звісно замахнувся, та прямо в лице. На тому місці точно буде великий синяк. Але Семену вже було не до цього, той одразу повалив на землю Сергія та почав зі всієї сили бити того. Раз, другий, третій, четвертий...
Бив по лицю, ногами по животі.
Вони звісно й раніше гризлися, але ж не настільки.
Весь натовп вже не сміявся, а почав кликати мужиків, щоб ті розібралися та розцепили підлітків від один одного.
- Що тут сталося?
Сказав один з дорослих.
Та картина, яку він побачив, була жахливою. Він ще не бачив, щоб діти так билися. Звісно, не такі вже й діти, але всеодно ще навіть не повнолітні.
Сергій, весь в крові, постарався відтягтись від Семена та жалібно подивився на старшого. Це був його тато. Іван. Тато Сергія був дуже серйозним та наказував того за кожний проступок.
- Що це!
Такий тон голосу від свого батька він чув рідко.
- Батьку, допоможи, будь ласка..
Хто з вас перший зав'язав бійку!
- Він! - вони одночасно вказали на один одного. Значить получать вони обоє.
До слова, Семен не був забіякою чи щось таке. Але мав дуже гостре відчуття того, що правий тільки він, та завжди і всіма методами відстоював свою думку.
Щодо Сергія, то він був саме тим, хто ображає інших та б'ється заради забави.
Він мав свою думку, та його підтримували майже всі, тільки от Семен, ні.
Дмитро подумав, чому, він так захищає імперію, яка вбиває нашу індивідуальну культуру?
Та зрозумів, що той жах, як боїться втратити свої статки. Дуже боявся, що їх заберуть комуністи. То невже Семен такий егоїст?
Та хіба погано думати про своє майбутнє?
Для нього ідеальне майбутнє, вже не те щоб стати більш багатшим, а з цією новиною хоча б залишити ті статки, які він зараз має.
- Що це було, то тебе тепер і на вечорниці не можна відпускати!
- Вибач мамо, але він сам..
- Тихо! - я не хочу нічого чути, - більше навіть на вулицю не вийдеш!
- Але...
- Я все сказала, скажи дякую, що про це поки що не дізнався твій батько!
Тим часом у Дмитра
- Мамо, все нормально?
Присівши на ліжко до матері, проговорив чорноволосий.
- Пробач, что не зміг посидіти з тобою, краще б я туди не йшов.
- Де ти був?
Хриплим голосом казала ослабша мати.
- Я.. - пробач, що не сказав тобі. - я був на вечорницях. - Пробач, такого більше не повториться, я дуже жалкую про це.
Вже зі сльозами на очах сказав Дмитро.
- До мене приходила мати Семена. - Вона сказала, ви з ним "друзі", це так?
- Так, мамо.
- Знаєш, що зробила їхня сім'я для нас?
- Так, мамо. - Але ж в Семена гарна мати, та він зовсім не схожий характером на свого батька!
- Ні, він такий ж самий. - Вони там всі такі!
- Ні.
- То ось як ти слухаєшся матір, весь в твого "відчайдушного" батька, що покинув нас!
- Мамо, ти ж його не знаєш!
- Я забороняю тобі з ним бачитися, більше на вулицю ти не вийдеш!
Та ні, звісно ж двоє знайшли вихід бачитися. Вже десь через день, Семен знайшов його першим, та не хотів йти на ризик. Тому, що його відсутність в таке свято, як день народження його батька, буде ну дуже помітною. На другий день Дмитро теж його виявив, та вирішив дочекатися вечера, щоб піти до Семена.
Вони навіть не казали про те, де їм бачитися.
І ось, настав вечір, він вирішив пройти до Семена цим проходом. Не знаючи, що той теж про нього знав.
Вже будучи на половині дороги, вони побачилися, начебто зговорилися, та то не так.
- Дмитре? - то тиж теж знаєш про цю дорогу?
- Так, і ти знаєш?
- Так, ось ще вчора дізнався, тільки не міг піти до тебе, бо в мого батька було день народження.
- Ми справді вчасно вирішили піти цією дорогою..
Сказав Дмитро, думаючи, що їм на сей раз дуже пощастило.
- Пробач, за те що сталося, я не втримався.
- Нічого, тільки більше такого не роби, для тебе це негоже.
- Насправді, великий математик не може так битися.
Сміючись сказав Семен.
- Звісно, а ти, як думав? - ти ж не хочеш, щоб тобі в біографії про це написали!
- А ну йди сюди!
Той підбіг до світлого, та обійняв того. Аж так, що обоє впали, сміючись з один одного.
Лягли на землю, говорячи про все, як завжди, як це вже було. От тільки відчуття в Дмитра якісь зовсім інші, не такі як раніше. Тоді, коли він обійняв Семена, було таке відчуття... Десь в животі, щось начебто заворушилося. Що це?
Дмитро не знав. Ніхто йому про це не казав. Ніхто не попереджав, що той до когось може щось таке відчувати. Він не з ким з дівчат не спілкується. Тільки от з Семеном і все.
- Знаєш, мені здається, зі мною щось не те.
- Чому ж? - ти прекрасна людина, гарний, цілеспрямований, твої вірші точно сподобаються людям, через їхню гарність і глибокість.
- Я не про це... - тобто, я якось не так себе відчуваю, не скажеш, що погано, але й відчуття мені це незнайоме.
- Опиши мені це відчуття детальніше.
- Не знаю, це щось, начебто в животі щось ворушиться, в мене починається начебто гарячка.
- О... То ти закохався, Дмитрику. - Тільки не кажи, я вже знаю! - Оксана?
- Ні.
- Дарія?
- Ні.
- Хм, а мені здавалося, ти на неї часто підглядував. - Катерина?
- Ні.
- То хто ж тоді? - тільки не кажи, що за дивився на Надію, вона моя!
- А Сергій, він теж за нею бігає?
- Сергій це так, він точно не зможе нас роз'єднати, ми справді кохаємо один одного.
- Так?...
- Звісно. А що, невже вважаєш, що він краще мене?
- Ні, я хочу тобі сказати, що було після вечорниць.
З відчутним сумом проговорив Дмитро.
- То давай, розповідай.
Доводячи п'яного Семена до хати, Дмитро все дивився на нього, не відводячи погляду. Тримаючи його на собі, хоч йому і було дуже тяжко, але він все ж таки "ніс" його аж до самої хати. Аж поки не побачив кров з носу у Семена.
- Ну що ж ти так, Семену. - Все ж було нормально.
З сумом сказав Дмитро.
- Ох, пробач Дмитрику, так вийшло. Я не можу терпіти, коли так обзивають моїх друзів! - Тим більше, коли він в мене один єдиний.
- Стій тут, я зараз принесу тобі дещо.
Дмитро хотів зірвати Семену порізника, щоб закрити поток крові.
Та в Семена були інші плани. Бо встояти на місці він не міг.
- Що ти робиш?
В відповідь тиша
- Ну мовчи, добре. - Дивись який гарний вид звідси, навіть мою хату видно.
- Бачу.
Дмитру зрозуміле діло не хотілося спілкуватися з Семенов в його стані.
- Так ти ж навіть не дивишся, вставай та накінець роззуй очі на цю красу!
- Послухай, мені зараз...
Семен не дав шансу договорити Дмитру, потягнув того на себе та розвернув в бік пейзажу. Дивно, як дійти до хати, то сил а нього немає.
- Дивися!
Захоплюючи казав Семен.
- Відпусти ти мене вже!
- Ой, ну ти прямо, як Надійка. - Знаєш, що я роблю, щоб вона мене слухала?
- Ну і що ж?
Дмитро не міг повірити в те, що щойно сталося. Семен поцілував його. Це був не просто дотик губ, а щось глибоке, те, що щось зачепило всередині Дмитра.
- Семен...
прошепотів він, все ще не оговтавшись від шоку.
- Що?
зіщулився Семен, ніби дитина, і притулився обличчям до шиї Дмитра.
– Ти такий теплий...
Дмитро відчував, як його обличчя горить. Він ніколи не думав, що таке може статися між ним і Семеном. Вони були друзями, але ніколи не переступали межі дружби. А тепер все змінилося.
- Семен, ти п’яний,
промовив Дмитро, намагаючись відірватися від нього, але Семен міцно тримався.
- Не хочу,
пробурмотів Семен, зарившись носом у волосся Дмитра.
– Залишся зі мною...
Дмитро заплющив очі. Він не знав, що робити. З одного боку, він відчував до Семена почуття, про які раніше й гадки не мав. З іншого боку, він розумів, що все це відбувається під впливом алкоголю.
- Семен, – повторив він твердіше, – відпусти мене.
Семен поволі відпустив Дмитра, але його погляд все ще був прикований до обличчя друга.
- Пробач, – прошепотів він.
– Я не хотів...
Дмитро нічого не відповів. Він просто обернувся і пішов до хати, залишивши Семена одного на холоді.
Семен стояв на тому самому місці, де все сталося, десь хвилин 15. Він дивився на хату, де жив Дмитро, і усміхався. Він знав, що те, що сталося між ними, було помилкою. Але він також знав, що ці почуття, які він відчував до Дмитра, були справжніми.
- Тобто, - ти точно пам'ятаєш, що все було саме так?
- Вибач. Та здається, що так.
- Ні, цього не могло бути.
- Та це було.
- То що, покинеш мене? - навіщо тобі такий дурний друг.
- Ні, ти ж це зробив по п'яні, на що ображатися. - Ти не дурний, я дякую тобі, що заступився за мене.
Насправді, для Дмитра це було дуже серйозним, але він грав свою роль невинного хлопчика. Він не хотів вважати марними всі роки їхньої дружби.
- Дякую тобі за великодушність, але я насправді дурак. - Як можна було переплутати Надію з тобою...
Опустивши голову та дивлячись на землю сказав Семен.
Ні, він не переплутав, а добре розумів, з ким це робив. Та краще пропустити цей момент.
- І навіщо ми тільки пішли на ті вечорниці...
Сказав Дмитро, напевне, перший раз дивлячись на настільки ніякового Семена.
- Як це навіщо? - ми дізналися новину, яка може грати велику роль в моєму майбутньому!
- Можливо, та ти б всеодно дізнався про це.
- Та тепер дізнаюсь скоріше, та попереджу батьків, що я, доречі, поки не зробив.
- Ти ж бачив, скільки людей проти імперії, та навіть ти.
- Вибач, що сказав тоді свою непотрібну думку.
- Господи, що ж я наробив.
Подумав про себе Дмитро.
- В цьому немає нічого поганого, в всіх різні політичні погляди, це нормально. - та іноді краще тримати їх при собі. - Це так, нагадування на майбутнє.
Одразу подивившись на Дмитра, сказав Семен.
- Зрозумів, ну що ж, ми й так довго вже сидимо, я піду, поки мати не проснулася, добре?
Сказав Семен.
- Звісно, я вже теж збирався...
Відповів Дмитро. Насправді, Дмитро потайки та поступово потягнувся до Семенової руки, щоб відчути її тепло.
Та Семен різко забрав свою руку, та вставши, знову попрощався з другом, швидко йдучи додому. Тепер вже залишивши Дмитра одного. Начебто, помста.
Хата Семена. Ніч. Сім'я збирається за столом. На столі - невеликий багаж, зібраний для втечі.
-Семену, синку, ти вже готовий?
- Майже, мамо. Лише грошей ще трохи бракує.
- Грошей у нас обмаль, синку. Все, що змогли зібрати, тут у мішку.
Додав батько, тужливо переживаючи за Семена.
- А речей ти багато не бери. Тільки найнеобхідніше: сорочки, штани, теплі шкарпетки. І не забудь теплішу кофту. Там, кажуть, холодно.
- Та я ж не надовго, мамо. Поки все заспокоїться, а там і повернусь.
- Хто знає, синку, хто знає... Ці часи такі непевні.
- Швидше б вже все це скінчилося. Не можу більше жити в такому страху.
Мати підходить до вікна і швидко завішує його.
- Не хвилюйся, мамо. Все буде добре. Я обіцяю, що повернусь.
Обіймаючи матір, сказав Семен.
З ранку, прихід червоноармійців
День, як завжди. Тільки ось голова болить, а на вулиці якось гучно, подумав Дмитро, але чому?
Вийшовши на вулицю, він побачив таку картину:
Коли червоноармійці нарешті з’явилися в селі, це стало справжньою подією. Вони були молоді, одягнені в нову форму, а їхні очі сяяли ентузіазмом. Селяни виходили їх зустрічати, не знаючи, чого очікувати. Хтось з недовірою, хтось зі страхом, а хтось з надією.
Червоноармійці зайняли сільську раду, оголосили про встановлення радянської влади і почали проводити мітинги. Вони розповідали про перемогу революції, про те, що тепер земля належатиме тим, хто її обробляє. Селяни слухали, затамувавши подих. Деякі вірили в їхні слова, інші залишалися скептичними.
Та він подумав, а що ж з Семеном?
Після цього, він одразу, спотикаючись, побіг в сторону Семенової хати, де побачив те, чого вірогідно, не мав би бачити.
Побачив, як Сергій, в шинелі та чоботах, стоїть та зі всієї сили стукає в Семенову хату, і тут Дмитро згадав. Згадав ту розмову на вечорницях, згадав позицію Сергія щодо багатих селян. - І як тільки його взяли туди, подумав Дмитро, - з його розумом.
Згадуючи дурні слова та вчинки Сергія.
Сергій вже не витримував погрожуючи виламати двері, і йому нарешті відкрили.
- Може, треба було ще довше!?
- Сергію?
Спросила мати Семена.
- Для тебе я боєць "Робітничо-Селянської Червоної Армії".
- Так звісно, проходьте.
Відводячи погляд сказала мати.
Вся Семенова сім'я сиділа за столом, тільки от його самого не було, вони сумно дивилися в підлогу, аж раптом, батько злісно почав дивитися Сергію прямо в очі, та Сергій помітив, що не було тільки діда та Семена, через якого він і тут.
- Де Семен?
- Семен... Він поїхав. Поїхав у далеку подорож. Шукати себе.
Відповіла матір.
Сергій скривився. Йому не вірилося в цю банальну відмазку. Він знав, що Семен не з таких, хто раптом захоче мандрувати.
У Москву, чи у Петроград? – кинув він, з'їдливо усміхнувшись.
Мати зблідла. Вона розуміла, що приховати правду від того, хто так завзято і довго знає Семена неможливо.
- У Москву.
Єдине, що відповіла мати.
Насправді, Сергій дуже давно товаришував з Семеном, але потім, вони тяжко посварилися, через Надію та розбіжності поглядів.
- Я так і зрозумів, бо столицю Петрограду перенесли до Москви, тепер там більше можливостей.
Наголосив Сергій.
- Та і Петроград тепер, як театр.
- Театр?
Запитав батько.
- Так, театр війн.
Швидко відповів Сергій, спираючись на стіл з їжею рукою, показуючи тим самим своє домінування над сидячою за столом родиною.
- А де, доречі, дід його?
Почисавши ніс додав Сергій.
Батько встав, кажучи:
- Він вийшов на вулицю, подивитися ту виставу, що ви натворили.
- Он як, називаєш нашу революцію, "виставою"? - Тоді я б не проти був би зіграти головну роль, у вашому подальшому житті!
Далі Сергій додає:
- Я спочатку не хотів цього робити, думаю, пожалів б вас, але ви не залишили мені вибору, я конфіскую те, що вам наразі не потрібно, для роботи в колгоспі.
- Де?
Запитала мати, сильно напружившись, вона хотіла по скоріше вивести звідси Сергія, не сприймаючи його слова всерйоз, згадуючи його малого, якого вона гляділа, коли Сергієва мати постійно була на роботі, на городі, та де хочеш, тільки не з ним.
- В колективному сільському господарстві.
Відповів Сергій. Обходячи велику хату та розглядаючи гарні картини, написані дідом Семена.
- Але ти не можеш...
Хотіла сказати мати, як той закричав:
- Не можу що!? - Скажіть дякую, що я порекомендую сільській раді віддати вас в колгосп,
Але потім Сергій подумав, і додав:
а хоча знаєте, я й сам можу вирішувати. - Якщо захочу, можу й депортувати вас.
В батька аж брови сіпалися, він хотів щось сказати, але втримався.
Далі посдідувала тиша, яку обірвав прихід старшого сім'янина.
- Що тут сталося?
Хриплим та замученим голосом сказав старий.
- Ви діду, краще б не виходили на вулицю, а залишалися б вдома. Вам би слідувало почути цю розмову.
Вже покидаючи велику хату почав говорити Сергій, він розумів, що в старих більше не буде грошей на нормальне існування, навіть на їжу.
Насправді, дід виходив не для того, щоб подивитися, а для того, щоб сховати в дворі ту їжу, яку він встиг взяти з собою.
- Раджу, просто мовчати, тоді, можливо, вам так буде краще.
Це було останнє речення, що сказав Сергій, перед тим, як закрив після себе двері. Після, він побачив, що біля Семенової хати, досі стояв Дмитро, слухаючи це все.
- Хто тут в нас? - Дмитрику? - Що, багатий друг тебе покинув, хто ж тепер тебе на вечорниці до Надійки буде водити?
На веселі сказав Сергій, насміхаючись над Дмитром.
- Я пам'ятаю, як ти обізвав мене холопом. - Досі пам'ятаю.
Сердито дивлячись в очі Сергію, сказав Дмитро.
- Ну що ж, думки часто змінюються, скільки це років назад було? - Я тоді був юним, що ж я тоді розумів. - Тобі насправді пощастило, тепер хоч їсти будеш мати. - До колгоспу вступиш, переваги будеш мати. - Знаєш, ти навіть зможеш бути як я, допомагати розкуркулювати, ну але це потрібно, щоб хтось тебе сільській раді відрекомендував. - Звісно, не просто так, розумієш про що я?
- Я не маю грошей.
- Жаль, що не маєш.
- А хіба твоя рекомендація така потрібна? - Я й сам можу стати активістом, якщо захочу.
- А якщо я скажу, що ти проти радянської влади? - Хіба я брешу? - Ти ж теж не вірив, що ми захопимо владу. - Пам'ятаю, ти навіть був за самостійників, може, ти досі петлюрівець?
- Ні.
Відверта брехня Дмитра, щоб захиститися.
- Я пожалію тебе, 20 рублів, і буде рекомендація від мене. - Знайди їх.
Після той просто пішов, побачивши інших активістів, що приїхали з різних міст та почав розмовляти з ними.
Дмитро не розумів, за що йому це, чому Семен так поступив з ним, просто покинувши, нічого не сказавши. А правда була в тому, що як тільки той прийшов, то йому сказали батьки, що той має поїхати, почувши від сусідів, що червоні вже близько, та можливо, будуть вже завтра. Вони дали тому гроші, швидко зібрали речі, та відправили того на залізничну станцію.
Він вирішив більше нічого не мати з цією родиною. Та скоріш звідти пішов, попрямувавши до своєї ветхої, пошарпаної хати із застарілого дерева.
Зайшовши на подвір'я, він згадував, як таємно, поки мати була на базарі, продаючи й так не дуже великий врожай, зустрічався з Семеном, сидячи в тіні дерева, що було біля хати. Вони читали книги разом, співали, гралися, і навіть трошки випивали.
- А чому це ми не можемо? - я вважаю, ми заслуговуємо.
Семен явно був впевнений в своїх словах, але в ніякому разі б не хотів, щоб про це дізналас
я його мати, або гірше батько. Ховаючись, біля купки дерев, наливав напів випиту після гулянки батьком горілку.
- І чому ж він з не чого вирішив таке зробити? - Ми ж вже випивали раніше.
Подумав про себе Дмитро, дивлячись на те прокляте місце.
