Глава: У пошуках кохання Давним - давно Князь мав трьох доньок. Старша - Абаддона та середня дочка - Мамона не проявляли дружелюбності до молодшої - Зореслави. Вони постійно чиплялися до неї, і навіть батьки підбурювали конфлікти. Зореслава ображалася на всіх, хто завдавав їй болю. Поряд із замком розташовувалося одиноке озеро, куди вона ходила, аби заспокоїтися. Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «не плач мила, напиши історії про свої печалі та образи», і раптом усе затихло.

Глава: Сварка Чорнобога і Білобога Комета спостерігала за панянкою. Вона була переконана, з нею щось негаразд — її посвіт виглядав мляво. Це спонукувало її розпочати розслідження. З'ясувавши обставини, Комета повістувала про можливе отруєння пані. «Панна поранішня Зірка, розкажіть, що відбувалося дотеперішньої ночі? Хто дав вам трутину? Хто намагається вас убивати? Прошу поділіться з нами», - звернулися ми до неї. «ми всі готові підпомогати, окрім Чорнобога і Білобога, оскільки вони повсякчас гиркаються безпричинно й по причині». «Що?! Отруя? Хто міг мені її дати?», - страхітливо

Глава: Пекельний вузол Династія демонів впоряджали урочисті нічняні зібрання, під час яких відбувався церемоніал коронації Демона, й він ще раз став їхнім законним велителем. Сторіччями вікував у колодязі, де царювала навічна тьма. Темрявої ноченьки Елія рушала до криниці, яка була такою ж чорною, як сльота. Несподівано розчула плач і, зазирнувши наниз, помітила Ангела, котрий стояв і плакав. Прудко побігенькала по драбину додому, а вертаючись до колодязя, звісила ліствицю вділ і угледіла, що Посланець вже пропав. Витягнувши драбину, дівчина верталася до житла, безмаль аніщо не видячи. Проте

Вона не питає, чи в моді сьогодні, Чи в риму вплітається кожне ім’я. Вона розквітне у тиші холодній, І світ осяє, мов сонце, сама. Вона закохає у літери світло, у звуки, що серце, мов струни снують. В обіймах рядків нам буває так тепло, як ніби обійми ці, душу несуть. Поезія — зірка, що в темряві сяє, поезія — серце, що в людях живе.

Це місто мовчить у нічних кав’ярнях, де втома розлилася по гірких горнятках. Ти дивишся так, що стираються всі межі – між вчора, сьогодні й між «я» і «ти». Тримай мене ближче, допоки не зникнем. Між вулиць, що світять вогнями нічними, мов полум’я свіч, що горить до кінця.

Холоста остаточна розлука залишає вчергове в живих : б'є без промаху яблуко з лука жонглюванням вогнів ножових . Телефонна тривога фальшива : псих на обліку має стоять препаршиво у дурні пошили - всі під впливом терору хто як . Де ж інтрига абсурду театру ? Дуже дешево взятий квиток : далі п'єса не може тривати - плагіат посередніх пліток . Сам думками до чого веду це що доводить беруся кому : коли Єва й Адам люблять дуться - в'ють тандемом одну сатану

Комусь ріки крові на вусах цукрові ковтати найтяжче страждання дитячі та є чим запити п'янючим без спирту : і знову по колу попкорн кока-колу . Кіно для незрячих заводить добряче машині залізній розширює ніздрі . Масонів лакеї козирним океєм до трансу гіпнозу витрахують мозок . Скотину заріжуть : вхопились за їжу лунатимуть жарти - лиш жерти і ржати . Щоб жертва кричала : джерела ключами бордель відкривали в водоймі кривавій

Не припинять благала Бога ніби а може я для тебе Ним і був : невинно чистій як не стати міг би ? Хай розпинають хуй : воскрес й єбу воістину . Пасхалки затріщали : втопився мов апостол у пизді . З такими взявся жартувать речами - в євангельну вагіну запис дій не на одних словах веду і вводжу . Диван дивами освятив всіма : попутав чорт - його помилуй Боже хто за моє блаженство більше б мав ? Спокути хресний біль вірян рятує - до раю двері створені для душ та іншу переслідую мету я : чекай пришестям знов - не обійду ж

Зігрів твій холод все моє нутро навіяний несправжній тимчасовий : новітню запустив по венах кров здолать парсек анабіозом сонним . Галактики прошив саме ядро у чорну дірку назавжди поринуть : давно чекає - мій аеродром став прикладом для відданих тваринок . Як білка час за стрілкою ганявсь відносний наче наш формат взаємин : блакить тримала кулаки за нас по закутках гуканням потаємним . Невже ми зникли : сліду не знайти ? Недбало далі маскувались тіні губились у туманності я й ти настільки невід'ємними постійні . Ось по стіні пробігло зайченя : звичайний промінь сонячного світла . Спини

Дрочу : пизду собі пересадив мастурбувати як її навчився на клітор пальців тиск туди-сюди та навіть там де з дами ллє мочиться . Пизда не хуй : нехай яєць нема - і в руки і губна зате гармошка концерту кульмінацію знімай в Грей Саші вигризай-виборюй Оскар . Нелегко носить транс нове нутро але коли освоюєшся з часом - гілки куди ведуть цього метро взнаєш щоб крізь тунель переміщаться . Цікаво знов привісить хуя все ж через роки ганять стареньким буду : в могилу те чи інше не внесеш а за життя - є магія й без вуду

Весна приходить до міста, мов тінь незрячого бога, по зламаних вулицях, між бетонних могил. Вулиці дихають втомою, спаленим димом. Скільки ночей обвалилося в сіре мовчання, скільки тривог розчинилося в шепоті ран. Світло блукає у калюжах розбитих ліхтарів, губиться в шелесті тіней, у подиху стін. Тиша повільно стискає розпечене серце, вітер у скронях вишепоче імена тих, хто зник. Та скрізь завісу розправлених вулиць, весна проросте, наче вигнаний голос живих.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з під’їздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, розмальовує тротуари світлом. І навіть обгорілий фасад будівлі, виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що б’ються. Любить, навіть коли любов