За Ріхтера шкалою заїб тебе в руїни - мільярд спалив калорій хуяка мій наївний а феніксовий попіл до неба вже здіймало папером ксерокопій якого завжди мало . Вагіна знов кипіла відроджено вогняна вулкан вкривав все пилом : ой грізний грім нагряне - від блискавки такої чи вийшло б заховаться ? Навіщо ж я накоїть це лихо змусив яйця ?

Колись в нашому селі була Свято-Миколаївська церква, збудована ще 1762 року, з дзвоном, що лунав над усім Олбином. З 1859 року тут служив отець Феодор Рубановський, а моя баба Маня, коли була ще моторною дівкою з довгою косою, стала хресною його прийомної доньки Ольги. Більшовики церкву закрили, а після війни її і зовсім перебудували - зробили з неї школу для старших класів. Тепер у колишньому вівтарі стояли парти, а в притворі облаштували директорський кабінет і вчительську. Старий церковний дзвін, схожий на велику бронзову грушу, довго ще валявся на задвірках школи - під столітнім дубом,

Щілина в гнилій дошці пропускала вузький клинок світла, що падав на закривавлене обличчя 26-річного Андрія, українського бійця, в тілі якого було більше десяти куль. Його серце вперто билося їм наперекір — молитвами тих, хто чекав. Він сам заповз у цей сарай, з думкою, що помре, ще до завершення бою. Та не судилося. Знайшли його не свої. І не вбили. —Пусть падихаєт, как сабака. Солома давно злиплася з кров'ю і пекла спину, наче хтось підклав вугілля під лопатки. Тіло вкоротилося до грудної клітки — усе нижче просто не існувало. Спершу він думав: не витримаю. Потім: що далі? Тепер уже не

Зателефонувала мама – у неї трагедія. Посеред ясного дня у двір залізла лисиця і влаштувала дас массекзекуціон – падлюка передавила і розірвала всіх курей. З тупою маніакальною жорстокістю і холоднокровністю айнзатц-палача Дирлевангера вона ловила нещасного птаха, похапки перегризала шию і гналась за іншою жертвою. Рябий півень, старий хазяїн двору, загинув першим. Влітку він безстрашно бився з коршаком, який хотів поцупити молодушку, і таки відбив її. Але зараз сили були не рівні. Півень кинувся на захист своїх підопічних, але швидко згинув в нерівному бою, як «Яструбок» проти «Месершміта».

У самому кінці нашого села, між тракторною бригадою та дорогою на сусідній Вовчок, розкинувся ставок Брисовщина — великий, зарослий, мов забутий. Він ховається в зарослях лепехи, верболозу й облізлих корчів, ніби не хоче, щоб його зайвий раз турбували. Тут водилися карасі — дрібні білі, блискучі, як срібні монети, і коли один тріпотів у твоїх долонях, то здавалося, що ти спіймав не рибу, а маленьке щастя. Ми ходили туди з хлопцями — хто з бамбуковою вудкою, а хто з простою лозиною, зі старим гачком і поплавцем із гусячого чи воронячого пера. Щоб краще клювало, треба було зняти черевики,

СЛУХАТИ В АУДІОФОРМАТІ Присвята юним героям України Микиті Ханганову та Тигра Оганесяну Іванна часто пригадувала, як Денис ще був малим. Ударився, розплакався — а вона садовила його собі на коліна, пригортала і шепотіла: — Ти ось тут, а біль — оооон там. Віддамо його вітрам! — показувала кудись за обрій. — Хай летить геть, геть від мого хлопчика! Сама кумедно кривилася і тупотіла ногами. Хлопчик сміявся, забувши причину сліз. — Наступного разу, як упадеш, не плач, — цілувала в маківку. — Рахуй до п’ятдесяти. Біль угледить, що ти хоробрий, і відступить. Слабшатиме, слабшатиме — й зникне.

Є такі речі, які навіки застрягають у пам’яті не через свою значущість, а через те, як твоє тіло їх запам’ятало. Дрібниці. Деталі. Але вони — твої. Назавжди. Наприклад, стук дощу по даху, коли ти прокидаєшся серед ночі, загорнутий у ковдру. І раптом чуєш — бух! — падає яблуко з старої яблуні, що схилилася над хатою. Воно котиться по мокрому залізу, глухо гуркоче й зрештою падає в темряву. А ти лежиш, дослухаєшся. Чуєш, як у другій кімнаті хропить дід Микола, як вітер злегка шарудить гіллям по даху, як дощ не вщухає — і в цьому є своя радість: ще можна не вставати. Ще можна спати.. А ще —

У нашому селі було два магазини. Один - сільмаг, поруч з клубом, де продавали все, що могло знадобитися в господарстві: сокири, лопати, гвіздки, мотузки, грубні плити, алюмінієві каструлі, чоботи, халати в квіточку і ватяні кухвайки. За прилавком там стояла тітка Ніна - завжди чемна, в чистому сірому халаті, з добрим обличчям, яке одразу ж розцвітало усмішкою, щойно ти переступав поріг. Всередині пахло металом, мастилом і гумовими чобітьми і для дітей там не було нічого цікавого. Мені там не дуже подобалося. Там не було нічого, що пахне щастям. Інша справа - продовольча лавка. Там пахло

Розбите скло вже не склеїти більше. Розбиту любов уже не вернути назад. Ти не просто пішла – ти зрадила з іншим! Тут слів вже не має – один лише мат! Слова усі твої порожні! Не більше. Котрим я не вірю бо в них правди нема! Ще й кажеш тепер, що випадково так вийшло! Й питаєш чому між нами стіна! Гуляти не треба було на право й на ліво, Розводити шмарклі як лиш щось не так! Водити за ніс й брехати так нагло І сміятись під ніс собі, що я дурак. Як бачиш я виріс і зрозумів все: Дешеві обмани, холодні слова. Спочатку ніяк прийняти не міг це. А потім прийшла й розуміння пора. Був час – довіряв! А

Нова залупа у пизді запанувала розпочала реформ впровадження швидке : й у дні критичні сперму наче кров вливала хто помирав - не збреше що воно таке . Оргазм між смертю і життям підвісив піхву : чи варто інше якось відчувать нутром ? Дір чорних зір звірів - аж вбік з орбіт все бігло хуй хаотично підминав тираном трон . Без ніг чи рук деруть коханих ветерани Дніпро дарує рев та стогін вздовж і вшир : за сцикунами пси гівно повитирали - сволоту лоно волонтерить запиши . Манди немитої душок - для когось сморід когось шокує до чортів сама манда : мовляв стоячі яйця єблею не зморить бо як робив би

В очі мої подивись, Бачиш як сяють для тебе вони? Губи шепочуть тобі: "Не журись, Я повернусь навесні". Як навесні журавлі З півдня летять у домівки свої, Так повернусь у обійми твої, Чутно коли солов'їв. В час, коли з яблуні цвіт В твоє віконце легенько стучить, Спів солов'я на зорі зазвучить, Знову скажу: "Привіт!" В очі тобі подивлюсь, Лагідно сяють з любов'ю вони. Знаєш, я лиш за тебе молюсь, Ти дочекайся весни.

ГИПЕРБОРЕЯ — Командир, у нас отказали рули. У двигателей падает мощность, мы теряем ход… Что делать!? Нам крышка. Всплывай, командир, всплывай…!! Командир дизельной подводной Буки 629, коренастый капитан первого ранга Диг, отложил в сторону забычкованный окурок сигары, запахом которого он забивал свой табачный голод и, оторвавшись от навигационной карты, из-под насупленных, нахмуренных бровей, зло взглянул исподлобья, на говорившего. В полумраке ЦПУ его взгляд выхватил одетую в грязную марлевку фигуру капитана третьего ранга Килькина, который совмещал, на подводнойлодке, обязанности