Мовчиш? Поема в чотирьох актах І коли опаде завіса, і розсиплеться світ із ролей - ти залишишся сам перед безоднею. І тоді вже не треба буде грати. І. Янголи Янголи, небесні творіння. Полають та падають до пекла. Летить в них коміння З людського гнійного жерла. Рвуть свої пір’я, мажуть смолою, Щоб стати над домом грозою. І криком розріжуть безмов’я нічне, І громом озвуться у серці гниле. З очей їх - не світло, а попіл і тінь, І падає з неба забута святинь. Колись їх молили, тепер їх клянуть, Бо правду несуть - і за це їх жбурнуть. Та буря зростає у чорній імлі, І кари не втримають більше

стою на коліях метро метушня чіпляє ноги пливе на станцію ваш поїзд і пронизує моє око що надію все шукає насамкінець у чорній ямі свого рота і різні барви вилітають вам відблиск світла нагадає страшенно небезпечна варта яку оминути мабуть, варто пішоходи йдуть собі надалі серця обвиті залізними сітками в дитинстві їх учили співчувати та навичка обернулась на гармату що раз на рік - і то стріляє марно мій хмурий зайчик у цих стінах гримить грозою за горами його чути страшно цим комахам вільним тож вікна радять зачиняти у вухо шепчуть Контрактова а я впустила в себе горе світу і вже не

щука Серпень догорав, поступаючись осінньому пануванню над безтурботністю і маленькими дітьми, що тужитимуть за спекою, але з нетерпінням чекають на зиму, і казковий сніг. Відволікшись: у затінку, сховавшись у найпрохолодніший куточок їй добре видно, як сонце повільно зникає, вимальовуючи на горизонті свинок в колір картин найщасливіших спогадів. Квіти вплітаються у вінок легко, як в радіо простір вплітається нова ведуча і всі замиловано слухають її голос, погоджуються з кожним словом, вимальовуючи в голові образ найгарнішої. Разом із радіо щось бубоніла і хрумала яблуком (ім'я) —заплющ

Білий Жінка чесала і смикала довге попелясте волосся, яке слухняно вкладалося у її старих, проте вправних руках. у дзеркалі сиділа молода, підтягнута та ніжна красуня. —я страшенно переживаю! —пані, не варто. усе приходить з досвідом, тим більше—ви така мила- її руки ніжно вкладали одне пасмо за іншим, аж доки гребінець не зачепився —що це... мак? —..перепрошую. —звідки він? -та, що сиділа знітилась і намагалась сховати очі відвернувши голову —не соромтесь мене, будь ласка -жінка ніжно повернула її назад, поглядом до свого відображення, і продовжила: —ви виглядаєте, як справжня наречена!

Папараці паскудні суки тиражують весільні фото : " Наречену у чорній сукні навіть личить лишить комфортно " . Бо з коробок подарункових тільки ділдо стирчать та гроші " . Від шампанського пляшки корок кріпить спогади найдорожчі . Віртуозному джаз-оркестру крики " Гірко ! " не перекрити під столом жених клітор пестить горобцям короваю крихти . Славнозвісна анальна цнота проступає крізь подруг шепіт : все з гандоном йшло як по нотах - чим тут те що пече підчепиш ? " Хай річницею день той самий діамантове небо стелить ! " - тамаду вже нескоро всадить милий

Тоша. події одного дня Вечір буднього дня, ймовірно, це п’ятниця. Білий ПАЗ в смужку випльовує парубка. Той неквапливо оглядає пусту зупинку, і робить висновок: “треба покурити” тому йде до найближчого генделика, який своїм світлом, на напів-проглядній вулиці нагадує наживку для нічних метеликів. В наливайці (адже інакше не назвеш) гомін: троє чоловіків з цигарками одразу зустріли хлопця важкими поглядами, які ймовірно, благали не заходити. Власники магазину про дизайнерів інтер’єру і простору чули лише по радіо в 91, коли говорили в принципі про що попало. Великий холодильник з тушами

циган Рама з картиною була самотнім вікном у паралельний світ, у ній, хлопець схилився в благоговінні, і у вдячності приймав присягу на колінах, стаючи на дорогу шляхетного лицаря. Простір навколо виявляв привітність: вкладена на підлозі плитка відбивала тепле освітлення люстри. Це місце, зазвичай людне, зараз лінувалося, поки декілька відвідувачів сонно розглядати незліченні картини. Дівчина, з рудуватим довгим волоссям, зачаровано оглядала картину, доки поряд з нею стояв висковий хлопець. А тоді звернулася: —хіба це не ми? Дивись які вони.. Благочестиві? —радше, врівноваженні та смирні.

Гвоздодеру найціннішим моїм спогадом до віку залишиться цей: Мені було п’ять, і одного серпневого ранку, мама взяла мене за руку, в цілому нічого не пояснюючи. Десь хвилин зо тридцять ми минали знайомий район, Ми йшли так, доки не вийшли до лісу, я і не помітила, як скінчився асфальт, і почалася стежка. Ліс був сповнений фарб та відчуттів, запах хої витіснив мамині парфуми. Ми зупинились на привал, сховавшись у затінку дерева, і зі своєї, як здавалось в дитинстві, бездонної сумки мама дістала канапки, та чай в синьому термосі. Біля нас, диким розсипом то тут, тот там квіти тягнулись до сонця.

севі —я зв'язав собі канат з тряпок санітарки, і як справжня принцеса кинувся одразу до тебе! -льодяні хвилі розбивались об бетонні плити набережної, а через густий туман було видно хіба що поодиноких рибалок, які схилились на своїх розкладних стільцях завмерши в одній позі і чекали. —хіба ловить зараз риба? -пошепки спитав хлопець в свого друга. той мовчав, якийсь час непомітно перебираючи у карманах буси. а потім все ж сказав: —я розумію їх. може. це таке хобі, сидіти собі просто посеред міста з вудкою у руках і знати, що буде далі, що ти повернешся до своєї дружини.. можливо дітей. а

Мої думки відкладаються личинками десь у іншому куті моєї спальні. Вони лежать там, згорнувшись у бліді клубки, і здаються неживими. Якщо робити вигляд, що їх не існує, якийсь час вони і справді ніби мертві. Але варто лише на мить втратити пильність, і вони починають ворушитися. Я відчуваю це кожною клітиною свого тіла. Личинки повільно линяють, темнішають, твердішають. У тиші вони доростають до комах, розправляють тонкі крила і збиваються в рій. І тоді починається нав'язливе дзижчання, таке, що пробирається в самі хащі мозку. Я все ще намагаюся тримати їх на відстані, бо іноді краще

О красна панно, Чи знаєте, як я себе почуваю? Чесно кажучи, Я на це чіткої відповіді І сам не маю, Але певні здогадки я вам все ж таки на співаю. Я втомився, чесно втомили люди, Але дехто з них мене рятує. Радий бачити посмішку на вустах, Радий бачити щирість в очах. Хотів би дарувати натхнення і надію теж Тому все одно хотів би взяти приклад З однієї дуже красномовної персони з минулого. Вона свого часу так само говорила: «Хтось комусь цікавий, не байдужий, хтось комусь подобається і комусь дуже сильно хочеться когось обійняти». Мансуров Артур

Вона унікальна, Очі її — неповторні, Вуста її — незрівнянні, Рухи її такі плавні. О, вона унікальна І мені огидна. Як побачу її ненависний погляд — Я хочу блювати. Як почую рухи її губ — Я хочу ридати. Як постане вона переді мною — Я хочу кричати. О так, вона унікальна, Неповторно незрівнянна, І вона — отруйна. Не намагайся їй щось сказати — Вона не почує. Не намагайся для неї щось зробити — Вона не відчує. Лишень охоче прокине тебе і зуроче. Тож, любий мій друже, Не підкоряйся і не піддавайся, Прошу, тільки від неї ти відбивайся. Бо вона унікальна, Так, звісно ж бо, вона унікальна...