Пролог
Земний сосновий ліс оповитий мороком. Рідкісні промені нічного світила пробираються крізь листя, падаючи на траву витонченим малюнком, що розпливається в тіні дерев. Жінка, одягнена в темно-фіолетовий плащ, якийсь час стоїть на місці, прислуховуючись. Погляд підіймається до неба. Там спокійно мерехтить місяць — місцевий нічний-денний супутник, що перші сімдесят дві години простягає небосхилом, а другий цикл йде геть з небесного каскаду. Фігура пересмикує своїми плечима, її блакитні крила з гострими кінцями, що складаються з двох пар, луною повторюють цей рух.
Вжух! Фея зривається з місця, швидко і тихо проносячись між нічних просторів. Тіні скачуть по кущах, стовбурах дерев, напівосвітленій траві. Крила роблять рідкісні помахи і майже безшумно лавірують між гілками стародавніх сосен, що, здавалося б, уже побачили майже все на світі. Війни, інтриги, зради…
Темна мантія, що приховує невідому, стрімко розвивається, намагаючись відчайдушно встигнути за власницею. З-під капюшона видніються бліді губи, гостре підборіддя і світле, дуже коротке волосся.
Вдалині з’являється шпиль стародавнього замку, що прагне проколоти зоряний небозвід. Поступово дерева змінюються на дикі кущі. Колись за ними тут доглядали… але не зараз. Невідома набрела на давно покинуте село, в голові звучить байдужа і холодна думка:
» — Естер… що ж ти наробила?»
Губі самі по собі кривляться в роздратованому оскалі, коли нога торкається залишку скелета. Струшуючи руками, жінка крокує ближче до будівлі, шпиль якої побачила здалеку. Занедбаний палац виглядає трагічно самотньо, але на такі роздуми фея витрачати час не бажає, її долоня ковзає по гладких цеглинах, що лежать в основі стіни, зарослою фіолетовою мерехтливою ліаною.
Розбиті вікна, в таких самих розбитих стінах, пропускають крізь себе тьмяне освітлення. Оглядаючи майже знайомі коридори, вона згадує шлях та повільно рухається вперед. Через коротке блукання поміж зруйнованих коридорів зітхає, руки б'є дрібний тремор, але не звертаючи уваги, піднімає долоні до стелі. З вуст починають долинати слова, яких не розібрати.
Спалах! Руки освітлюються яскравими загравами. Згустки енергії витає навколо незнайомки, її мантія здіймається під дією магії, а руки покриваються блідо-рожевими мерехтливими рукавичками, що нагадують тріщини.
Спалах! Перед жінкою з’являється ні то дзеркало, ні то овальне блюдце, по краях якого палає білястий вогонь, від якого зовсім не відчувається жар. Опустивши долоні, вичікувально дивиться на заклинання, що зараз створила. У просторі оповитим полум’ям, видніються далекі контури космосу, моментами проносяться світлі спалахи і відразу згасають. За кілька миттєвостей долинає хрипкий, майже немічний голос:
— Я слухаю тебе… зозуля.
— Я виконала доручення балерини. У місті людей «Хомінес», на вулиці з дитячим притулком, я відчула ауру фрагмента, якого ви так шукали.
Миттєвість тиші, питання:
— Хто?
— Імовірно дівчинка. Можливо… особлива напівкровка.
— Ідеально… — прошепотів співрозмовник. — Ніхто навіть… не запідозрить…
— Ви вже хочете…?
— Я хочу якнайшвидше! — невідомий так різко змінив інтонацію, що фея розгубилася і зупинилася.
— Надіслати Грабіжника Душ?
— Як тільки… точно знайдете… ціль. — секунда мовчання, глибокий вдих і знову слова. — Я дуже довго чекав… щоб… такі, як Брайан, руйнували мої… плани.
Знайоме ім’я лезом проходить по серцю жінки. Та ледве стримується від хвилі гніву і печалі, що накотила на неї. Не подаючи виду, відповідає:
— Слухаюсь.
— Не підведи… дитя. Тільки не як… він.
Спалах! Дзеркало зникає, залишаючи після себе лише невловимий вітер, що розходиться по залі. Долоні жінки стискуються в лютій образі та болю, який вона відчуває. Частково, навіть почуття провини. На її плече лягає м’яка долоня, власниця руки каже:
— Ми обов’язково зупинимо його. — інша синьо-крила фея і не приховує себе за мантією.
Довге руде волосся в темряві палацу здається коричневим, на потопаючому в темряві обличчі майже не розібрати ластовиння, миловидного носика і красивих блакитних очей.
— Я надто довго служила йому. Він мене живою не відпустить. — відповідає та, не обертаючись.
— Ми в будь-якому разі почали стежку, якою вже не можна піти назад.
Мовчання. Потім рудоволоса дівчина метушливо торкається кулона на своїй шиї, у вигляді металевої чорної троянди, спокійно видихає, після чого слідує знову сухий і холодний діалог, який розпочала більш старша діва:
— Ти думаєш це Олівія? Впевнена?
— Біля неї я завжди відчувала якусь силу, але не могла зрозуміти що це. Якщо вона особлива напівкровка, це багато що пояснює.
— Добре. Тоді ми гратимемо на випередження і не дозволимо йому отримати її життя.
Лісове звірятко зачепило якусь гілочку, змушуючи фей різко озирнутися і на мить завмерти в очікуванні. Панні переглянулись, одразу ж розкривають крила, змахують і зникають у нічному небі розсіюючись серед зорь.
Розділ 1
Шоста ранку. Пробиваючись крізь листя щільних крон дерев, промені сонця падають у мою кімнату. Я стою біля дверей, готуючись будь-якої миті вийти, і чекаю жаданий мною дзвін. У коридорі чується тиша. Як і має бути. Пальці застигли біля дверної ручки, торкаючись холодного металу, з я кого вона зроблена.
Я не можу знову стояти у черзі до ванни! Я не готовий знову терпіти це огидне почуття слини весь ранок! Мої думки перериває так очікуваний мною звук, змушуючи здригнутися.
Дін-дон! Я відчиняю двері і, з щіткою та рушником в руках, мчуся по світло-жовтим коридором якнайшвидше! Пам! Пам! Пам! Позаду чується як відчинилися й інші двері. Але мене не оминути! Я так просто не дамся!
Сам дивуючись своєю ж швидкістю, обганяю всіх, хто був спереду. Вже недалеко бачиться заповітний поворот праворуч, я миттю проскакую через нього, бачу майже священні для всіх мешканців притулку двері, хапаюся за ручку, вбігаю всередину і закриваюся на замок.
— Ага! Ха-ха-ха! — Видаю переможний клич і стрибаю від радості, що встиг до того, як вишикувалася черга.
За дверима чується лайка тих, хто не такий щасливий, як я.
— Падла!
— Ми тебе ще наздоженемо Даніель!
Гордливо проходжуся вперед і трохи зволікаю, дозволяючи собі порадіти своєму успіху. Так, я. І що вони зроблять? Підходжу до дзеркала, зазираю у свої сірі очі, вмиваю своє обличчя з малою кількістю прищиків, розчісую каштанове волосся середньої, для юнака, довжини та чищу зуби.
День розпочався добре. Швидко виконую всі ранкові обряди порядку на обличчі, виходжу з ванної кімнати і, під роздратовані погляди сусідів йду назад до кімнати, готуючись вийти до їдальні за сніданком.
Дозволяючи собі ще трішечки поваляться на ліжку, таки виходжу в коридор і йду вже в іншому напрямку, зловтішно спостерігаючи за майже кілометровою чергою біля стіни, яку я пробігав десять хвилин тому.
Вся будова притулку, в якому я живу, зроблено, в основному, з мармурових плиток різних кольорів: житлові коридори і їдальня в пастельних тонах; місця для навчань та саморозвитку, у темно-коричневих упереміш з жовтим. Ніколи особливо не розумів такий вибір кольорів в архітектурі, але, живучи в цьому все життя, звикаєш. Хоча до недостатньої кількості деяких кімнат ніколи не звикнеш. Вже декілька років виховательки в притулку скаржаться на малу кількість територій та кімнат в будівлі, проте місцева влада їм не відповідає. Вона дуже зайнята їздячи на дорогих автомобілях.
Здалеку чую шум у їдальні. Я заходжу всередину та вдихаю «чудовий» аромат сніданку. Беру тацю, накладаю те, що, на мій рахунок, зможе в мене влізти без виклику блювотного рефлексу, і йду до мого столика, де на мене вже чекають мої друзі. Олівія та Чарльз.
Олівія — дуже енергійна дівчина, яка завжди шукає пригод. Її голова обрамлена довгим синім кучерявим волоссям, смагляве обличчя з маленькими, майже непомітними шрамами. Акуратненький ніс і чорні мигдалеподібні очі роблять її дуже милою.
Чарльз — мій ровесник у сімнадцять років. У нього шкіра трохи темніша ніж у Олівії, довге світле блондинисте волосся і, точно такі ж як і в мене, сірі очі. Обличчя його може здатися грубим, але це те ще м’яке ведмежа. Хоча й зубки він має.
— Добрий ранок! — кажу я, швидко сівши за стіл, не поспішаючи починати трапезу.
— За гарним настроєм одразу можу визначити, що хтось встиг у ванну. — Вимовляє Олівія, посміхаючись як чеширський кіт.
— Не уявляєш наскільки воно хороше.
— Ти сьогодні вже зможеш брати завдання зі старшої категорії? — запитує Чарльз, з цікавістю дивлячись на мене.
Притулок, у якому я живу, як ви зрозуміли, для тих, хто не має батьків, у чиїх забрали батьківські права, або для дітей яких здали, не бажаючи, чи не в змозі піклуватися. Після чотирнадцятиліття кожна дитина бере щоденні завдання зі стенду, що висить у загальному холі, одержуючи трохи грошей. Кожна дитина повинна робити щодня щонайменше за одним завданням. Так ми можемо накопичити на щось, допомагаючи суспільству, і виробляти в собі самостійність. Принаймні так казала вихователька Ольга.
— Так, — відповідаю я, на вже раннє запитання. — Цей період після дня народження минув. Тепер я нарівні з вами.
Дівчина пожвавлюється і, ковтаючи їжу однією великою грудкою, замовляє:
— Значить, ми зможемо брати більш важкі завдання та розділяти прибуток порівну!
— Саме так. Тепер ми станемо багатими. — хлопець робить мрійливу гримасу.
Я посміхаюся, починаючи таки їсти. Дітей у їдальні ставало дедалі більше, а місця менше. Тому ми без зайвих розмов доїли сніданок і побрели до спільного холу. Дорогою мені доводиться зупинитися і зав’язати шнурки, а підводячи погляд, я вже бачу як вихователька Ольга радісно спілкується з Олівією та Чарльзом. Ревнощі обпалюють серце і, прагнучи якомога швидше, схоплююся і йду до них.
— Добрий ранок! — майже вигукую я.
— Добре, моє сонечко!
Ольга — одна з багатьох виховательок притулку, що стежать тут за порядком. Це пухка, вже літня жінка. На лику її вже виднілися зморшки. Коротке русяве волосся було зав’язане в пучок, карі очі виражають безтурботний і нескінченний спокій. Сама по собі вона не надто висока, метр сімдесят два, може, трохи нижче.
Жінка обіймає мене і я, відчуваючи рідне тепло, притискаюсь у відповідь. Усуваючись, вона промовляє зазираючи мені у очі:
— Вітаю тебе. Вже дорослий! Навіть завдання для старшої категорії береш. — після її фрази мої щоки червоніють. — Я б побалакала ще, але вже поспішаю.
Щось у мені після цих слів боляче відгукується, але я киваю, посміхаючись.
— Успіхів тобі. І вам також діти.
— Дякую. — кажуть в унісон Чарльз та Олівія.
Вже йдучи на повороті, вона кричить:
— Не дайте мого хлопчика образити.
— Я не такий уже беззахисний!
Але мої слова вже не наздоженуть її, бо вона пішла. У той же час відчуваю як мою руку охоплює ніжна долоня, як вона стискається і тягне мене до виходу. Я не встигнув навіть обернутися до Олівії, як почув:
— Давайте вже швидше підемо звідси! Терпіти не можу знаходитися у притулку з самого ранку.
Чарльз на секунду відстав, проте побачивши що дівчина стрімко віддаляється, добіг до нас і відказав їй:
— Тобі він ніколи не подобається.
— Наче ти його любиш.
Ми виходимо до головного виходу з притулку, він же щось типу вітального залу і приміщення, де знаходиться стенд із завданнями. Ми підходимо до великої дерев’яної стіни зі стікерами на яких зазначенні квести, дивлячись на всі різнокольорові папірці. Ніби тільки почувши їхні слова, які вони промовили раніше, сумно завершую діалог:
— Ніхто його не любить.
***
— Чому саме прибирання парку? Там було завдання попасти коров за місцем. Ми вже біля окраїни, було б дуже зручно і швидко це зробити!
Я невдоволено дивлюсь на своїх друзів, схрещуючи руки. Олівія, спеціально награним голосом досвідченого мафіозі каже:
— Ти зрозумієш, дитино, у чому лафа таких завдань.
Так само награно підіймаю брову, та скептично дивлюся на дівчину. Наче персонаж в онлайн іграх, який кожну хвилину нагадує суть пригоди, Чарльз мовить:
— У нас за завданням прибрати жуйки зі лавок, підрівняти кущі садовими ножицями, взявши їх у загальній майстерні, і прибрати гілки дерев та кущів, що обвалилися після недавньої зливи.
Ми нічого не мовимо, дозволяючи нашому головному центру роздумів придумати план дій. Чарльз обожнював брати керівництво на себе, любив також і створювати плани дій. І це в нього виходило непогано.
Поки юнак міркує, я швидко оглядаю кам’янисті тропи у парку, невеликий дитячий майданчик десь у середині, металевий паркан, місцями поржавілий, та великі старі дерева. Дуби, тополі, каштани… на деяких деревах багато гілок було без листя, що виглядало досить дивно. Нарешті лунає голос хлопака:
— Олівія, підемо візьмемо ножиці для тебе. Решта інструментів у нас є.
— А що я робитиму, поки ви йтимете в майстерню? — питаю я.
— Віддиратимеш ослони від жуйок! — дівчина бере друга під руку, тікає.
— Що?
Мені в обличчя прилітають рукавички та губка, після чого я чую:
— Успіхів, Даніель!
В мені піднімається хвиля гніву. Вони просто втекли! Чуючи сміх друзів, що віддаляються, я відчуваю роздратування і, незрозуміло дивлячись на губку, беру рукавички, одягаю їх. Навіщо мені взагалі мочалка?
Прибирати в парках — найневдячніша справа, бо як тільки ти відшкрябаєш одну жуйку, хтось приліплює іншу, і виходить так, що ти мало того, що робиш саму неприємну частину роботи, яка є, так ще й ходиш по колу, іноді зустрічаючи цікаві зразки мистецтва.
Таке можна продавати в сучасних музеях за мільйони. Від виду жуйки з незрозумілим слизким щось, що впало на землю, і волоссям живіт скручує.
Що це взагалі таке?! Що з цією жуйкою робили що вона в такому стані?
Рука важко тягнеться до цього , але коли я швидко, крізь бридливість це віддираю, кидаю сміття в урну і рухаюся далі. Погляд помічає на дитячих майданчиках дітей із їхніми батьками. Мене охоплюють дивні відчуття, і я старанно рухаюся вперед, йдучи до наступної лави. А поки йду, на секунду дивлюся в небо, трохи задивляючись на далекі острови, що літають далеко біля краєвиду, і мало не спотикаюся об бордюр.
Заглядаючи вниз чергової лави, дивуюсь. Тут марафон з приклеювання жуйок проходив, чи злива? Через деякий час, ми зустрічаємося з друзями знов біля входу до парку. Я показово викидаю при них рукавички і невдоволено упираюся поглядом.
— Звикай. Така робота не рідкість. За неї більше платять. — каже хлопець.
Він відмічає завдання на папірці, бере свій смартфон та фотографує декілька ослонів, здобуваючи докази зробленої роботи.
— А по-моєму ви просто зіпхнули на мене найнеприємніше.
— Так і є! Але це все заради тебе! — Дівчина штовхає мене в плече і променисто посміхається.
Злість трохи минає і мене відпускає.
— Куди далі? — питаю я.
— Став підпис на завданні, і йдемо гуляти. — юнак простягає мені ручку.
— На набережну! На набережну! — дівчина починає кружляти навколо нас.
Дивлюся Чарльзу в очі, і бачу такі ж самі думки в його очах, як і в мене. Не сказати, що хочеться гуляти на вулиці, проте й у притулок повертатися нема бажання. Згодом, ми погоджуємося з ідеєю дівчини.
***
— …і коротше, вона б'є її і кричить: «Ти вкрала мого повелителя! Погань! Через тебе я втратила дитину!» і б'є до крові. А вона вже пізніше, коли повелитель її викликає, вся така: «Я нікуди не піду». Хоче, щоб він побачив її побиту і покарав Махіде…
Ми йшли тротуаром в одному житловому кварталі, прямуючи з набережної до притулку, і вже йшла десята хвилина того, як Олівія переказувала якийсь дивний серіал, знятий на основі культури першого материка.
У нашому світі існують лише три материки та три країни. На кожному континенті є своя держава. Ігнісс — країна пустель та вулканів. Там жахливо спекотно та неймовірно красива флора. Хіемс — країна зимових лісів та високих гір. Там дуже холодно, безліч дивних тварин і максимально важко вижити. І Прасінорум — країна, в якій живу я. Тип клімату тут від тропічного до помірного. Для мене — флора звичайнісінька, але для когось може і навпаки. В основному, у нас переважають поля та ліси. Є кілька гір, але небагато.
Ми з Чарльзом вловили погляди один одного, і в них видно що ні він, ні я більше не хочемо слухати цю… тягомотину. Мало того що я вже давно втратив суть сюжету, так це ще й не дуже цікаво. Спостерігати за суперечками в гаремі… цей серіал явно загнеться від непопулярності.
Благо мій друг швидко переводить тему одним питанням:
— А ти б сама була не проти виявитися головною героїнею в такому серіалі?
— Гарне вбрання та шикарний палац це, звичайно, прикольно… — дівчина мрійливо усміхається, але одразу відрізає. — Однак крутіше бути ватажкою повстання, рятуючи рідний світ.
Я сміюся і говорю:
— Можеш спробувати зробити таке проти магів.
Її, мабуть, це трохи зачепило:
— О-о-о! Зроблю! Ці маги ще поплатяться за всі роки наших принижень!
Я зачепив дуже делікатну для неї тему, і дарма.
Багато століть тому маги та люди жорстоко воювали. З якихось причин люди погодилися віддати більшість своїх прав, залишаючись жити на землі, продовжуючи розвиток своєї цивілізації. Маги ж стали називати себе «вищим світом», і полетіли жити на літаючі острови, відмовляючись від багатьох людських винаходів, поставляючи основні ресурси людям. Як би симбіоз, але до нас ставляться дуже… погано. Хоча, наскільки знаю, маги і на землі іноді живуть, правда не з людьми. В окремих містах.
Якраз недалеко пролітає патрульний маг, що стежить за порядком у місті. Я мимоволі оглядаю звичний для мене золотий костюм сторожа, далекі і майже нерозбірні крила з двох пар, салатового кольору, та спис у його руці, наконечник якого сяє білявим світом. Дівчина замовкає і Чарльз додає:
— Головне щоб не так, як у тому серіалі, де спочатку якась дама починає бунт, розігріває війну, потім виявляється що її противник це вона сама, але під іншим кутом, а потім вона збігає віддаючи свою фізичну форму своєму синові. І віддаючи йому всі проблеми.
— Як узагальнено, проте ти сказав. — докоряє хлопця Олівія. — Там набагато більше деталей, які показують, що вона виросла як персонаж. Вона не втікає. Напевно… чи…
Вдаючи самовпевнений вигляд, я вимовляю:
— Все одно зрозуміло що найкрутішим головним героєм — буду я!
Друзі і я сміємося:
— Максимум що ти зробиш, це упустиш якийсь древній кристал і знищиш світ! — регоче Чарльз.
— Я не такий вже й рукожоп!
— А що тоді зробиш, будучи головним героєм? Помреш рятуючи світ? — вимовляє дівчина, вганяючи мене в сором, продовжуючи з хлопцем сміятися.
У кишені вібрує телефон. Я дістаю гаджет і бачу повідомлення від Ольги: «Завтра прилетить Саманта». На обличчя автоматично залазить посмішка. Чарльз, побачивши зміну мого настрою, ставить запитання:
— Чого такий радісний?
— Саманта прилітає!
— М-м-м… — невдоволено хмикає Олівія. — Другий раз за літо.
— Більше розуміння до неї. — дорікає Чарльз. — Вона все ж таки фея, і могла б взагалі про нас забути.
Після цієї фрази всередині чомусь залишається дивний осад, особливо після того, як я представив таку ситуацію. Стало трохи страшно, але я відганяю думки і повертаюся до реальності.
Хто ж така Саманта? Ця дівчина стала мені майже як сестра після того, як… неважливо. Після складного дитячого періоду. Однак через два роки нашого спілкування вона виявилася феєю. Полетівши у «вищий світ», вона почала нас зрідка відвідувати. Як виявилося, такі приховані маги, як вона, не особлива і рідкість у світі магії.
Погляд прямує на один особливий літаючий острів, який завжди оточений хмарами. Саме там Саманта навчається як фея. Це школа магії.
— Даніель?
Різке питання дівчини спускає мене з небес і я, розгубившись, перепитую:
— Що?
— Ти йдеш забирати гроші?
— Ні. Трохи ще прогуляюся. Заберіть мою частку.
— Окей.
— До зустрічі. — хлопець махає рукою і я мляво піднімаю руку у відповідь.
Вони йдуть вдалечінь, навіть не повертаючись у мій бік. Я відчуваю неприємне почуття самотності і, оглядаючись навколо, бачачи, як інші люди, мої ровесники, веселяться в галасливих компаніях, засовую руки в кишеню худі і йду вперед. В голову лізуть різні неприємні думки: «Чому ти знову поводився як клоун?»; «Вони як завжди залишають тебе на самоті»; «Вони завжди дають тобі брудну роботу».
Але я відганяю ці гадки. Вони добрі люди, добрі друзі. Але чому тоді я відчуваю такі дивні почуття? Чому ці неправильні думки з’являються у моїй голові? В голові спливають дитячі спогади, і я торкаюся грудей — місця, де давним-давно у мене висів ключик, який був єдиним, що пов’язувало мене з моєю справжньою родиною.
У серці відчувається біль. Адже я так і не дізнаюся, від чого він був. І чому я просто не можу забути минуле?
Мотаю головою, прискорюючи крок, йду вперед. Іду до притулку.
Розділ 2
Я збився з рахунку, котрий день вже минає і скільки я вже брав завдання зі своїми друзями. Намагаючись порахувати, скільки я зробив за цей тиждень, скільки заробив ванілі, валюти нашої держави, відганяю від себе комарів, майже автоматично роблячи це. Наша компанія сидить на зупинці громадського транспорті недалеко за краєм міста. В черговий раз прибивши комаху на своїй руці, скаржуся:
— Могли б одразу взяти чистку каналізацій, чого вже дрібнитись.
Хлопець сумно дивиться убік, звідки має прийти автобус, байдуже відповідає:
— Сто ванілі на дорозі не валяються.
— Начебто ми не могли заробити стільки ж, роблячи дрібніші завдання.
— Ти не зрозумів, дурна та наївна дитина… — Олівія розгнівано хитає головою, намагаючись розрядити обстановку.
Настрій на жарти я не маю, і її слова зводять у мені незворотний процес. Я «дурний»?! Приймаю слова близько до серця, говорю:
— Ти випробуєш мої нерви.
— Дитя… — дівчина продовжує, що мене виводить із себе. — Тобі ще стільки доведеться дізнатися в цьому світі. Як же ти нерозумно.
Чарльз десь усміхається осторонь і я, не витримуючи, відповідаю:
— Дурні ті, хто з таким довгим волоссям іде прибирати гній за коровами. — надягаю токсичну посмішку і дивлюся прямо в очі.
— Е-е-е! — вона завелася у відповідь. — Ти за базаром стеж!
Чарльз переводить погляд на нас, він помічає, що справа негаразд і жарт почав виходити з-під контролю:
— Друзі…
Ми не чуємо його. Перебиваючи його, відповідаю:
— Ти б сама мені приклад подала. — я злюсь і переходжу на гучний тон. — За своїм стежиш?
Як тільки вона відкриває рота бажаючи відповісти, між нами з’являється юнак і, виставляючи руки так, щоб ми не змогли один до одного підійти, майже вигукує:
— Заспокоїлися! Не тут треба горлянки один одному вигризати.
— Але вона… — тільки я хочу сказати, як хлопець перебиває.
— Не тут, Даніель.
Я замовкаю, відчуваючи як ком образи розростається всередині, і відвертаюся від них. Весь шлях додому ми проїхали мовчки, споглядаючи пейзаж за вікном. Коли опиняємося в місті, йдемо пішки до притулку. Через неробство дістаю телефон і дивлюся на час. Вже три години дня.
Адже вони обоє чудово знають, що подібні жарти я терпіти не можу, але при цьому навіть не зупиняються коли я прошу. І потім ще висловлюватимуть мені про повагу!
Погляд падає на друзів, що тихо та спокійно спілкуються, ідучи попереду. Видно, що Олівія, як мінімум, задумалася над цією ситуацією, але не так сильно як я.
Звичайно! Легко бути самовпевненою, коли ти всіх могла поставити на місце, будучи старшою в групі, а не бути таким, як я, якого всі штовхали як грушу боксерську. Їй не зрозуміти що за роздуми такі слова в мені спонукають.
Думка за думкою в мені спалахує полум’я гніву і я тупо дивлюся в бруківку, йду вперед, і гнівно починаю накручувати себе. Але тут ми доходимо до притулку, і я помічаю знайомий силует, що спілкується з вахтером. Чекаючи її не так рано, здивовано зупиняюся біля входу, а Олівія і Чарльз кричать:
— Саманта! — і біжать до неї на зустріч.
Саманта розвертається в нашу сторону і її довге руде волосся м’яким рухом летить за нею слідом, її майже фарфорова шкіра точно блищить на сонці, великі блакитні очі радісно посміхаються всім нам, а ластовиння на щоках і носі надають життєрадісності обличчю. Звісно, крил у неї немає, вона завжди їх приховувала в місті людей. Вона граційно ловить друзів і обіймає їх:
— Привіт, мої зірочки.
Наче прокинувшись, мене огортає ревнощі, і я теж підходжу до неї та обіймаю.
Коли ми всі відсторонюємося від неї, помічаю в її очах ніби легке хвилювання, але вона говорить і змушує мене забути цю думку:
— Як ви? Даніель вже бере із вами завдання? — вона усміхається нам і ми відповідаємо їй.
— Так, він уже у нас дорослий хлопчик! — каже Чарльз, і по-дружньому б'є мене в плече.
Щоки заливаються фарбою і я відводжу очі на підлогу.
— І з іклами, що ростуть… — шепоче собі під ніс Олівія, після чого хлопець пхає її ліктем.
— Ходімо тоді до притулку, розкажете що та як. — Саманта запрошує нас усередину жестом руки.
— Та ну… — друга дівчина закочує очі. — Давай прогуляємось Ми так довго тебе не бачили, я не хочу знову спостерігати як до тебе підбігають інші та завалюють тебе питаннями.
— Ну…
Я встряю, перебуваючи на боці Олівії, бо теж не бажаю йти у притулок:
— І справді, Саманта, давай прогуляємося.
— Я теж за. — підтримує Чарльз. — Зрештою, ти тільки вдруге за літо сюди прилетіла.
Ми дивимося на неї щенячими очима і, видихаючи, фея з прихованими крилами торкається кулону чорної троянди на своїй шиї, неохоче кажучи:
— Добре, але давайте недалеко.
***
Іде вже десята хвилина, як ми «разом» гуляємо містом. Дорога була вузька і в результаті, я весь час йду позаду, боячись наступати на п’яти друзям, намагаюся безуспішно вклинитися у розмову. Мене переповнює якась дивна туга і неприємний смуток
Я ж теж хочу поговорити із Самантою! Я також хочу з нею провести час! Чому ніхто не цінує моїх бажань?
Здаюсь і остаточно замовкаю, йдучи ззаду. Чарльз і Олівія в результаті почали жартівливу бійку і відбігли від Саманти, вона посміювалася і спостерігала за ними, та коли ті відбігли надто далеко, захоплені один одним, фея підійшла до мене.
— Як ти?
Одягаю маску лицемірства, посміхаюся і відповідаю:
— Добре. А у тебе як справи?
— Непогано. — вона знову якось спантеличено дивиться на друзів.
— Впевнена? Виглядаєш нервовою.
Фея здивовано дивиться на мене, потім усміхається:
— Завжди дивувалася, як ти вгадуєш мої емоції.
— То щось не так? В тебе щось відбувається?
— Я…
Вона не домовляє, від цієї думки стає чомусь боляче, і емоції ось-ось готуються вирватися з мене, хоча, здавалось б, і приводу немає.
Проте повітря на вулиці прорізає надто голосний звук на тихій вулиці. Лунає істеричний крик нашого спільного друга:
— Олівія!
Ми з Самантою різко обертаємося в їх бік і бачимо як хлопець безуспішно намагається підняти дівчину, яка майже непритомна.
— О янголи! — фея зривається з місця і я біжу за нею. — Що трапилося?
— Я не знаю! Їй погано!
Олівія щось мукає, очі її напівприкриті, Чарльз допомагає їй підвестися, але їй занадто недобре. Сідаю навпочіпки, торкаюся її руки:
— Олівія, що з тобою? — намагаюся зазирнути їй у вічі, але очі бігають з боку в бік, наче у лихоманці.
— До госпіталю! Він тут недалеко! — фея стала ще нервознішою і ми вже мчимося якнайшвидше в лазарет, щоб допомогти подрузі.
Разом з другом підіймаюмаю дівчину, беручи під плечі, і тягну її по дорозі, бачачи як Саманта тривожно йде попереду. У грудях з’являється якийсь дитячий страх, що ми можемо її втратити. Я подумки молюся щоб вона пробачила всі наші стички та суперечки, відчуваючи як жах обплітає серце.
На шляху до лікарні Олівія приходить до тями і вже каже що все нормально, що не треба їй допомогу. Усі намагаються їй довести, що це не так. У підсумку ми стоїмо посеред кварталу і намагаємося завести подругу в лікарню, слухаючи рев проїжджаючих автомобілів.
— Та не треба … все гаразд. Щоправда.
Дівчина виривається з нашої хватки і відходить трохи назад, кружляючи на місці:
— Просто погано стало. — усміхається і намагається згладити ситуацію жартом. — Старість.
— Старість? Це навіть не потемніння в очах. Це не підвищення тиску! — Чарльз наче розлютився.
Саманта торкається плеча юнака та промовляє:
— Краще все-таки піти туди, я допоможу швидко пройти обстеження.
Мимоволі випадаю з їхньої розмови, і починаю міркувати. Що ж все-таки з нею було. Наче в Олівії нема ніяких важких хвороб, щось підчепила?
Моя голова паморочиться і я на крок відходжу, спираючись на стовп. Однак ось вже очах зовсім темніє і я відчуваю, як починаю втрачати рівновагу. Погляд вже спостерігає темряву і я чую крик імені:
— Даніель!
Майже істеричний… Ноги сяк-так тримають, і коли я почав знову все бачити, спостерігаю схвильовану Саманту. Вона вже вчепляється мені в лікоть і майже гарчить:
— Нам треба терміново йти.
Дивлюся на друзів, Чарльз здивовано скидає брови, Олівія незрозуміло дивиться на дівчину. Нічого не кажу, і хапаючись за ліхтарний стовп, допомагаю собі підвестися. Тиша напружено витає у повітрі і фея знову вже хоче щось сказати.
Бах! Позаду нас лунає вибух, ми всі обертаємося і бачимо хмару диму, що здіймається з житлової п’ятиповерхової будинку навпроти нас, через вулицю. Черепиця падає з дахів, чути крики людей, машини зупиняються на дорозі, влаштовуючи малу пробку. Пам! Пам! Пам! Крихітки цегли падають на землю, і багато хто, знаходячись поряд будівлі, закривається руками припадаючи до підлоги. Крізь серпанок пилу вимальовуються жаливі, криві та нелюдські обриси страшного силуету.
Голі крила, схожі на ті, що у кажана. Абсолютно гладка, слизька чорна шкіра. Антропоморфна статура. Ноги, що закінчуються копитами, і руки, що нагадують скоріше лапи із лезами замість пазурів, на яких блищать промені сонця. Чується ричання, і ми бачимо кривий оскал жовтих, гострих зуб чудовиська. Мерехтливі білі очі очі дивляться прямо в душу, а роги ніби попереджають — на вас дивиться смерть…
Чудовисько короткі миттєвості оглядає застиглу вулицю людей, що наче паралізовані стоять та дивляться у відповідь. Страх немов обхоплює тіло, ми стоїмо не в змозі рушити, проте Саманта набирає повітря в легені та неймовірно голосно волає:
— Тікаємо!
Чудовисько зненацька переводить погляд на нашу компанію і зривається з місця, летить до нас. Помах! У паніці та жаху ми всі стрибаємо у різні боки, поділяючись по парах. Бах! Ззаду знову піднімається пил. Чується як бруківка ламається під копитами монстра. Ще помах! Тінь проноситися повз мене і я бачу як вона летить прямо до дівчат.
— Олівія, Саманта! — я безпорадно кричу і простягаю руку, починаючи бігти до них, наче можу чимось допомогти.
Чудовисько підлітає до них і…
Бах! Відлітає назад через ударну хвилю. Спалах! Саманта невисоко злітає, спина її осяюється сяйвом і з її блакитних пар крил злітає фіолетовий серпанок, оголюючи їх усім нам. Фея одразу змахує руками, перед нею з’являється гігантське кільце і з нього плескає енергія.
Бам! Бам! Заклинання намагається потрапити по монстру, але нечисть надто швидка. Невловимою тінню пересуваючись, воно підбігає до них, нечисть встигає занести лапу для удару. Відчайдушне божевілля та переживання, страх за близьких людей підштовхує на абсолютно бездумний вчинок. Я встигаю добігти і хапаюся за пазурі цієї істоти:
— Даніель назад! — голосить Саманта.
Вжух! Світ закрутився перед очима. Бам! Я відчуваю удар і в очах починає творитися каша, у вухах з’являється дзвін. Спалах! Стовп світла вдаряється вгору, ніби закликає когось.
Зір відносно швидко приходить у норму, я піднімаюсь на ліктях і бачу, як фея не справляється і дозволяє підлетіти монстру до них надто близько. Помах! Крик! Бризок крові. Він ударив Олівію! Дівчина відлетіла і впала непритомна.
Пам! Знову заклинання, я дивлюся у небо. Небесна сторожа! Ось кого покликала Саманта! Як бджоли на мед, маги в обладунках налітають на нечисть, обліпивши її з усіх боків, і атакують. Бах! Чорна хмара поширюється землею і розчиняється. Монстр — вбитий.
***
Адреналін не пройшов без наслідків. Мене трусило. Чарльз неймовірно нервувався, він ходив з одного боку в інший, не в силах сидіти на місці, я ж трусив ногою та дригав пальцями. Ми були в лазареті, Олівію швидко відвезли, Саманта пішла домовлятися, щоб нас пустили до неї. За словами лікарів, дівчина вже була у свідомості, але пускати чомусь не хотіли. Вони кажуть, що нічого серйозного немає, поранення не надто глибоке, хоч і широке.
Повірити не можу! На нас напав монстр. Що буде далі? Воно наче спеціально прийшло за Олівією. Але нащо нечисті летіти у місце людей за людиною? Як вона взагалі тут опинилась? Куди дивилася місцева стража? Я безпорадно дивлюся на друга, кажу:
— Я не хочу, щоб з нею щось трапилося.
— Лікарі сказали, що все добре.
— Я не довіряю їм!
— Нам все одно залишається лише чекати.
Дивлюсь на друга, бачу хвилювання у його очах. Він завжди не відрізнявся особливою емоційністю, але теж має почуття. Не стоїть зараз нервуватися, це тільки погіршить ситуацію. Замовкаю і намагаюся заспокоїтись, але несподівано чую:
— Упевнений, все буде гаразд. Не хвилюйся.
Бах! Вхідні двері лазарету відчиняються, і слідом входить якась незнайома фея із блакитними крилами, світлим блондинистим волоссям і… О янголи, неймовірно схожим обличчям, точно як у Саманти, але старіше та без ластовиння. Очі небесного коліру ловлять мій погляд, і я розумію — це її мати. З дверей позаду нас виходить і сама Саманта:
— Мати. — веде вона її.
— Там? — жінка зупиняється і киває на вихід, звідки вийшла дівчина.
— Так.
Незнайомка відразу йде. Руда фея дивиться на нас і махає рукою, закликаючи йти за нею. Ми з хлопцем підводимося і рухаємось вперед. Я відчуваю легкий біль у нозі та куприку, але йду, терплячи її. Нас вводять у палату Олівії, вона ошелешено і порожньо дивиться вперед. Незнайомка підзиває Саманту і ті про щось говорять:
— Я не відчуваю. — вже не приховуючи, каже старша фея. — Це не те.
— Але ж…
— Ми помилилися. Просто визнай. — холоднокровне обличчя, але в очах плескаються розчарування.
Якого диявола тут коїться? Чому вони говорять незрозуміло про що! Я також брав участь у всьому цьому! Не можна мені щось не знати! Чарльз нахиляється до мого вуха, шепочучи:
— Про що вони кажуть?
Він чудово знав, що я й сам без поняття, але його слова лише підштовхують на нетактовний і божевільний вчинок з мого боку. Набираю в легке повітря, беру в руки всю свою впевненість, гнівно питаю:
— Що відбувається?
Всі лікарі здивовано зупиняються і дивляться на мене широко розкритими очима. Ніхто не чекав від мене цих слів — адже подібний тон неприпустимий за зверненням до магів. Але мені начхати! Моя подруга мало не була вбита, а я сам постраждав від нечисть у місті, яка точно спеціально прилетіла за нею.
Хлопець усувається назад, здивовано дивлячись на мене, наче на героя. Здавалося б, все, мене зараз покарають за зухвалість і відправлять у притулок. Серце підганяється гнівом. Від незнання ситуації почуваюся безпорадним і одразу злюся. Мати Саманти якось зневажливо оглядає мене і раптом, у її погляді з’являється поразка.
— Ми не те дивилися.
Вона широким кроком наближається до мене, хапає за руку, впиваючись у неї, і дивиться у вічі, виловлюючи там щось. Від страху я кажу:
— Відпустіть!
Її зіниці точно гіпнотизують і я не можу відірватися від них.
— Метою була не вона. Мета була біля неї.
Жінка майже відштовхує мене і різким рухом торкається верхівки. Біль! Неймовірно пекельний біль проходить хребтом і я кричу:
— А-а-а!
Падаю на коліна і відчуваю, як все тіло тремтить. Олівія намагається схопитися з ліжка, але не виходить. Чарльз намагається підійти, але доросла фея змахує рукою і показує якийсь жест, вказуючи на хлопця, після чого його не підпускають, зупиняють лікаря:
— Даніель!
— Що ти твориш, мамо?! — Саманта майже гарчить на неї, а я відчуваю як моя голова ось-ось лусне.
Хребет ніби рухається, кістки наче горять, а м’язи перетворилися на лаву. Все палить полум’ям! Холодним неймовірно пекучим вогнем! Хребці пробиваються невидимими голками і замість того, щоб розколотися, продовжують існувати ніби бажаючи цього болю. Від такої судоми я замовкаю і лише щось крекчу. З лопаток щось пробивається і в мить я відчуваю неймовірне полегшення.
Спалах! Кімната осяюється світлом, я відчуваю що за спиною щось є, обертаюся, і бачу малі білі крила, з яких стікає кров :
— Він був набагато ближче, ніж нам здавалося. — вимовляє жінка.
Тіло завалюється набік, моя голова враз важчає, я бачу як все меркне, чую як все віддаляється, і відчуваю як падаю в небуття.
