Такий густий і прохолодний туман буває лише на світанку – тоді, коли сонце тільки ще намагається визирнути з-за обрію. Він м’якою ковдрою стелиться поміж дерев, ледь торкаючись вологих гілок, неначе й сам тільки-но прокинувся й не поспішає зникати. Сріблясті пасма пливуть між стовбурам, повільно танцюючи в сонячних променях, що обережно пробиваються крізь густе листя. Десь неподалік чутно, як хтось пробігає легкими лапками по вогкій землі – це можливо білка поспішає до свого прихистку. У кущах шелестить сонний їжак, повільно вибираючись зі схованки. Ліс ще дрімає, але простір вже наповнюється першими звуками пробудження: трелі ранкових пташок звучать кришталево чисто, неначе сам ліс розповідає свої давні казки. Їхній спів розноситься торкаючись кожного куточка – мов заклик до нового дня. Усе навколо пахне сирістю, хвоєю та ще чимось невловимим – запахом спокою, що буває тільки на світанку. А туман тим часом мимоволі здіймається до неба, розчиняючись у м’якому світлі, забираючи із собою останні миті цієї золотої, майже казкової хвилини.
