Мишеня на ім'я Танака смішно позіхає і йде вмиватися. Вночі мишеняті знову наснився Олд-Таун. Танака нічого не пам'ятає з того сну, але відчуття нескінченної радості та захоплення тією загадковою величчю не залишає його і вранці. Він ще спить, коли смішно позіхає і йде вмиватися, але пронизливий ранковий холод вже добрався і до мишеняти, змушуючи мерзлякувато щулитися.
Крижана вода джерела змиває останні краплини захоплення з обличчя Танаки.
Туман стелиться вологою травою, думки Танаки далеко.
– Ма-амо! – гукає він. Виходить несміливо й тихо.
Слова грузнуть у тумані, зникають у траві.
З-за Гори підіймається Сонце.
***
Школа, де навчається мишеня, знаходиться за Горою. І коли він з мамою сідає в старенький седан, який, покрехтуючи від старості і бурмочучи мотором, довезе Танаку до школи, після чого помчить додому, – тоді мишеняті часом здається: Сонце мешкає у школі. Щоранку воно старанно встає, як годиться, – тільки взимку іноді спізнюється, – щоранку Сонце бризкає на траву росою з річки, щоранку робить всі звичні справи, після чого мирно світить з неба і зігріває кожного. І Танаку теж.
А те, що на Сонце важко дивитися...
Танака сідає, задумливо поглядає на тарілку.
То не страшно. Багато на що важко дивитись.
– Ма-амо?
– Що?
– А Олд-Таун гарний?
– Гарний. Їж рис.
Мишеня їсть рис, намагаючись добре пережовувати їжу. Ні, – згадує він, – не добре, а "ретельно". Так їх вчили у школі, де мешкає Сонце. Олд-Таун, а вірніше, прекрасна мрія про нього, повільно руйнується в нерівно, але з любов'ю підстриженій голові Танаки. Це страшенно неприємно, коли в голові важко утримати прекрасну мрію. Танака хмуриться.
Олд-Таун знаходиться далеко за океаном. Там високі-високі будинки, машини усі нові та найшвидші, а пілоти летючих кораблів Федерації найкращі. І кораблі у них найпотужніші. І гарні, тому що Олд-Таун гарний, а він як-не-як столиця! Мишеня знає про це, бо бачив уві сні, а ще так сказала мама.
А вже якщо сказала мама...
– ...Ти доїв?
– Так, дякую!
Мишеня вибирається за столу і прямує до камідани. На сьомий день свого життя він отримав ім'я, виткане зі знаків накреслення імен пращурів. І зараз пращури суворо дивляться на нього з камідани; здається, що в'язкий туман просочився і в кімнату, оселився у вівтарі і тепер пронизує мишеня, змушуючи його відчувати себе незатишно. Танака швидко ляскає в долоні та кланяється пращурам.
***
Седан сьогодні бурчить дуже тихо, наче заколисуючи мишеня. Танака не збирається засинати, тому що їхати недовго, і взагалі він уже прокинувся, але на секунду прикрити очі йому не видається чимось серйозним. Темрява навколо мишеняти чомусь червона, і крізь цю червоність проступають високі хмарочоси, де можуть жити тисячі людей, чарівним мерехтінням спалахують вогні незрозумілих написів, радісні та впевнені у собі мешканці Олд-Тауну поспішають на роботу. "Мишеня!" – кажуть вони, ледве побачивши його, і щасливо всміхаються, тільки чомусь голос у них якийсь знайомий, наповнений ніжністю та м'яким докором...
– Мишеня!
– А?
Танака розплющує очі, трошки очманіло озирається.
– Ти що, спиш?
– Нє, – мишеня мотає головою, повертаючись з Олд-Тауна до старенького затишного седану. Він потирає очі і, примружившись, визирає у вікно.
З-за Гори піднімається Сонце. Його затуляють кілька бойових летючих островів, які безшумно линуть по небу чітким військовим строєм.
Мишеня чомусь згадує, як вчитель малювання казав їм: "Не прагніть ідеальних ліній. Малюнок – це таємниця, ви самі створюєте цю таємницю. А творчість ніколи не буває ідеальною. Сучасний світ безплідний, порожній і брехливий. Сподіваюся, що зможу дожити до того дня, коли всі забудовники збанкрутують, наша країна збідніє, і все навколо вкриє висока дика трава, де зможуть без перешкод грати діти". Це сподобалося Танаці.
– Мам, – запитує мишеня, намагаючись краще розгледіти острови. – А правда, що комп'ютер здатний на більше, ніж людська рука?
– Ти про що?
– Я про малювання, – пояснює мишеня. – Вчитель каже, що комп'ютер здатний на більше, ніж людська рука, але йому вже занадто багато років, щоб змусити себе переконатися в цьому.
Острови щезають з поля зору. Мишеня зітхає.
– А війна буде? – питає він.
– Яка війна? Звідки ти взяв?
– Та так, кажуть...
– Не буде ніякої війни. З чого б це їй розпочатися?
Мишеня, трохи подумавши, подумки погоджується. Ще б пак, яка тут війна? Федерація сказала, що воювати погано, – вони там якось інакше це сказали, але сенс той же, – а їхня країна це тим більше повинна розуміти. Якщо це зрозуміло і маленькому мишеняті, то дорослі та розумні президенти вже неодмінно збагнуть.
І до того ж мама сказала, що війни не буде.
А вона ніколи не обманювала Танаку.
Мишеня відвертається, дивиться на дорогу, і в цей момент чує відгомони грому десь там, за Горою. Недовірливо насупившись, – як це так, гроза, а на небі сонце? – він знову дивиться у небо крізь вікно, але бачить тільки якісь спалахи вдалині. Вони здаються Танаці смішними, і він, весело усміхаючись, кидає погляд на маму.
Дивись, мам! – хоче сказати він, але не каже.
Тому що мама, хоч і посміхається у відповідь, здається якоюсь іншою, і посмішка їй зникає.
Грім стає ближче.
Машина ображено кашляє і замовкає, якийсь час ще рухаючись за інерцією. Тепер навколо тихо, якщо не враховувати грім, який все ближче.
Мишеня налякано мовчить.
***
Машина зупиняється: вона скотилася з дороги на узбіччя і сховалася серед дерев. Мишеня злякано притискає до грудей ранець із підручниками і домашнім завданням. Він трошки не доробив приклади з математики, і чомусь саме зараз це здається важливим.
– Мамо, – каже він, і голос його тремтить. – Мам, я... з математики трошки не...
Серце калатає все сильніше. Танака не розуміє , звідки взявся навколишній гул, через який насилу пробивається гуркіт грому, і це дуже лякає його.
– Мишеня, – каже мама, голос її неприродно прямий, наче перетягнута струна, в цьому гулі її ледь чутно. Але вона, хоча й хоче щось сказати, на секунду змовкає, після чого вискакує з машини і, здається, кричить: – Танака, біжи!
І якимось чином – мишеня не зрозумів з переляку – блискавично з'являється з його боку машини, відчиняє двері (а Танака зо страху сіпнувся в інший бік), дістає мишеня і начебто навіть відкидає його від машини. Мишеня нічого не розуміє, але мама кричить "Танака, біжи!" – то треба бігти.
Кеди миттю змокають у вкритій росою траві. Мишеня посковзається і падає. Але миттю встає й озирається – не хоче, але озирається, гул поневолює його, він повинен знати, що це за сила, яка може якимись загадковими барабанами вибивати такий звук...
...Танака знав, що коли падає підбитий бойовий корабель, це завжди голосно. Але він не міг уявити, наскільки це оглушливо голосно і наскільки це моторошно – і наскільки красиво досконалою величчю смерті й руйнування. Він хотів було втекти, закричати або хоча б впасти і закрити голову руками, але сил не було, і він просто стояв, завмерши і зіщулившись від жаху, притискаючи до грудей ранець із книжками. Книжки якось непомітно стали напрочуд важкими, і в ту мить, коли палаючий летючий корабель Федерації вривався у їхню землю, мнучи їхню машину, мишеня чомусь подумав, що нести зараз з собою ранець дуже нерозумно.
Звуку удару він так і не почув.
А потім його поглинула червона чорнота, що грубо і насильно зламала все в голові мишеняти.
***
Мишеня на ім'я Танака йде по трасі, схлипуючи і нічого не розуміючи. Він бачить свої закривавлені пальці, якими витирає кров з чола, але йому не боляче, хоча зазвичай же ж боляче, коли кров? Але все, що було звичним, лишилося там, за Горою. Там, де старий седан, де будинок і де суворі пращури на камідані, кожен з яких вплів у ім'я мишеняти частину свого імені.
Це ж Федерація, напала Федерація! – здогадується він. Але розуміння не народжує емоцій. Здається, що він все-все давно знав, просто тільки зараз це знання перетворилося на слова.
Танака заплющує очі. Слова всередині вкритими інеєм грудками врізаються в душу і настає жахливий біль, такий біль, якого мишеня ніколи раніше не знав.
Він зупинився і закричав, заплющивши очі від нестерпного почуття непоправності. Самотності. Страху і несправедливості, що залишили Танаку самого у в'язкому затьмаренні.
Крик пронизує туман, але обривається, всмоктаний туманом.
Ма-амо! – на межі себе самого кричить мишеня.
Цей крик безпорадним писком розчиняється в оглушливій тиші.
Більше Танака нічого не чув.
***
Я дійду, мамо, – думає мишеня, а насправді промовляє. Я доберуся. Там же ж, там столиця, гарний Олд-Таун, ти сама казала. Я поясню, ну спробую, тобто, там же високі будинки, де багато-багато людей, вони всі живуть там. І пілоти Федерації, вони ж не хочуть воювати, я просто у них спитаюся – а навіщо ви воюєте, тому що ось тепер ви будете помирати, ми будемо. І школи немає, тепер Сонцю нема де жити. А може, вони там не знають і думають, що нас взагалі нема? Мамо, мам, важко мені буде, але я дійду. Хтось же має сказати їм, що ми теж живі?
Мишеня Танака зупиняється. Тому що біль зник.
Він дивиться вперед. Піднімає з землі ранець, який впустив.
Туман, яким він крокує, схожий на хмару, і мишеняті стає дуже легко всередині.
Він йде, і небо бринить під його ногами з кожним кроком.
***
Мишеня на ім'я Танака прямує на небо.
Звідти ближче до Олд-Тауну.
