Намагаючись доторкнутися до кожної травинки, я, маленька дівчинка, біжу полем. Вдихаю кожний відтінок запаху вересневого вітру. Переді мною відкривався цілий світ зі своїми загадками та таємницями. Здавалося, пагорби посміхалися мені та запрошували до пригод. Це були коротенькі миті, у які я точно могла сказати: "Так, я вдома".
Бабуся відпустила мене саму гуляти селом. Я дійшла до краю і милувалась незрівнянними пейзажами степів сходу. До вечері ще був час, тому ноги вели мене на знайому стежину. Зазвичай, нею ми їздили на велосипедах до тітки, але я вирішила, що достатньо добре пам'ятаю дорогу, щоб піти самій пішки. Я йшла трасою, посміхалась від думки, як зрадіє тітка моєму візиту. Ось вже й рідна алея, по боках якої росли великі кущі терену. Спочатку солодкі, а згодом терпкі ягоди обволікали рот, наприкінці все зовсім оніміло, проте у футболці я тримала декілька жмень плодів.
І ось час іде, сонце все нижче, і вже якось не дуже весело. Я засумувала за бабусею, і навіть те, що вона забороняла їсти багато солодкого, вже не мало сенсу. Мені стало страшно. Як же так, вона не знає, де я, а раптом вона не буде мене шукати, забуде про мене та житиме спокійно? А як же мама, яка точно розізлиться? Посеред теренової алеї була розкидана купка ягід. Я бігла з усіх ніг назад.
Прибігши, я побачила, як сумний дідусь бігав селом. Сонце вже давно сіло, на небі виднілися перші зірки. Я виходжу з-за каменю і питаю, чи сподобалася йому моя гра в хованки. Він запитує, чи я весь час була тут. Соромно ховаючи очі, я кажу, що так. Він витирає мені фіолетовий від ягід рот. Беручи за руку, веде мене додому і розповідає, як бабуся хвилювалась і як вони люблять мене.
Того дня на столі було багато солодкого, але я не доторкнулась ні до чого.
