Твоє сонце
Три роки на циферблаті. Без рим, пісень, прози. Без Баха і місячних сонат. Без гучних слів , терпких почуттів, грайливих світанків. Без легкого « Вінстона» і важкого року. У місті «Л», де немає мрій і надій, де вулиці покриті снігом і мовчать понурі химери, задерши голови до лютневого неба, без сонця і правди про нас. Жовті тролейбуси поспішають тісними вуличками на зустріч весні, яка зачаїлася в сірому під’їзді, заблукавши, як колись ти. І, можливо, хтось віднайде її, прихистить, подарить своє серце і відпустить назавжди. Тільки не сьогодні. Сонце забуло про нас. Так же як і ти про мене.
Три роки… Дзвони старого костелу відлічують час. Молитва, застрягає комом в горлі. І тільки уста шепочуть твоє ім’я. Воно звучить, мов літня злива об шибку однокімнатної квартири, в якій сплелися два тіла в святому мовчанні. Твої очі дивляться на мене відблиском холодного неба. І в них стільки болю, стільки сили і приреченості. Я б зараз віддав всю свою весну, щоб знову тонути в них. Хоча б мить. Мені б вистачило, щоб задихнутися. А тобі? Ти б і не помітила, поспішаючи за своїм сонцем.
Твоя кава пахла завжди гіркотою моєї поезії. Ти малювала ранкові пейзажі пустих вуличок. А я чекав, коли ти, нарешті, зникнеш із запиленого простору старої «хрущовки», забравши цю надоїдливу весну, що пахне тобою. Ти все розуміла. І не поспішала. Вкривала мене поцілунками, палила очима, щось обіцяла. А потім пішла. За сонцем. Та присягалася повернутися. В ці холодні стіни, запилену прозу, поломане серце… Тільки повертатися назад завжди не так просто, коли ніхто не чекає, не пише, не кличе… Коли нема куди повертатися…
Місто «Л» покривається сутінками. Спалахують світла, розтворяючи тіні холодної правди, відторгнутої сірим днем, ховаючи твій лик і запах твого імені. І вже байдуже. Пустота наповнюється ейфорією свободи. Місто оживає. Темрява згущується поміж тісними вуличками, жене на блиск оманливого світла блище до химер, з кривими пащами, ковтає надії, запилені мрії, сонати. Я відпускаю, без боротьби і співчуття. Ховаюся у звуках басів і парів алкоголю. Не думаю і не відчуваю. Рухаюся під ритми в неоновому світлі. Забуваю Баха, не чую поезію, не пишу прозу. Сміюся до сліз не з тобою. Вдивляюся в чужі очі, слухаю чужі розповіді, вдихаю чужий запах. Ненароком грію надію про завтрашнє сонце…Тільки на мить. Заплющую очі в обіймах світанку. Притискаю до себе твій спогад і впадаю в тривожне забуття. Не чую як сонце промінням шкребеться в брудну шибку мого вікна, не бачу, як світло падає в темні закутки сірої кімнати, не відчуваю запаху літньої зливи об сірий асфальт…
Кінець
