У серці вічності, де перетинаються життя і смерть, де час немає плину, вони - вершили людські долі. Наора - місце де все починалось і завершувалось. Тут, серед вічного заходу сонця, що відблискував золотом на величезних воротах, дві сестри, дві могутні сили всесвіту збирались зіграти в карти. Вони розмістилися на великій гладкій кам’яній плиті, різьбленій символами древніх часів, яка служила їм столом. Морана сіла на стіл і усміхнулась, поклавши перед собою колоду карт. Її довге чорне волосся, що ніби поглинало світло, спустилось на руки, мов змії, а темні очі чаїли в своїх глибинах силу і

Каміла уже всоте проклинала себе за те, що вирішила плентатися додому через ліс, аби не обходити його звичайною дорогою. Сьогодні роботу вона закінчила надто пізно, тож у її маленькому містечку нечисленні таксі вже давно перестали їздити. Знову перечепившись через товстий корінь вона ледь не гепнулася на вологу землю. Про ліхтарик годі було і мріяти, телефон давно вимкнувся від нестачі енергії, тому дівчина продовжувала постійно врізатися або чіплятися за щось. Правду сказати, атмосфера усе ж відповідала її смаку. Досить світла від повного місяця на чистому небі ніч, легенький туманчик і

Пролог Земний сосновий ліс оповитий мороком. Рідкісні промені нічного світила пробираються крізь листя, падаючи на траву витонченим малюнком, що розпливається в тіні дерев. Жінка, одягнена в темно-фіолетовий плащ, якийсь час стоїть на місці, прислуховуючись. Погляд підіймається до неба. Там спокійно мерехтить місяць — місцевий нічний-денний супутник, що перші сімдесят дві години простягає небосхилом, а другий цикл йде геть з небесного каскаду. Фігура пересмикує своїми плечима, її блакитні крила з гострими кінцями, що складаються з двох пар, луною повторюють цей рух. Вжух! Фея зривається з

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них раптом запульсував яскравий, жовтий вогник. Вона втупилась в нього очима і відчула, як мороз пройшовся по шкірі. Вони тут! - вигукнула вона і босоніж зіскочила з ліжка на підлогу. Жінка кинулась до

Проснувшись буденним, сірим ранком, як завжди вмився, заварив кави, одягнув костюм і пішов на роботу. Прийшовши додому прийняв, приготував вечерю, поїв, почистив зуби та ліг спати. Цей день був такий же як і минулий, нічого нового, все той же ранок, все таж робота і все той же сон. Сьогодні мав бути ще один день який не відрізнятиметься від інших. Але щось було не так. Я не міг зрозуміти, що сьогодні пішло не так, де помилка в моєму звичному сценарії. В кінцевому результаті прийшов до простого висновку, це була незначна похибка яка ні на що не впливає. З такими думками я й заснув. Пройшов вже

Олександр Бойко. Побачимося. Частина 1. Розділ 1. Незважаючи на ранок, грецьке сонце вже відчутно пригрівало. Аеропорт Елеферіос, з його натовпами і метушнею, слава богу залишився позаду. З м'яким шарудінням відчинилися двері випускаючи в світ нову порцію спраглих вражень туристів, або, може, туристів, що повернулися додому. Аеропорт - вічний пункт руху, безупинного, іноді повільного, а іноді на межі надзвуку. Комусь подобалися аеропорти, Івану Клочку – ні. Поставивши сумки на прогрітий асфальт чоловік повільно озирнувся. Старий коледжський друг, наполегливо і прямо маніакально попросив

Олександр Бойко “Червоний Товариш” Розділ 1. Початок липня навіть у лісі давив спекою, душив в'язким гарячим повітрям, висушував горло. Сонце повільно і велично опускаючись за верхівки дерев не дарувало прохолоду, лише додавало тіням густоти, а двом фігурам, що пробираються крізь кущі та гілки незручності. Обидва були невисокі на зріст, в однакових сорочках, чоботях. Суворі на лице, злі. Вже другу годину чухрала пара лісом уникаючи дороги на яку випадково натикалися вже двічі. Жоден з них не мав досвіду та й уявлення, як у лісі орієнтуватися. Ішли просто на захід, вже на це знань та

Олександр Бойко Казки міста С. Маля. Розділ 1. Вона твердо стояла, міцніше спираючись на милиці. Можна було б сісти. Добре лавка в приймальні була. Та ще яка лавка! М'який зручний диван персон так на п'ять. Однак стояти було для неї важливіше. Найважливіше. Безшумно, наче в іншому світі відчинилися двері кабінету. Не можуть так безшумно відчинятися двері в нашому світі, світі звуків та суєти. Вийшов лікар. -Ольга, вибачте, трохи затримали, по роботі - Він збентежено подивився їй під ноги. Але відразу зрозумів свою помилку. Скинув очі. - Давайте сядемо, Ольга Вікторівно. І мені та

В світі абсолютної випадковості грань між минулим, теперішнім і майбутнім виглядає абсолютно нечіткою, майже розмитою. При тому, що поняття часу як такого не існує, всі ми думаємо про нього, відчуваючи нестерпний біль і жахіття, радість і надію, невідворотність і передбачуваність, розчарування та піднесення. Час - це все, що має істота під назвою “людина”. Не дуже обнадійливо, якщо виходити з того факту, що такого явища й не існує. Час - це аномалія, іскра, цикл. Ми як істоти біологічні, просто намагаємося упорядкувати наше і без того впорядковане життя. Все у всесвіті слідує своїм законам,

Він не любив ночі. Ніч для нього завжди віщувала щось зловіще. Щось, що вкривало тебе липким потом і пробирало до кісток, лоскочучи десь під ребрами. Щось, що накривало тебе тяжкою ковдрою із роздумів і болючих спогадів. Тож зазвичай Крістоф намагався залишитись лишній раз насторожі, підкидати дрова у багаття, берегти сон інших дітей: будь-що, тільки б не заплющувати очі самому. Тільки б не спати. Бо ось уже кілька місяців підряд йому снився один і той же ж сон. На дворі глуха ніч, у морі, чорному, як сам морок бушує шторм. На небі немає жодної зірки, лише блискавиця б'є раз по раз десь

Розділ 1 . Ліс Все почалося з того, що на Землі змінились магнітні полюси через що глобально змінився клімат та вся сучасна техніка не могла існувати надалі . Все вкрилося вічною мерзлотою, більшість людей не змогли пережити цей катаклізм. Залишилися лише ті які змогли навчитися виживати в цих сурових умовах. Весь технічний прогрес зупинився лише на механізмах та був схожий на роки коли тільки була винайдені парові машини в нашому ж випадку - це були снігоходи . З вічною мерзлотою прокинулись древні демони і духи які стали переважати і люди мусили уживатися з ними . Існували цілі сімейства

– Ти же мєня нє убьйош? Руслан, мабуть, і не розумів всю абсурдність ситуації, адже він, стоячи із піднятими руками, розмовляв з… дроном. Сірий «мавік» на хвилинку завис, блискуча оптика камери, здавалося, зацікавилася дивним «мобіком» у пошарпаній формі. Та й сам солдат виглядав не дуже… «Мавік» похитав крилами. Камера зловісно блиснула. – Нє убівай мєня, пожалуйста… Дивною чи й нелогічною виглядада поведінка солдата, але в чомусь одному він був абсолютно правий – людина беззахисна перед сірою машинкою із невеличким смертоносним вантажем, вибуху якого цілком вистачить для того, щоб