Как-то раз я проснулся раньше, чем обычно, встал, почистил зубы и лежал думал, чем заняться сегодняшним днем. Откуда-то появилось желание выйти на улицу, может я найду там что-то интересное, или встречу кого. Так и произошло, пройдя по улочке, я заметил пожилого мужчину на лавочке под яблоней. Подошел, сел, заметил, что на столе лежит тканевый мешочек лото, видно, что многое он уже повидал. Я поинтересовался, ждет ли он кого, оказалось нет. Дедуля раньше со своим старым, уже покойным, другом часто играл здесь, иногда на деньги, а иногда просто так, для поднятия настроения, ведь в таком

Вечір опускав сонце за горизонт, ніби силою притискаючи його до небокраю. А те, в свою чергу, неохоче кидало останні промені у вікна бібліотеки, чіпляючись за крихку надію. Ерза відвела від нього погляд, як тільки воно зникло - на душі з'явилося дивне передчуття... Тепер треба було повертатися до роботи: в її магічній кухні на неї чекав еліксир, який треба було допрацювати і перевірити два зілля із сувою, що вона щойно знайшла на полицях бібліотеки Фріда. Зібрати усе, що вона назбирала упродовж життя аби передати у правильні руки. Жінка сиділа за столом, заваленим рукописами, сувоями і

Сидячі в кріслі літака Говард думав, про своє відрядження, подумки він вже був на місці та планував свій маршрут містом. Та раптом він почув над собою голос, дуже приємний жіночий голос - здається моє місце поряд з вами, ви не проти бути сусідами підчас польоту!? Піднявши очі він побачив перед собою дуже милу дівчину яка йому всміхалася. Яскраво зелені очі, руде волосся, милі ямочки на щоках. Яка неймовірна дівчина гайнула думка у його голові. Та в слух він вимовив, - так я геть не проти такої чарівної сусідки на час польоту. Дякую, - чарівна незнайомка, натягнулася, щоб покласти валізу на

На вечір мороз дужчав. Темрява повільно опускалась на місто, огортаючи кожен закуток пронизливим вітром, що нишпорив у шпаринах будинків і норовив заскочити за комір. Мард щільніше насунув шапку на вуха, шморгнув носом, і вислизнув із провулку у натовп непомітно, наче тінь. І як тільки гамір людських розмов заполонив його слух - він полегшено зітхнув, видихнувши густий клубок теплого пару. Серед людей він почував себе, як риба у воді. Тут діяли свої закони, відомі лише таким як він. Тим, хто вміє бути непомітним, коли захоче. Кишеньковим злодіям, дрібним злодюгам, і серйозним крадіям. Усім,

Заняття в школі закінчилися згідно з розкладом, і щасливі дівчата випурхнули із дверей навчального закладу на вулицю, де їх зустрічали батьки в гарних, переважно ділових костюмах. Дорогі авто роз'їжджалися, дівчат все меншало. Лише декілька з них йшли додому пішки. — В тебе точно не буде проблем? — запитала одна учениця іншу, заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо. — Мати наказала тобі дочекатися її після уроків. — Я не її слухняна собачка і мені не п'ять років, сама можу дійти. — відповіла Мальва. Обидві дівчата носили форму з емблемою школи: червоний дракон, майже ідентичне

Ніжний звук лютні губився у гамірному шумі лісу. Листя сухо шаруділо під ногами, заважаючи ясно чути. Ал перебирав струни свого інструменту уважно прислухаючись і прикладаючи вухо до грифу. Лютня ніби гуділа. Він повільно проходився пальцями по струнах і підтягував їх, налаштовуючи звучання. Зелена шапка була напнута на нього аби-як, а повисле перо, що її мало б прикрашати – виглядало якось розтріпано і зовсім не ошатно. Кафтан теж якось ніби сидів не так, як слід: у плечах був широкий, а на лацканах і подолі – зім’ятий. Здавалось, ніби барда добряче десь витріпала лиха година. Він повільно

Стоячи на кладовищі, над твоює могилою, я згадую. Згадую тебе, згадую все що було. А ще згадую ту саму розмову, десь посеред ночі, як ми тоді жартували. Жартували голосно регочучи, про те що хто з нас перший помре той приготує місце для іншого. І буде чекати на тій стороні з пляшкою віскі...Жартували, а бачиш як воно вийшло. Той жарт раптом став реальністю...Ти загинув на війні, а я живу далі... Що ж сподіваюся, коли прийде мій час ти зустрінеш мене там на вході з посмішкою та пляшкою віскі...і ми як в старі добрі часи будемо розмовляти годинами про все на світі... Якби я палила цигарки, то

Їх завжди було двоє. Дві сестри. Дві долі. Одна історія. Дзвінкий дитячий сміх розливався між дерев. Вони, як завжди, гралися у саду, після обіду. Ласкаве сонце пробивалось крізь соковиті крони яблуневого саду. Зелене листя давало прохолодний затінок, в якому можна було сховатися і перепочити. Вітер, ніжний і ласкавий, куйовдив волосся дівчат, що наввипередки бігли до незримої цілі. Одна – була світла, мов сонце, інша – темна, як ніч. Одна виважена і справедлива, інша – хитра і непосидюча. Та незважаючи на цю несхожість, вони все-одно були нерозлучні. Ніхто і ніколи не бачив їх окремо.

- Ти навіть обручку знімати не будеш? Він глянув на свою праву долоню: «Навіщо? Я дуже кохаю свою дружину» - Настільки сильно, що пішов до борделю? – Дівчина всміхнулась, та запитала з викликом. – Вона тобі що, не дає? - Ти мене засуджуєш? Я гадав, що у вашій професії це не прийнято. - Насправді мені байдуже. Це твоє життя, можеш спати з ким завгодно. Просто всі чоловіки, що сюди приходять якось шифруються, ховають обручки. Ніби мені є діло до їх дружин. Мабуть, вони вважають, що я буду їх розшукувати, бояться, що почну шантажувати. Начебто в мене немає інших турбот. - Моя дружина важко

Життя здавалося безглуздим: він уже третій рік працював на роботі, яку ненавидів, його зарплатня була величезним плювком в обличчя системі вищої освіти країни, ніяких перспектив не було, всі юнацькі амбіції розлетілися вщент і вісім місяців тому від нього до іншого пішла дівчина. Приїхавши на травневі свята до батьків до Харкова, щоб якось розважитися, Олег твердо вирішив зняти жрицю кохання. Знайшов у всесвітній павутині кілька відповідних оголошень та з третього разу додзвонився до салону інтим послуг: «Доброго вечора, а де ви знаходитесь… територіально?» Приємний жіночий голос у телефоні

Сполошена власним криком Ерза ніяк не могла вгамувати власне серцебиття. Все навколо здавалось таким нереальним, ніби досі зануреним у страшний сон. Тепер вони снились їй ще частіше ніж зазвичай і це змушувало шукати все нові і нові шляхи, як подолати неминуче… Сонце розсіювалось у густих хмарах і наповнювало кімнату світлом, як білим туманом. Густим, наче молоко. Воно стелилось по-між застиглих у часі книг, що чекали на полицях, поміж пустих і повних скляних баночок із відварами, що стояли на столі, поміж зотлілого вугілля під чорним, обпаленим чаном. Ерза спустила ноги із ліжка і глибоко

В дитинстві я полюбляв спостерігати за птахами. Спостерігати як вони кружляють у безкрайній блакиті неба. Після уроків втікав до парку, та вдавався до улюбленої справи. Я дивився на птахів, та заздрив їх свободі, відчуттю льоту, можливості знятись з місця в будь-який момент. Неодноразово я намагався злетіти, але скільки разів не стрибав з лавок, як старанно не махав руками, кожного разу падав на землю. Я питав мати, чому в мене немає крил? Зазвичай вона відповідала грубим: «Тому що». Мати взагалі не любила, коли я ставив їй питання. Вона часто повторювала: «Що за дурна звичка, задавати