Крила

В дитинстві я полюбляв спостерігати за птахами. Спостерігати як вони кружляють у безкрайній блакиті неба. Після уроків втікав до парку, та вдавався до улюбленої справи. Я дивився на птахів, та заздрив їх свободі, відчуттю льоту, можливості знятись з місця в будь-який момент. Неодноразово я намагався злетіти, але скільки разів не стрибав з лавок, як старанно не махав руками, кожного разу падав на землю.

Я питав мати, чому в мене немає крил? Зазвичай вона відповідала грубим: «Тому що». Мати взагалі не любила, коли я ставив їй питання. Вона часто повторювала: «Що за дурна звичка, задавати дорослим безглузді питання?» Але я не звертав на це уваги. Відчував, мати так каже, бо просто не знає відповіді.

А у моїй душі жила надія, що колись в мене виростуть крила, та я буду ширяти серед птахів.

І

Одного весняного вечора, як раз тоді, коли птахи повертаються з півдня, втомлений, я прийшов з роботи, та майже одразу ліг спати. Була субота, тож можна було спати досхочу. Але я прокинувся рано вранці, з відчуттям, що сталось щось надзвичайно важливе. За вікном був мальовничий світанок. Я спробував знову заснути, але все не міг знайти зручної пози. Пішов у душ, і раптом у дзеркалі побачив великі білі крила, що виросли у мене за спиною. В перші миті я розгубився: не міг повірити своєму віддзеркаленню. Вщипнув себе, відчув біль — це був не сон. Це було схоже на злу іронію богів: моя дитяча мрія здійснилась, але я вже подорослішав — мені були не потрібні ці крила.

Я відчув, що зголоднів та пройшов до кухні. У холодильнику були яйця, сир, овочі. У шафці макарони, якісь крупи та чай. Приготував сніданок, та став розмірковувати, як тепер жити. З дружиною я розійшовся три роки тому, дітей в нас не було. Тож на деякий час я міг би усамітнитись у своїй квартирі. Але що робити далі? Чекати поки крила відпадуть самі, а в цей час працювати у цирку виродків? А раптом вони ніколи не відпадуть? Суспільство не полюбляє тих, хто сильно відрізняється від більшості, тож мені доведеться жити відлюдником. Я зненавидів крила, про які так мріяв у дитинстві. Мені хотілось позбавитись їх.

Я вирішив пошукати в інтернеті, вводив різні запити, перестрибував зі сторінки на сторінку, переглядав численні відео, але марно. Багато релігійних текстів, фантастики, порно — все було не те, нічого схожого на мій випадок.

Найкращим рішенням видавалось йти до лікарні. Навряд чи в історії медицини колись був схожий випадок, але якщо хірурги вміють ампутувати вражені гангреною кінцівки, то зможуть й відрізати мені крила.

Я подзвонив своєму керівнику, та сказав, що захворів.

Залишок вечора я переробляв одежу, аби крила не заважали її носити. В більшості випадків, просто зробив два великих вертикальних розрізи на спині. Стоячи біля дзеркала я надягнув пальто, під шаром тканини — крила здавались величезним горбом.

Наступного ранку я одягнувся та вийшов на вулицю. Навкруги було багато людей, і здавалось, що вони всі дивляться саме на мене, перешіптуються між собою, з приводу моєї дивакуватої зовнішності. І хоча, скоріш за все, ніхто не звертав на мене уваги, але все одно я відчував себе, наче звір у клітці звіринцю.

У лікарні я одразу пішов до завідувача хірургічного відділення. Сивий чоловік у синьому костюмі подивився на мене крізь окуляри: «Що в вас? І чому ви не зняли верхній одяг?»

Я скинув пальто, та повернувся до нього спиною.

— І що вам від мене потрібно? — Він, напевно, вирішив, що це просто такий в мене костюм.

— Я хочу позбавитись цих крил.

Хірург підійшов до мене, та почав уважно дивитись на мою спину, обмацувати крила: «Цікаво. Ніколи такого не бачив. І давно вони в вас з’явились?»

— Виросли вчора, буквально за одну ніч.

— Цікаво. Все може виявитись не так просто. Я відчуваю пульсацію, тож ці крила пов’язані з вашим кровотоком. Коли я торкаюсь до них, ви щось відчуваєте?

— Так.

— Тобто в них є нерви. Цікаво. І ви кажете вони виросли в вас за одну ніч?

— Саме так.

— Це неймовірно. Давайте спочатку зробимо рентген, тоді стане зрозуміло як ці крила взаємодіють з вашим кістяком. Я зараз домовлюсь.

— Я хотів би, щоби ніхто не знав про це.

— Розумію вас. Я спробую зберегти все в таємниці. Але зрозумійте й мене, це незвичний випадок, і операція, скоріш за все, буде складною, тож мені доведеться залучити й інших колег.

Мені зробили кілька рентгенівських знімків, потім завідувач разом з лікарем-рентгенологом роздивлялись чорно-білі плівки, потім мені зробили ще якісь обстеження. Зі мною поспілкувались лікарка-анестезіологиня та інший хірург. Операцію було вирішено провести наступного дня.

В операційній було холодно та незвично тихо. Я побачив шість осіб вдягнених у довгі білі халати. Всі обличчя були скриті за товстими марлевими масками. Шість пар різних очей уважно дивились на мене, коли я в, одній спідній білизні, підходив до операційного столу. Я занервував. Але також відчув піднесення та надію, що все скоро скінчиться, та я зможу повернутись до свого звичного життя. Мене уклали на бік. Анестезіологиня піднесла маску до мого обличчя, та щільно притиснув: «Рахуйте повільно у зворотному порядку від десяти до одного.»

— Десять – дев’ять – ві-ісім… сім…

Я прокинувся вже в маленькій післяопераційній палаті. Наді мною схилився завідувач хірургії. Він мав збентежений вигляд: «Операція пройшла добре.»

— Але? — Я відчував, що чоловік не хоче про щось казати.

— Під час операції сталось дещо незвичайне. — Він говорив повільно, підбираючи кожне слово. — Ви, може, знаєте, що весь ампутаційний матеріал передається для подальшого дослідження у патанатомію. За правилами, з вашими крилами ми повинні були поступити так само. До операції, ми так і не вирішили, як вчинити вірно. Тож ми ампутували ваші крила, та поклали їх у спеціальну посудину. Але вони зникли. Просто розчинились в повітрі. Від них залишилась тільки невеличка пляма крові. Я спочатку вирішив, що мені це привиділось, але ж я був не сам. Вся операційна бригада, ми всі бачили одне й теж саме. Тож виходить, що ми просто видалили два невеликих жировики у вас на спині.

— Я зрозумів.

— Звісно, як я й обіцяв, ніхто про це нікому розповідати не буде. Та нам і не повірять.

— Дякую. — Я зітхнув з полегшенням.

Через пару днів мене виписали з рекомендацією зняти шви у хірурга в поліклініці. Задоволений я повернувся додому.

В ту ніч мені не спалося: дуже нила спина…

ІІ

А на ранок я знову побачив великі крила у себе за спиною. Я пішов до лікарні. Завідувач хірургічного відділення здивувався, побачивши мене. І ще більше він здивувався, коли я показав йому крила.

• Вони виросли у вас за одну ніч?
• Як і минулого разу.
• Цікаво... І ви хочете, аби я знову вам їх ампутував?
• Так. — Промовив я втомлено.
• Боюсь, в цьому немає сенсу. — Засмучено відповів лікар.
• Чому?
• Ми це вже спробували, і нічого не вийшло. Сьогодні ми відріжемо вам крила, а завтра вони знову виростуть, і що тоді? Знову оперувати, аби крила знову виростали? І знову, і знову?
• Що ж мені тепер робити?
• Треба спробувати щось інше.
• Що саме?
• Гадаю, офіційна медицина тут безсила. — Його голос звучав невпевнено та винувато. — Спробуйте звернутись до цілителя.
• Що? — Здивовано та розлючено спитав я. — Вони ж всі шарлатани! Просто гарні психологи, які наживаються на людській біді! Як ви, розумна людина, можете мені таке радити?
• Зрозумійте мене вірно, я теж не вірю у чаклунів та магів, але до зустрічі з вами, я також ніколи не бачив людину з крилами. Тож може ми ще далеко не все знаємо? А раптом серед численних шахраїв, є хтось один, хто дійсно зможе вам допомогти?

Я був у відчаю! Став шукати об’яви в інтернеті. Хтось пропонував зняття порчі та вроків, хтось працював з родинними прокляттями, хтось надавав магічну допомогу. Знахарі, ворожки, маги. Молитви, старослов’янські заговори, та шаманські обряди. Я розгубився дивлячись на безліч пропозицій.

Обрав найпершу об’яву, та записався на прийом.

Перше що я відчув, заходячи в магічний салон — стійкий запах східних пахощів. На столі, вкритому чорною скатертиною, стояв бичачий череп та кришталева куля, на стінах висіли грамоти, видані якимись невідомими мені організаціями.

Чоловік з темною бородою, у довгій вишиваній сорочці, назвався магістром чорної та білої магії Іоаном: «Бачу велика біда привела вас до мене.»

— Так.

— Ну розповідайте. З чого все почалось.

— І прокинувся вранці та, як би це пояснити, в мене виросли крила. — Я зняв пальто.

На обличчі Іоана з’явилось здивування, але він швидко себе опанував: «Я бачу хтось вас прокляв. Хтось з ваших особистих ворогів, високий чоловік з русим волоссям. Він зробив ляльку з могильної землі, та встромив голки їй в спину.»

— І що мені тепер робити.

— Я вам допоможу. Ми проведемо давній ритуал виливання воском. Він позбавить вас від прокльону. Але може знадобитись декілька сеансів.

Мої крила нікуди не поділись. Ні наступного ранку, ні через день. Я почав ходити від одного екстрасенса до іншого. Було цікаво спостерігати за реакцією чаклунів та ворожок, коли я пояснював, в чому саме полягає моя проблема. Я платив за сеанс, наді мною проводились якісь дивні ритуали. Але вранці я знову й знову бачив свої крила у дзеркалі.

Одні «народні цілителі» казали, що мої крила — то «Дар Божий», інші вважали, що «Прокльон Диявола». Та всі впевнено заявляли, що це випробування було дано мені з якоюсь метою, і я повинен допомагати іншим. Але кому? Та й як? Що мені просто вийти на вулицю, та кричати: «Допоможу будь-кому»? Чи зробити плакат з таким написом та вийти на майдан?

Мені подзвонили з роботи, та спитали коли я можу вийти. Бо через мою відсутність довелось призупинити деякі проєкти. А ще скоро кінець кварталу, та треба писати звіт. Я відповів, що поки ще хворію та не маю можливості прийти, й пішов до наступної ворожки.

Всі екстрасенси, до яких я звертався винаймали офіси неподалік від центру міста. Ця чаклунка жила у невеличкій хатинці. Ззовні її будинок не відрізнявся від інших, розташованих поряд.

Я зайшов до вітальні, штори на вікнах були щільно закриті, у кутку стояла велика ікона Божої матері з маленьким Ісусом на руках. Перед образом горіла лампадка з червоного скла.

До мене вийшла заплакана жінка, голова її була покрита чорною косинкою. Вона впала переді мною на коліна: «О, Ангеле! Я так на тебе чекала, посланець Божий!»

— Ви мене з кимось сплутали. — Я став задкувати до дверей.

— Ні! Цієї ночі мені наснилось, що прийде до мене Ангел, з небесними крилами, та вилікує мою доньку.

— Але я не вмію лікувати!

— О, Ангеле, не випробовуй мене! Не випробовуй мою віру! Невже ти не бачиш, що я дійсно страждаю? Благаю тебе, допоможи моїй донці!

Я зрозумів, що не зможу переконати цю жінку, тож пішов до її доньки.

В кімнаті було душно та жарко, але дівчина лежала в ліжку вкрита товстою ковдрою. На її щоках був яскравий рум’янець, в очах гарячковий блиск. З під ковдри виглядала маленька долоня, обтягнута мармурово-блідою шкірою. Дитина потребувала кваліфікованої медичної допомоги.

Я уявив себе ангелом, та став удавати, ніби читаю молитву: «В ім’я Отця та Сина, та Святого Духа, звертаюсь до тебе Господи наш Ісусе, та благаю тебе врятувати душу та тіло раби Божої, дати їй сили та наснаги у боротьбі її та позбавити від усіх хвороб та недугів».

Я взяв руку дівчини у свої долоні. Мене вразило яка вона була холодна.

— Звертаюсь до тебе, раба Божа, ще не прийшов час тобі помирати! Але хвороба — то тяжке випробування для сили духу та віри твоєї. Якщо ти не здасись, та впустиш Господа нашого Ісуса Христа у серце своє, то одужаєш. Пам’ятай, як шлях до Царствія Божого лежить через страждання, так і шлях до здоров’я проходить крізь хвороби. Амінь!

Я вийшов з хати, наостанок порадивши жінці все ж таки звернутись до лікаря.

Що сталось далі з цією дівчиною я не знаю. Мені більше ніколи не довелось зустрічатися з нею, чи тією ворожкою. Я зробив те, про що мене просили: подарував цим людям надію. Це було єдине, що я дійсно міг зробити.

ІІІ

Був теплий весняний день, тож я вирішив пройтись містом. Неподалік блищали бані храму. Я зайшов всередину. В цей час у храмі було малолюдно. В повітрі стояв запах ладану та воску. Я купив свічку та підійшов до ікони з кучерявим безбородим юнаком.

— Святий Пантелеймоне цілителю, якщо ти дійсно є десь на небі, попроси Господа за одужання цієї бідної дівчинки. Вона ж ще така маленька, їй же ще жити та жити.

Я поставив свічку у панікадило та став хреститись.

— Чоловіче, — звернулась до мене жінка, закутана у чорне. — ви невірно хреститесь. Це гріх. Навчиться спочатку поводитись, а потім приходьте до храму. Бачу вас вже й так Господь покарав!

Вона продовжила щось репетувати, але я не став звертати на неї увагу, та вийшов на вулицю.

Я йшов дворами та раптом зупинився. Навколо багатоповерхівки зібрався натовп. З вікон на верхньому поверсі валив чорний дим. На лоджії стояв хлопчик, він благав про допомогу. Десь вдалині було чутно сирени пожежних машин. Я зрозумів, що можу врятувати цю дитину. Це була нагода комусь допомогти, зробити щось дійсно важливе. Я скинув пальто та злетів. З того часу, як в мене з’явились крила, я жодного разу не пробував літати. У моїх вухах свистів вітер, а кров пульсувала у скронях. Я підлетів до десятого поверху та відчув жар полум’я та задушливий запах гару. Поглянув на дитину, її обличчя було залите сльозами.

— Не бійся. Я хочу тобі допомогти.

Маленькі дитячі руці обійняли мою шию. За рогом показалась пожежна машина. Я схопив хлопчика. Ми опустились на землю. Мені була непотрібна зайва увага, тож я відпустив дитину, та скориставшись збентеженням натовпу швидко надяг пальто та втік з місця події.

Я біг дворами, весь час озираючись та побоюючись, що хтось намагається мене наздогнати, потім заскочив у тролейбус. Ще деякий час я їздив по місту громадським транспортом, пересаджуючись з одного маршруту на інший. Заспокоївся я вже вдома, коли остаточно відчув себе у безпеці.

А наступного ранку я уважно роздивлявся своє віддзеркалення. Мої крила зникли. Вони зникли так само раптово, за одну ніч, як і з’явились. Крила, які я зненавидів. Крила, про які я мріяв у дитинстві.