Морана лежала на спині, оповита чорним туманом. Він клубочився навколо неї, наче муркотливий кіт, біля господарки – легко торкаючись її блідого обличчя, огортаючи шию і зникаючи від найменшого поруху. Богиня примружилась і витягнула руку вверх, перебираючи пальцями невидимі струни. Над нею майоріло Небесне Полотно. Воно миготіло міріадами людських душ. І, здавалось, що ці душі були так близько, тільки руку протягни і можна вхопити котрусь із них. Якісь сяяли яскравіше, якість – тьмяніше. Але усі вони чекали свого часу, аби забути усе своє земне, відновитися і знову повернутися у світ живих,

Вогонь стіна вогню, вона оточувала мене по колу... полум'я тріщало та палало...воно не давало зрушити з місця... здавалося палає весь світ довкола, а разом з ним палаю і я сама... Як я тут опинилася!? Де я взагалі та що відбувається!? В мої голові галопом проносилися думки...дивно що все довкола охоплене полум'ям, а я ціла, мені не боляче... вогонь начебто оминає мене, але водночас тримає в своему полоні не даючи ступити жодного кроку...жар ... довкола все палало...мене оточувало полум'я... Дивно, але мені не було страшно, зовсім. Я відчувала ніби вогонь ластиться до мене,

Ранок почався не з хорошого. Придворні слуги гасали, як вшпарені, коридорами. Ерза ще завчасно підготувала необхідне для сьогоднішньої зустрічі, але усе ніби навмисно йшло на перекір. У вчорашньому еліксирі чомусь випав осад, а отже його треба було переварювати, сон-трава для нового закінчилась, а Ярена, як завжди, можна посилати тільки за смертю. Вона відправила його по потрібні інгредієнти і поки він не повернувся - намагалась себе чимось зайняти. Жінка змішала усе потрібне в чані і доводила до кипіння еліксир на малому вогні, аби наприкінці додати сон-траву. А знаючи швидкість Ярена – це

Її розбудив дзвінок телефону. Дивно, 4 година ранку, хто б міг дзвонити і чому… Вона глянула на екран, але і той не дав їй пояснення. Номер був незнайомим і її одразу огорнула дика, свавільна паніка. Вона завмерла всього на один короткий момент, а вже потім взяла слухавку, боячись навіть промовити слово. Кицюню, доброго ранку… Я напевне розбудив, тож вибачай. Загубив свого телефона, але юнак на заправці люб’язно погодився мені позичити свого, щоб ти не хвилювалась… Вона видихнула в трубку з полегшенням, розуміючи – це не її близькі, тож все нормально і зараз можна буде знову перепочити.

Ближче до вечора почав пролітати лапатий сніг. Люди розбрідались по домівках із настанням сутінків. Хтось ховався у трактирах, у спробі втопити нестерпне життя у кухлі медового елю. Хтось – ледве волочив додому ноги, після важкого робочого дня. Ринкова площа тихо опустіла. Яні піднялась із дерев’яної дошки, що відвались від розтрощеного воза, позаду неї. Раніше він слугував прилавком для якогось торговця, а зараз - стояв покинутий попід стіною, як непотріб, лишений тут гнити під снігом. Але Яні вміла бачити хороше у всьому: поруч із ним можна було сховатися від вітру, та і шляхів до відступу

. РОЗДІЛ 1 01.09.21 8:21 -Доброго ранку, Тетяно Володимирівно, - промовила Віта. -Добрий ранок, Віталіно. Вставай туди, біля однокласників. -Добре. Дівчинка підійшла до однокласників, які стояли перед школою і привіталась з ними: -Привіт! Усі мовчали і не звертали уваги на неї. -Привіт... - знову промовила Віта. Н іхто навіть не обернувся. (...) 8:30 -Усіх хочу привітати з початком нового навчального року! - говорить голосно у мікрофон директорка школи. Учениці стало цікаво послухати, що говорить директорка, тому вона вирішила підійти поближче. -Куди ти лізеш?! - голосно крикнув на дівчинку

Півні кричали ополудні, а сонце добряче пришкварювало у брудні шибки. Люди були в полі, тож трактир зараз був фактично порожній. У маленьких селах завжди так: народ тут починає оживати лише під вечір, коли уся робота зроблена, худоба попорана і можна перехилити кухлика чогось міцного, щоб розслабитися. Ал із Бйорном попивали ель у таверні після перекусу. Не те щоб годували тут не смачно, але трактирник точно пошкодував спецій до їжі. Хоча враховуючи, що сьогодні їх тут приймали безкоштовно – з цим можна було змиритись. Для таких сіл, бродячі барди – це вже розвага, тож на вечір сюди

Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і стелився у підніжжя, колись цілих сходів і арок. Вогники миготіли і тремтіли у повітрі від тонкого, майже невловимого наспівування Морани : «Про неї складали легенди, про неї співали пісень, де вигадка в них, а де правда, ніхто і не зна по цей день» Вона сиділа на сірій мармуровій плиті, яка,

Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно виблискувало на лезі срібного клеймора, що ховався поміж них. Сонце торкалось усього, своїми тонкими променями: кольорових склянок і пляшок із еліксирами, засушених пучків рослин, що висіли по-під стелею, на тонких мотузках, як гірлянда. Запах м’яти п’янив голову. Повітря було солодким і лоскотало носа пряними

Холодний зимовий ранок. Равéна поверталась із таверни, намугикуючи щось із репертуару бродячого барда, що гостював цієї ночі у «Синій Петлі». Руки відвалювались після усієї перемитої підлоги і витертих столів, але два зароблених срібних талі у кишені – гріли душу. Провулки змінювали один одного, ноги самі вели її уже знайомими місцями. Чим далі, тим пустішими ставали вулиці, тим пустішими ставали будинки - тим ближче були околиці передмістя. Ще зовсім трохи і вона буде вдома. Сніг іскрився від вранішнього сонця, під дірявими черевиками. Мороз пощипував рожеві щоки і крутив у носі. Равéна

Алл і Бйорн. Ліс затих. Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони. Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині. Птахи не співали, вони, стривожені останніми подіями, нишком сиділи у сховках. Бйорн стояв посеред дороги, віддихуючись. Високий і худорлявий, він майорів, як стовп на шляху. Світло відбивалось від його білої сорочки, роблячи його ще більш помітним. Він обперся об коліна і глибоко втягнув носом повітря

Це місце дивне та особливе водночас. Але я не відразу це зрозуміла. Тільки повертаючись одного разу пізно ввечері з Тіною моєю колежанкою, яка на моє зауваження, що місяць у повні дуже гарний, великий і здається, що його можна торкнутися рукою. Вона раптом відповіла, - Тут завжди місяць уповні. Я тоді застигла, і здивовано перепитала,- Що серйозно!? Ти певне жартуєш? Так не буває у природі. А вона засміялася і додала, - Це місце дуже особливе, природна аномалія, тут все відбувається не так як в нормальному світі. Я здивовано вирячила на неї очі, - Не так!? Тобто це якесь інше місце? Інший