Ближче до вечора почав пролітати лапатий сніг. Люди розбрідались по домівках із настанням сутінків. Хтось ховався у трактирах, у спробі втопити нестерпне життя у кухлі медового елю. Хтось – ледве волочив додому ноги, після важкого робочого дня.
Ринкова площа тихо опустіла.
Яні піднялась із дерев’яної дошки, що відвались від розтрощеного воза, позаду неї. Раніше він слугував прилавком для якогось торговця, а зараз - стояв покинутий попід стіною, як непотріб, лишений тут гнити під снігом. Але Яні вміла бачити хороше у всьому: поруч із ним можна було сховатися від вітру, та і шляхів до відступу тут було трошки більше. До того ж, коли спина починала боліти, на нього і спертися можна.
Дівчинка зітхнула і обтрусила із полатаної накидки сніг, зиркнувши під ноги. Заробіток сьогодні був не дуже: один мідний таль. За цілий день сидіння тут, їй кинули лише монету.
Ворота до міста були зачинені. А отже тих, хто міг зжалитись над бідною нещасною сиротиною, яку Яні вправно грала, було дуже мало.
Вона швиденько подріботіла у провулок, шукаючи знайомі шляхи до безлюдної частини передмістя, де її чекала Равена, Крістоф і вчорашній суп. Думка про суп гріла її найбільше. Будинок, у якому вона жила із нечемнотою за той короткий час став їй рідним, як і люди в ньому. Крістоф лишався у вдома і хазяйнував там, а Равена – ходила на підробіток у трактири. На ті зароблені гроші вони і жили. Їли, коли їлось, і перебирати харчами не доводилось. Яні не раз пробувала теж знайти і собі якусь роботу, але їй відмовляли. Вона було занадто худорлява і хвороблива на перший погляд, щоб їй щось доручили.
Життя на вулиці навчило її, що якщо у тебе якийсь природній талант, його треба використовувати. У неї – це був красивий, дзвінкий голос і жалісливе личко, з великими каро-медовими очима. Тому, якщо це могло допомогти їй випросити монету – вона просила.
Яні йшла, роздумуючи про те, що справи останнім часом йдуть якось не дуже. Не тільки у них, а й у всіх загалом. Люди стали зліші, податок підняли, містом шириться невідома хвороба, а передмістя потопає у чутках, про королівські змови. Невже у дорослому світі і справді немає важливіших речей, ніж обговорювати такі дурниці, як те, що, хто і кому сказав?
Ноги самі несли її між будинками, що ставали дедалі темнішими. Вулиці вужчали, світло у вікнах можна було помітити все рідше і рідше.
- Ого! - почувся з-за спини хлопчачий голос.
Яні повернулась і побачила двох юнаків. Вони вигулькнули із темряви закапелка і вийшли на дорогу. Одягнені вони були так само кепсько, як і вона. Яні одразу впізнала їх.
Бродячі брати Одрін.
Старшому, Броксу, було чотирнадцять, меншому Ілі – дванадцять. Але обидва – нахабно гидкі до неможливості. Вони заробляли на вулицях передмістя вже давно, тим, чим тут можна було незаконно заробляти дітям їхнього віку: крадіжками і вимаганням. Не раз Яні мусила міняти своє місце для жебрацтва, як тільки помічала їх на горизонті…
- Тільки подивіться, хто це в нас тут? – мовив старший, і криво всміхнувся, крокуючи в бік дівчинки.
- Плакса, - награно шморгнув носом меншим. – Заробила щось?
Яні повільно позадкувала. Вона вже одного разу стикалась із ними раніше, і від тієї зустрічі – кров холола в жилах. Тоді вона не схотіла віддавати заробіток і вони побили її до на півсмерті. Але Равена із Крістофом її знайшли і врятували…
- Не займайте мене… – занервувала вона.
- А то що? – хвалькувато хмикнув старший. – Закричиш?
- Кричи, кричи. – підхопив молодший. - Тебе тут ніхто не почує.
- Вивертай кишені!- Гаркнув старший із братів і вхопив її за руку.
- Відпусти! Відпусти! Відпусти! – крикнула Яні і спробувала вивільнитись.
Її крик розлетівся пустим провулком і зник у глухих стінах. Вона пручалась, але чіпкі пальці впилися їй в плечі.
Хлопці голосно зареготіли і їхній сміх був такий огидний і страшний. Яні розуміла, що зараз з нею зроблять і руки затремтіли.
- Вона сказала відпустити її! – гаркнув чийсь голос із темного закутка закинутого будинку.
Крізь сніг, що почав посилюватись було складно розгледіти хто це. Але Яні могла заприсягнутися, що бачила обрис ведмедя.
- Ти ще хто така? – цикнув у той бік старший із братів Одрін.
Він встиг лише договорити, як йому прилетів у щелепу важкий кулак. Це було настільки неочікувано, що Яні навіть не встигла нічого зробити.
Повз неї лише пролетіли дві білих, як молоко коси. Кремезна, незнайома дівчина накинулась на старшого із братів. Вона була майже вдвічі більша за Яні. І її перевага була помітна навіть не озброєним оком.
Після першого удару Брокс впав на землю, і Яні разом із ним. Сила удару була такою великою, що хлопець не встиг відпустити дівчинку і зреагувати. А дарма. Вони обоє рухнули у сніг. Брокс намагався здійнятись, вовтузячись ліктями у кучугурі, але марно. За той час Яні відповзла назад і втислась у стіну спиною. Здається, вона навіть не дихала в той момент. Було так страшно, що ноги оніміли. Вона хотіла встати і втекти, але тіло не слухалось. Сніг посилювався із кожною хвилиною, а пориви вітру не давали змоги бачити далі ніж на три кроки.
Яні помітила, як Ілі різко вскочив вперед, намагаючись вдарити незнайомку в коліно і вибити з рівноваги. Але дівчина просто вхопила його за ногу, якою він замахнувся і однією рукою підняла його вверх. Ілі повис догори дригом, пручаючись і розмахуючи кулаками навсібіч.
Яні зачаїла подих.
Скільки ж у ній сили…
Хто вона?
Роздивитися через хурделицю було складно.
Яні почула глухий зойк і здогадалась, що Броксу прилетіло ще раз. Незнайомка гепнула малого кудись у кучугуру і її голос прогримів між свистом вітру:
- Вимагати гроші – не гідно.
- Тебе ніхто не питав! – розлючено гаркнув Брокс, борсаючись десь на дорозі.
- Якщо я бодай ще раз побачу вас тут – я буду бити вже не лише лівою. А тепер геть звідси!
Брати не полишали спроби потягатися із нею не так у силі, як у підлості. Здаватись вони не хотіли. Менший набрав пригощу снігу і сипнув дівчині в обличчя, старший – вцілив у живіт. Далі, удар у бедро і вона поточилась назад. Ковзка дорога під ногами – не давала твердо встояти. Але незнайомка збалансувала і втрималась. Вона заревіла, як звір і далі – з нелюдською силою схопила обох братів і жбурнула кудись у провулок.
Дівчинка воліла навіть не думати, що сталося з братами Одрін після такого падіння. І коли незнайомка повернулась у її бік – Яні поповзла вздовж стіни. Руки тремтіли, ноги не слухались.
Видихаючи густі клубки пари, дівчина підійшла до Яні і присіла.
- Ти пахнеш жовтоокою. – промовила вона, принюхуючись.
- Жовто… - ледь вичавила із себе Яні і одразу зрозуміла про кого йде мова. – Равеночкою.
- Мг, - кивнула незнайомка. – Скажи їй, що свій борг я віддала. Життя - за жи… - Вона не встигла договорити останнє слово, бо запнулась.
- Ти друг, – промовила дівчинка, не відчуваючи жодної загрози.
- Я – чужачка… - відповіла та і хрипло закашлялась.
Яні почула голосне бурчання..
- Ти голодна. – констатувала вона. – Ходімо!
Дівчинка взяла її за руку, але із місця незнайомка навіть не зсунулась.
- Ходімо, кажу! - впираючись ногами у землю, закректіла Яні і вмить спинилась. – Тебе як звати?
Незнайомка хмикнула:
- Мортіша.
- Ходімо, Мортішо, - продовжила свої намагання потягнути її Яні – тобі треба поїсти. Тим більше, ти мене врятувала, а у нас супчик є.
Незнайомка міцно стиснула долоню Яні у своїй руці.
Вона завжди добре відчувала людей. Щось було у ній таке від народження, що допомагало їй розуміти, яка перед нею людина. Ще жодного разу її чуття не підвело, і на цей раз, Яні була повністю впевнена, що Мортіша – хороша. Тому вона без роздумів взяла її за руку. Тому, запросила у їхній сховок.
- Тобі мало би бути страшно, - спокійно мовила Мортіша. – кликати чужачку у ваш дім. Може я небезпечна?
Яні потисла плечима:
- Може, але спочатку ми тебе нагодуємо, а тоді будемо розбиратися. Равеночка тобі допоможе. Вона всім допоможе.
Мортіша зробила крок вперед і піддалась. Вони ішли за руку мовчки, не зронивши ні слова, аж до самого будинку. Здавалось, що Мортіша сама знала дорогу. Вона ступала так впевнено, що Яні це навіть здивувало. І коли вони підійшли до ганку – і двері в дім рипнули, на порозі їх чекала Равена, освітлена багаттям від печі.
Вона стояла склавши руки на грудях і переможно усміхалась.
- Ну, привіт, Ведмедице…
