Її розбудив дзвінок телефону. Дивно, 4 година ранку, хто б міг дзвонити і чому… Вона глянула на екран, але і той не дав їй пояснення. Номер був незнайомим і її одразу огорнула дика, свавільна паніка. Вона завмерла всього на один короткий момент, а вже потім взяла слухавку, боячись навіть промовити

Три кроки до нових мрій Через поля безнадій, Ексцесів і небуття Скоро нове життя. Два кроки і дежавю, Окроплені кров'ю. Казки у вирій летять, Мамо, ще секунд п'ять. Крок - і я вже тут, Серед чужих пут. Вирвусь і зацвіту Розвіяна по вітру.

Вона знов закривала очі, молилася про основне, Хоча всі їй в істериці говорили, що це не те. Вона лише видихала і рахувала до ста. П'ятдесят три... Шістдесят п'ять... Сто. Не моя вина. І коли її дихання стало спокійніше усяких мантр, Вона збирала з чортових оплесків свій гонорар, Поверталась

Її подорож починалась з невеликого білого автобуса, чоловіка-водія віку її батька та маленького чужого кошеняти у червоній переносці. Понад тисячу кілометрів у сльозах і музиці – вона не хотіла залишати родину, друзів, звичний ритм життя. На той момент вона не хотіла нічого – світ перестав

Тихо-тихо, без упину, колисаю я дитину. І шепчу на вухо казку - посиди ще тут, будь ласка. Мрію-думку розкажи, новий всесвіт покажи. Сенс життя ти подаруй і обійми приготуй. Я піду за синє море чи у височенні гори. Подолаю я кошмари, в дружки я візьму примари. А ночами гарне поні зазира до мого

Сонце.. питання у пріоритетах) Чи трохи в дівочих секретах... Але тобі не туди. Бо, коли я вирішую прати, Замість того, щоб тебе цілувати.. Закоханість явно не ти. Бо коли всі думки не в попад, І лише стегнами є чіткий такт.. Точно це не прання. Поцілунки пристрасні, довгі, палкі, Обійми то сильні,

Леді не личить носити брюки, Розводити ноги під час сидіння. Леді не личить холодність - її муки Не більше, ніж одне співпадіння. Леді повинна прикрити тіло. Витри губи - не будь повією! Леді, навіщо тобі своє діло? То чоловіче... Дім і є мрією. Ти хіба леді? Ти надто товста. Схудни, бо заміж таких

Ця вишиванка - про жінок мого роду, Про біль і про радість, про нашу свободу. Про вірність країні, любов до життя, Про жагу, наснагу та майбуття. Про руки бабуні, про посмішку мами, Про тихі розмови, що ллються ночами. Про квіти пахучі біля рідної хати, Про тих, хто так палко вміє кохати. Про сонце

Він сидів на своєму посту та дивився у небо, затягнуте хмарами. Воно було абсолютно чорним – ні зірок, ні тужливого місяця. Непроглядна, суцільна темрява, яка ніби мовчки засуджувала це кровопролиття. Адже така жорстокість – це неприродньо, неправильно, дико навіть для матінки природи. Солдат був

А серце завмирає в тишині, Ховається... Лікується любов'ю. І погляд той горить, немов в вогні Палає пристрастю, жагою та журбою. А руки трусяться, немов у новачка, І голос той хрипить у мікрофони... Сидить дівчина, наче пташечка, І Богу молиться за миті ті до скону.