Вона знов закривала очі, молилася про основне,
Хоча всі їй в істериці говорили, що це не те.
Вона лише видихала і рахувала до ста.
П'ятдесят три... Шістдесят п'ять... Сто. Не моя вина.
І коли її дихання стало спокійніше усяких мантр,
Вона збирала з чортових оплесків свій гонорар,
Поверталась додому, приймала гарячу ванну й холодний душ,
А потім до червоних очей стирала з повік стійку туш.
