Її подорож починалась з невеликого білого автобуса, чоловіка-водія віку її батька та маленького чужого кошеняти у червоній переносці. Понад тисячу кілометрів у сльозах і музиці – вона не хотіла залишати родину, друзів, звичний ритм життя. На той момент вона не хотіла нічого – світ перестав існувати, вона сама була лише згустком болі. Але все що нас не вбиває, робить нас сильнішими, чи не так?
Кожен крок невідомим містом – неначе боротьба з невідомою силою, наче вона пливе проти течії. Кожне знайомство з новими людьми – розчарування. Люди зациклені на собі, не цікаві, інші… Не такі душевно і зовнішньо, сірі, зацікавлені у чомусь абсолютно неважливому. Як і про що спілкуватись з людьми, які наче ніколи не брали участі у діалогах?
Це місто робило її одинокою. Вчило знаходити баланс з собою, відчувати гармонію навіть гуляючи шумними вуличками на самоті. Вдихати запахи міста, ігнорувати спокуси, порушувати свої ж заборони. Воно робило її сильнішою, стійкою до ударів, холодною і безжальною.
І лише холодна чорна ніч знала, як їй важко. Тільки чорне небо, на якому навіть не було зірок, знало наскільки їй не вистачає дому, тепла, рідної мови. Воно розуміло її, заспокоювало своєю рівномірністю і давало сили пережити ще один день. А потім і наступний. І ще за ним..
А потім вона зустріла його. Ні, це не те кохання, яке оспівується у мистецтві. Це просто її ніша комфорту. Простий діалог, якого так не вистачало. Дотик руки. Посмішка чи погляд у вічі. Омріяний баланс, якого не вистачало.
Місто зіштовхнуло їх аби показати свої дива. Показати кольорові вогні серед темної ночі. Блакитно-жовтий захід сонця, щасливу сім’ю дикої качки на міській річці, зелень виноградників у пішохідному центрі.
Воно пояснювало їм, що щастя існує. Водило своїми вуличками, роблячи спогади. Блукало і плутало вулиці, сміялось дзвінко серед спустошених районів. Місто наново вчило їх. ЇЇ – сміятись, його – вірити в чудо. Підводило їх до рішень. Розлучало їх.
І вона зрозуміла. Зрозуміла урок міста, навчилась його мудрості. Залишила частинку душі між його каменю. Сховала десь серед мостів свою історію, своє тепло, свій сміх і сльози. Вона полюбила його саме через ту зустріч. І нарешті довірилась долі.
А коли прийшов час – вона взяла і поїхала. Знову у сльозах. Але вона обіцяла повернутись.
