Ерза. Нарадча кімната. Танерос.

            Ранок почався не з хорошого.  Придворні слуги гасали, як вшпарені, коридорами. Ерза ще завчасно підготувала  необхідне для сьогоднішньої зустрічі, але усе ніби навмисно йшло на перекір. У вчорашньому еліксирі чомусь випав осад, а отже його треба було переварювати, сон-трава для нового закінчилась, а Ярена, як завжди, можна посилати тільки за смертю.  Вона відправила його по потрібні інгредієнти і поки він не повернувся - намагалась себе чимось зайняти. Жінка змішала усе потрібне в чані і доводила до кипіння еліксир на малому вогні, аби наприкінці додати сон-траву. А знаючи швидкість Ярена – це могло зайняти чимало часу, тож Ерза пройшлась взад-вперед по своїй магічній кухні повз чан і рухнула на лавку біля вікна, аби перечитати останні новини від придворного Хранителя із Осс Данору – Фейнгарда. Від раптового тріску тканини її аж пересмикнуло. Ерза вилаялась подумки і покрокувала до дзеркала, що висіло на стіні поруч із дверима, аби  поглянути, що там сталось. Святкова зелена сукня порвалась знизу під корсетом.  

Жінка голосно зітхнула:

• Не приємно, але не критично, - промовила вона і за допомогою одного із своїх відновлюючих заклинань повернула сукні попередній вигляд.

У ту ж мить, двері з розмахом відчинились, і на порозі з’явився захеканий Ярен. Кудлатий і розхристаний. Якби колись їй сказали, що так буде виглядати помічник Придворної Хранительки – вона б розсміялась тій людині у лице. Він був непоказний, як для танеросця: русий, худорлявий, підстаркуватий дідуган із волоссям, що завжди стирчало вусібіч. І скільки Ерза його знала, а знала вона його уже років із шістдесят,  він ніколи не був уважний до своєї зовнішності. Навіть змолоду, він виглядав дивно і хай би там як, але красивим його назвати було складно. Хоча він і був Хранителем із Роду Багатоликих, і міг прийняти подобу будь-якої живої людини, але частіше за все він совався скрізь у своєму звичайному вигляді і Ерзу це цілком влаштовувало. Чи швидше сказати – вона вже звикла до його непропорційного видовженого обличчя і запалих зелених очей.

Ярен шморгнув носом. Він тримав невеличкий мішечок в одній руці і чималий клунок із чимось у іншій.

Ерза принюхалась.

• Ти знову заходив по здобу?

Чоловік задоволено кивнув.  Ярен був не надто проворний, але завжди – розумний і здогадливий. За це вона в свій час і взяла його в учні.

• Знаю ти її любиш, а ранок видався нервовий, подумав тебе це трохи задобрить.
• Давай сюди сон-траву, - вихопила в нього з рук мішечок Ерза. – А булку клади на стіл. І двері зачини, бо немає часу.

Чоловік кивнув і помахом руки зачинив двері.  В цей же ж момент, дзеркало враз зірвалось зі стіни і впало на землю, розсипавшись дрібними друзками.

• Це не до добра, - цикнула в його бік Хранителька, - і так увесь ранок все не так, а тут ще й дзеркало...

Ярен зітхнув і помахом руки зібрав дзеркало, знову зробивши його цілим:

• Не нервуйся, це всього лиш дзеркало.
• Та не в ньому справа. – відмахнулась жінка, відсипаючи у чан трошки принесеної сон-трави. – Еліксир зіпсувався, сукня порвалась, дзеркало – ось, - вона вказала пальцем на підлогу. – Ніби самі богині попереджують мене про якесь нещастя. Ніби мене відмовляють іти…
• Хочеш я сходжу замість тебе? – запитав чоловік і вмить прийняв її подобу.

Якби хтось зараз зайшов у кімнату він не зміг би відрізнити справжню Ерзу від не справжньої.

• Перестань, - осудливо зиркнула вона на нього і той знову став собою. – Там треба я, і мої мізки.
• Ну їх я точно не скопіюю, - погодився чоловік. – Давай ліпше ти перевір чи усе на місці, а я закінчу з еліксиром.

Ерза кивнула і підійшла до стола. Перед нею лежали дві шпильки і гребінь у волосся. Усе це було потрібне для протидії інших магічних впливів, бо від Ріхтарда і його Придворного Хранителя – можна було очікувати чого завгодно.  Вона промовила пошепки якісь слова і закрутила свою сиву косу у красивий вузол на потилиці, закріпивши  волосся прикрасами. Три маленькі колби вона прикріпила до поясного ременя, у спеціальні футляри із відділами.  

• Готово? – перепитала вона і повернулась до Ярена.

Він якраз  проціджував еліксир у дві маленькі пляшечки, розміром у мізинець.

• Мг, - кивнув він і підвів очі на Ерзу. – Красива, як зазвичай.
• Не підлещуйся, - слабко всміхнулась Хранителька. – Давай мені і я пішла. Треба ще знайти Його Світлість.

Ярен віддав їй пляшечки і провів до дверей.

• Успіху! – кинув він наостанок і жінка вишмигнула в коридор.

Прохолодне повітря змусило її здригнутись. «Ага, якби ж то одним успіхом все обійшлось»: подумала Ерза. Щось всередині неї віщувало біду. Мало статися щось не хороше… Вона йшла до центрального входу до замку, спускаючись круговими сходами вежі, бо знала точно – Його Світлість Фрід має бути десь там. Він не із тих королів, які  будуть чекати на чийсь  візит у своїх покоях, бо надто гостинний для цього. Тож він зараз однозначно в круговерті усіх подій. Жінка швидко спускалась вниз, минаючи слуг,  до входу  і ще здалеку почувши голос Короля – посміхнулась. Занадто добре вона його знала.

• Ваша Світлосте! - окликнула вона його і Фрід повернувся до неї.

Він саме говорив із котримсь із стражів, що стояв у широко відритих вхідних дверях.

Сонце заливало їх своїм золотим ранковим промінням і у цьому світлі Король Фрід здавався ще величнішим, ніж зазвичай.

• Ерзо, як завжди, тішиш око, - злегка всміхнувся Фрід, намагаючись не виказати втоми.
• Та буде Вам… Як Ваше самопочуття, мілорде? – поцікавилась вона, підходячи ближче.

Страж тихо відкланявся, лишивши їх удвох.

• Ти коли починаєш цікавитись моїм здоров’ям, я починаю перейматися… - нахмурився Фрід. – Тобі снилась моя смерть чи що?
• Ні, - похитала головою жінка. – Але треба, щоб Ви випили це, - промовила вона і тицьнула в руки Королю еліксир.
• Навіть питати не буду, що це, – нахмурився той і одним ковтком випив увесь вміст.
• Я додала трохи м’яти, - дивилась вона, як Фрід допиває еліксир. – Має бути не так гидко.
• Бадьорить, це точно - скривився Король.

Ерза усміхнулась.

• Що ж, свою місію тут я завершила, чекатиму на Вас в нарадчій залі.

Фрід кивнув у знак згоди і вона відкланявшись пішла. Їй треба було ще розставити кілька захисних бар’єрів, перевірити на справність уже існуючі і попередити, щоб ніхто не вештався під ногами. Бо зараз у нарадчій залі ще туди-сюди снували слуги, а час було б уже завершувати приготування.  Ерза допомогла зачинити великі вітражні вікна покоївкам, підняти канделябр, що заклинив, слугам, і випровадила їх усіх разом із стражею по той бік дверей.

• Ніби все готово, - тихо промовила вона і визирнула на вулицю.

Час близився.

Ріхтард був на підході.

Всередині щось стиснулось. Не до добра…

Вона бачила, як королівський екіпаж у супроводі стражі під’їхав до входу. Скоро вони мають бути тут. Ерза відійшла від вікна і глибоко вдихнула.

• Цей чортяка щось замислив… - пробурмотіла вона і випила другу пляшечку із свіжим еліксиром.

В голові трохи трохи запаморочилась і вона присіла, на мить  втративши рівновагу. Все ж таки еліксир був не із простих, і те, як легко його переніс Фрід – її щиро дивувало. Хоча може це і на краще.

Двері до зали зі скрипом відчинились і на порозі постав Фрід, а за ним Ріхтард із його Хранителем. Ніяких радників більше біля них не було. «Дивно,  приїхали лише вдвох?»: подумала про себе Ерза і піднялась, аби вклонитись для привітання.

• Вітаю Вас, Ваша Високосте РІхтарде і Вас, вельмишановний Йоуле.

Ріхтард глянув у її бік і пройшов повз Ерзу. Невисокий, коренастий, із чорним волоссям, як чоловік. Вузькі карі очі, гострий ніс і широко роздутими ніздрями і завжди нахмурені брови. Увесь його вигляд демонстрував невдоволення. «Нахабство, якого і слід було очікувати»: подумки хмикнула жінка.

• Сідайте, - запропонував Фрід і вказав гостям на місця.
• Я постою, - хрипло відізвався Йоул і зайняв місце біля свого короля, що вальяжно розкинувся у кріслі.

У повітрі повисла дивна напруга.

Простора зала видавалась абсолютно тісною для всього чотирьох людей. Якщо усіх радників і інших приближених до королівських осіб – навіть не впустили у двері, то розмова, яка мала відбуватись тут  –  очевидно була не для сторонніх вух. Лише Королі і їхні Придворні Хранителі. Цей факт уже насторожував Ерзу, як і настрій із яким Ріхтард до них прибув…

За круглим  столом,  залитим  світлом, їх сиділо лише двоє: Фрід по цей бік, а Ріхтард – навпроти. Ерза і інший Придворний Хранитель стояли по правицю із своїми Королями. До слова, Йоул – чи не єдиний із придворних Златодушників, з яким Ерза не підтримувала листування, бо його погляди на владу і методи у магії – не розділяла. Йоул був старий, худий, сивий і високий. Довговолосий старигань із козлячою бородою. Пихатий і неприємний. Під стать своєму правителеві. Ерзі здавалось, що обоє вони себе ведуть так, наче малі розпещені діти. 

Ріхтард барабанив пальцями по столі від тривоги і нетерпіння.

• Справа така, - різко почав він. – Я б не пхався стільки світу, аби просто потеревенити з тобою про справи Королівств.
• Очевидно це щось термінове і особисте, - зауважив Фрід.
• Дуже особисте. – зиркнув Ріхтард на Ерзу. – Мені треба твоя Ерза.
• В сенсі «треба»? – перепитав Фрід.
• В сенсі, вона дещо вміє, і мені це треба.
• Ерза – моя Придворна Хранителька, я не можу її тобі просто віддати, як річ.
• Я не прошу тебе її віддати. Хай навчить, хай покаже…
• Навчить що? – перепитав Фрід.
• Своїм договорам.

Фрід повернувся до Ерзи і вони зустрілись поглядами. Вражені нахабністю Ріхтарда і тим, що зараз відбувалось, вони якусь мить мовчали, а потім Король  жестом дав їй право говорити.

Хранителька зробила невеликий крок вперед.

• Я не можу, мілорде, - намагалась стримати своє обурення за приязною усмішкою Ерза. – Ці знання передаються тільки в межах мого Роду. Тому я не можу передати їх…
• Біс його бери! – вибухнув Ріхтард і його обличчя вмить стало багряним. – Ти воскрешаєш із мертвих! Йоул теж, то чому ти не можеш його навчити?!

Його крик стрепенув стіни зали і всі замовкли.

• Ріхтарде, поясни мені, що відбувається? – запитав Фрід.
• А що тут пояснювати? – той прищурився – Ти знаєш, що єдина жила аканітової руди – у вас під Таупом? Добре вам живеться?
• Ріхтарде, - голос Фріда звучав спокійно і розмірено, але Ерза знала, що насправді він намагається приховати роздратування, - ти прибув покричати на мене?
• Ні, - хмикнув той, - Просто гарно у вас тут, знаєш? Руда, яка блокує магічні сили, придворна Хранителька, яка воскрешає з мертвих. Добре ти влаштувався. А як донька твоя підросте, віддасиш її заміж за когось із …
• Не смій приплітати сюди Діадну, - не витримав Фрід. – Ти заради цього сюди прибув? Хочеш руди – я поділюсь.
• Я хочу аби вона, - Ріхтард затяжно закашлявся і підвів очі на Ерзу – навчила Йоула, тому що знає.
• Йоул, - почала Ерза, - просто змушує мертвих рухатись і пам’ятати те що було, а я – продовжую у них нитку життя, і даю їм творити нові спогади. Він із Роду Некромантів, а я - із Роду Банші. Ми - різні.
• Я і не кажу, що він зможе, - агресивно хмикнув Ріхтард, - але якби він знав слова договору, то може б колись передав їх комусь із твоїх нащадків, Ерзо.
• Моїх нащадків немає. – збрехала вона.
• Як у Фріда? – уїдливо зиркнув на нього Ріхтард. - Твоя дочка мала сконати ще сім років назад. Її зараз в живих не мало бути. Думав я про це не дізнаюсь?

Ерза відчула, як все всередині стислось. Вона бачила,  як у Фріда по потилиці пробіглись мурашки. Цю таємницю крім неї, Фріда і Ярена – не міг знати ніхто. Повитуха, яка була присутня при пологах і бачила, смерть Діадни – уже давно померла від старості.

Ерза відчула, як пройшовся мороз по шкірі.

• Звідки… - ошелешено вичавив із себе Фрід.
• Некромант, повитуха ж померла… - прошипіла вона, непомітно торкаючись плеча свого Короля.
• Так, так, ходив один слух, - єхидно всміхнувся Ріхтард, - і я все не мав віри, що це може бути правдою. Тож сила Йоула мені пригодилась у такому не простому завдані.
• Навіщо? – намагався зібратись до купи Фрід.
• Бо я теж хочу бути безсмертним!
• Я роблю це не для себе, Ріхтарде! – Фрід починав по-трохи приходити до тями, - мій час прийде і я не буду це змінювати. Бачить Свята Дайна, я проживу стільки, скільки мені велено. Але моя донька – це інше…
• Це - ролі не грає. Ти бавишся із Смертю сім років, і я маю знати, як вона це робить, - він ткнув пальцем у бік Ерзи. – але якщо вона мені не розповість, то я клянуся Дайною, я виб’ю із неї усе що мені треба і не подивлюсь що вона служить тобі.
• Ти не можеш говорити так ні зі мною, ні з моїми підданими. – голос Фріда вмить змінився і продзвенів холодним металом.  – Відпочинь і обдумай те, про що ти  щойно говорив із Королем Танеросу. Я був прихильний до тебе увесь цей час, як і інші правителі. Всі ми знаємо, що ти нестриманий, запальний і часто не вмієш дати ради своїм емоціям. Але зараз. …

Ерза відчула, як затремтіло повітря.

• …зараз, з тобою щось коїться. – продовжив він. – Хочеш попросити допомоги – попроси. Але може ти забув, що я - не твій підданий, щоб ти мені наказував.
• За дурного мене тримаєш?! - гаркнув Ріхтард.
• Добре обдумай свої слова, бо інакше…
• Інакше що? – єхидно всміхнувся Ріхтард. - Вдумали жити вічно… Бачу, по-хорошому не вийшло. Що ж, я ще покажу і тобі і їй…

Ріхтард голосно піднявся і подався геть. Двері за ним і Йоулом рипнули і в залі повисла тиша. Ерза відчула, як різко запекло у грудях.

• Мілорде… - вона обережно торкнулась Фріда, що напружено дивився кудись поперед себе. – Може не варто було…
• Ні, - похитав головою він. – Ти все правильно сказала. Закон є закон і його варто поважати - твої знання належать тільки твоєму Родові. І давати їх у руки такому як Ріхтард, небезпечно. Упаси Дайна, аби він жив довше ніж треба. Але він заспокоїться… - видихнув Фрід, втупивши свій погляд у бік дверей. – Щось на нього найшло…
• …і це не до добра. – продовжила Ерза.