Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло.
Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них раптом запульсував яскравий, жовтий вогник.
Вона втупилась в нього очима і відчула, як мороз пройшовся по шкірі.
- Вони тут! - вигукнула вона і босоніж зіскочила з ліжка на підлогу.
Жінка кинулась до сусідньої кімнати. Там, мирно спав її помічник, замотавшись у ковдру, наче гусениця в кокон.
- Ярене, вони тут! Хутко сповісти короля! - вона шарпнула його за плече і він зірвався, наляканий раптовим доторком.
- Хто? Що? - спросоння невторопав чоловік.
- Вони - тут! - повторила жінка, - У нас година часу, не більше. Скажи, хай виводять усіх хто досі не покинув передмістя. Західну частину, особливо!
Ярен розплющив очі так широко, як тільки міг, аби прокинутись. Він на якусь мить розгубився, але усвідомивши почуте - зірвався з місця і побіг в коридор.
- Штани натягни! - крикнула йому вслід Ерза, та Ярен в одній нічній сорочці вже здимів, вискочивши за двері.
Вона ж швидко повернулась до своєї кімнати і утворила сферу із світла, підкинувши її попід стелю, щоб розсіяти нічну темряву. Щось було зараз у цьому лінивому світлі таке неприродне, ніби частинка дивного сну. Але вогник під стіною, що не припиняв пульсувати - доводив зовсім зворотнє… Ерза повільно видихнула і почала збиратися. Найкраща сорочка, кольору свіжої трави, чорні шкіряні наручі, зручні штани, чоботи і пояс для еліксирів. Усе потрібне сьогодні мало бути під рукою, тому вона завбачливо приготувала все ще зарання. Вона зняла із себе нічну сорочку і та впала на підлогу. Ерза стояла оголена, відкриваючи ночі пошрамоване тіло. Руки, у наслідках її експериментів з зіллями, посічені вибухами скляних вмістилищ, спина вкрита рубцями - після численних падінь на скелях Високого Мису, розтяжки на бедрах після тренувань і народження сина. Тіло - було її історією. І ось настав час її завершувати.
Ерза відчула, як по спині знову пройшовся холод. Вона хутко заплела своє сиве волосся у довгу косу, одяглася у підготовлений одяг і закріпила пояс. Еліксири легко вскакували у футляри, ніби давно чекали там опинитись. Все було на своїх місцях. Жінка підійшла до масивної скрині біля ліжка і затримавши подих - відкрила її. Старі, залізні завіси туго скрипнули і кришка відкинулась назад. Всередині лежали її обладунки. Чорні, блискучі, вони віддавали холодним металом. Ерза дістала їх і почала швидко кріпити на тіло. Ремінці і ланцюжки вислизали з рук. Здавалось, ніби на те, аби їх закріпити - піде ціла вічність, а часу насправді обмаль. Завершивши, вона повернула голову на срібний клеймор, що терпляче чекав її на полиці.
- Настав твій час… - жінка оголила його лезо, і воно блиснуло у відлунні сфери світла над головою.
Вона закинула його в ножни за спину, взяла сумку із фоліантом і підійшла до дверей.
Всередині неї затремтів дивний відголосок тривоги. Ерза набрала повні груди повітря, схопилась за дверну ручку і потягнула її на себе.
Світло в коридорі миготіло від біготні прислуги. Смолоскипи розсіювали ніч.
Ерза рушила повз загальну тривогу, що висіла у повітрі, до наглядової вежі. Мимохідь поглянувши у вікно вона помітила, як вогні, один за одним почали з'являтися у західній частині міста, охопленого сонною темрявою. Люди виходили із своїх домівок і залишали їх у передчутті невідомості і страху.
- Ерзо! - її окликнув грубий чоловічий голос і жінка повернула голову на звук.
Перед нею стояв головнокомандувач війська Ханс. Статний, широкоплечий чоловік. Русе, густе волосся, посмуговане сивиною, було зібране у хвіст на потилиці. Густа борода і вуса - приховували шрам на верхній губі. Його зелені очі, під нахмуреними бровами вмить блиснули рішучістю.
- Ти маєш це побачити! - його обладунки гриміли у такт його крокам.
- Ярен дасть війську потрібні еліксири. - кинула вона, крокуючи назустріч.
- Згодом. … - чоловік спохмурнішав, - мене турбує дещо інше. Ходімо!
Вони швидко крокували вверх сходами до оглядової вежі. Ерза відчувала, як нічна прохолода, змішана із дивним передчуттям, що висіло у повітрі - холодила її нутро.
Кам'яні стіни вежі віддавали вологою, а дерев'яні кругові сходи рипіли під ногами. Коли вони вийшли на верх - Ерза примружилась, вглядаючись у горизонт.
- Щось не так… - прошепотіла вона.
- Наші солдати виводять людей. На постах є вартові, які контролюють ситуацію за стінами передмістя. Ми готові до бою. Але … Все чисто. Жодної живої душі. Якщо це наступ Ріхтарда, то це… Ти впевнена? Виглядає так, ніби загрози немає.
- Так лише виглядає, Хансе… - сконцентровано відповіла вона. - Щось насувається…
Сила, або ж як її звикли називати білодушники, магія - тече, наче невидимі потоки у просторі. Вона не береться нізвідки і не зникає в нікуди. Вона вічно циркулює навколо, і коли ти нею користуєшся - ти просто позичаєш її, вбираєш її в себе, наче щільний згусток. І чим міцніше твоє тіло, тим більше магії воно може запозичити і витримати. А чим більше магії ти можеш увібрати, тим більша її концентрація у тобі і менша - навколо. Це схоже на те, ніби ти дуже глибоко вдихаєш. Та рано чи пізно ти мусиш видихнути - інакше задихнешся. І чим глибше ти вдихаєш - тим менше повітря залишається для вдиху іншим.
Ерза відчувала, що звичний потік Сили - наче морський відлив, зник, піднявшись у високу хвилю десь попереду. Хвилю, яка ось-ось накриє все навколо.
Хтось, зібрав дуже велику кількість Сили. Хтось, хто наближався. Хтось, на чию златодушницьку жилку і спрацювали її сигнальні маячки. Хтось, хто хотів аби всі знали, Він - іде.
Вона відчувала це тремтіння у повітрі.
Холодний вітер пронишпорив своїм поривом за коміром. Раптовий і неприємний.
Дрібні, холодні краплі почали повільно зрошувати землю. Хмара насувалась все ближще до замку, тягнучи за собою стіну сивого дощу. Закриваючи собою якраз те місце, де Ерза відчувала загрозу. Ніби прикриваючи собою щось. Краплі ставали важчими. Вони ляскали об каміння під ногами, відбивались від даху, барабанили по обладунках Ханса.
- Дощ…Це не до добра… - головнокомандувач примружився, від дощу, що накрапав у обличчя.
Ерза відчула, як раптово стало важко дихати. Повітря було вологим і тяжким.
Вона вдивлялась у стіну дощу поперед нею і вмить отетеріла. Кров застигла у жилах…
- Мені треба твої найкращі солдати! П’ятдесят чоловік, до західного муру! Швидко! Там щось велике і схоже це Хранитель! Хто б це не був, не можна дати йому увійти!!!
Вона кинулась до сходів і помчала вниз.
Ханс біг за нею, відчуваючи силу в її голосі і непохитність. Вони розійшлись на рівні переходу між поверхами і Ерза продовжила спускатись вниз. Сходи, здавалось не закінчувались. Вони розтікались у часі і плутались під ногами. Вона вийшла на задній двір і глибоко вдихнула, на мить заховавшись під навісом.
Вологі дерева королівського саду скрапували із своїх гілок дощ. Він цокотів по стовбурах, старих і широких. Блискавиця, що враз вдарила десь високо в небі освітила їх, мов завмерлих воїнів, що розкинули свої руки-крони. Грім пройшовся луною і знову залишив лише шум крапель. Нічна прохолода, змішана із дощем бадьорила дух.
Ерза почула голоси за спиною і повернулась на відлуння кроків. До неї наближався Фрід, поруч із ним крокував Ярен, стривожений, наляканий, але вже одягнений як слід.
- Ваша Світлосте… - кивнула для привітання Ерза.
Король підійшов до неї і став поруч. Ярен лишився стояти поодаль, ніби лишаючи їх наодинці.
Якусь мить Фрід мовчав і Ерза відчувала, що за його зовнішнім спокоєм чаїться тривога і невимовний сум. Не злість, не гнів, не ненависть. А сум, глибокий і тягучий…
- Досі не можу повірити, що він це зробив. - видихнув Король.
- Пробачте.. він іде по мене.
- Облиш. Він зробив би це через будь-що, що б зачіпало його жадібність. Він прийшов війною у моє королівство і я цього йому не пробачу.
Фрід глибоко вдихнув і промовив голосніше.
- Ярене, накажи покоївці забрати Діадну якомога подалі звідси.
- Слухаюсь, Ваша Світлосте. - кивнув чоловік і поглянув в бік Ерзи. - Я буду тобі потрібний?
- Так, як тільки виконаєш доручення Короля, візьми всі еліксири на полиці і алебарду, мені знадобиться тут твоя допомога.
Ярен зник у коридорі, вклонившись.
Ерза злегка торкнулась плеча Фріда, відчуваючи його біль:
- Мілорде, леді Діадна… Їй буде страшно.
- Мені теж, але я не хочу, аби вона бачила мене таким. Її татко мужній, сильний і відважний. Він її захистить, від того, що тут буде відбуватися… Хай вона буде в безпеці…
- Якщо сьогодні саме той день? - запитала Ерза. - Ви впевнені, що не хочете попрощатися з нею?
- Якщо сьогодні наш останній день - то завтра ми зустрінемося душами, по той бік Наори. Немає сенсу прощатися на один день…
- Фріде… - Ерза сумно всміхнулась.
- Роби, що маєш, але не дай йому отримати твої знання. - Король поглянув у бік жінки і відвів погляд кудись у небо.
- Повірте, мілорде, він не дізнається від мене і слова, - зухвало усміхнулась Ерза, знаючи, що потрібний еліксир вже висить у неї на поясі.
Позаду роздався грюкіт лат і зброї. Найкращі бійці Ханса спускалися сходами.
- До зустрічі, Ерзо! - кивнув Король і рушив назустріч воїнам. - Не прощаюсь!
Жінка схилила голову в останньому поклоні. Сльози зрадливо крапнули із очей на підлогу. Їй було так шкода, розлучатись із цим світом. Із людьми, які її оточували. Але час, невимовно плинний і цього, на жаль, вона вже не змінить.
Ерза обтерла обличчя руками, і зустрілася поглядами із солдатами, що потроху назбирувались у чималий гурт перед нею. Перш ніж вона встигла бодай щось сказати - загуділи сурми, що сповістили про наближення ворога.
Напад розпочато.
Звісно, Ріхтард не бовдур, він прихопив з собою свого придворного Хранителя Йоула. А той, в свою чергу привів ціле військо під невидимим покровом. Ось чому Ерза відчувала таку велику кількість Сили, яка зібралась у повітрі.
Перші звуки битви вже долунали з-за стін замку. Крики, запущені катапульти і стріли, іржання коней, дзвін зброї - змішались із шумом грози.
- Готові до Ваших наказів! - голосно промовив один із солдатів і Ерза спохмурнішала.
Вона вийшла на дощ і вказала на мур позаду себе.
- За межами замку почався наступ і їхня ціль - дістатись до самого серця нашого Королівства! - її голос продзвенів металом.
Стіна у західній частині саду голосно гупнула і в ту ж мить солдати підбігли туди і обступили місце удару.
- Перш ніж ви кинетесь у битву ви маєте знати, - Ерза відчувала таку велику кількість мертвої енергії, що від неї аж тисло на голову. - Те що ви там побачите - це не ілюзія, не метаморфоза. Це навіть не люди! Це драугри! Це мерці, яких оживили! Вони не відчувають болю, вони не бояться, вони не відступають! Дощ їх посилює, від нього вони розбухатимуть, як утопельники, ставатимуть ще більшими, ще важчими! Єдиний вихід - бийте в голову, зсікайте! І не дайте себе вкусити! Якщо мертвяча плоть потрапить вам у відкриту рану…
Голосний гул від ще одного удару в стіну перервав її настанову.
- …ви помрете…- продовжила Ерза, - і ваше тіло стане на бік ворога.
- Скільки їх там? - запитав один із солдатів.
- По відчуттях, сотні…Може й більше. - скривилась Ерза. - Моя ціль - убити того, хто їх воскресив, без нього - вони лише гнилі трупи. Ваша ціль - дати мені до нього дістатись, бути моїм щитом! Наша ціль - стримати цю орду!!! В ім'я Короля!
- В ім'я Короля!!! - Крикнули солдати і приготувались.
Стіна дала тріщину і розвалилась від останнього удару. Каміння впало під ноги солдат, і вони відступили назад на кілька кроків, приготувавшись до захисту.
Із спалахом блискавки, крізь діру у мурі полізли гнилі тіла, покриті старими, іржавими латами, що колись належали великим воїнам. В руках виднілась понівечена зброя, яка ще пам'ятала кров живих. Шкіра на обличчях зійшла, оголюючи кістки і залишаючи очі, що світилися примарним синім вогнем. Плоть звисала із них, наче віск, що танув із свічки. Їхні силуети майже не нагадували людські. Від людей там і правда мало що лишилось… З кожним рухом повітря наповнювалося смородом смерті і розпаду, змішаний із вологістю - він тиснув і не давав вдихнути... Видовище було не із приємних.
Ерза утворила щит і замахнулась клеймором. Тяжкий, мов молот, він свиснув у повітрі, ламаючи кістки драугрів, наче лід. Хрипіння, крики і булькотіння змішувались із шумом дощу. Драугри лізли всередину. Вони були надуті, мов жаби. Деякі сягали по два метри заввишки. Прориваючись крізь діру у стіні вони нагадували якесь мертве місиво, яке, наче сама земля виплюнула на поверхню.
- Бравіше, хлопці! - крикнула Ерза накладаючи оборону і замахнулась.
Вона проривалась вперед, використовуючи захист і всі потрібні еліксири. Солдати Ханса відбивались, як могли, розчищаючи їй шлях. Вони стикнулись із таким ворогом вперше, та все ж змогли зібратися і тримати удар. Наблизитись до пообоїни поки не вдавалось. Драугри лізли один по одному, перекриваючи шлях. Їх було так багато, що варто було порубати одного, як на його місце прилазили двоє. Їхні удари були хай і не швидкими, але важкими. Ерза пригнулась, ухиляючись від замаху тяжкої булави драугра. І в ту ж мить відчула, як слизька земля зникає під ногами. Вона впала на спину і поточилась у багнюці назад. Найближчий драугр кинувся на неї, відчувши її вразливість. Та за мить його зсічена голова полетіла кудись вбік.
- А от і я! - захекано гукнув Ярен, тримючи в руках алебарду.
Він подав їй руку і Ерза усміхнулась. Хранителька швидко здійнялась на ноги і одразу ж кинулась у бій із новим драугром.
- Міледі Діадна в безпеці? - гукнула вона, прикриваючись магічним щитом від нечисті, яка намагалась її вкусити.
- Так. Як у вас тут?
- Їм немає кінця і краю! - крикнула Ерза, відбиваючись від чергового нападу, зупустивши стайр-блискавку у найближчого ворога. - Вони лізуть і лізуть! Їх - орда!!!
- На східному мурі не краще, - Ярен із розмаху розрубав драугра і той шваркнув на землю, розспаючись нутрощами. - Там живої сили - в чотири рази більше ніж нашої.
- А бодай він буде не ладний!!! - гаркнула Ерза, - відтинаючи мертву голову. - Немає часу возитися тут! Я маю його прикінчити! Прикрий мене!
Вона кинулась вперед, солдати розчищали їй шлях. Ерза відчула різкий поштовх десь у грудях. Пульсація в повітрі повторилась.
- Розступіться!!! - гукнула вона і хто встиг, відскочив убік. - В сторони!!!
Величезна блискавка вдарила прямо у драугрів і ті, зашкварчали, мов шмат мяса в олії. Металеві лати притягнули до себе яскравий стовп світла. І гул застиг у вухах. Лише на мить нечисть завмерла і цієї миті вистачило, аби Ерза, докинувши кілька вибухових еліксирів, пробралась до пробоїни у стіні.
Вона видерлась по камінню і жахнулась.
Там, за стіною - їх було стільки - скільки сягало око. Ті, що вони знищили - лише крапля в морі. Їх було не менше тисячі. Вони лізли у рів із водою, набрякали від вологи і ставали ще більшими. Деякі нахромлювались на частокіл і безпорадно на ньому вовтузились. Ерза відпихнула чоботом голову драугра, що лежала в ногах і примружилась, вглядаючись вдаль.
Вона відчула присутність Некроманта десь всередині цього кодла.
Злість переповнювала її. У неї немає часу на ці ігри. Вона сильніша. Вона могутніша. Ерза кидала кулі із блискавками у ворогів і відчувала, як її тіло наливається жаром. Синє полум'я із очей драугрів гасло, змішуючись із іскрами її блискавиць. Ерза загарчала, глибоко вдихаючи і кинула один із еліксирів поперед себе.
Драугри завили, паралізувавшись на кілька митей.
- Ярене! - гукнула вона, - Ти все зробив, що я просила?!
- Так! - Ярен розкрутив алебарду і зсік голови кільком трупам поруч. - Фейнгард сказав, що витягне її! Але треба, щоб вона йому повірила!
- Він все ще носить свого щура? - хмикнула Ерза, пригинаючись від кігтів, що просвистіли у неї над головою.
- Звісно!
- Тоді я падаю в стазис! - вона зупинилася і кинула під ноги скляночку, яка розбившись - огорнула її чорним димом.
- А бодай тобі… - встиг вилаятись чоловік переш ніж її поглинули зовсім інші звуки.
Темрява ковтнула все довкола. Велике родове дерево - височіло своїми гілками кудись у невідомість. Його коріння сильне і цупке - йшло кудись глибоко у темінь, сплітаючись, мов гігантські змії. Вона берегла його так довго, та час було передати догляд за ним у інші руки.
Ерза відчула, як припікає в підошви її чобіт. З під ніг вихопилась чорне полум'я. Вона вискочила на коріння і обтрусила руки. Часу небагато.
- Тільки б ти зараз спала… - прошепотіла вона і заплющивши очі додала, - Somnio ad temino, dayone kante.
- Де Ви? – хтось окликнув її згори. – Що відбувається?
Ерза усміхнулась і підскочила вверх так, ніби могла літати. Перед нею на гілці стояла
налякана дівчина, що вглядалась, як чорні язики полум'я охоплюють коріння і стовбур дерева. Темноволоса, худоролява, вона зливалась із мороком тутешнього світу.
Ерза легко трокнулась її плеча і дівчина повернулась, зиркнувши на неї карими очима.
- Все гаразд, – кивнула на вогонь під ногами жінка. – переборщила з еліксирами. Але слухай мене зараз уважно: ти побачиш щура. Він свій. Він допоможе тобі.
- Якого щура? – розгубилась дівчина.
- Ти зрозумієш, – глянула вниз жінка і зістрибнула. – Ти мене знайдеш.
Ерза зіскочила вниз.
І знову опинилась на полі битви. Чорний туман розсіявся і вона насторожилась.
Ерза чула крики солдат у себе за спиною.
Жінка повернулась і побачила, що деякі їхні воїни все ж не змогли ухилитись від наступу і атак драугрів і полягли. Їхні лави рідшали. Потрібно було щось терміново робити, інакше хід битви вів до їхньої поразки…
- Я викликаю Стража Пітьми! - вигукнула Ерза.
- Ерзо, ні! - крикнув Ярен, намагаючись віддихатись.
- Я маю зупинити це безумство!
- Ні-і-і-і!!! - закричав Ярен та вона вже не чула його.
Ерза знала напам'ять це заклинання, хоча до останнього надіялась, що ця битва обійдеться без нього. “Infernio somno Garda nyuo Eno!”. Вона випила одну із пляшечок до дна і її очі вмить налилися кров'ю. Здавалось, ніби темні потоки збирались до її ніг і проходили крізь її тіло. Обвивали руки, добираючись до серця.
- “Infernio somno Garda nyuo Eno!” - крикнула Ерза і чорна матерія, мов стріла, вистрілила із її грудей.
Стріла пролетіла кудись вперед і застигла в повітрі. Нависаючи темною фігурою.
Спалахи, іскри, крики. Ерза знала, що від Стража Пітьми не сховається ніхто. Ніякі заклинання, зілля і чари не захистять. Він призваний для смерті. Він і є смерть, безповоротна і неминуча.
Вона впала на коліна, відчуваючи, як легені стискаються. Ерза втягнула повітря носом.
Раз.
- Ярене… - прохрипіла вона, і її очі вирячились і стали скляними, - еліксир…
- Пробач… Пробач, Ерзо! Я впустив частину еліксирів… і розбився саме цей..
Грім загуркотів у небі.
Ерза розвернулась обличчям до Ярена і хапнула ротом повітря.
Два.
Він завжди був неуважним і незграбним. Ерза відчула, як тисне у грудях. Вона ось-ось втратить свідомість. Виклик Стража Пітьми має свою плату - у тебе вистачає сили лише на три вдихи. І два вона вже зробила…
Вона жадібно втягнула вологе повітря ротом і впала на землю. Останній хрип зірвався з її вуст:
- Втікай, Ярене…
Навколишні крики згасли і стишились… Трупи другрів попадали ниць, мов ляльки, що лишились без ляльковода.
Темрява огорнула душу Ерзи.
Вона стояла у темряві. Босі ноги відчували під ногами воду. Жінка озирнулась довкола і відчула чийсь прискіпливий погляд.
Вона повільно і обережно підняла голову вверх.
Величезне очне яблуко слідкувало за кожним її рухом, ведучи своєю золотою зіницею.
- Ти бачиш все, - промовила вона йому. - всю мою історію від народження і до тепер, кожну мою слабкість, мою хіть і мою силу. Кожну мою перемогу і поразку. Та ти не Морана. Ти вплела все, що я прожила. Хоча ми ніколи не бачились і хоча твоя Сила мені не відома - дякую… Дякую за життя, яке ти мені дала, Свята Богине Дайно.
Око опустило промінь світла, що огорнув Ерзу і осяяв її жовтим миготливим маривом із часточками, що наче пил танцювали у повітрі.
Вона розплющила очі, відчуваючи сильний, пульсуючий біль у правій скроні.
Все здавалось розмитим і далеким. Голоси приглушеними. Ерза облизала губи, відчуваючи на них металевий присмак засохлої крові.
Вона була у тронній залі. Навколо лежали покотом понівечені тіла солдатів Фріда. Сліди бою розтікались цівками по стінах, розривали прапори і штори. Тут тривала довга і запекла боротьба, у якій все ж переміг загарбник.
Її тримали попід руки два чоловіки зі зброєю. Перед нею стояв Ріхтард. Червоний, залитий кров'ю, чи то швидше у своїх звичних кольорах.
“Вони все ж зайшли у замок”: подумала вона, перш ніж їй дали гучного ляпаса.
- Отямилась таки? - хмикнув Ріхтард, нахиляючись до її обличчя.
Він був огидним. Від нього тхнуло смертю і гниллю. Ерза зморщилась від його подиху.
- Чи то Ви, шановний, лайна наїлися? Бо з рота так і…
Вона не договорила, бо їй прилетів удар з коліна від Ріхтарда прямо в щелепу.
Жінка, сплюнула кров на підлогу і слабко всміхнулась з останніх сил.
- ТИ-И-И! - заволав Ріхтард, підіймаючи її голову за підборіддя вверх. - Смієш зі мною так говорити?! З твоїм Королем?!
- Мій Король Фрід! - зиркнула з-під лоба жінка, вирвавшись із його чіпких пальців.
- Твій Король - помер, вітайте Короля! - хижо хмикнув Ріхтард і відійшов вбік, вказуючи рукою на трон.
Там сидів Фрід. Гордо і велично. Майже, як і за життя. Його лати були понівечені слідами битви. Руки збиті до кісток. Кров стікала із меча, що був встромлений у нього між очей і прибивав його до трону. Кров крапала йому на коліна. Очі були розплющені. Холодні, скляні, вони мужньо зустріли свою смерть.
Ерза відчула, як нудота підійшла до горла і відвела погляд.
- Merime Denito Tokare. Merime Morana. Merime Denito Tokare. Merime Morana. Merime Denito Tokare. Merime Morana. - її шепіт не викликав Морану.
Було вже пізно. Морана не відкликнулась на її клич. Хоча Ерза не сподівалась її побачити, та все ж мала спробувати.
- Що ти там бурмочеш? Не подобається картина? - запитав Ріхтард. - Що ж, якби ви не були такі вперті, може б я… А ні, Фрід би все-одно здох. А ти була б моя, як не крути.
Ріхтард засміявся так голосно і огидно, що всередині все стислось.
- Тож, - нагнувся він до неї. - Служи мені! Зроби мене безсмертним!!!
Ерза опустила голову вниз і помітила, що її пояс із еліксирами з неї зняли і кинули в ноги. У неї був лише один шанс…
Жінка зітхнула і набрала повні груди повітря. Залишки її тіла всотали у себе стільки сили, скільки змогли. Ерза закричала так високо і пронизливо, що її вереск сколихнув повітря і відкинув стражів, що її тримали і Ріхтарда на кілька метрів. Цього їй було достатньо, аби підібрати пояс і випити потрібне зілля.
- Що ти зробила?! - гаркнув Ріхтард, кидаючись на неї.
Жінка стояла на ногах твердо, та враз похитнулась.
- Те, що тебе уб'є…
Вона впала на коліна і переможно усміхнулась. Стража Ріхтарда більше не встала. Її крику Банші було достатньо, аби вони, без магічного захисту втратили свідомість. Та не Ріхтард. Він був із ніг до голови у антимагічних артефактах і металах.
- Служи мені! Живою чи мертвою, я витягну із тебе знання!!! - закричав Ріхтард. - І ніхто мені не завадить!!!
- Дзуськи, - хмикнула вона і відчула, як холодний туман огортає голову.
- Служи мені!!! - гаркнув Ріхтард і піднявши чийсь меч із підлоги, замахнувся.
Лезо пройшло крізь її плече і запалало вогнем. Її правиця впала на підлогу, відрубана, мов скибка хлібу. Пальці скоротились в останній конвульсії. Кров хлинула під ноги.
Ерза похитнулась, втративши рівновагу і закричала від болю. Він огорнув її тіло, пронизливо і різко. Вона сиділа, наче поламана лялька, витягнувши ноги поперед себе
- Служи!!! Мені!!! - обличчя Ріхтарда скорчилось у гнівній гримасі.
Жінка божевільно усміхнулась.
- Викуси…
Ріхтард замахнувся вдруге і відтяв їй ліву руку.
Крик заповнив тронну залу. Кров юшила на підлогу. Мов вишневе желе вона застигала під ногами. Ерза відчувала, як все перед очима пливе. Тіло трусило від нестерпного болю і агонії. Вона підвела погляд і побачила за спиною у Ріхтарда Морану. Богиня застигла у повітрі за плечем у цього клятого ката. Її темна тінь розтягувалась у повітрі мов туман. Вона спокійно дивилась на Ерзу, своїми чорними очима.
- Я… готова… - прохрипіла Ерза і затуманеним поглядом впилась крізь Ріхтарда прямо на Морану.
- Я знав що ти погодишся, - переможно просичав він.
Жінка відчула, дивне оніміння в животі і голова стала пустою. Зілля забуття почало діяти.
- Ти.. хто? - вяло запитала вона, вглядаючись в обличчя чоловіка перед нею, - ти - король?
- Ах, ти ж, лярво!!! - закричав Ріхтард і підставив їй меча в груди. - Я четвертую тебе і згодую псам! А з голови твоєї витягну все, що мені треба!!!
Він всадив меча їй у груди і жінка закашлялась, захлинаючись кров'ю. Її тіло впало на підлогу не в змозі більше ворошутись. Вона захрипіла в останній спробі видихнути, та вже не могла пригадати, як це робити… Їй не було страшно, вона не пам'ятала що таке страх. Зілля стерло її пам’ять назавжди, зробивши із її розуму - чистий лист. Її проковтнула тепла пітьма невідомості і забрала її душу.
Ріхтард ще довго глумився у гніві над її тілом, шматуючи його мечем і наповнюючи тронну залу своїм відчайдушним криком. Криком поразки і невдачі.
Морана дивилась на понівечене тіло Ерзи. Скляні очі, колись могутньої Хранительки, застигли, бачачи те, що тепер не бачить жодна жива душа.
- І це мене називають жорстокою. - промовила богиня, тримаючи кристал душі у руках, - це ти підготувала їй таку долю, сестро…
