Залізо у крові нехай - серце все ж не сталеве іржа просочилася просом корозії вен : наскільки з тобою скажи ще нас вистачить ледве до того як стане й на сторони скрізь розірве ? Умиє слізьми жартувать перепадами пульсу на світі забудь що захочеш - оце собі тям : закинеш здоров'я - даремно роками лікуйся шаманом чаклуй над заглушеним серцебиттям . Марнуються кожним потроху безцінні завдатки :

На смак не смикайся себе відчути дати навряд сердечний жар жагою вщухне губ : чеканням квантово переміщу ті дати - знеси знесиленість загоювать тугу . Себе не думай віддалить на дотик навіть : мовчання чаяннями вухом ухопить я віднайду тебе й у темряві віч-на-віч усю з пизди спущусь кров вічно носом пить . Керує бабою чуття інтуїтивне : комусь дає єбать когось подалі шле . Не хочеш в сраку - май

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них

Ніжний звук лютні губився у гамірному шумі лісу. Листя сухо шаруділо під ногами, заважаючи ясно чути. Ал перебирав струни свого інструменту уважно прислухаючись і прикладаючи вухо до грифу. Лютня ніби гуділа. Він повільно проходився пальцями по струнах і підтягував їх, налаштовуючи звучання. Зелена шапка була напнута на нього аби-як, а повисле перо, що її мало б прикрашати – виглядало якось

Три кроки до нових мрій Через поля безнадій, Ексцесів і небуття Скоро нове життя. Два кроки і дежавю, Окроплені кров'ю. Казки у вирій летять, Мамо, ще секунд п'ять. Крок - і я вже тут, Серед чужих пут. Вирвусь і зацвіту Розвіяна по вітру.