Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не

ЖИВЕ УКРАЇНА 🇺🇦 Була Україна... була, є і буде! Чи були такі бої? Та не усюди... П'ятисотий день пішов вже поспіль, Але ні ми, не вони на сказали "Досить!" Три дні спочатку нам давали, Що поразка наша неминуча! Але ми дали себе знати, Що за неньку нашу ми поплатим! Багато різних перешкод було. Та що було, вони і є! Але ми тут! Ми досі вільні! Можем зробить що-небудь, Чи поїхать, там,

Життя - воно таке... Було життя собі таке, усі жили та розважались. Та й ми від них не відмовлялись, все намагалися втекти. Втікали від реалій, від справжніх руйнувань. Та ця війна нас доженула, не вийшло врятуватись нам. Ці кляті люди завжди все руйнували нам життя. Ми намагалися радіти, та щастя не раділо нам. Так само, ми втекли у світ, та він закинув нас. Спочатку вирішив урятувать, а потім і

Свині спокійно собі їли, після чого господарі їх ще й напоїли Щур у цей час, шукав собі їжі та затишної хижі Як тут, побачив він, що свиней люди годують, поять та в теплому хліві тримають, куди час від часу соломи підкидають Хвостатий вже не перший рік на світі живе, от і знав, що їх у незабаром жде Прибіг до свиней, і каже: "Свині, хвіртка відкрита, так чому ж ви тут сидите?" Свині

Запис в щоденнику від 7 липня 2022 року Увага! Присутня ненормативна лексика! Намет, до якого мене поселили був наметом для контрактників та мобілізованих. Іншими словами, тут мешкали дорослі мужики, середній вік яких становив 40+ З двадцяти мешканців намету, на момент мого прибуття було всього четверо: дядько Андрій - невисокий чолов’яга років 50 з сивою бородою та добрими очами. Він, як і

вранці сонечко вгору підіймається воно маленькій дівчинці усміхається. а підіймається воно біля моря — біля Азовського теплого моря. двадця́ть четвертого числа о майже рівно п'ятій ранку о хвилин тринадцять так дівчатко зустріча світанок. її сестра маленька зникла, а на ім'я вона - Карінка. батьки продали її іншим — ще гіршим людям, ніж вони. Малу дитинку зáвжди били, скоріш за все, і не любили.

Світ завмер сутужно: Світ спостерігає. Подихи напружені … Спокою немає. Плівки із новин Демонів хвостами В’ються навздогін Шпальтами й вустами. Струни вже тріщать І нутро мандражить: «Годі вже нещасть, Досить з мене вражень». Історичність днів Хай горить у пеклі Той, хто не зомлів – Бореться запекло. Світ боїться знов, Так уже бувало, Знов вогонь і кров І страшна навала.

Безмежжя поля. Оком схопиш виднокіл. Тужавий степ замовк нагрітий спекою Сіріє стежка, розкладаючи проділ Пахучих кіс зерна, поквітчаних смереками. Земля пашить, неначе промовля: «Тримайся доню, у душі немає скону Як Богом дана хліборобові рілля, То Богом дана буде бронь для оборони!» Віки родила і родитиме в віках Правічну пам’ять і прадавню мудру силу На в’язах хрусне голова у зайди так Як

Любов - то та сама війна та сама шахова дошка : хтось правила грі поміняв відтоді - все вже відносно . Та сама здача в полон ті самі збиті фігури зухвалий хід напролом і кожен кожного дурить .

ГОВОРИТИ Роман Магрук Умань, Україна [email protected] ІНТ. БУДИНОК – СПАЛЬНЯ - РАНОК Тьмяна в ранішніх сутінках кімната родини середнього достатку. На ліжку кохаються двоє - ІРА (39) та ЛЬОША (41) Кислинські. ІРА Льошка, презерватив. Чоловік, продовжуючи кохати жінку, відкриває ящик тумби, бере там щось, розкриває зубами упаковку. ІРА Давай, швидше, я вже майже. Іра тут же стогне від

Кожне дитя відчуває нестерпний цей біль, стискаючи в долоньках своїх маленьких улюблену ляльку, чуючи звідусіль, як вороги щодня руйнують нашу неньку. Кожен дорослий, що вже просяк журбою, бо не знає, як там вдома, як поживають батьки. Відібрала війна в нас однією зимою спогади, рідних, коханих і їх домівки. Кожна тваринка не знаючи мови все ж розуміє хто ворог, хто друг. Брати наші менші в

Мені наснилося кохання, Мені наснилася любов, Що Землю охопили зрання, Як вірус кожному у кров. І полетіла враз геть зброя, — За біль чужий усім болить! І зло ніде не має сили, Завершилися війни вмить. Я вірю — світ Добра існує. Інакше звідки та журба? І так за ним душа сумує, Немов самотня сирота... © Юлія Дмитренко -Деспоташвілі 23.11.22