Хочу заплющити очі і відчути, ніби нічого не сталося. Ніби я не блукаю руїнами, а насолоджуюсь прогулянкою. Ніби я й не вмирала ніколи. Але відчуття таке, ніби ніколи й не жила насправді.
Я не встигла прожити своє життя. Своє, не те, яке мені хотіли нав'язати. Мене вбили заради забави. Просто розважались. Їм було чхати, що я хотіла, що мені було страшно, що я плакала. Їм це подобалось. Вони – безжальні тварюки, що ненавидять все живе. Ці окупанти відібрали спочатку моє нормальне життя, потім моє виживання у їх лапах, тепер і життя мого міста. Мого любого міста більше немає. Вони стерли його. Вони перетворили його на руїни, не залишивши нічого. Моє місто тривожиться, йому боляче від того, що його більше немає. До біса споруди, їх обов'язково відбудують, але ж люди... Люди помирають, це природньо, але їх вбивство – чисте насильство. Заради чого? Заради забави. Чому їм дозволяють це? Чого світ чекає? Чому всьому світу чхати на те, що його частину просто знищують? Для вас це шоу. Для вас всіх страждання моєї країни це просто шоу.
Мені б так хотілось кричати про це на весь світ! Про мою закатовану варварами країну, про мій сильний народ, про жахи, які коять з моїми людьми через те, що вони непокірні, люблять свободу і не погоджуються жити у тотальній диктатурі, де за будь-який прояв нескореності тебе обов'язково закатовують спочатку, лише потім вбивають. Я хочу, аби весь світ мене послухав! Але що говорити про голос мертвих, коли живі не чують навіть інших живих? Рідні не можуть почути одне одного, бо ж звісно, мені з нападаючої федерації видніше, що у вас там у країні, на яку напали, коїться! Напали на нас ви, а винні чомусь ми. Ким треба бути, щоб вірити у маячню про те, що люди стріляють по своїм же?! Нащо нам вбивати самих себе? Це так тупо. Це неймовірно тупо. Не намагайтесь виправдати свою агресію, довбані імперіалісти! Та що ж я розпинаюсь, я все одно всього лиш привид, який блукає тривожним, стертим з лиця землі містом. Все, що я можу – без кінця говорити про трагедію мого дому примарою, у надії, що мене хтось почує. Може, я маю прийти до когось у снах? До когось впливового, кого почують!
Що може зробити привид? Скитатися руїнами рідного міста, поки... Поки що? Воно стерте. Його немає. Мого. Міста. Більше. Немає. Я бродитиму, поки... Поки я не помру вдруге? Кажуть, що привиди зникають, коли про них забувають. Але про мене нікому пам'ятати. Я не знаю, де мої рідні, можливо, вони десь тут, зі мною, але я їх не пам'ятаю. Я знаю, що вони більше не у світі живих, бо пам'ятаю їх крики, їх благання про пощаду, але... Я чітко пам'ятаю, що вони померли у мене на очах. Я не можу пригадати, як вони виглядали. У мене взагалі таке враження, що я єдиний тут привид.
То чому ж я не зникла? Якщо всі мої рідні дійсно мертві, вони не можуть тримати у світі спогади про мене. Чутки про смерть забуття брехливі? Чи мене таки хтось пам'ятає? Можливо, це егоцентрично, але я б хотіла, щоб людина, що пам'ятає про мене, кричала про мою трагедію, про моє місто! Я ладна благати, ні, я благаю, щоб бодай одна людина про мене почула! Але... Я... Не пам'ятаю, хто я. Я бачила, хто мене вбив, я пам'ятаю, коли це було, але хто я? Хто я з численних жертв безжалісних убивць?
Я справді не пам'ятаю, хто я. Я хотіла стати фотомоделлю. Але як мене звали? Хто про мене пам'ятає, якщо навіть я себе не можу згадати? Хтось знає моїх рідних? Де вони? Де ті люди, що пам'ятають убитих?
Так дивно. Я пам'ятаю, хто і як знущався з дорогих мені людей, але зовсім не можу пригадати закатованих. Я пам'ятаю, ким хотіла стати, як мені було страшно, як було боляче, але поняття не маю, ким я була. Скільки мені було років? Я закінчила школу чи ще навчалась? Та чи має це хоч якесь значення, коли я вже мертва? Все, чого я хочу зараз – зупинити вбивства. Я не хочу, аби люди забували про себе і пам'ятали лише біль і страждання, як я.
Я хочу заплющити очі. Я хочу зникнути. Мені боляче бачити щоденні обстріли мого любого міста. Я не хочу бачити більше людських вбивств, це нестерпно! Чому моїх людей вбивають по факту їх існування? Я що, так багато прошу? Не вбивати хоча б заради забави це настільки складно?
Світе, почуй мене!
