Ерза і Ярен. Бібліотека. Танерос

192 перегляда

Вечір опускав сонце  за горизонт, ніби силою притискаючи його до небокраю. А те, в свою чергу, неохоче кидало останні промені у вікна бібліотеки, чіпляючись за крихку надію. 

Ерза відвела від нього погляд, як тільки воно зникло - на душі з'явилося дивне передчуття... Тепер треба було повертатися до роботи: в її магічній кухні на неї чекав еліксир, який треба було допрацювати і перевірити два зілля із сувою, що вона щойно знайшла на полицях бібліотеки Фріда. Зібрати усе, що вона назбирала упродовж життя аби передати у правильні руки. 

Жінка сиділа за столом, заваленим рукописами, сувоями і старими книгами. Шукаючи в них відповіді на питання, які скоро знадобляться… Але здавалось, що чим далі, тим більше літери тікали від неї у пітьму. Світла у бібліотеці тепер стало дуже мало. Треба було запалити свічки на канделябрі і створити свої, маленькі сонця над головою, аби допрацювати. Помахом руки вона утворила у долоні вогняну кулю і від вказівного пальця, наче стрілою, направляла її до кожного кутка, де чаїлись стрункі воскові свічки, серед тиші і запахів старого паперу. Між високими полицями досі зберігались таємниці, які Ерзі не вдалось розкрити. І напевно не вдасться. Враз жінка важко зітхнула і, втупившись кудись поперед себе, ледь чутно промовила: 

  • Три… Два… Один… 

Як тільки вона завершила цей відлік, з легким стуком у двері, до бібліотеки увійшов похилий чоловік. Сивий, з волоссям, що стирчало вусібіч, як стара кульбаба. Він зустрівся з нею поглядом і його пооране зморшками обличчя, одразу посвітлішало. Сухий і невисокий він здавався блідою тінню того Ярена, яким був раніше. Ерза взяла його в помічники ще років сорок тому, коли він був молодим і свіжим тридцятирічним чоловіком: широкоплечим, прудким і спраглим до знань. Та з того дня, здавалось час не щадив його анітрохи, а Ерзу -  навпаки оминав. Бо хоч вона і була майже вдвічі старшою від нього, та все ж досі виглядала як сорокарічна. Її поважний вік видавала хіба що сивина у косі і мудрість у погляді.  

Ярен просунувся вглиб кімнати, тримаючи у руках дві миски із гарячим супом. 

  • Ерзо-о-о-о, - протягнув він. - Ти ж знову ніц не їла?
  • А ти б краще, замість того, щоб валандатися хтозна-де, допоміг мені з настоянкою амелоту на магічній кухні. Ніяк корінців зорелисту звичайного не могла знайти. 
  • Будуть тобі корінці, - його голос прозвучав турботливо, - але сперш поїж тепленького. ти ж тут від самого ранку сидиш.

Він підійшов до столу у поставив їжу на вільне від сувоїв місце.

Жінка перевела на нього погляд від нього, на гарбузовий суп на столі. 

А бодай він був не ладний! 

Гарбузовий суп… 

Як тільки вона опинилась тут - то швидко зрозуміла, що будь-який замок - це великий організм, у якому кожен виконує свою роль. Військо - це скелет, варта - це м'язи, радники - це руки, прислуга і гінці - ноги, а король - серце. Тільки от кухня при дворі короля була б не шлунком, а - вухами. Бо де, як не там, збираються усі свіжі слухи і плітки. А коли вуха чують щось - то передають це розуму. Тобто Ерзі. І за стільки років роботи при дворі Ерза знала, що за “гарбузовим супом” зазвичай стоїть неприємна новина, яку дізналась кухня.

Вона подивилась на Ярена і спохмурнішала: 

  • Кажи що. 

Ярен зам’явся: 

  • Вони знайшли її. 
  • Ну! - напружилась Ерза. - Вона що, не хоче мене бачити? 
  • Та ні. Не в тому справа, просто… 
  • Що “просто”?
  • Вона… у рабстві. - скривився Ярен.

Ерза зітхнула.

  • Так чого суп гарбузовий? Теж мені, знайшли погану новину…Просто викупи її і все. 
  • В тому то й складність, - почухав сиву потилицю Ярен, - вона не просто у рабстві аби у кого, а у короля Осс Данору, Ямзара…
  • А щоб йому киші повилазили! - вилаялась Ерза. -  Як він її..?! Де він її знайшов взагалі??? Ох, дівчисько! Чого її там носило? 
  • Може попросити Фріда, аби він … - обережно почав Ярен.
  • Зараз! - буркнула Ерза. - Я ще Його Світлість Фріда не впирала лобом у брудні справи Ямзара. Самі розберемось! А може… Зажди-зажди.Там же ж при дворі, Фейнгард, твій племінник. Він же ж теж із Роду Безликих Хранителів. Хай прийме подобу когось із стражі і виведе її під шумок. А ми йому потім віддячимо. 

Ярен замислився. Його обличчя напружилося і очі зіщурились.

  • Кажи що, - відчула цю напругу Ерза.
  • Зв'язатися з ним - не проблема. Та і думаю він нам зможе підсобити. Але малий був востаннє - у сусідньому королівстві. І в хорошому випадку - йому добиратися тиждень, ну максимум два. Скільки в нас є часу? 

Ерза втупилась кудись перед себе, торкнувшись пустої, прозорої пляшечки, що висіла на шиї. Рідини в ній більше не лишилось.

  • Тиждень, максимум два… - відповіла вона і повільно опустиласа руки. 

Вона давно вичерпала усі свої запаси того живильного джерела, що давало її можливість продовжувати своє життя. Вона перепробувала усе, але нічого не могло змінити її долю. Морана більше не відкликалась на її призиви. Тож вона використовувала той час, що в неї був - на повну. Бо лишилось їй не так багато - тиждень, максимум два. 

  • Слухай мене уважно… - обличчя Ерзи вмить стало серйозним і сконцентровами. - По-перше, посилай Фейнгарда по неї, де б він зараз не був. Тобі це буде простіше зробити. Проси, моли, обіцяй золоті гори. Кажи, що я в боргу не лишусь. Будь-якою ціною, хай виймає її із лап Ямзара. Це - важливо. 

Ярен кивнув. 

  • По-друге, - продовжила Ерза, - набравши повні груди повітря, - я завершу усі свої рукописи по можливості. Сховай це все після моєї смерті. 
  • Ерзо… - помічник співчутливо зазирнув їй у вічі. 
  • Не треба мені тут розводити мокроти. - відмахнулась жінка, - Ми обоє знаємо, що Морана прийде по мене. І твоя задача, аби після моєї смерті все моє напрацювання - було надійно сховане. Бережи, як зіницю ока. І не приведи свята Дайна, аби той пуголовок слизькорукий хоча б вдихнути біля них встиг. 
  • Ти про Девіана? - перепитав Ярен. 
  • А про кого ж іще? - буркнула Ерза. 
  • Твоя нелюбов до нього вражає… 
  • У мене є всі причини для цього. Він брехун і крадій. Ой, давай не будемо витрачати мій час на цього малого шмаркача… - відмахнулась Ерза. - його і так мало. 

Чоловік ступив крок, аби присісти поруч з нею і трохи втішити, але зачепив ліктем ложку, що стирчала із миски і перевернув один суп на підлогу.  Рідина ляснула на кам'яну підлогу, розсипавшись шматочками овочів вусібіч. 

  • Твоя незграбність не проходить навіть із віком, - сумно усміхнулась Ерза, споглядаючи цей безлад. 
  • Ну, будемо вважати, що я вже повечеряв, - з усмішкою в голосі промовив Ярен і помахом руки підняв увесь розлитий суп іі переніс його до відра зі сміттям.  
  • Вправно, - схвально кивнула Ерза. - Але пілогу все-одно потім помиєш. 
  • Я застарий для такого. Мені вже спина болить. 
  • І це ти будеш говорити мені про старість? - з усмішкою зиркнула на нього Ерза. - Порівняно зі мною, ти - ще зелений пуцьвірінок. 
  • Ну звісно, - усміхнувся Ярен, - давай мірятися, хто старший. Ти ж завжди у цій грі перемагаєш. 

Ярза відвела погляд у вікно, де ніч тихо накрила місто темрявою. Думки про скору смерть не лякали її. Вона прожила довге і насичене пригодами життя. Вона подорожувала і спробувала життя на смак у кожному із семи Королівств Орноксу. Застала початок Столітньої Тиші, коли Хранителі перестали народжуватися, а магія в усьому світі лишилась тільки у тих, у кому була, поки і вони - не померли. Лишившись чи не єдиною у своєму роді  - переховувалась довгий час, бо таких як вона почали переслідувати. Осіла відлюдницею у найтаєничішому місці Танеросу - Високому Мисі. Вийшла заміж за чудового чоловіка, який прийняв її такою, якою вона була: з усіма таємницями і паскудним характером. Чоловіка, що подарував їй “еліксир безсмертя” і дав можливість дожити зараз до ста з гаком років, і досі виглядати, як молода. Ерза встигла народити сина. Встигла втратити чоловіка, а сина - відпустити у світ, коли той подорослішав. Встигла із нудьги взяти у помічники Ярена, який вився за нею, як липчиця за ногами. Вплуталась у кілька пригод, що трохи не вартували їй зсіченої голови. Потім потрапити на службу до Короля Фріда і дізнатись, що Столітня Тиша закінчилась. Встигла дізнатись, що у неї є внуки. І правнуки. І хтось із них певно відновить їхній Рід. Рід Банші. Встигла привязатися до того місця, в якому зараз жила… Хоча ніколи не могла назвати його домом. Її дім - ніколи не був місцем. Він був - людьми, які жили з нею. Людьми, які назавжди лишаться в її серці. Шкода, що вона не встигне познайомитися з тою, чию долю зараз намагається врятувати. Шкода, що не зможе її підбадьорити, бо знає, як це бути одній у цілому світі, коли ніхто не може розділити з тобою тягар твого Роду. І ніхто не може розказати, як із цим жити. 

  • Ерзо… - висмикнув її із думок Ярен, що тихо, наче тінь, сів поруч. - Ти ж не помреш, правда? 
  • Звісно помру, дурню, - нахмурилась жінка. 
  • Не хочу в це вірити. - якось розчаровано і водночас серйозно промовив він. - Велика і Всемогутня Ерза не може отак взяти і померти. Ти щось вигадаєш. Ти поверншся… 
  • Ні, Ярене. - жінка подивилась на нього. - Я занадто довго від неї бігала. Пора прийняти цей бій.
Anna_Bloodless
Опубліковано: 10 лют. 2024. 18:16
1 коментар
  1. Milenia
    11 лют. 2024. 10:18
    🤩🤩🤩