Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно виблискувало на лезі срібного клеймора, що ховався поміж них. Сонце торкалось усього, своїми тонкими променями: кольорових склянок і пляшок із еліксирами, засушених пучків рослин, що висіли по-під стелею, на тонких мотузках, як гірлянда. Запах м’яти п’янив голову. Повітря було солодким і лоскотало носа пряними травами. Ерза стояла над великим чаном, посеред кімнати, в котрому булькало щось густе і ароматне. Вона була така сконцентрована на процесі, що навіть якби у кімнату увірвалась сама Смерть – Ерза б навіть не помітила. Свого помічника Ярена вона послала у передмістя, аби докупив інгредієнтів, і захисний бар’єр наклала, аби ніхто не тривожив. Жінка засукала рукави білої, як сніг, сорочки і примружилась, пробігшись поглядом по баночках із сушеними травами, що стояли на столі поруч.
- І дрібочку м-м-м-м,… - вхопила вона котрусь із них, і затримала свої тендітні пальці над чаном лише на коротку мить. – … дрібочку буролиста.
Жінка відступилась на кілька кроків і задоволено посміхнулась. Її медові очі блиснули у сонячному світлі. Вона дістала з-під сорочки ампулу на тонкому ланцюжку, що висів на шиї, захований ближче до серця. Обережно відкоркувала її і додала лише краплю прозорого, як сльоза розчину у казан.
- Розривна буде штуковина, - вона повернулась до стола і взяла звідти прянощі, подібні до зірочок. – а ще як сипнемо анісу для запаху, - пробубніла вона під ніс і помішала вариво великою дерев’яною ложкою. – він нічого і не дізнається…
Рідина забулькала і густий клубок пари здійнявся вверх.
Ерза заправила сиву прядку неслухняного волосся, що вибилась із густої, русої коси. Хоча вона і виглядала молодо, але сивина давно видавала її вік. Якби Ерза того не хотіла, але вічно молодою їй залишатись уже не вдавалось.
- Ерзо! – раптом владно прозвучало після короткого стуку в одвірок.
Вона озирнулась на звук і усміхнулась:
- Ваша Світлосте, заждіть одну хвильку.
Жінка неквапно підійшла до дверей, підіймаючи поділ горіхового плаща, і потягнула їх на себе. У коридорі, стояв король всього Танеросу – Фрід. Високий, статний. Від нього завжди терпко пахло тютюном, медом і металом. Ерза коротко вклонилась для привітання і підняла очі. Між нею і королем зараз була тонка рожева плівка, яку ледве вловлювало око. Вона переливалась, як мильна бульбашка на сонці, відділяючи покої Ерзи від інших стін замку.
- Ти знову наставила бар’єрів? – зітхнув король, намагаючись сховати свою посмішку за суворим виглядом.
- Вибачте, Ваша Високосте. Sentan! – усміхнулась жінка, торкаючись пальцем до плівки, яка від одного слова, починала розчинятись у повітрі. - Сьогодні стража увесь ранок носиться коридорами, наче впріла, а я не люблю, коли мене відволікають.
Фрід розуміюче кивнув і зробив крок вперед, переступаючи поріг її кімнати. Двері за ним закрились від помаху руки Ерзи.
- Що це… за запах? – принюхався король, кидаючи свій погляд на котел, з якого парувало.
- Це аніс, – усміхнулась Ерза, повертаючись до помішування рідини.
- Невже якийсь твій черговий геніальний еліксир? – озирнувся Фрід довкола.
- Ні, Ваша Світлосте. Це – суп, – засміялась жінка.
- Суп? – з недовірою підняв руду брову він.
- Мг, гарбузовий. – кивнула вона. – Все, як Ви любите. Я додала спецій, щоб …
- Ерзо, - перепинив її Фрід. – Ти? Вариш суп?
- Угу, варю, – мугикнула вона і зачерпнула ложкою із казана густого наваристого бульйону. – Скуштуєте?
Фрід зітхнув.
- Я чогось не знаю? – уважно поглянув він на жінку.
- Ви про що? – вона подмухала на ложку, відігнавши вбік пару, що з неї струменіла, не відводячи погляду від короля.
- Стража каже, що із твоїх покоїв вночі знову доносяться крики... Це правда?
- Тривожні сни, – намагалась вона приховати правду за усмішкою, – не більше, мілорде.
- Наскільки тривожні? – нахмурився Король. – Чию смерть ти у них знову бачила?
- Це просто сни. – Ерза повільно видихнула. – Повірте, Вам нічого не загрожує. Ви ж знаєте, я б одразу повідомила.
- Ти ведеш себе дивно: - констатував він. – спочатку крики крізь сон, а тепер ще й… - Фрід кивнув на казан. – ще й суп. Ти - Придворна Чародійка чи кухарка, Ерзо? Чи то кухня так погано справляється?
- Ну що Ви, – засміялась Ерза, – просто від самого ранку мої пороги оббивають Її Світлість Діадна і просять «зварити супчику для татка, бо він ж любить гарбузик, і тільки Ерза так вміє». А хто я така, щоб перечити нашій юній принцесі?
Фрід полегшено зітхнув, і від однієї згадки про свою маленьку доньку – наче розтанув. Ерза знала, що Її Світлість Діадна – була його єдиною втіхою і розрадою, після смерті дружини. Королева Беатта померла під час пологів, і варто було йому вперше взяти на руки новонароджену доньку – як він знайшов у ній свій сенс. Знайшов продовження своїй любові. Але маленька Діадна згасла нього на руках. В ту ж мить він наказав Ерзі будь-якою ціною продовжити життя своїй донці. І ось уже сім років, Ерза підтримує в ній життя. Життя, нитка якого давно скінчилась. Бо Ерза бачила, що ніколи і ні на кого, Фрід не дивився такими очима, як дивився на маленьку Діадну. Коли він брав її на руки і кружляв тронною залою. Коли садив собі на плечі і гуляв королівськими садами. Коли грав у схованки. В ті моменти він був просто батьком. Не королем…
- То це Діа попросила… – усміхнувся Фрід.
Ерза кивнула і, усміхаючись, мовчки передала ложку королю. Він відсьорбнув супу і розсмакував його, облизавши губи. На його обличчі виднілось запитання, та Ерза випередила його, перш ніж воно пролунало в слух.
- Це – аніс. Пряний запах і смак – від нього.
- Мені подобається, – кивнув він і віддав ложку. – Добре ж ти мене знаєш…
- Мені гріх добре не знати Вашу Світлість, – легко всміхнулась Ерза і схилилась у короткому кивку. – Ще супчику? Сідайте, пообідайте зі мною.
Фрід втягнув носом аромат густого наваристого супу, що побулькував біля них і ніби на мить завагався. Але лише на мить.
- А, давай! – кивнув він і Ерза одразу заходилась біля казана.
Скибка свіжого житнього хлібу, дерев’яна ложка і миска. Вони сіли за стіл так, ніби зараз між ними не було чинів і статусів. Ніби вони були старими добрими друзями, які просто сіли перекусити. Перші кілька ложок вони їли мовчки – просто насолоджуючись їжею.
- Я хотів, аби ти сьогодні була присутня на переговорах – відсьорбнув король із ложки.
- Ваша Світлосте, я… - похитала головою Ерза, намагаючись відмовити.
- Ти не радник, я знаю. – акуратно прожував він шмат хліба і додав: – Ти постійно це повторюєш. Але і я, і ти, знаємо насправді твій істинний вік. І мудрість, яка за ним ховається.
- Не так мені вже і багато, мілорде, – кашлянула вона, ледь не вдавившись супом.
- Сто два, якщо я не помиляюсь? – усміхнувся Фрід, - Хоча виглядаєш ти на сорок, не більше, але цим можеш хіба придворних надурити. Я ж то знаю.
- Молодість і довгожительство – даються мені не простою ціною. Але все ж, Ви апелюєте до мого віку, мілорде, – відвела очі вбік жінка, аби стримати усмішку. – Це не красиво.
- У мене погане передчуття на рахунок переговорів із Ріхтардом. Ти мені там потрібна. Це не наказ, це – прохання, Ерзо.
Жінка вмить змінилась на обличчі і розуміюче кивнула головою.
- Все буде гаразд. Я буду.
Фрід видихнув і наче заспокоївся.
- Дякую, – піднявся він, завершивши трапезу. – Було смачно.
- На здоров’я, мілорде, - злегка всміхнулась Ерза. – Рада, що змогла Вас трохи відволікти і розвіяти. Я проведу Вас, а Ви, передасте порцію для Її Світлості Діадни?
Вона підійшла до чану і набрала звідси запашного супу.
Фрід кивнув і прийняв миску. Ерза вклонилась, рушила до дверей і помахом руки відчинила їх перед королем.
- Я пришлю по тебе когось, - кинув він і зник у коридорі.
Ерза зачинила двері і повільно видихнула, спершись об них спиною.
Їй снилась Його смерть.
Але не сьогодні, не за столом із Королем Ріхтардом, не в її присутності. Короля уб’ють у невідомій битві. І кожної ночі їй снився один із десятків способів, якими він може загинути від чужої безіменної руки із мечем чи списом…
А ці переговори сьогодні стануть початком чогось страшного. Чогось, чого Ерза не могла передбачити. І їй лишалось лише готуватись до найгіршого, і усіма можливими способами, уберегти Фріда від смерті. Захистити його від усілякого можливого впливу. Магічного чи ні.
Він не повинен знати. Він не повинен хвилюватись.
Вона все владнає. Як завжди…
