. РОЗДІЛ 1
01.09.21
8:21
-Доброго ранку, Тетяно Володимирівно, - промовила Віта.
-Добрий ранок, Віталіно. Вставай туди, біля однокласників.
-Добре.
Дівчинка підійшла до однокласників, які стояли перед школою і привіталась з ними:
-Привіт!
Усі мовчали і не звертали уваги на неї.
-Привіт... - знову промовила Віта.
Ніхто навіть не обернувся. (...)
8:30
-Усіх хочу привітати з початком нового навчального року! - говорить голосно у мікрофон директорка школи.
Учениці стало цікаво послухати, що говорить директорка, тому вона вирішила підійти поближче.
-Куди ти лізеш?! - голосно крикнув на дівчинку однокласник і сильно штовхнув її.
Цю ситуацію побачила майже уся школа.
-Олександро Юріївно, підійдіть, будь ласка, до тієї дівчинки і розберіться. Її звати Віталіна, - промовила завуч школи до вчительки з англійської мови.
-Добре, зараз.
Олександра Юріївна підбігла до дівчинки, підняла її і відвела убік.
-Віто, все добре? Ти ціла?
-Дякую, так...
Вчителька міцно обійняла її, на що вона була дуже вражена.
-Ти здивувалася, що я тебе обійняла? - поцікавилась з усмішкою на обличчі Олександра Юріївна.
-Ну... Мене просто ніхто ніколи не обіймав... - сказала Віта.
-Боже мій. Сонечко, мене дуже шкода тебе...
-І сонечком теж ніхто не називав...
Олександра Юріївна ще раз обійняла дівчинку, адже не мала, що сказати. Вона була шокована, як так взагалі можна поводитись з 10-ти річною дитиною.
Коли вчителька обіймала Віту і тримала її за руку, дівчинка ойкнула від болі.
-Пробач, я тобі боляче зробила? - перелякано і розгублено запитала Олександра Юріївна.
-Трошки... Ну вже не так болить, все добре, - відповіла Віталіна.
-Що болить? Пробач, будь ласочка...
-Рука ліва трохи. Але нічого страшного, справді все гаразд! - вона промовляла слова, майже стримуючи сльози.
-Я зніму рукавичку і подивлюсь твою ручку, ти не проти?
-Краще не треба... Можна я вам по секрету розповім, чому вона болить?
-Авжеж можна, - нахиливши вухо промовила вчителька.
-Мій тато кожну неділю підпалює мої руки, в мене залишаються сильні опіки і мені доводиться перебинтовувати їх. А рукавички я ношу, щоб у інших не було питань до мене, - пошепки нервуючи розповіла Віта.
Олександра Юріївна мовчки тихо і міцно обійняла дівчинку, а потім поцілувала її у щічку. Віта ніжно і мило усміхалась, після того як відчула таку хвилю тепла і любові.
-Чому він так до тебе погано ставиться? - запитала вчителька.
-Ви про однокласника? - перепитала дівчинка.
-Про батька.
-Аа... Ну просто я... Мене Бог любить. А ще я можу керувати кармою. Я допомагаю Богові, знаходячи поганих і хороших людей у цьому світі. А ще я можу бачити ауру людини і усі її гріхи, ось у вас вона помаранчева. Теплий помаранчевий колір. Якщо докладніше говорити про карму, то я можу її надсилати будь-якій людині і без причини. Але я її ну дуже рідко без причин надсилаю, не бачу в цьому сенсу. Ось через це мене і ненавидять мої батьки - я можу їм без причини надіслати карму, через яку вони можуть усе життя страждати.
-Як цікаво, в мене слів немає. Я сподіваюсь, ти мені не відправиш її? - розгублено відповіла Олександра Юріївна.
-Авжеж ні, ви її не заслужили. Я би навпаки вам допомагала, - радісно сказала Віта.
-Дякую, котику! Може підеш назад до класу, чи, якщо хочеш, можеш зі мною піти?
-Можна, будь ласка, я з вами піду?..
-Ну якщо я запропонувала, то авжеж можна, ходімо! - ласкаво відповіла вчителька.
Віталіна та Олександра Юріївна пішли назад до школи і слухали промову директора з першим дзвоником. Потім відбувся класний час у всіх класів. На ньому до Віти було багато запитань від однокласників:
-А де твої батьки?
-А чому ти прийшла в нашу школу?
-А в тебе є друзі?
-А що в тебе за рукавички на руках?
Зрозуміло, що майже на всі запитання дівчинка не відповіла, вона просто сиділа мовчки за партою, за останньою партою. Але до цього класна керівниця поставилась погано, тому промовила:
-Віто, сідай-но за другу парту до Єви, не сиди у самому кінці класу.
-Добре, Тетяно Володимирівно...
Віті це не дуже сподобалось, вона навіть не думала про те, що колись буде мати сусідку по парті. Але можливо вони потоваришують і стануть близькими друзями, хоча дівчина навіть не думала про це.
-Приємно познайомитись, я Єва. Тебе ж Віта звати?
-Так. Ти віриш у карму?
-Ну... Так, а до чого тут це?
-Та нічого, просто запитала,- промовила нова однокласниця.
Дівчата більше не спілкувались, а слухали вчительку.
9:45
Закінчилась класна година. О 10:00 діти повинні піти у їдальню, а поки вони спілкувались один з одним. Віта в той самий час сиділа за партою читаючи книгу "Тореадори з Васюківки". Це її найулюбленіша повість з усієї української літератури.
Але раптом до неї підходить той самий однокласник:
-Ти заучка, що на перерві читаєш книжки? - насміхається він.
-Чому ти так вирішив? Ти вважаєш, що тільки заучки читають книжки?
-Нормальні люди спілкуються з друзями або в телефоні грають на перерві. А, я забув, в тебе ж їх немає! - знову сміється однокласник.
-Ти колись досмієшся ще. Думай, перед тим, як казати, - впевнено відповіла Віта.
-А чому ти не була такою впевненою, коли на лінійці ми стояли? Чому до тебе якась дурна тітка підійшла і допомогла тобі? Сама захиститись не можеш?
-Не називай її так! Подивимось, як ти заспіваєш ввечері.
Однокласник замахнувся на дівчинку, але хтось піймав його руку і захистив Віту. Тільки хто це був? (...)
Це була Олександра Юріївна. Вона прийшла у клас поговорити з дівчинкою, але помітила хлопчика, який ображав її.
- Що ти робиш? Навіщо ти її б'єш?! - обурюється вчителька.
-Вона заучка, яка нічого не вміє, окрім читання книжок і отримування знань!
-Хлопчик, як тебе звати? І прізвище яке? Ти знав, що у правилах школи ображання інших дітей і вчителів заборонено?
-Я Артем Бойко. Уявіть, знаю, але ви нічого мені не зробите! - грубо і гучно відповідав однокласник.
-Добре, Артеме, тоді пішли зі мною, - взявши за руку хлопчика, промовила Олександра Юріївна.
-Я нікуди не піду! Навіть не намагайтесь! Куди і навіщо ви мене тягнете?!
-Ходімо, Бойко. Ти порушив правила школи, тому я повинна й відвести тебе до директора.
Вчителька все ж таки змогла відвести учня до директорки, а Віта мовчки продовжила читати книгу. До дівчинки ще підходили інші однокласники - друзі того самого Артема, але вона не звертала на них увагу.
Потім клас пішов у їдальню, вона була прекрасива, нова, як і вся школа. Дивно, що Віту віддали в такий гарний та чудовий навчальний заклад.
10:23
Віта вже вийшла зі школи і планували піти додому, щоб покататись на своїх роликах, але її піймала Олександра Юріївна:
-Привіт, Вітусю! З тобою все добре?
-Доброго ранку, все гаразд. А ви і справді відвели того Артема до директора? - запитала дівчинка.
-Авжеж. У школі не допустиме таке ставлення до однокласників, тому й довелося його відвести до директора. Артема, до речі, не тільки насварили, а ще й викликали батьків у школу, тому він, сподіваюсь, більше не буде нікого ображати, - розповіла вчителька.
-Дякую, що захистили мене! А навіщо ви тоді прийшли до нас у клас?
-Нема за що! Я прийшла, щоб з тобою поспілкуватись. Можна тобі поставити декілька запитань?
-Авжеж можна.
-А де твоя мама? Чому вона тебе не захищає від батька? Я знаю, що напевно це для тебе болюча тема...
-Мама? Вона... Вона просто завжди заплющує очі на тата, на те, що він зі мною робить. Вона увесь день на роботі, ми з нею майже не бачимось. Але вона до мене якось нейтрально ставиться, тобто і не не любить, і не ненавидить..
-Жах який... Може я проведу тебе додому? Ти де живеш?
-Я на Черьомушках. Тут не далеко.
-Нічого собі, не далеко, тут йти хвилин 30! А чому ти на автобусі додому не їздиш?
-Грошей просто не має, та я й звикла туди-сюди ходити, мені нормально.
-То може я за тебе заплачу?
-Дякую, але навіщо?.. Я все одно збиралась на роликах покататись, я й сама дійти зможу, - засоромилась Віта, адже їй було так не зручно у цій ситуації.
-Нічого страшного, все добре, я заплачу! - вмовляла Олександра Юріївна.
-Щиро дякую Вам!!
Віталіна з вчителькою сіли на автобус і поїхали додому. Дівчинка вийшла на своїй зупинці і ще раз подякувала Олександрі Юріївні за все, що можливо. Повернувшись додому, вона тихенько пройшовши біля батька, взяла свої ролики і поїхала кататись.
Ввечері Віту все ж таки спіймав батько і почав допитувати, що було у школі, як до неї поставились однокласники і все таке. Дівчинка, зрозуміло, збрехала, адже не хотіла знову отримати від батька. Він їй повірив і залишив доньку у спокої.
. РОЗДІЛ 2
3.09.21
П'ятниця
На годиннику вже 6:40, Віті потрібно виходити. Їй завжди доводиться рано виходити з дому, адже в її сім'ї встановлені правила: Віталіні не можна знаходитись вдома з 7:00 до 15:00.
7:03
Дівчинка вже прийшла у школу, тільки уроки то починаються о 8:30, тому вона вирішила піти у парк недалеко від школи. Друзів, з якими можна порозмовляти чи прогулятись в неї не було, тому Віті не залишалось нічого, окрім читання книг.
8:11
-Так, ну вже можна їти у школу, - у думках дівчинки. (...)
У школі Віта як завжди пішла у клас, де вже сиділи її однокласники. Вони якось підозріло посміхались їй, ніби щось придумали. Але дівчинці залишалось тільки чекати, що вони у цей раз придумають, ну і вона знала, що у цьому буде замішаний Артем, він її особисто ненавидить.
Перший урок - Фізкультура. Віта думала, що на ньому щось станеться, але ні - однокласники просто ігнорували дівчинку і не звертали на неї уваги.
Другим уроком було Трудове навчання. Там також нічого не відбувалось, хлопці просто зривали урок.
Третій - Українська мова. Знову нічого. Ніка вже думала, що все буде гаразд і нічого не станеться, не будуть ж вони до останнього заняття тягнути.
Час їдальні. У дівчинки немає грошей, щоб щось купити і скуштувати там, тому їй довелося залишитись у класі. Спочатку знова усе тихо, але потім...
До Віти підходить Артем, схоплює її за руку і тягне у кінець класу закривши іншою рукою дівчинці рота. Вона намагається вирватись, але нічого не виходить. Артем кидає її на пілогу біля батареї, поки інші хлопці підходять, явно з наміром її побити. Дівчинка не знає, що робити, тому обирає варіант - покликати вчителів. Але її однокласники вже все придумали, тому "найулюбленіший" однокласник дівчинки Артем вдарив голову Віти по батереї, через що в неї запамарочилась голова і незабаром дівчинка втратила свідомість. (...)
Через деякий час Віта прийшла до тями. Вона була в якійсь білій кімнаті, а поряд з нею сиділа Олександра Юріївна:
-Вітусю, як ти? Що болить? - запитала вчителька.
-Голова сильно болить...
-Боже мій... Все буде гаразд.
Олександра Юріївна поцілувала дівчинку в лоб і знову взяла її за руку, все так само ж сидячи біля неї. Потім до дитини підійшла медсестра, оглянула її, а також поміряла температуру.
-Нехай вона ще полежить тут трохи, а потім може йти на уроки, - промовила медсестра до Олександри Юріївни.
-Гаразд, дякую.
Раптом продзвенів дзвоник, тому вчительці потрібно було йти на урок.
-Віто, зайчику, коли легше стане, то прийдеш у клас, добре? Не бійся, якщо що, зараз ж мій урок, - промовила Олександра Юріївна.
-Добре...
Вчителька вийшла з класу і пішла на свій урок, а Віта ще лежала хвилин 5 у медпункті.
Коли дівчинка зайшла у клас, спочатку усі подивились на неї, а потім відвели погляд знову на вчительку. Вона спокійно пройшла у клас і сіла за свою парту, поки Олександра Юріївна запитувала про її фізичний і моральний стан. Потім урок продовжився як ні в чому не бувало. (...)
Після закінчення уроків Віта вирішила піти і трошки прогулятись у парк, так би мовити "Розвіятись". В неї все ще боліла голова, але для неї це були дурниці - у минулі роки стан іноді був і набагато гірше.
Але там вона зустріла хлопців з її класу - серед них знову був Артем. Однокласники накинулись на Ніку, проте вона встигла втекти від них.
-Фух, у цей раз пощастило, - промовила пошепки Віта.
Дівчинка вирішила піти вже додому, а точніше у своє селище. Вже говорилося, що їй заборонено повертатись додому раніше 15:00, тому вона витрачала цей час на прогулянки. Проходячи біля школи дівчинка помітила свого старшого брата, через це вона пішла обхідними шляхами, а не як завжди.
По дорозі Віта думала, чим буде займатись на вихідних - робити уроки і проходити наперед теми чи відпочивати, але вона так і не вирішилась.
Заходячи у під'їзд у дівчинки тремтіли руки, було таке почуття, ніби зараз щось станеться. І це було не просто так - коли Віта зайшла у квартиру, хтось схопив її, незабаром вона втратила свідомість. (...)
Прокинулась вона у темній кімнаті, прив'язана до стільця. Дівчинка знову знепритомніла, майже нічого не зрозуміючи, що відбувалось.
. РОЗДІЛ 3
04.09.21
Субота
Віта прокинулась у себе в кімнаті на підлозі. Усе боліло, було важко рухати ногами. Дівчинка так і не зрозуміла, що відбувалось, тому їй можна було тільки здогадуватись. Але вона була впевнена на усі сто відсотків, що у цьому замішаний її батько. (...)
Приблизно через 20 хвилин до дверей підійшов тато, Віта почула його кроки. Двері відчинились, а за ними стояла постать злого, але водночас радісного чоловіка.
-Ну що? Як себе почуваєш? - зі злобною усмішкою на обличчі запитав батько.
-Погано... - відповіла тремтячим голосом дівчинка..
-Ну і добре. Я намагався зробити тобі боляче!)
Дівчинка на деякий час завмерла, намагавшись зрозуміти, що ж він з нею зробив. Але потім вона не витримала і все ж таки запитала:
-Що ти зі мною зробив, що так усе болить?
-А ти не зрозуміла? Не думав, що ти така дурна виросла. Я тебе зґвалтував, - з злою відповів чоловік. (...)
Віта мовчала. Вона не думала, що все настільки погано.
-І ще одне, щоб до понеділка додому не поверталась, зрозуміло?!
-Гаразд...
Дівчинка почала збирати усі потрібні речі, хоча сама навіть не мала припущень, куди їй йти і де жити.
Вийшовши з під'їзду, Віта одразу ледь не впала на лавку. Вона й справді була в непорозумінні від усього, що відбувалося, так ще їй потрібно придумати, де жити ці 2 дні. Дівчинка почала перебирати у голові усіх родичів і знайомих, й раптом згадала Олександру Юріївну. Вчителька вчора казала, щоб та приходила до неї в гості, якщо щось станеться.
Віта дістала телефон з кишені і почала дзвонити вчительці. На цей раз у неї вистачило грошей на дзвінок.
-Доброго ранку, Олександро Юріївно, - промовила дівчинка, розмовляючи по телефону.
-Доброго ранку, Вітусю! Як ти? - почувся голос вчительки.
-Не дуже. Я хотіла дещо попросити... А можна я до вас прийду? Мій батько мене вигнав з дому і сказав не повертатись до понеділка...
-Боже мій, авжеж можна. Моя адреса вулиця Чорноморська 25, 1 під'їзд, 128 квартира. Ти знаєш, де це?
-Ніби пам'ятаю...
-Я вийду і зустріну тебе,
гаразд?
-Добре. Щиро дякую!!
-Обережною будь, на дорогу дивись! - попередила дівчинку Олександра Юріївна.
-Добре, добре! - посміхаючись відповіла Віта, - дякую Вам, до побачення!
-До зустрічі, сонечко!
Дівчинка зраділа, що хоч хтось її любить. Вона взяла свої речі і покрокувала до вчительки, йти не дуже далеко. (...)
Віта вже підходила до будинку Олександри Юріївни, біля якого вона як раз побачила її постать.
-Доброго ранку...
-Привіт! Пішли у квартиру. Як раз розповіси, що ж трапилось.
Зайшовши у квартиру, дівчина побачила якогось чоловіка, на вигляд він не хотів зробити нічого поганого їй, але дівчинка все одно його перелякалась.
-Вітусю, знайомся, це мій хлопець Влад. Він добрий, не бійся! - промовила посміхаючись Олександра Юріївна.
-Привіт, приємно познайомитись! - добрим і спокійним голосом промовив чоловік, нахилившись до дівчинки.
Віта мовчала, адже не мала, що сказати. Але вона посміхалась та дала зрозуміти, що все гаразд і вона теж рада познайомитись.
-Сонечко, роззувайся і пішли на кухню, розкажеш, чому він тебе вигнав, - промовила вчителька.
-Добре..
Квартира була дуже комфортною, затишною і тихою, не те, що у неї. Видно, що не дуже давно був зроблений ремонт, все нове і красиве. А ще у хаті було дуже тепло, чи то вона добре обігрівається, чи то від мешканців тепло йде.
Віта сіла за стіл і все ж таки заговорила:
-Вчора, коли я заходила у квартиру, мене хтось схопив і я знепритомніла... Потім я прокинулась на деякий час, я була у підвалі зв'язана. Потім знову втратила свідомість та прокинулась вже сьогодні вранці. Усе болить... У кімнату зайшов батько і запитав, як я себе почуваю, а далі сказав, що намагався зробити боляче...
-Боже мій, так що він зробив? - здивовано і з сумом промовила вчителька.
-Як тато сказав, він... він зґвалтував мене...
Олександра Юріївна підійшла до дівчинки і міцно обійняла її, вона не мала, що сказати. До Віти підійшов Влад, теж міцно обійняв її і промовив:
-Хочеш, я тебе на руки візьму?
-Ну... - розгублено відповіла дівчинка.
Хлопець все ж таки вирішив взяти її на руки. Через те, що її не годують, вона худенька і важить, як 5-ти річна дитина, та і ростом маленька. Влад притиснув Ніку до себе, тим самим дав зрозуміти, що її любе і не хоче зробити нічого поганого. Олександра Юріївна просто присіла поряд і поцілувала дівчинку у щічку.
-Віто, в мене є для тебе маленький подаруночок, - промовив Влад.
-Який?.. - з зацікавленням розгублено запитала дівчинка.
-Зараз принесу.
Віта була дуже щаслива, навіть ще не дізнавшись, що це за подарунок. І ось, повертається Влад, тримаючи щось за спиною:
-Вітусю, це тобі!
Це був зайчик. Плюшевий, невеликий, але красивий зайчик.
-Боже, щиро дякую!! - подякувала дівчинка.
Віта навіть словами не могла передати її щастя. Вона міцно притисла до себе іграшку, а потім підійшла до Влада і обійняла його.
-Тобі сподобалось? - запитал з усмішкою на обличчі хлопець.
-Дуже сподобалось, я завжди мріяла про такого зайчика! Дякую!!
До дівчинки підійшла Олександра Юріївна і теж обійняла її, а потім запитала:
-Сонечко, ти будеш їсти?
-Ну... Якщо можна, то так... - розгублено промовила.
-Авжеж можна. Ти будеш макарони з сосискою?
-А.. А що таке макарони? Я просто ніколи не їла таке...
-Бачиш, Владе, наскільки її не люблять батьки, - промовила дівчинка до свого хлопця.
-Та бачу, бачу...
Вчителька взяла каструлю з макаронами і піднесла їх до Віти:
-Ось, що це. Може бачила колись?
-А, точно! Я бачила один раз, коли батьки їли таке. Вони сказали, що це настільки елітна і дорога для мене їжа, що я ніколи не зможу дозволити її собі...
-Ненормальні якісь, - промовив Влад.
-Та це точно.
Дівчина насипала дитині поїсти, після чого вона пішла оглянути квартиру. І раптом Влад запропонував:
-О, а може ми усі разом сходимо кудись погуляти?
-Не погана ідея, - відповіла Саша, - Вітусю, ти ж з нами підеш?
-Ну.. Якщо можна, то так...
-Добре, тоді чекай нас, а ми швиденько зберемося і підемо!) (...)
Після прогулянки Віта сиділа вдома, читаючи свою книгу, а ввечері вона помилася і лягла у спокої спати.
. РОЗДІЛ 4
06.09.21
Понеділок
І знову довелося Віті повертатись додому. Дівчинка тихенько зайшла у квартиру, щоб ніхто її не помітив. Вдома, виявилось, нікого не було. Вона пройшла до себе у кімнату, але коли зайшла, побачила маленьку дитинку. Біля її ліжка, якого, можна сказати, не було, стояв манеж, не далеко був дитячий стільчик для годування. На підлозі сиділа ця дівчинка і плакала. Віта підійшла до неї і взяла на руки:
-Як ти тут опинилась? - здивовано і разгублено запитало дівча, знаючи, що не почує відповіді.
Раптом до Віталіни підбігла Асана з якимось папірцем у вустах. Забравши його у кішки дівчинка побачила текст "Шумінова Каріна Сергіївна, 24.07.2020". А з іншого боку папірця помальовано ручкою, ніби дитина щось написати хотіла.
Віта не могла зрозуміти, що сталось, звідки взялася Каріна. А може її удочерили батьки, щоб знущатись над нею?
Але тишу перебила маленька дитинка, яка почала неголосно плакати. Взявши Каріну на руки, дівчина посадила її на підвіконня і почала оглядати тіло малечі, намагавшись знайти щось потрібне. І вона дещо знайшла. На нозі Каріни було написано "епілепсик"... Тепер не треба замислюватись, якщо будуть напади. Але з іншого боку, буде ще одна проблема.
Далі, ще обдивившись дитинку, Віта знайшла свіжі синці, хтось бив її. Каріна, схоже, дуже хотіла їсти, тому дівчинка, не витрачаючи час, одразу пішла поставити чайник, щоб зробити суміш. (...)
Потім, нагодувавши Каріну і уклавши її спати, Віталіна почала розбирати її речі. Було багато одягу, та й іграшок не мало. Може, хтось підібрав її і піклувався, купляв дитині речі? Але раптом, дівчинка натрапила на документи, це було свідоцтво про народження. Там вказані батьки, але ж це були мама і тато Віти, невже?..
Дівчинка сильно заплуталась. Ну може ж таке бути, що її батьки просто приховували дитину від усіх, наприклад, вона жила у когось з родичів, або просто у підвалі якомусь, чи у друзів, все може бути. Епілепсик... Ну епілепсія часто від батьків передається, а у Віти в родині ніхто не хворіє на цю хворобу. А що, якщо батько забрав Каріну з дитячого будинку, або нелегально викрав та за гроші переробив документи? Було багато здогадок. Але зараз Віта вирішила залишити цю справу на потім, щоб швиденько зробити уроки. (...)
Минуло 2 години, прокинулась Каріна. Дівчинка вирішила піти прогулятись на вулицю, все ж таки дитині потрібне свіже повітря. Візочок, до речі, теж був. Все було.
По дорозі Віта згадала про Олександру Юріївну, вирішила їй подзвонити і розповісти усе як є, можливо зможе отримати якісь поради чи допомогу. Вона відповіла:
—Привіт, сонечко! Як справи? Щось сталось?
—Добрий день, я хотіла вам дещо розповісти...
—Я уважно тебе слухаю!..
—Повернувшись додому, у своїй кімнаті я знайшла маленьку дівчинку Каріну, їй 1 рік. Також були усі її речі. Я її нагодувала і поклала спати, а сама знайшла документи, де написано, що, фактично, вона моя сестра... Ще виявилось, що вона епілепсик. Я просто не знаю, що робити, куди звертатись та... Взагалі я заплуталась, що і як.
—Оу... А батьки повернулись додому? Може вони знають? - запитала Олександра Юріївна.
—Ще ні, але все одно, вони не скажуть, звідки взялася дитина і що з нею робити. А навіть якщо і скажуть, то... То не допоможуть, а навпаки ще поб'ють мене, думаю.
—Ти можеш зараз до мене прийти, ми з Владом допоможемо. Тільки візьми найважливіші речі, пустушку, підгузки, її пляшки тощо. Не переживай, все буде добре!..
—Добре, щиро дякую Вам!! Дякую, що допомагаєте мені...
—Все гаразд. Приходьте, ми завжди будемо раді вас бачити!)
—Добре, добре! Зараз додому забігу і візьму речі...
—Тоді до зустрічі!
—Дякую, до зустрічі!!
Віта пішла додому, адже забула взяти пляшку для годування, їжу та памперси.
Але як тільки вона зайшла з дитиною у квартиру, її знову хтось вдарив...
Це був батько. Він нарешті повернувся додому...
—Ну як тобі нова сестричка і нова проблема?) - запитав він.
—Звідки вона? - одразу поцікавилась Ніка.
—Вона твоя рідна сестра, якщо ти не знала. А жила у твоєї бабусі, яка сьогодні якимось чином померла. Ну ти зрозуміла, що я маю на увазі, ха-ха.
—І що мені з нею робити? Як я тепер вчитись буду?..
—Тепер ти будеш про неї піклуватись, вітаю. Можеш няню найняти, тепер вона твоя дитина.
—Я в органи опіки подзвоню! - пригрозила Ніка.
—В тебе нічого не вийде, - батько схопив дівчинку за шию, - чуєш мене?!
—Гаразд...
—Ну і славно. Щоб такого більше від тебе не чув, зрозуміло?!
—Добре, добре...
—А тепер йди з дому з Каріною, щоб раніше восьмої години не поверталась. Огидно вже вас бачити.
—Я тільки деякі речі візьму, та піду.
—Швидше збирайся, тебе ніхто чекати не буде.
Віта, забіжавши у свою кімнату, одразу взяла пляшку та суміш, ну і памперси, авжеж. Швиденько вийшла з квартири та пішла з дитинкою до вчительки.
Дівчинка дуже рада, що в неї є такі люди, як Олександра Юріївна та дядько Влад. Тільки більше всього все ж таки турбувала бабуся, про яку сьогодні мовив батько. Це виходить, що він її вбив?..
Карінка у цей час гралась в візочку з тим зайчиком, якого подарував Влад. Ось м'яка іграшка їй особисто сподобалась. В дівчинки з'явився гарний настрій після денного сну, тому з її обличчя не зникала усмішка. (...)
Дівчата вже підійшли до будинку, біля під'їзду стояв Влад:
—Привіт, Вітусю!! Пішли у квартиру, давай візочок.
—Добрий вечір, дякую!..
—Вау, яка Карінка все ж таки мила і красива, я її зовсім не таку уявляв)
—Ага, вона ще сильно полюбила цього зайчика, якого ви подарували мені!) - посміхаючись промовила дівчинка.
—Як чудово, дуже радий, що подарунок сподобався! - усміхнувся у відповідь Влад.
Хлопець відвів дітей додому, де Каріна познайомилась з Сашею. Вони допомогли Віталіні з малечею, помили її та ще раз нагодувавши вклали спати.
. РОЗДІЛ 5
08.09.21
Середа
На годиннику вже друга година, а Саша ніяк не може заснути. Через деякий час їй все ж таки це вдалося, але їй наснились спогади... (...)
На дворі 2018 рік, 17 квітня. Саша поверталась з університету, її хлопець Даня замовив таксі, щоб та повернулась додому спокійно, без пригод. Ось, нарешті під'їхала автівка та дівчина вирішила сісти попереду.
—Добрий день, - промовила.
—Добрий день.
Позаду, з якогось дива, сидів хлопець, та Саша одразу впізнала його - це був Влад з її університету, вони іноді в коридорах і на парах зустрічались. Він сидів в телефоні, тому не одразу побачив свою знайому. Таксі рушило.
Через декілька хвилин дівчина почала відчувати якісь дотики, її почав лапати водій. Вона намагалась прибрати його руку від себе, але той все намагався розстебнути її кофту. Саша глянула на Влада, попросивши очами його допомогу. Той одразу зрозумів, що відбувається, тому схопив руку водія. Пошепки промовив:
—Сідай до мене.
Дівчина тихенько перелізла на задні сидіння. Хлопець обійняв її.
—Не бійся, я поряд. Все буде добре.
—Дуже дякую, тобі, Владику...
Саша трохи заспокоїлась і вирішила подивитись у вікно. Але вона одразу помітила і зрозуміла, що їхали вони в незнайомому місці десь взагалі за містом. Дівчина хотіла розповісти це Владу, але...
Але раптом водій помічає, що Саша сіла назад. Він обертається, починає бити хлопця... Жодний удар не був успішним, з чим Владу пощастило.
"Зненацька ми падаємо".
Хлопець схопив дівчину так міцно, що аж дихати було важкувато. Але якби він цього не зробив, вона пішла б на небо.
Було дуже лячно. Машина зробила декілька обертів, впавши з обриву. Зупинилась вона вже врізавшись в дерево, через що майже зім'ялась в клубочок. Водій вилетів через лобове, схоже помер. Саша і Влад лежали, намагаючись прийти до тями. Біль був страшенний, але жити можна. Раптом почулося:
—Сонечко, ти жива? - ледь дихаючи запитав хлопець.
—Ніби так... Ти як? - відповіла.
—Нормально. Цікаво, хто нас врятував?
—В якому сенсі?
—Ми ніяк не могли вижити в такій аварії. А навіть якщо й вижили, то з великими травмами, інвалідами б залишились. А так ніби усе гаразд, живі й здорові. Якось дивно...
—Згодна, дуже дивно...
Вони не знали, що робити і що говорити. Було й порухатись важко.
—Як гадаєш, чи можливо вибратись звідси?
—Спробуй двері відчинити, - запропонувала дівчина.
—Навряд чи вийде. Зараз...
Влад намагався відкрити двері, але їх якимось чином заклинило.
—Навпаки ж відчинитись повинні були... Щось тут не так.
—Ну тоді в мене вже більше немає ідей, голова сильно болить...
Хлопець повернувся до Саши і знову міцно обійняв її, намагаючись призупинити біль. (...)
Двері розчазнулись.
Поряд стояла якась маленька дівчинка, років 5 або 6 на вигляд.
—Як ви? Я намагалась вас врятувати від цього ненормального... - проказала тихим і милим голосом дівчинка.
—Щиро дякую тобі, - промовив ледь дихаючи Влад, - з нами, ніби, все добре...
—Чим я можу ще вам допомогти?
—Ні, ні, ні, дякуємо тобі, за те, що врятувала. Як тебе звати, крихітко? - відгукнулась Саша, намагаючись дістати праву руку, яку придавило сидінням.
—Я Ніка, а вас як звати?? - ніжно посміхнулась малеча.
—Я Влад, а це Саша) Скільки тобі рочків? - відказав хлопець, вже майже вилізши з машини.
—Мені 7... Вам допомогти вилізти?
—Яка ти ще маленька!! Та ні, я майже вибралася.
—Дякую!..
Друзі вилізли з автівки та почали оглядати місцевість, намагавшись зрозуміти, де вони знаходяться. Вони вилетіли з обриву вниз на невелику галявину, яку обмежують дерева. За ними безкраї поля. Потім, Саші вдалося розлядіти кладовище, яке знаходилось зверху, на крутосхилі.
—Ніко, а як ти тут опинилась? Ти заблукала? - поцікавився Влад.
—Насправді, це досить довга історія, але можу розповісти...
—Ми тебе уважно слухаємо!! - промовила Саша.
—Гаразд, - почала розповідати дівчинка, присівши на землю, - моя бабуся похована на цьому кладовищі. Вчора я приходила сюди до неї, принесла квіти та цукерочки, щоб вона попоїла, а то вже, напевно, зголодніла. Так ось. Вона мені розповіла, що завтра ви впадете з цього обриву та мені потрібно буде вас врятувати, адже вона не здатна на це. Мертв'яки не можуть рятувати людей від смерті в такому плані, тільки лікувати можуть, а ви б загинули. Справу призначили мені. Бабуся докладніше розповіла, коли і в який час мені приходити, що робити, де ховатись та все таке. Вона мені також сказала, що ви дуже гарні і добрі люди, які повинні жити. Ви будете мені рятувати життя багато років, ми ще побачимось.
—А яким чином твоя бабуся дізналась, що ми завтра будемо летіти з урвища, та й як ти нас врятувала?.. - знову зацікавлено запитала Саша.
—Мені буде важко це пояснити точно, але ви можете піднятись до кладовища, я вас проведу до дідуся чи баби, вони зрозуміліше розкажуть.
—Все одно, як вони нам про це повідомлять, якщо вони померли?
—Венди можуть зникати і з'являтись навіть коли вони мертві. Я теж, наприклад, зараз можу стати невидимою, та ви мене не побачите.
—В мене вже пребагато запитань, але давай.
Ніка поворухнула вустами і раптом зникла. Не було видно ні силуету, ні тіні.
—Нікусю, повертайся! - перелякано промовив Влад.
Дівчинка знову з'явилась на цьому ж самому місці.
—Як ти це зробила? Як таке взагалі можливо?..
—Тому я і запропонувала піти на кладовище до моєї бабусі, яка зможе усе чітко і правильно пояснити. А то я ще залякаю вас, якщо розповім.
—Тоді ходімо, - трохи здивовано промовила Саша.
Ніка повела за собою дівчину з хлопцем. Їм довелося підійматись вгору по крутосхилу, який було важко подолати...
Раптом, перед Сашею різко та чітко з'явилась бабуся, що завадило дівчину пересмикнутись.
—Добрий день, онуки ви мої! Як ви себе почуваєте?
—Добрий день... Все добре, - відповіли разом.
—Ну це чудово. Нікусю, а ти як? Навіщо привела їх до мене??
—В мене все гаразд, я просто хотіла, щоб ви їм розповіли, хто такі Венди та що вони можуть робити, - промовила маленька дівчинка.
—Зрозуміла. Тоді ходімо до мене "додому"! - позитивно і мило промовила бабуся, схоже навіть забувши, що розмовляє з живими, справжніми людьми.
Привид старенької провів друзяк на кладовище, майже в самий центр. Там знаходилась її могилка, яка, на диво, була чистенькою та в якомусь сенсі красивою.
—Ну що ж, можете присісти сюди, - вказала бабуся на стару лаву. - Так ось, розповідаю. Венди - це такі люди, наслідники двох богів Вени та Венди. Ну тобто Вен і Венда. Ці люди вміють, так би мовити, регулювати карму інших. Та і не тільки регулювати, а й можуть просто подивитись на кількість поганих та добрих вчинків, тим самим визначити, варто людині вмирати чи навпаки - жити. Ми з Нікою подивились на ваші вчинки та визначили, що ви чудові люди, у вас гарна доля, тому врятували.
—А з приводу того, що ви можете ставати невидимими, це теж одна з властивостей Венд? - перепитав Влад.
—Ну так. За допомогою цієї здібності ми й рятуємо чи вбиваємо людей. Але боги усе бачуть, тому якщо використуєш цю штуку в плані поганих речей, наприклад вбивство не по долі, пограбування чи щось інше - можуть ще й усе відібрати, карму надіслати, долю змінити. З цим ми не різкуємо, страшна річ. Але ви не переймайтесь, таких людей як ми дуже мало, тому ніхто вам не нашкодить. Але якщо ви зробите щось погане, непрощане, то Ніці особисто доведеться вам надіслати карму та можливо й вбити.
—Добре, щиро дякуємо за пояснення. Ми можемо вже йти? Може дівчинку додому провести? - запропонувала Саша.
—Так, йдіть. Але Нікусю мою залиште, їй все одно немає сенсу повертатись, батьки з дому виженуть.
—Вона може поки в мене пожити, - продовжила вмовляти бабусю дівчина.
—Ні, ні, ні, не потрібно. Вона зі мною буде, не переживайте за неї.
—Ну тоді, добре, дякуємо ще раз. До побачення, було дуже приємно поспілкуватись!
—Бувайте! Бувай, Нікуся!) - щиро та з серцем промовив Влад.
—До побачення!! Ви дуже добрі...
Саша погладила дівчинку по голівці та поцілувала її у щічку. Все ж таки дуже зблизились вони за такий маленький час. (...)
—Владику, так що нам робити? Куди йти?..
—От би я б знав ще. Може зараз зможемо зв'язок спіймати, комусь додзвонитись. Якщо ні, то будемо шукати дорогу звідси.
—В поліцію дзвонити?
—Ну можемо спробувати хоча б туди додзвонитись.
—Добре, зараз спробую.
Друзі ходили по дорозі, намагаючись спіймати зв'язок, але нічого не виходило. Раптом дівчині спало дещо на думку:
—А ми не можемо відкрити Google Maps та подивитись геолокацію?
—Боже, Саше, та ти геній! Чому ми раніше до цього не додумались?
—Просто, схоже, у нас на думці була тільки Ніка та ця бабуся-привид)
—Твоя правда, але все одно. Це ж як мінімум логічно.
—Та відкривай вже ти ті мапи, чи мені відкрити? - нетерпляче проказала Саша.
Влад відкрив додаток Google Maps, вмикнув геолокацію. Та екран телефону його порадував - вони знаходились недалеко від міста, хвилин 10-20 йти. Друзі вже зібрались йти, але дівчина дещо згадала:
—А що ми з машиною та цим водієм будемо робити?..
—А що нам з ним робити? Він вже давно помер, машина зломана, все. Вже у місті розкажемо поліції.
—Ну так...
—Ходімо, кицю, - промовив хлопець та притиснув подругу до себе. (...)
Через 18 хвилин Саша з Владом нарешті прийшли до міста.
—Ти де живеш? - запитав хлопець.
—Ну... Біля Будівельників, на чорноморській.
—О, так я теж там живу! Де саме?
—в 25 будинку. А ти?
—Як так вийшло, що ми живемо в сусідніх будинках, але бачились тільки в універі? Я в 27 живу!! - сильно здивувався Влад.
—Напевно тому, що я недавно туди переїхала до свого хлопця. Так то я біля ПортСity жила)
—В тебе є хлопець?? Я не знав навіть...
—Ну насправді можу тобі по секрету розповісти, він не хлопець мені.
—В сенсі? Як так може бути?
—Він фактично викрав мене. Ми були з ним друзями, одного разу прийшла до нього вгості, та той мене побив. Погрожував ножем та пістолетом, батькам погрожував. Так в нього батько досить значна людина в місті. Коротше кажучи, він погрожував мені та, можна сказати, викрав.
—О боже мій... І скільки ти з ним ось це мучишся? Я можу тобі чимось допомогти?
—Вже приблизно місяць, може більше. Він, до речі, ще жодного разу мене не зґвалтував, що дуже дивно. Тільки б'є. А допомогти не знаю чим...
—Ось виродок він... Може ходімо до мене? Якщо що, поживеш трохи.
—Та ні, я краще додому піду, а то ще вб'є мене.
—Не бійся, не вб'є. Хочеш, можемо якийсь план вигадати.
—Ну не знаю навіть...
—Подзвони йому, - запропонував Влад, - може він зараз не вдома.
—Навряд чи, але зараз зателефоную, - відповіла Саша.
"Абонент поза зоною досяжності"...
—Ну якщо вже так, то тоді точно ходімо до мене.
—Ну може просто телефон розрядився, не знаю... Стій, почекай.
—Що сталось?
—Мені чомусь на секунду здалось, що той водій — мій хлопець. Обличчя та голос знайомий.
—А ти бачила його обличчя? В нього кепка та сонцезахисні окуляри ніби були, я й сам не побачив.
—Я з боку його трохи побачила. А якщо то й справді він був?..
—Ну тоді радій, ти тепер вільна.)
Саша просто щиро посміхнулась та друзі все ж таки пішли додому...
Дівчина прокинулась від малечі, яка прийшла до них у постіль. Через цей сон у Саши було якесь дивне почуття. Дуже дивне.
Вона згадала Ніку...
. РОЗДІЛ 6
08.09.21
Середа
Віта прокинулась в гарному настрої. Вона все ще не знала, що робити з дитинкою, але сподівалася на допомогу, на найкраще.
Дівчинка нарешті наважилась піднятись з ліжка, протерти очі та піти вмитись. У коридорі вона зустріла Карінку:
—Привіт, кицю! - ласкаво промовила Віталіна.
—Півєт! - мило, ледь вимовляючи звуки сказала малеча.
—Ходімо у ванну, вмиємось.
Дівчата врешті-решт дійшли до туалету, почистили зуби, сполоснули обличчя водою та пішли на кухню.
—Карінко, а тітка Саша та дядько Влад ще сплять?
—Нєє.. - похитала головою дівчинка.
—Ну тоді гаразд. Нічого не болить?
Раптом на кухню зайшла ще сонна дівчина:
—Доброго ранку, дівчата! Як спалося, Вітусь?
—Доброго ранку, Олександро Юріївно, все добре, а у вас?
—В мене чудово. Зайка, давай ти будеш поза школою називати мене простіше - просто тітка Саша?)
—Гаразд!
—Супер. Тоді я зараз вмиюсь, нагодую вас і будемо збиратись.
Через декілька хвилин Саша повернулась та приготувала собі й Віті гречку з сосискою, Владу яєчню, а малечі кашу. (...)
—Тітко Сашо, а куди мені Карінку діти? Я ж напевно не зможу з нею в школу поїхати... - запитала Ніка.
—Ну може мені дозволять, щоб вона зі мною була? Владе, як ти думаєш? - годуючи дитинку перепитала дівчина.
—Навіть не знаю. Ну Каріна спокійна і тиха, тому напевно й дозволять. Але можливо нехай вона зі мною залишиться? Чи я її до себе на роботу візьму? - промовив хлопець.
—Не думаю, що це гарна ідея. Вона буде тобі заважати сильно. В тебе ж набагато напружніша робота, ніж в мене.
—Тоді вже нехай з тобою їде.
—Гаразд, домовились.)
Саша пішла збиратись на роботу. Вона була вже морально готова сидіти з малечею та піклуватись про неї. Більше переживала за те, що їй не дозволять бути з дитиною на уроках.
—Карінко, йди вдягатись! - спокійно покликала дівчина.
Дитинка швиденько прибігла у кімнату.
—На вулиці сьогодні прохолодно, тому давай цю кофтинку надягнемо?
—Ага.., - промовила тихеньким голосом малеча.
Через хвилину підійшла Віта:
—Тітко Сашо...
—Щось сталось, кицюню?
—А ви можете мені, будь ласочка, одяг випрасувати?..
—Авжеж можу, не переймайся! Давай-но його сюди..
—Ось, щиро дякую!! (...)
Через 30 хвилин Саша з дівчатами приїхала у школу. Віта пішла в свій клас, а дівчина залишила візочок у коридорі, взяла Каріну на руки та пішла до кабінету директора.
—Доброго ранку, Ірино Володимирівно. Я прийшла з одним запитанням, - зайшовши в кабінет промовила вчителька.
—Доброго ранку. Уважно Вас слухаю.
—Чи може зі мною сьогодні на уроках бути ця малеча? Вона дуже спокійна та тиха, тому не буде заважати.
—Скільки їй років? Та й звідки вона у Вас? Де її батьки?
—Їй рік та 1 місяць. Це неважливо, батьки дівчинки не піклуються про неї.
—Ну добре, нехай залишиться. Сподіваюсь, вона не буде заважати проведенню уроків.
—Не переймайтесь, все буде добре. Я тоді вже піду до уроків готуватися.
—Тоді до побачення.
—До побачення!
Саша пішла у свій клас з Карінкою, де вже чекали її учні. Багато хто почав її запитувати, що це за дівчинка, хтось грався з нею. А малечі було навіть комфортно знаходитись в цьому середовищі. Хоча б ніхто не б'є її.
Тим часом в Віти все як завжди. Не встигла вона й відчинити двері, як однокласник кинув їй в обличчя вологу ганчірку.
—Нічого нового, - пошепки промовила дівчинка.
—Хахаха, йди дошку мий, а не маячню під ніс ка... - раптом "промову" Артема хтось перебив.
—Яке право ти маєш так знущатись над нею?! Що вона тобі зробила такого?! - ледь не кричав якийсь незайомий хлопець, підійшовши до Бойка.
—Якщо ти тут новенький, то це не означає, що ти маєш право затикати мені рота! Їй достатньо було тут з'явитись, щоб стати ізгоєм. Ти хіба хочеш бути як і вона?! В тебе ще й прізвище таке - Лаврусь, як дитинка маленька!)
—Мені одне цікаво - в тебе вже аргументи закінчились, що ти починаєш про моє прізвище щось казати? Ще б про мою сім'ю почав тут байки розповідати. Так ти й так і не відповів - чому ти над нею знущаєшся? Яка причина? Вона щось зробила погане тобі, що заслуговує на таке? — намагався спокійно розмовляти все ще незнайомий хлопець.
У клас нарешті зайшла класна керівниця:
—Що тут у вас коїться вже?! Марку, Артеме, не мовчіть!
—Артем кинув у цю дівчинку ганчіркою, а я почав за неї заступатись, адже все ще не зрозумів, що вона зробила такого, - проказав Марк.
—Артеме, навіщо ти це зробив?!
—Вона заслужила це, сама винна!
—Так а що я тобі такого зробила, що заслужила? Я досі не зрозуміла нічого, - раптово Віта заговорила.
—Та все, ви мене вже задовбали! Що за питання "навіщо?", " в чому сенс"?! Боже! - Артем все ж таки не витримав та вибіг з класу.
—Схоже, в нього просто закінчились аргументи. Ну я не здивован. (...)
Нарешті почався перший урок. В Олександри Юріївни був він з 6Б класом.
—Діти, мені потрібно зараз підійти до директорки, тому сидіть тихо. Але я знаю, що ви тут парти перевернете, тому Каріна буде за вами слідкувати, а потім мені усе розповість. Якщо хтось розмовлятиме, запишу не тільки в щоденник поведінки, але й вигадаю покарання. Я сподіваюсь, усім зрозуміло?
—Добре! - хором промовив весь клас.
Не встигла й вчителька вийти з кабінету, як школярі почали вмикати музику, залазити на стільці та танцювати. А Карінка що - маленька дівчинка, 1 рік, нічого вдіяти й не може. Та перше, що їй спало на думку, це голосно плакати - а раптом усі замовкнуть та почнуть заспокоювати її? На цьому варіанті й зупинилась.
—Чому ти плачеш?? - почали підбігати дівчата до малечі.
—Не плач, все буде добре!
Раптом й тиша в класі настала, музику вимкнули.
—Мама, мама!! - голосно промовляла Каріна, щоб усі почули. Вона намагалася покликати маму, тим самим налякати інших.
—Блін, ти ж розумієш, що Олександра Юріївна може так покарати нас, що мало не здасться. Не знаю як ти, але я пас, - пошепки промовляла учениця до своєї подруги.
—Та я теж пас. Хоч вона і гарна вчителька, але від неї можна очікувати що завгодно, - мовила інша.
Через хвилину до класу поверхнулася Олександра Юріївна.
—Нічого собі, перший раз бачу, що ви усі за партами тихо сидите. Це нонсенс!
—Мама! - тихенько промовила малеча.
—Що сталось, Карінко? Вони тихо сиділи?)
—Ага..
—Ну і добре. Тоді можемо продовжувати урок, - мовила вже до всього класу вчителька. (...)
А у Віталіни в той час був урок музичного мистецтва. До неї вирішив підсісти новенький хлопець:
—Привіт! Можна до тебе сісти?
—Привіт, авжеж можна... - дівчинка навіть трохи здивувалась.
—Як тебе звати?
—Я Віта, а тебе, як я розумію, Марк?
—Ага. Не хочеш сьогодні після школи піти прогулятись у парк?
—Ну... Я не проти)
—Тоді супер! До речі, а до тебе тут усі так ставляться, як і той Артем?
—Ну та, майже усі так ставляться до мене. Але я досі не розумію, чому. Можливо через те, що я новенька тут, - пошепки промовляла Віта.
—Який жах... Ну нічого, я намагатимусь тебе захищати від цих недоумків, - усміхнувся хлопець.
—Щиро дякую!) А не боїшся, що сам станеш ізгоєм тут?
—Хахах, та ні. Навряд чи я колись їм стану, я не такий.
—Ну тоді добре!
—Остання парта, що за розмови?! - нарешті промовила вчителька.
—Вибачте, ми більше так не будемо, - сказав Марк.
—Я дуже сподіваюсь. (...)
Сьогодні, якось, дуже швидко минули уроки. Саша з Карінкою вже виходили зі школи - малеча заснула ще годину тому. Потім з будівлі вийшла Віта з Марком:
—Вітусю, привіт. Як справи? Все добре? Хто це з тобою? - посміхаючись промовила вчителька.
—Добрий день, Олександро Юріївно. Все добре. Це мій новий друг Марк, - вказала вона на хлопця.
—Добрий день, приємно познайомитись! - каже однокласник.
—Добрий день, взаємно)
—Олександро Юріївно, можна я піду погуляти з Марком у парк?
—Авжеж можна, навіть не питай. Я тоді додому піду, а то Карінка вже спить.
—Добре, дякую! До побачення!
— До завтра) (...)
Вдома Саша роздягла дитинку та поклала спати у ліжко, а сама пішла відпочивати і приготувати вечерю. Вже скоро додому потрібен був повернутись Влад.
—Віто, а Олександра Юріївна твоя мама? Чи я трохи не так зрозумів? - запитав Марк.
—Нііі, ти не так зрозумів. Вона для мене просто вчителька або тітка, вона дуже допомагає мені. Коли мені на голову батьки звалили маленьку сестричку, тітка Саша, тобто Олександра Юріївна, допомогла мені. Вона забрала на деякий час мою сестру до себе пожити, та я їй дуже вдячна, - проказала Віта.
—Ааа, тоді гаразд. Дуже шкода, що тобі потрібно від своїх рідних батьків рятуватись, навіть не знаю, як підтримати. Може ходімо на гойдалки?
—Добре, ходімо. Вони як раз вільні.
Друзі зайняли гойдалки та продовжили розмову:
—А скільки років твоїй сестрі?
—Рік та 1 місяць. Але вона гарно розмовляє для свого віку.
—Нічого собі, я думав їй 2-3 роки. В мене, на жаль, не було молодших братів чи сестер, але я трохи знаю розвиток дітей. І швидко вона звикла до Олександри Юріївни?
—Дуже швидко. Не минула й доба, як вона її почала мамою називати. Так що все добре.
—Я все більше й більше дивуюсь з твоєї молодшої сестрички, вона така розумничка!)
—Хахах, дякую!
Вони ще довго розмовляли одна з одним. Теми були різні: навчання, друзі, хобі, сім'я, музика, спорт. Абсолютно все.
Ось Віта вже вирішила повертатись додому, як побачила, що в її бік наближається старший брат Льоша. Руки почали тремтіти, а холод оминув її тіло.
. РОЗДІЛ 7
08.09.21
Середа
Хлопець підійшов до своєї молодшої сестри, доторкнувся до її плеча та промовив:
—Віто, в мене є до тебе пропозиція.
—Яка?..
—Ходімо. Посеред дороги про це розмовляти не можна.
—Ну добре..
Льоша взяв дівчинку за руку та потягнув її за школу. А там, впевнившись, що ніхто не чує їхньої розмови, почав:
—Віто, нам терміново потрібно позбавитись нашого батька. Точніше, нам треба зібрати усі докази про нього, щоб довести поліції, що він ґвалтівник, вбивця та тиран. Я пропоную об'єднатись та почати цю справу робити разом. Я правда не хочу тобі нашкодити. Мені самому не подобається так жити, адже він почав і до мене погано ставитись. А раніше я ніби сидів у рожевих окулярах. Ну серйозно.
—Я згодна з тобою... Він таким темпом і нас вб'є, хоч це й неможливо.
—Так! Тому пропоную почати цю справу завтра. До речі, де Каріна?
—Вона... Вона зараз у моєї вчительки.
—У якої вчительки?
—В Олександри Юріївни. Це вчителька з англійської мови. Вона вже давно мені допомагає, та вона погодилась забрати на деякий час Каріну. Їй з ними набагато краще.
—Зрозумів. Ну так, думаю, їй там набагато спокійніше та комфортніше буде, та вони й зможуть про неї попіклуватись. До речі, забув спитати, можливо в тебе є якась інформація чи матеріали про батька?
—Ну я знаю де він хоронить своїх жертв, та одного разу я знайшла його ніж, який забрала. Ну я, зрозуміло, дотримувалась усіх правил, по типу не залишати відбитки ну і все таке.
—Оо, так це шикарно. Тоді розпочнемо справу завтра, а сьогодні може ще щось пошукаємо.
—Так, давай. Я тоді вже додому піду, добре?
—Я з тобою. Тільки краще нам іншими путями йти, щоб ніхто нічого не зрозумів, - врешті решт запропонував Льоша.
—Ну тоді я по Маркелова піду, а ти на автобусі, - каже Віта.
—Гаразд, тоді вдома вже побачимось, бувай.
—До зустрічі.
Віта прийшла додому пізніше, ніж її брат. Зайшовши у під'їзд, дівчинка почула жахливий запах, який йшов з підвалу. Декілька секунд вона стояла на місці, думаючи, що робити. Але все ж таки вирішила спуститись вниз.
Зайшовши у приміщення, дівчина одразу побачила кров на стіні. Далі ніж. А потім тіло жінки, яке було усе в крові.
Це було жахливо. Віталіна дістала рукавички з свого рюкзака, взяла ніж та поклала його у пакет. Далі швидко піднялась у квартиру. Їй дуже кортіло розповісти усе братові, тому вона бігла з усіх ніг.
Перед дверима її зустрів батько.
—Віто, чому ти так пізно прийшла додому?! - промовив він.
—Мене у школі вчителька затримала... - мовила дівчина.
—Як там Каріна?
—З нею, ніби, все гаразд... Можна я піду у свою кімнату?
—Йди, але це в перший та останній раз!
—Добре, добре.
Віта швидко побігла до своєї кімнати. В неї не було ніякого плану, тому вона вирішила просто чекати, щоб потрапити у братову кімнату.
Не минуло й 10 хвилин, як почулись кроки батька до виходу з квартири, а потім почулось й гуркіт дверей. Дівчинка стрімко вискочила та побігла до брата.
—Льоше, можна зайти?
—Авжеж.
—Він вбив когось!
—В сенсі? Що сталось?! - хлопець шоковано запитав.
—Коли я зайшла у під'їзд, то почула неприємний запах з підвалу. Коли зайшла туди, то побачила мертву жінку. Я забрала ніж, ось він, - на одному диханні розповіла Віта.
—Боже мій. Може викличемо поліцію?
—О'кей, тільки ти дзвони!
Льоша швидко взяв у руки телефон та написав в додатку "Телефон" номер 102.
—Добрий день! Тільки що в нашому під'їзді хтось вбив людину!
Дівчина не чула, що відповідав оператор. (..)
—Добре, дякую.
Хлопець поклав телефон на стіл.
—Ну що там? Вони скоро приїдуть?
—Сказали, чекати 2 хвилини. Ти ж не торкалась того ножа?
—Авжеж ні, в мене рукавички є.
—Ну й добре, тоді ходімо у коридор, а то у під'їзд небезпечно виходити. А раптом там батько стоїть та чекає на нас?
—Ну це так. Ходімо.
Брат та сестра рушили у вітальню, матері не було вдома. Залишилося тільки чекати...
Через декілька хвилин приїхала поліція. Дівчинка визирнула у вікно, та раптом побачила, як батька вже схопили.
—Льоше, батька вже спіймали, ходімо!
—О'кей..
Підлітки побігли на вулицю.
—Фуу, й справді такий запах неприємний з підвалу йде, - промовив хлопець.
...
—Що ви зробили, тварюки?! - кричав батько.
—Ви маєте право зберігати мовчання. Будь-що сказане Вами може бути, і буде використане проти Вас у суді.
—З чого ви взагалі вирішили, що я винен?!
—Ти вбив вже більше, ніж 100 чоловік, та після цього ти залишаєшся невинним? Ти серйозно?! - втрутився у розмову Олексій.
—Льоше, що ти за маячню несеш? Я? Вбив 100 людей? Ти хоча б думай, що кажеш! - виправдовувався батько.
—Пробачте, будь ласка, що перериваю вашу розмову, але, пане поліцейський, в мене є декілька доказів проти батька. Ось вони, - почала Віта. - Це ніж, який я сьогодні знайшла у підвалі. Я тоді почула неприємний запах, а коли спустилась у підвал, я побачила труп жінки, а поряд з нею ніж.
—Добре, дякую за допомогу. Я сподіваюсь, ти не доторкалась ножа голими руками?
—Авжеж ні, я все дуже обережно робила.
—Андрію, саджай вже цього виродка у машину! - покликав поліцейський свого товариша. - А ви, діти, сидіть вдома, бережіть себе.
—Добре. Дякуємо Вам!
Потім приїхала ще одна-дві машини поліції та ДСНС, обдивились підвал, забрали тіло.
Приблизно через годину повернулася додому мати. Коли вона дізналась, що батька забрали у поліцію, то вигнала дітей на вулицю. Віта, як завжди, пішла до тітки Саши, а Льоша - до свого друга.
Вони ще не знають, що їх очікує у наступні декілька днів.
. РОЗДІЛ 8
11.09.21
Субота
Віталіна дізналась від матері, що батька посадили за ґрати, але який термін - невідомо. Дівчинка весь цей час жила у тітки Саши, хоча зазвичай Віти весь день не було вдома. Це були, напевно, одні з найкращих днів за все її життя. Вона спокійно ходила гуляти, ніхто її не бив. Навіть Артем її не чіпав! Все було чудово.
Але сьогодні, 11 вересня, Віті зателефонувала мати:
—Привіт, Віто. Повертайся додому.
—Привіт. І навіщо? Мені й тут добре.
—Я хотіла вибачитись за все погане, що зробила у ваш бік. Будь ласка, повертайтесь. Вибачте, що вигнала вас з дому...
—Мамо, ти ж розумієш, що ми ніколи тобі не пробачимо. А, тим паче, батьку.
—Ну, Вітусю, ну будь ласочка. Я справді змінилась! Я обіцяю, я більше ніколи не буду тебе бити.
—Я зараз зателефоную Льоші та пораджусь з ним, - нарешті промовила дівчина.
—Добре, чекаю. Вибачте мені!
Віта повісила слухавку. Одразу зателефонувала своєму братові:
—Льоше, привіт. Тут таке діло...
—Привіт, що вже трапилось? З Карінкою щось?
—Та ні, ні. Мені тільки-но мати дзвонила, мовить "вибачитись" хоче, "змінилась" вона. Попросила, щоб ми з тобою додому повертались. Ходімо, чи ні?
—Ну не знаю навіть. Я думаю, що навряд чи вона нас вб'є, хоча й не вірю, що вона прямо так "змінилась". Але прийти по приколу можна, - казав хлопець.
—Тоді гаразд, пропоную біля Примор'я зустрітись.
—О'кей, домовились. До зустрічі.
Віталіна знову зателефонувала матері:
—Ми прийдемо.
—Добре, чекаю на вас!
Дівчинка пішла збиратись.
Через 10 хвилин Віта вийшла з під'їзду та пішла у бік Примор'я. Поки вона йшла, вона міркувала:
—Навіщо мати вирішила вибачитись? Може, батьку дали великий термін та вона зрозуміла, що без нього воно ніхто? Дуже дивно...
Минуло 7 хвилин і дівчинка нарешті прийшла на місце. Одразу зустріла брата:
—О, привіт, ну що, ходімо? - промовив він.
—Привіт, ходімо. Як ти думаєш, що задумала мати?
—В мене навіть немає припущень. Але може бути все, що завгодно.
—Теж так думаю...
Нарешті Льоша з Вітою підходять до під'їзду, як хтось їх хапає за шию позаду.
Було боляче.
Ми померли.
Ніхто не пам'ятає окрім батьків що було далі. Вони перерізали горло своїм дітям. Каріна залишилась одна.
У той самий час Саша, Влад та Карінка повертались додому з магазину. Малеча тримала у ручках своє улюблене печиво та потихеньку їла його, раптом промовила:
—А Віта?
—Вітуся вдома нас чекає, - каже Влад.
Вони пішли далі.
Нарешті сім'я повернулась додому.
—Вітусю, ми вдома, - покликала Саша дівчинку.
Але у квартирі була тиша.
—Може заснула? - мовив хлопець.
—Не знаю, але дивно...
Саша з Карінкою пройшли на кухню. дитинка залізла на стіл та побачила якийсь папірець:
—Мама, на!
На кухню заходить Влад, а дівчина починає читати:
—Тітка Сашо та дядько Владе, моя мати подзвонила мені та попросила повернутись додому. Каже, вона змінилась. Я порозмовляла з Льошею та ми вирішили прийти додому та перевірити це. Якщо через годину я не надішлю будь-яке повідомлення комусь з вас, це означає, що зі мною щось трапилось.
Віталіна Ш. 11.09.21 14:44
А зараз на годиннику 15:59. Віта зникла.
—Може у поліцію дзвонити?.. - каже розгублено Саша.
—Спочатку треба перевірити, чи справді вона зникла... Подзвонити її братові або матері, чи прийти до неї додому. Можна приїхати до неї додому та викликати поліцію, - заспокоював Влад, - адже, можливо, у Віти просто розрядився телефон, чи вона забула зателефонувати. Ще, може, в неї просто немає інтернету чи грошей, щоб подзвонити. Поїдемо?
—Ну давай... Карінку ж з собою брати?
—Ну ми ж не зможемо її одну вдома залишити. Ходімо.
Сім'я вирішили викликати таксі, адже прямі автобуси туди не ходять.
Через декілька хвилин вони вже знаходились біля магазину "Каскад", який знаходився поряд з будинком Віти.
—Стій тут, а я зараз викличу поліцію, - каже хлопець.
—Гаразд..
Раптом озивається малеча:
—Мама!
—Щось сталось, зайчику?
—Віта! - Каріна вказала пальце на якесь тіло за будинком, біля якого стояв чоловік.
—Боже мій...
—Поліція вже їде, - підійшов та промовив Влад.
—Владику, дивись, це Віта!
—Який жах.. Я буду слідкувати за ним, поки не приїдуть ці довбані поліцаї.
—Обережним будь, будь ласочка... - благала Саша.
—Не бійся, все буде гаразд. А ти Карінку бережи.
Хлопець не спускав очей з цього чоловіка, вже давно зрозумівши, що це батько Віти.
Нарешті приїхала поліція.
—Добрий день, Ви викликали поліцію? - проказав поліцейський.
—Добрий день, так. Ось той чоловік вбив людину, дивіться, - вказав Влад на батька.
—Женя, ходімо! (...)
Батька Віти знову спіймали, дівчинку відвезли у лікарню, а Карінка з Сашою і Владом поїхали додому. Ось чим закінчилась ця історія.
Але Сергій не зупиниться на цьому.
. РОЗДІЛ 9
12.09.21
Неділя
Віта знаходилась у лікарні. Вона ще не прийшла до тями, але її стан покращився. Саша вже декілька разів приїжджала туди, щоб відвідати дівчинку та її брата Льошу.
Карінка була вдома. Вона ще малеча, але все одно дуже нервувала через стан її сестри та братика. Ні в кого майже не було настрою, тільки дитинка допомагала підтримати усмішку на обличчі.
13.09.21
Понеділок
Рано вранці Саша взяла Каріну та поїхала у лікарню до Віти. Влад поїхав на роботу.
Зайшовши у палату, малеча одразу підбігла до своєї сестрички, яка все ще "спала". Дівчина теж підійшла до ліжка, присіла поряд з Вітою та погладила її по голові. Раптом, вона поворушила рукою.
—Віта! - тихенько покликала дівчинка.
—Вона знову поворушилась.
—Сонечко, не чіпай її, нехай ще поспить, - спокійно сказала Саша.
Несподівано Віта розплющила трохи очі та подивилась на тітку. Потім глянула на Карінку та усміхнулась.
—Віта!
—Вітусю, як ти себе почуваєш? - проказала й усміхнулась у відповідь дівчина.
—Та ніби нормально... А що ви тут робите?..
—Ми відвідати тебе прийшли, правда, Карінко?
—Ага... - промовила і обійняла сестру дитинка.
—Дякую вам... А як ви мене знайшли взагалі? Та й що сталось? Я взагалі нічого не пам'ятаю...
—Твій батько перерізав тобі горло... Він накинувся на вас позаду. А знайшли тебе біля будинку. Батька знову у поліцію забрали.
—Жах... Ну я, чомусь, нічого не відчуваю... Але сподіваюсь, батьку дадуть великий термін.
—Теж на це сподіваюсь. Гаразд, зайчику, ми з Карінкою підемо у школу, а потім ще до тебе прийдемо. Добре?
—Добре! Буду чекати на вас.
—То до зустрічі!
—До зустрічі!
Саша і Каріна пішли у школу. Майже нічого нового там не трапилось. (...)
—Доброго ранку, діти! - промовила класна керівничка Віталіни.
—Доброго ранку! - відповів клас.
Раптом озивається Марк:
—Тетяно Володимирівно, а Ви не знаєте, де Віта?
—Віта... До речі, а де Віталіна? Мені ніхто не повідомляв про її відсутність.
—Ви можете спитати у Олександри Юріївни. Вона, скоріш за все, знає, де Віта.
—Добре, Марку, дякую. Я після класної години підійду і спитаю в неї.
—Добре.
Урок закінчився та вчителька одразу попрямувала у кабінет 6-Б класу.
—Доброго ранку, Олександро Юріївно! Можна?
—Доброго ранку, Тетяно Володимирівно. Заходьте.
—Ви не знаєте, де Віталіна Шумінова? З нею щось сталось?
—Ох... Її батько перерізав їй та її братові горло. Вони живі, але зараз перебувають у лікарні... Батька арештували.
—Боже мій! Як так взагалі сталось... Сподіваюсь, його покарають. Бідні дітки!
—Теж дуже на це сподіваюсь... Так він ще виявився вбивцею, скільки ж людей вбив. Але, як мені розповідала Віта, він підкупав суддів, тим самим майже не був за ґратами. Це так жахливо...
—Який жах! Не уявляю, як так можна, - мовить Тетяна Володимирівна, - гаразд, дякую, я вже піду до уроків готуватись. Нехай одужують.
—Добре. Тоді до побачення!
—До побачення.
Карінка весь цей час спала у візочку. Вона по дорозі у школу заснула. (...)
—Доброго ранку! - у кабінет 5-А зайшла вчителька української мови.
—Доброго ранку, Ольго Ігорівно! - разом мовив клас.
—Ну що ж, починаємо наш урок! У зошиті запишіть число і "Класна робота". Таак... А де Віта? Вона сьогодні відсутня?
—Віталіна, на жаль, потрапила у лікарню. Батько їй горло перерізав...
—Ураа! - раптом закричав Артем.
—Артеме, записую тебе у щоденник поведінки, - мовить Ольга Ігорівна, - бідна Вітуся... Як вона?
—Я це дізналась від Олександри Юріївни. Вона казала, що ніби жива, але її стан я не знаю.
—Боже мій... Сподіваюсь, батьку дали великий термін?
—Насправді, я не знаю. Як зрозуміла, ще суд не був, а його поки що просто арештували. Мені взагалі вона сказала, що той є вбивцею, в якого вже було багато жертв.
—Жахливо як... Гаразд, продовжимо урок. Я потім ще з Олександрою Юріївною порозмовляю. (...)
Вдень, після закінчення 5 уроку, вчителька пішла до кабінету 6-Б. Зайшовши у клас, вона побачила, як Олександра Юріївна годувала малечу.
—Привіт, Сашо! Можу зайти?
—Привіт, заходь. Щось сталось?
—Та ні, я просто запитати хотіла. Мені Коваль сказала, що Віта Шумінова у лікарні. Як вона себе почуває? Бідненька...
—Їй вже ніби краще. Я сьогодні з Карінкою до неї у лікарню ходила, вона прокинулась. А до цього була без тями, хоча лікарі казали, що їй вже набагато краще. Коротше кажучи, Віта, слава Богу, одужує.
—Боже мій, сподіваюсь, вона скоро вилікується. До речі, я ще її навідати хотіла. Чи це можливо?
—Так! Вона зараз у 3 лікарні знаходиться, я її кожен день навідую. Так що авжеж можеш!
—Тоді чудово! Дякую, - усміхнулась Ольга Ігорівна, - Як там Карінка? Вона сильно переймається через сестричку?
—З нею, ніби, все гаразд. Вона часто згадує Віту, але ми, як я казала, кожен день навідуємо її, тому не сильно хвилюється. Так, Каріно?
—Ага... - кивнула дитинка, тільки-но ковтнувши шматок каші.
—Яке сонечко) Гаразд, я вже, напевно, піду. Бувай!
—До зустрічі!
Малеча доїла кашу, ще погралась іграшкою та знову заснула. Вона і справді ну дуже любить спати! (...)
Віта лежала та листувалась з Марком у телеґрамі. Хлопець багато запитував про її стан, на що дівчинка відповідала "все гаразд".
—Вже бісить, що люди так хвилюються через мій фізичний стан. А особливо, коли в такій великій кількості... - казала сама собі Віталіна, - Дякую, але не треба перейматись взагалі. Я все одно не помру. (...)
Через декілька годин до дівчинки завітала вчителька з української мови і літератури.
—Добрий день, Вітусю! Як ти? Як себе почуваєш? Коли дізналась, що з тобою щось сталось, одразу настрій зник.
—Добрий день, Ольго Ігорівно! Дякую, мені вже краще. Сподіваюсь, скоро випишуть вже.
—Ну і добре, що вже краще. Я тут тобі ще принесла яблук та печива. Сподіваюсь, ти такі їж)
—Вельми дякую Вам, це моє улюблене печиво! Взагалі дуже дякую, що прийшли до мене. Я навіть і не думала, що хтось ще хвилюється через мене.
—Я, насправді, ще на вихідних відчувала, що з тобою щось сталось, коли зошити перевіряла. Як виявляється, не дарма, - промовляла і тримала за руку дівчинку вчителька.
—Як дивно... Але я теж знала, що щось станеться. За цей місяць не було жодного звичайного і спокійного дня, тому я не здивована.
—Ех, сонце, ну що поробиш. Значить, доля така. Але не переймайся, все обов'язково налагодиться.
—Дякую! Та мені здається, що за моє життя більше переймаються інші люди, ніж я сама.
—Ну тоді ще краще! - усміхнулась дівчина. (...)
Ввечері ще раз приходила тітка Саша з дядьком Владом і Каріною. Навіть, лежачи у лікарні, Віта провела свій день так само чудово, як і у звичайні дні. Зараз фактично нічого не загрожує життю дівчини, адже і так зрозуміло, що вона не зможе загинути. Але, все одно, у лікарні її не поб'є ні батько, ні Артем, ні хтось інший. Нарешті вона у безпеці.
Уві сні до Віти приходила її бабуся. Мовила, це все ненадовго, все буде гаразд, справа часу. Не дуже віриться, але добре.
. РОЗДІЛ 10
Після чергового арешту батька життя Віти досить сильно змінилось. Вона нарешті відчула любов.
Батьку дали термін 2 місяці. Він знову заплатив судді, але на цей раз безвинно вийти з суду не вийшло. Вже майже кожна людина у місті встигла його проклянути у сподіванні, що хоч на цей раз суддя не візьме гроші і присудить страту. Але все дарма.
Віту через декілька днів нарешті виписали з лікарні. Вона знову переїхала до тітки Саши, а матір знову пішла в запій. Хоча це навіть на користь - вона у своєму стані не зможе відшукати і вбити своїх дітей. А Льоша ще досі лікується. (...)
Сергій сидів за ґратами та раптом згадав історію, як починалась його «кар'єра» вбивці. А почалось все ще з старшої школи.
У класі в Сергія було багато ворогів, але найбільшим був його однокласник - Андрій. Вони часто сварились, влаштовували бійки.
Були в нього і друзі - Валерій та Роман. Валєра підтримував його фізично, Рома - морально. Але вони ніколи не здавали свого друга.
Одного разу у Сергія з Андрієм знову сталась сварка. Андрій почав казати щось про батьків, коли у Сергія це була болюча тема. У голові змішались купа емоцій - сум, страх, гнів. Але хлопець не стримався і промовив:
—Може досить вже?! Я не раз казав, як сильно дратує мене ця тема! Якщо тобі з першого разу не зрозуміло - так давай вийдемо за школу, поговоримо?!
—А давай! Тільки після уроків.)
—Гаразд, домовились. Але за однієї умови - 1 на 1.
—Добре! Чекаю тебе за школою, Сергійко! - насміхнувся Андрій.
Його слова ще більше розлютили хлопця, але на цей раз він стримався. (..)
Після уроків однокласники, як і домовлялись, зустрілись за школою. Андрій одразу вдарив хлопця в ніс, через що в того пішла кров. А Сергій, не розгубившись, схопив його, затулив рота рукою та швидко повів за гаражі. Потім там кинув на асфальт і декілька разів вдарив хлопця ногою в живіт та в обличчя. Та раптом почав діставати щось з кишені...
—Що ти робиш?! - мовив Андрій.
Та це виявились його останні слова - Сергій пірнув його ножем в живіт.
Через лічені секунди хлопець швидко дістав ніж та побіг якомога далі від своєї жертви, залишивши її вмирати. (...)
Якимось чином вбивцю не виявили, хоча усі факти вказували саме на Сергія. Потім пройшов похорон, на який хлопцеві не вистачило сили духу з'явитись. Після цього моменту досі ніхто не дізнався, що це він вбив свого найлютішого ворога. (...)
Далі чоловік почав згадувати своїх інших жертв, яких було незліченно. Та згадав одне з найжорстокіших його вбивств.
Це була його матір, яка тоді ще не знала діяльність своєї дитини, хоча йому вже було 34. Ця жінка зіпсувала усе життя Сергієві, тому прийшов час помсти.
Чоловік орендував дім у селі недалеко від міста, а своїй жінці сказав, що в нього проблеми на роботі та найближчі 2-3 дні його не буде вдома.
Однієї ночі він заліз у квартиру своєї матері та викрав її, поки та спала. Також забрав документи і майже усі речі, адже мав гарний і надійний план.
Вранці жінка прокинулась та помітила, що знаходиться не у своїй квартирі. Вона була зв'язана та у роті тримала ганчірку, тому здатна була тільки мукати.
Раптом до неї підбіг Сергій:
—Ну привіт, мамо. Прийшов час помсти.
—Ммм...
—Гаразд, дозволяю тобі сказати свої останні слова.
—Тобі залишилось жити рівно 10 років. Ти горітимеш у пеклі, коли твої діти увійдуть в історію! Ну ти й дурень, синку. А...
Чоловік не витримав та відрубив їй голову.
—Що це за маячня тільки-но була?.. Гаразд, продовжимо.
Сергій поніс тіло жінки надвір, потім приніс декілька різних ножів та дістав м'ясорубку. Він роздягнув її, взяв у руку ніж та... Він почав розрізати її тіло. Вже все було у крові, але чоловік ще більше розпоров живіт жертви.
Далі він потягнувся за рукавичками, а потім, вдягнувши їх, почав діставати кишки. Вони були дивними на дотик, хоча чоловікові сподобалось.
На той момент він вже мав досвід у цьому, тільки на цей раз він вирішив зробити з органами дещо інше.
Сергій увімкнув у розетку м'ясорубку та почав закидувати туди кишки. У нього був чудовий план - зробити котлети з органів, а потім нагодувати їми своїх дітей або родичів.
Зробивши фарш чоловік пішов по велику каструлю у підвал, залишивши свою мертву матір на вулиці. Надворі знаходився мангал, який Сергій потім підпалив і поставив кип'ятити воду.
Він знову взяв закривавлене тіло та поніс його вже ближче до вогню. (..)
Коли вода почала кипіти, чоловік закинув туди голову своєї матері, яка одразу нестерпно почала «горіти». Він, навіть, почав трохи відчувати спеку у голові, хоча надворі був тільки березень. 3 березня.
Далі він закинув усе інше тіло, яке ледь вмістилось в каструлю. А поки воно все кип'ятило, Сергій пішов готувати котлети. Фарш був темно-рожевого кольору, на запах і смак, до речі, не такий й поганий. На приготування він витратив приблизно 45 хвилин.
Потім він поклав котлети у судочок, підписавши їх «найсмачніші мамині котлети».
Рештки тіла матері він закопав десь у полі, а в домі прибрав. Хоч Сергій вже багато разів вчиняв такі злочини, все одно хвилювався, що його знайдуть.
Котлети він вирішив віднести тітці Наташі - маминій сестри. Сказав, що сам приготував їх, а у матері проблеми зі здоров'ям.
Зрештою, його все ж таки не спіймали, а жінку визнали зниклою безвісті. Але її останні слова він запам'ятав назавжди. (...)
Сьогодні, 11 листопада, Сергій вже готується залишати в'язницю та виходити на волю. Післязавтра він знову опиниться у місті і продовжить свою діяльність.
Тим часом Віта навіть забула про батька та про те, що він досі живий. Дівчинка проводила дуже багато часу з тіткою Сашою і дядьком Владом та почала сприймати їх як рідних батьків.
Каріна, тим паче, вже давно звикла до них, тому якщо їй нагадати про справжніх батька і матір, то вона просто знизить плечима.
Та сьогодні ввечері Влад вирішив нагадати усім про одну жахливу подію:
—Післязавтра виходить на волю твій батько, Віто...
—Серйозно?! Вже у суботу?! Жах... - озвалась Саша.
—Я вже не знаю, що можна від нього очікувати, але я не дозволю йому чіпати Каріну, - мовила Віта.
—А ми не дозволимо тебе чіпати. До речі, він взагалі знає, де ми живемо?
—Сподіваюсь, що ні, але не впевнена. З одного боку - а звідки він міг дізнатись? А з іншого... Він міг слідкувати за нами.
—Все можливо, але ми можемо тільки здогадуватись. Щиро сподіваюсь, що він навіть не знає про наше існування, хоча це маловірогідно.
—Мама! - раптом з сльозами на очах промовила Каріна, вказавши пальцем на вікно.
За вікном був... Привид. Привид жінки.
Уся її голова була у крові, а на шиї виднівся шов, ніби голову просто прив'язали до тіла. Вуста її були закриті, але раптом почувся жіночій голос:
—Дітоньки мої, не хвилюйтесь, я вас захищу від свого сина Сергія. Хоч він і вбив мене, я не дозволю, щоб він чіпав вас. На жаль, я не зможу завжди вас захищати, але обіцяю, Карінка точно буде у безпеці. А ти, Вітусю, сподіваюсь, і так знаєш, що не помреш, але я теж тебе оборонятиму.
Жінка замовкла, а потім й зовсім зникла.
—Це, схоже, була ваша бабуся... - казав Влад.
—Але якщо вам навіть привид сказав, що ви будете у безпеці, тоді, думаю, точно не варто перейматись) - закінчила розмову тітка Саша.
