РОЗДІЛ I
«Усі ми інколи сподіваємося на диво»
Ось і скінчилася повість.
За останні декілька днів її квартира перетворилася на смітник. Та що там усі ці гори брудного посуду та декілька горняток з недопитою кавою, коли навіть до того аби помитися діло не доходило.
Фіранки колихалися, бо крізь не зачинене вікно вривався вітер й гамір навколишнього світу.
Вона лежала в ліжку, що наразі більше нагадувало барліг, дивлячись на стелю з тупим виразом обличчя. Відчуття пустки охоплювало свідомість, а тиша в кімнаті тільки намлинкувала ситуацію. Бо несла за собою усвідомлення самотності. Знаєте, це ж така дивна штука… в дійсності ти можеш мати величезне коло спілкування, але завжди почуватися одинаком. З цим нічого не поробиш, люди такі істоти - вони народжують та помирають на самоті.
Вихор незрозумілих догадок змусив дівчину заціпеніти. Сльози полилися якось самі собою. Десь в грудях розірвалася бомба із задавленних згубних почуттів, змусивши мозок страждати від неспівпадіння «очікувань» і «реальності».
-Оце так початок відпустки… - промимрила наша героїня, змушуючи себе перекотитися до краю.
Тіло ватне, у голові шум. Таке враження, нібито останні декілька днів вона тільки й робила, що хиляла та ще й якусь несанкціоновану гидоту.
Силувати себе зробити хоча б вилазку до кухні, було б просто нестерпно та не розумно також, бо… «пш-пш, Джоні, за кожним закутком чекають саморуйнуючі думки». А й дійсно, чого вдалося досягти за майже чверть століття, яке вона встигла прожити? Школа промайнула швидко, за той час нічого не було здобуто, окрім нікому не потрібного диплома з музичної школи та перемог у декількох конкурсах, на які усім начхати. З університетом не склалося. Чи то студентка була недолуга, чи викладачі байдужі, жорстокі, ду́рні (!) які руйнують чужі тендітні мрії та сподівання!.. Ой, лишенько, подивіться хто тут в нас такий ображений. Та годі звинувачувати інших людей у власних поразках. Навіть якщо вони доклали руку, виправляти цю ситуацію в будь-якому разі доведеться самостійно. Що ж було далі? Багато різної роботи, й ніде так і не вийшло знайти себе. А може, справа в тому, що вона ніколи не знала, ким є насправді? Щоб знайти «себе», треба «себе» втратити; а щоб втратити «себе», необхідно «себе» мати. Таке от недолуге речення, з описанням простих людських поневірянь. Бо усі рано чи пізно стикаються з особистісними кризами.
Поки розум пропадав в усіх цих роздумах, сльози стікали по щоках. Легені стискалися від спазму. Майже задихаючись від схлипів, дівчина сіла в ліжку, й одним жестом втерла обличчя. Намагаючись вгамувати емоції, вона роззирнулася довкола.
В дійсності, кімната була далеко не пустою. Острівки з речей створювали дуже затишну атмосферу. Формуючи враження перебування на закинутій Землі майбутнього. Люди вже давно покинули це місце, й перебралися на цнотливо чисті планети, аби створювати там новий грандіозний бедлам. А самотній запущений світ продовжив своє немічне існування, намагаючись приборкати хаос. О, це справжнє відображення того, що відбувалося в її голові. Тільки, хто саме вчинив той розгром та як тепер повернути речі на свої законні місця? Питання риторичне.
Сконцентрувати увагу було складно, бо постійно заважав незадоволений внутрішній голос. Однак, треба оговтатися.
Дівчина вирішила встати, зробивши таким чином відчайдушний крок вперед. Але не все проходить гладко. Заплутавшись у павутинні важких міркувань (насправді, спіткнувшись через дріт подовжувача), вона почала вільний політ, проте встигла вхопитися за край захламидженого робочого стола. Та підступний папірець не дав їй затриматися надовго, тому на голову полетіли зошити, блокноти і різне сміття.
Було не стільки боляче, скільки неприємно. Образа на власну незграбність накотила і поглинула чуття, як цунамі. Й з усього цього гармидеру, в якому спочивала безсила дівчина, подібно самотньому кораблю, з холодних пустовин стихії виринула книга. На єдиному більш-менш чистому клаптику кімнати, зберігався той священний фоліант, який майже змінив її життя. Принаймні, так гадала наша героїня.
На мить здалося, наче Земля більше не обертається навколо Сонця. Вітер застиг, піщинки пилу завмерли у променях денного світла, гамір міста вчух, кожна секунда тягнулася ніби вічність. Й раптово, серед непроглядної товщі вгамованого Всесвіту, зазвучав глибинний спів трутруки*. Голос старезних лісів, велично-трагічної історії цілого народу струменилася крізь віки, проходячи крізь її тіло, хвилюючі розум. Карусель яскравих подій захопила у вир.
Теплі знайомі образи, торкалися шматочків свідомості. Неймовірні, незабутні моменти, коли вона вперше зрозуміла, що знайшла свій дім та не хоче повертатися назад.
Та повість скінчилася.
Встати вдруге набагато складніше. Проте, у цьому життя, і сильний той, хто підіймається кожен раз. Дівчина ніколи не вважала, що ладна подужати свої провали. Але на цей раз необхідно зібратися докупи.
«Щоб подумав він, якби побачив мене такою?»
Маячня, ніхто й ніколи не звертає увагу на таких. У що перетворюються люди під дією зневіри? В заляканих, невпевнених, спустошених примар, які тільки вдають, що живуть.
Однак, той чоловік неймовірний… Романтизований бандит. Бо на терезах чортів: «незліченна купа злочинів» проти «неймовірно доброго серця». Як вона обожнює мовчазних і малотовариських дорослих хлопців, здатних на дурість, відданих, тих, які пройшли роки поневірянь, із загрубілими натрудженими руками, холодним поглядом та палкою душею. Ох… кожен день проноситься повз, а вона усе живе в очікуванні, що рандомний головний герой її улюбленої повісті, неочікувано з’явиться на ґанку… А краще: дівчина врятує його від невідомої, але смертельної небезпеки, чим заслужить довіру та опісля, стане вірною поплічницею, що неодмінно змусить цього надзвичайного чоловіка закохатися в неї. Потім, вони проживуть буремне, але щасливе життя, десь подалі від основних подій сюжету. Хух, отаке. Смішно і грішно, одначе, наша героїня справді надто глибоко поринула у фантазії. Бо це найкращий спосіб втекти від реальності. Згубна звичка.
Дівчина зажурено дивилася у вікно. Поволі набігали хмари. Задуха наростала, очевидно прикликуючи дощ. Лишатися на самоті в цій, либонь, закинутій квартирі, ставало нестерпно. Той самий магічний клич, манив її за собою. Ніби сьогодні на вулицях рідного міста трапиться дещо настільки надприродне, що розумом це неможливо збагнути.
Тож, вона зірвалася з місця, як вжалена. Тому що, хтозна скільки часу знадобиться, аби зникли сили, вмотивованість, і навіть непоганий настрій, які взялися просто нізвідкіля. Шуря-буря проносилася кімнатами та коридором в пошуках почасти пристойного вбрання, аби опісля, за усіма канонами жанру, спитатися у дзеркала: «Любе лю́стерко скажи, та мій сумнів розв’яжи: чи сподобалася б я йому, якби приперлася на зустріч в такому манатті?», а воно дає відказ: «Ти прекрасна знає всяк, але оці джинси повне дрантя, зараз ніхто не носить скіні. Та печалитись не час, бо краса душі врятує положення, на зовнішність усім начхати, просто повір на слово».
Ну що ж, окей.
Щось насправжки потойбічне старалося витурити дівчину з помешкання. Якийсь невідомий наглядач опинився в квартирі, і прикладав немало зусиль для того, аби викрити потаємні почуття, що ряскою вкрили її серце. Виявити їх, щоб осоромити, висміяти кожну «не таку» думку, всяке слово, те саме ганебне заповідне жадання. Щоки зашарілися, від уявлення того, що Бог зна хто може бачити такий тендітний стан душі у цей момент, тож вона схопила ключі з трюмо біля виходу та швидко накивала п’ятами.
Справа йшла до вечора, а наша героїня направлялася в бік парку. Останнього клаптику незайманої природи, посеред жорстких бетонних джунглів, - можна було б сказати, якби ця ділянка землі зберегла первинний (істинний) вигляд. В дійсності, територія була заповнена невеликими атракціонами для дітей та дорослих, наметами зі швидкою їжею та іншими спорудами, на знак задки про індустріалізацію. Ніякого тобі злиття з єством Матінки Землі. Однак вона буде вдавати, наче, кожного разу, її нудить від усіх цих «благ цивілізації» (типу доставки їжі чи гарячого контенту з улюбленими героями в інтернеті). Імітування – саме те, що чудово виходить робити людині, яка має завжди бути в гарному гуморі, при цьому маючі нелегкий ментальний розлад.
Тому, дівчина не прягла навколо, скорше силкувала себе думати про хороше. Шукати в кожній миті цього життя натяки на те, що немає причин для вічної розпуки; що з крапельок гожого, треба створити власні сенси. Проте… нащо? Якщо в цьому світі ніколи не буде його.
Тяжко. Навіть найгіршому ворогові не побажаєш такої особистої трагедії.
Не зважаючи на самоплив рухів та міркувань, вона нарешті дісталася більш-менш спокійного острівка. Самотній кований місток на краю парку, приваблював не надто багато людей. Тож це стало прекрасним прихистком для її фантазій.
От уявіть собі: загадкова юна пані, стоїть посеред предковічного імітованого лісу, вдивляючись в лоно цієї багатостраждальної землі; її ясно блакитні очі блищать
розумінням суті буття. Одначе сама вона проста та скромна, хоча в палкій перепалці здатна постояти за власну честь. Нехитра, відверта й добра. Серцем щира. Годяща. Як то кажуть: «В неї руки на всі штуки». Тільки б йому підійшла. Та раптом відразу не вийде, вигадає як, підлаштується.
Небо вкрили щільні хмари. Повітря вже почало просочуватися ароматом скорої зливи.
Вона перехилилася через перила, спостерігаючи за відображенням у мутній воді старого струмка. Знову, ніби хтось вхопив у Бога з рук пульт та натиснув кнопку «стоп», стихло навкруги; і квакання, і поодинокий спів птахів, і ледь чутна гроза.
Дівчина зробила вдих та заплющила очі.
«Благаю, тільки б трапилося диво…»
*Трутрука (ісп. trutruca) — духовий музичний інструмент на зразок труби, поширений переважно серед народу мапуче (індіанці) в Чилі та Аргентині. Тембр інструменту варіюється незначно. Використовується як бойовий клич або як музичний супровід у громадських, сільськогосподарських та релігійних заходах.
РОЗДІЛ II
«Дозвіл на мрію»
О шостій ранку, він вже не спав. Не те щоб не хотілося довше повалятися у такій м’якій, теплій, стовідсотково комфортній постілі; подивитися декілька крутецьких сновидінь, у котрих хлопець скаче на гнідій крізь прерії, під шум вітру, й сонце підпалює його вії… тільки от обов’язок кличе. Гроші самі себе заробляти не стануть. Хіба, якщо ти усе ще віриш, що можливо зірвати куш моніторингом бірж та закидуванням ставок.
-Боже, чому я надто реаліст, аби бачити сенс в різних «темках»…
Справді, мабуть було б ліпше перебиватися від «Мівіни» до «Мівіни», та вікувати надією на краще існування. Ніби: «Ось, ось воно! Трохи, ще трохи і я більйонер!» Доросле свідоме життя, це тобі не іграшки, а сумлінна праця і вдосконалення свого аватара. Наш герой закінчив аж цілих двадцять п’ять циклів. Успішно чи ні, судити не варто. Це рольова гра, де можна обирати задовільний напрямок розвитку. Хоч нажаль нікому й не лишають можливості самостійно задати початкові параметри персонажа.
Кава остигала, змішуючись з залишками попередниці, і залишаючи на стінках ще одну плівку. Цікавий факт: теоретично, якщо зробити зішкріб, то можна встановити вік чашки та рівень байдужості власника до її стану.
Напевно єдине в чому за ним неможливо було помітити нечулості – ставлення до грошей… грошви, грошиків. На заробляння статків пішла більшість часу та людського енергетичного ресурсу. Бо рівень вдоволеності прямопропорційний сумі на банці Моно, або ж в закрутці, схованій на антрісолях (ті, що в коридорі праворуч, перші дверцята, не дякуйте). Раптом цього виявляється недостатньо, треба знайти ще одну роботу, ще, і ще, і… так можна продовжувати допоки кількості взятих шабашок перестане поміщатися у таймінг сонячного дня. Одначе, якщо що, ми завжди вільні боротися із законами Всесвіту. Канони геть! Свободу Космосу! Ох вже ці утрування... Однак, погодьтеся, цей світ прогнив, й в гонитві за потрібними для кожного копійчинами, люди втрачають дещо суттєвіше - особистість. Ба більше, періодично навіть гідність. Сердешний той, хто шукає щастя в грошах. Та ще тривожніше за ідеалістів.
Тож, хлоп сидів за ноутбуком, й, відведені ним особисто, трудові години поволі минали. Питання сніданку, ще навіть не поставало в голові. Адже просто-таки вже набридло їсти що прийдеться, оскільки не встигаєш попіклуватися про себе, через постійну зайнятість. Та розмірковувати над тим, аби шукати людину, яка схоче розділити побут та складний характер, сформований зі старих вестренів* і похмурих коміксів, немає настрою. До того ж, наш герой вже закоханий без відповіді в одну постать.
Однак, повість скінчилася.
Як і нічні марева про вільний політ над пустками історичного Дикого Заходу. Перед очима постала реальність, й сенсу в тому, щоби годувати уяву марними сподіваннями на диво, немає. Але… напевно, дуже хотілося б дозволити собі хвилинну слабкість. Хоча б у цьому. Прикро, що стандарти соціуму ще з малечку нав’язують модель, при котрій в нього навіть не було шансу отримати пробачення від самого себе за деякий час прокрастинації.
Бо він годувальник, опора, непорушний вказівний камінь та поводир. От тільки для кого? Поки британські вчені не розгадали цю таємницю.
Будильник сповістив про те, що саме час запобігти виникненню гастриту. Та й в перспективі витрачати кошти на лікарів, також бажання не було. Пігулки дорожчі за гречку. Хоча, це вже не точно.
Вода повільно протікала через фільтр, й вивільняла класичний кавовий аромат. На пательні шкварчала каша, яку хлопець їв на сніданок, обід та вечерю останні три дні. Він неквапливо нарізав імпровізований салат з огірка та залишків капусти, і несвідомо прислухався до звуків банджо**, які доносилися з колонки.
Картина його звичайного ранку потанула у далекому шумі розпечених степів. Поношений капелюх сховав голову від променів безжального літнього сонця. Десь поруч безтурботно підхропував вірний кінь. Тінь від липи ковзала по намету простого сільського хлопа, який змучений нескінченною дорогою, знайшов прихисток у цій мальовничій діброві. І ось неочікувано, в пересохлі від пилу ніздрі, вдарила свіжість. Він здійняв втомлені очі до неба та побачив як важкі хмари покривають горизонт.
«Ну от, знов злива, а я ніяк не придбаю собі парасолю…», - подумав наш герой, коли запахло по-справжньому смаленим. Бо в своїх прекрасних міркуваннях й зовсім забув про гречу, яка стояла на плиті.
Та не бентежтеся, страву усе ж вдалося врятувати, ба більше виправити смак за допомогою усього одного яйця.
За сніданком накрила туга. Він заціпеніло тупив у вікно. На вулиці гуркотіли вантажівки, із сусідньої квартири доносилися звуки активного ремонту, десь вдалині грала музика.
Сидів і думав, що втомився. Знесилився вести неначе чуже життя. Скільки б зусиль не прикладав, усе одно не ладний досягти бажаної свободи.
«Просто треба більше грошей..»
Чи може інший шлях – відречення від благ цивілізації.
А що? Різко змінити вектор, стати відлюдником, на збереження придбати шматок землі десь на межі географії та забути про всі обов’язки та тяготи соціального існування. Хм… виглядає, як непогана ідея.
«Цікаво, чи такий чоловік зміг би справити на неї враження?»
О, вовкуватий, немитий, з виду грубий, проте в душі м’який та добрий... Погляд з-під лоба, простакувата поведінка, яка нібито має вказувати на невисокий інтелект, проте... насправді він вміє гарно розмірковувати, можливо навіть писати вірші. Але про це не дізнається ніхто окрім неї, бо тільки героїні своїх найзаповітніших мрій, готовий присвятити кожен рядок, виведений на сторінках життя потом й кров’ю. Тільки б зустрілися тії блужденні душі, то натрудженими руками звів би дім, і засадив сад, щоби навесні споглядати за тим, як вона бавиться з їх дітьми під квітучою грушею. Тиша й спокій подалі від основного сюжету.
Оце воно.
Але повість скінчилася.
Хлопець роздратовано зітхнув та повернувся назад до кімнати. Скільки разів не накатувала нудьга, він намагався ніколи не замислюватися над тим, як в дійсності порожньо в квартирі. Наче усе необхідне є, одначе інколи не вистачає дрібничок. Якось не хотілося витрачати зайвих коштів, не здавалося, що це може наповнити пустовини, які скоріше в душі, аніж ззовні.
Та сьогодні видався доволі дивно-замарений день. Тому оглянувши навколишнє з десяток разів, хлоп прийшов до чіткого висновку, що було б достатньо непогано пройтися до найближчого магазину та придивитися пару-трійку речей для декору. Тому що, лишатися тут… на самоті… стовідсотково поганий план.
Простоявши перед шафою з пів години, йому зрештою вдалося обрати більш-менш не сороміцький наряд для виходу з дому. Не дивлячись на те, що вибір стояв між єдиними джинсами та п’ятьма чистими футболками (одна з котрих, виявилася брудною). Отже, зібравшись, кінець кінцем, наш герой вийшов на вулицю й попрямував до своєї цілі.
А шлях простягався через парк. У будні, тут майже безлюдно, тому і прогулянка стала достатньо приємним відкриттям. Він йшов по алеї вздовж невеличкого старого струмка, й намагався не корити себе за те, що замість додаткових годин роботи, обрав цю спонтанну вилазку. Не можна ж постійно сидіти вдома, відмовляючись зустрітися з друзями, виходячи тільки з огляду на потребу.
Стояла сильна задуха, яка явно віщувала дощ. Глибоко подумки, хлопець чомусь зрадів можливій зливі. Потрапляти під неї не приємно, однак хотілось чогось нестандартно дурного у цей день. Тож звернувши на вузьку стежинку, він дістався гарного містка, на якому інколи любив обмірковувати різні важливі питання: купити xbox чи playstation, написати Ярині або не ризикувати щелепою, вступати в ВУЗ альбо перечекати рік? В останньому, помилки не вийшло. Посміхнувшись спогадам, вирішив лишитися на місці та зачекати на зміну погоди. Стояв, обіпершись на перило і обережно озирався навколо.
Колись чисте джерельце, тепер цвіло зеленню й пахло болотом. Здійнявся вітер, ширячі парком квакання жаб. Одначе його не сильно це непокоїло. Віддавшись філософським дебатам про відречення від усього матеріального та дивовиддям про зустріч з «тією самою», він ніби зник для світу. Під тиском вагомих думок, хлоп механічно потягнувся до кишені, діставши звідти потерту пачку, яка мусила витупити пігулками проти болю від неспівпадіння «очікувань» з «реальністю», однак, на превеликий жаль, вона виявилася порожньою.
Світло стало тьмяним, й не через хмари, що накрили місто, а від розчарування, яке вмить охопило чуття. Хлопець розгублено почав оглядатися, десь лишалася крапелька надії, що хтось прийде на клич про допомогу. Раптом, на коротку мить, він зустрівся очима з дівчиною, котра стояла навпроти. Зібравши усі сподівання в кулак, наш герой зробив декілька великих кроків до незвіданого.
*Вестерн (англ. western, буквально — західний) — жанр про освоєння та підкорення Дикого Заходу у XIX столітті[1]. Цей напрям характерний переважно для кінематографу США, може включати різні жанри, наприклад, комедію, екшн, детектив, трилер і навіть фантастику; вестерн характерний для кінематографа, телебачення, літератури, живопису і інших видів мистецтв.
**Банджо (англ. banjo, алб. Banxho, нім. Bandscho, дан., нід. і швед. Bandzjo, ісп. Banyo) — струнний щипковий інструмент схожий до гітари або лютні. Головним чином використовувалася у американському стилі музики – кантрі.
РОЗДІЛ III
«Навіщо мені цигарки, якщо я не курю?»
Самотньо проводячи час в цій віддаленій частині парку, вона вже й зовсім знудилася. Диво навіть кінчик носа не хотіло показувати, а отже можливо пора закінчувати маленьку драматичну виставу в своїй уяві. «Той самий» не з’явиться, і нічого тягти ці дурнуваті мрії в реальність. Їм тут просто не місце.
Засмучено зітхнувши, дівчина зробила оберт, аби зійти з містка, як раптом краєм ока ухопила чийсь знайомий образ. Серце завмерло. Дихання сповільнилося.
«Хто…це?..»
До неї впевненим кроком наближався загадковий хлопець, обриси якого були неймовірно схожими на те, як саме вона собі виобразила головного героя улюбленої повісті.
«Невже він…йде до мене? О ні! Ні, ні, ні! Я зовсім не готова! Зовсім! Жах, це буде суцільний сором… Тільки б не спробував зі мною заговорити. Тільки б не…»
-Пробачте, що турбую…
«О боже! В нього такий приємний голос… низький, оксамитовий… це напевно баритон?»
-… Я не відберу в вас багато часу, але…
«Що ж він хоче сказати? Може думає, що я гарна? О… боже… мій… він підійшов аби зробити мені комплімент?! Неможливо! Хоча…»
-…Ем… у вас цигарки не буде?
Заціпеніла. Усю ніби голками пройняло.
«Комплімент? Куди там. Ти певно виглядаєш як продавчиня з табачного кіоску от до тебе тільки з одним питанням і можна підійти. Ще скажи «спасибі», що це не представник якихось Свідків чого-небудь»
-…вибачте, тож, у вас буде…
-Я не курю.
-А, зрозуміло. Дякую, гарного дня.
«Що? Ти дивна чи що! Він піде, скажи що-небудь!»
-Стривайте!
-Га?
-Я… не курю.
-Ем, зрозуміло.
-Тобто зараз. Тобто… в мене немає цигарок зараз. Але вони є вдома.
«Що?! Дурна чи як? Нащо таке казати?!»
Хлопець не зміг приховати своєї сконфуженості, тому зі здивованим виразом обличчя дивився на неї.
-О, ні, я… маю на увазі, що… також хотілося б закурити, тому як раз збиралася піти по сигарети та повернутися назад. Якщо ви усе ще будете тут, то я обов’язково поділюся. Або…
«Або?..»
-…ви… ем… можете скласти… мені компанію. Обіцяю, я не буду намагатися вкрасти в бомжів недопалки, щоб заощадити гроші, - дівчина широко посміхнулася, приховуючи своє хвилювання та сором.
Всі процеси в його голові в мить закипіли, намагаючись знайти прийнятну відповідь.
-Хах, краще дійсно лишити їх в спокої. Бо колись ми з другом заради сміху підпалили старий гараж, а там був безхатько, то потім інші прийшли мститися. От… так я і втратив найкращого друга у восьмому класі.
Вона отетеріла, розгублено вилупивши очі.
-Правда?
-Ні, жарт, - після секундної паузи відповів той. – Тільки обісцяли нам двері і наклали кучу під під’їздом, - він намагався втриматися, але усе ж вибухнув сміхом з власного приколу. – Пробачте, я трохи ідіот.
-Ха, та ні… нічого… це смішно, кхм, - дівчина натягнуто посміхнулася, однак в мить усвідомила власну помилку - Ой, тобто смішно не те, що ви ідіот… тобто, ви не ідіот. Ем, звідки такі висновки?
-Усе добре. Воно не через що, це так просто, знаєте… самобиття.
-О, так, я багато знаю про самобиття. Тобто… хех, - дівчина ніяково струснула плечима. – То… ви складете мені компанію, чи як?
«Чи як?» А можна було бути ще грубішою? Ніби, цей ду-у-уже симпатичний незнайомець тобі щось повинен»
-Чому власне ні? Гайда.
Ставало дедалі прохолодніше. Справа йшла до вечора, тому парк наповнювався людьми.
Його полонили абсолютно змішані відчуття. Ніколи раніше незнайомки не пропонували прогулятися разом, і хлопцю видавалося це цілком нормальним. Адже жодна жінка не схоче так ризикувати. Одначе сьогоднішній день просто таки пашів божевіллям, і нашому герою усе менше це подобалося.
«А раптом вона виявиться маніачкою?»
Та годі, ця панянка аж ніяк не викликає боязкої напруги. Навпаки, з перших хвилин складається враження, що її постать чимось знайома.
-То, які курите? Класичні, з солодким фільтром або капсулою? Чи може електронні? Хоча, ви обіцяли поділитися, тож не думаю, що останній варіант підходить.
-З фільтром, інколи капсула, але часто вони на смак, як миюче для посуду.
-Куштували миюче?
-Ні, ви що, хіба що зубну пасту та ковток шампуню в дитинстві. Він надто підступно пахнув полуницею…
-А я колись випив чайну ложку жижі для вейпу.
-Серйозно? Нащо?
-На спір.
-Судячи з усього виграли.
-Так, отруєння. Ви колись бачили козла, в котрого з обох сторін голови? То пофантазуйте на тему того, як в нього працює травна система. Я почувався подібно, допоки не приїхала швидка.
-О, це дуже жорстко. Намагаюся уявити.
-Це непередавані емоції та відчуття. Проте, я зараз тут, живий здоровий, пишаюся своїм насиченим життям і розповідаю вам анекдот: чи можна ховати безхатьків в домовинах?
Дівчина замислено подивилася на нього.
-А-а! Хах, зрозуміла. Типу, вони «безхатьки», а «домовина» від слова «дім»… Так, прикольно.
-Еге ж. Купу такого знаю. Неоціненний скарб із жартів зберігається всього-на-всього у цій маленькій коробчині, - хлопець тикнув у лоба.
Вона всміхнулася.
-То що ви виграли у тій суперечці? Хоч не за дарма постраждали?
-Ну, по-перше, то було на дні народження друга, я добряче напився на халяву, тому вже не прикро, а по-друге, неочікувано мені реально дістався вейп. Думав, що усі забудуть, але вакханалія з блювоти та… того іншого, трапилася безпосередньо у ванній на тусовці, тож… усе навіть зафільмовано було. Ніяк не відвертілися б, - він засміявся. – Боже, мені так ніяково. Сам не розумію, нащо розповідаю ці ганебні історії. Не найкращий вибір для початку знайомства.
-Годі вам, у кожного бувають ситуації за котрі стає ніяково. Може мої не настільки…
-Сороміцькі? - посміхаючись спитав хлопець.
-Та ні, я маю на увазі, що у вас усе зовсім погано…
-В мене все зовсім погано?
-Ой, ні! Тобто не зовсім… тобто, що ж… - стараючись виправити власні слова, трохи збентежено промимрила та.
-Заспокойтеся, я буваю уїдливий, - не прибираючи посмішки, сказав той. – Присікуюся. Пробачте.
-Нічого, навзаєм. Буває я не можу нормально зібрати до купи речення і донести необхідну думку. То, малося на увазі, що ті історії, які траплялися в моєму житті, не видаються
вартими уваги. Тобто, вони не кумедні, не огидні, а ніякі. Тому, круто, що ви можете розповісти щось подібне. Ще й так сміливо.
Вони подивилися одне на одного.
-Вважаєте, це дійсно так? А мені видається, що епізоди можуть бути майже однаковими, питання в тому, як саме їх подати.
-Значить, ви вдало вмієте це робити.
-А ви пробували?
-Я?
-Розкажіть що-небудь таке… можливо, не настільки ганебне як в мене, звичайно, але…
-Будь-ласка, не ображайтеся на те, що було сказано…
-Та я не ображаюся, усе гаразд, просто іронізую. Пробачте, - він повернувся до неї, поклавши одну руку собі на груді – клянуся, що більше так не робитиму.
-Добре. А якщо не стримаєте слова?
-Та ви що! Я ж муж… хоча, - награно замислився – ваша правда, може не витримаю.
-Що тоді?
-Ну, побачимо, чи існує карма або бог, годиться?
-Гаразд, - посміхнувшись відповіла вона.
-Давайте не йти від теми.
-Боже… серйозно?
-Так, реально хочу почути сороміцьку історію незнайомої мені панянки, щоб їй стало від цього ніяково. Я ніколи не казав, що є хорошою людиною.
Дівчина благано подивилася на нього.
-Ну-ж бо! Це усього-лишень момент з минулого. До того ж, так буде чесно. Ще й обіцяю, що ніхто про це не дізнається. Суто між нами.
-Ви на мене тисните.
-Я знаю.
-А от я такого не робила. Ви добровільно почали розповідати.
-Хм… дійсно, - хлопець спинився і поглянув на неї. – То ви справді так сильно не хочете?
Та зітхнула.
-Дайте мені декілька хвилин поміркувати над цим.
Йшли доволі повільно. Він терпляче чекав на відповідь, радіючи тому, як легко склався діалог, й сподіваючись, що насправді не піддав її сильному тиску. Хоч, в будь-якому разі, варто було б вибачитися. Бо втрачати можливість довше поспілкуватися з цією, поки що, загадковою особою, не було великого бажання. Напроти, хотілося тягнути дану мить якомога довше.
«В неї такий приємний вайб… а ти поводишся, як нікчема»
-Я готова, - глибоко вдихнувши, сказала дівчина.
-Але перед цим, - той винувато подивився на незнайомку – пробачте, що змусив вас це зробити. Якось не гарно вийшло з мого боку. Якщо не хочете, маєте право відмовитися.
-Ні, усе добре, - вона посміхнулася. – Може все ж таки вийде розповісти цікаву історію.
-Гаразд, коли впевнені, то починайте.
-Не назвала б це «впевненістю» але… то було також на вечірці. Я не сильно вмію пити, тому тоді надралася ду-у-же сильно, і весь вечір відпускала абсолютно не смішні жарти, щоб розрядити атмосферу всередині себе. Бо було багато незнайомих людей, а з соціалізацією в мене тяжко… та це дрібниці… хух. Тож, в якийсь момент, дана персона, була вже така наглекана, що просто відрубилася в якійсь з кімнат.
-Сподіваюся, що історія з хорошим фіналом…
-З крінжовим, - ніяково підмітила дівчина. – Прокинулася я від того, що хтось штурхнув мене по голові. Усе ще більше п’яна, аніж ні, озирнулася і така: «Гей, якого…», а позаду люди… вони…
-Трахалися?
-Так, саме так… боже… це такий сором, - вона засміялася. – Ті двоє дивляться на мене, я на них, між нами запах перегару, поту та безумства.
-Можу собі уявити…
-Серйозно?
-Ні, навіть зі мною не траплялося подібного.
-Яка ганьба… - та закрила долонями обличчя, не перестаючи знервовано хіхікати.
-То що далі? Як ви викрутилися?
-А ніяк. Я не знайшла кращого варіанту, як просто почати розповідати один з тих анекдотів…
-Ну-ну, який? Цікаво послухати.
Вона, ніби винувато подивилася на нього, а потім зробила глибокий подих.
-Чому мавпа впала з гілки?
-Бо в неї інсульт, – додав хлопець та залився сміхом.
-Ти знаєш цей жарт? – ошелешено вигукнула вона.
-Так, і він очманіти який прикольний. Ти дійсно згадала саме його?
-Еге, однак вони не оцінили. Бо я ще й зареготала в кінці, як дурепа.
-Забудь, ті двоє просто ідіоти, які нічого не розуміють у справжніх, прекрасно витриманих сміхотіннях-гиготіннях.
-Ну, не знаю. Після цього, мене перестали запрошувати на усілякі «такі» гульки.
-І ти засмучена через це?
-Ні… не певна. Вдома також маю чим зайнятися.
-До прикладу?
-Читаю, граю у щось або дивлюся. У вільний час, звичайно ж.
-Граєш?
-Це так дивно звучить?
-Та ні, то була така, типу, підводка до того, що: «о, я також граю, а давай дружити?», - він уподібнився дитячій манері.
-Хах, гаразд, давай. То, на чому граєш? Тому що, хто зна, може ми в різних таборах.
-Ого, про це я не подумав. Хм… консоль!
-ПК, - з прикрістю на обличчі відповіла вона.
-Гей, годі тобі, серйозно? – награно засмутився хлопець.
-Кинеш сокиру війни чи мені почати першою?
-Давай просто мовчки позаздримо одне одному.
Перезирнулися з посмішкою.
Погода немов застигла в ідеальному балансі між пекельною спекою та потопом. Вони прогулювалися парком вже хвилин з п’ятнадцять, але подорож жодним чином не набридала.
-То ми вже дуже ненав’язливо перейшли на «ти», - промовила дівчина.
-Схоже на те, - ніби задоволено відповів той. – Проти?
-Ні, в цілому «за». Отже… захоплюєшся літературою?
-Ну, тут як подивитися на слово «захоплюватися». Якщо мається на увазі, що під час прочитання якої-небудь книги, я, в моменті, перебуваю в піднесено-замилованому стані, то так. Коли мова про те, аби хапати до рук новий твір кожен місяць й не бачити без цього життя, то ні. Читання, для мене особисто, то є хобі. А на це частенько не вистачає вільного часу.
-О, погоджуся стосовно останнього. Сама встигаю ознайомитися, ну може… з однією-двома книжками на рік. До того ж, я полюбляю надто сильно занурюватися в твори, тож буває складно відразу починати щось нове.
-Справді? Як же ж виглядає те «занурення»?
-Ну…
-Невже то щось більш сороміцьке, аніж ситуація з посиденьок?
-Для нормальних людей так, гадаю.
-То ти вважаєш мене нормальним? Вау! Перемога.
Вона засміялася.
-Годі! Чому б мені думати, що це не так?
-Багатецько причин можу знайти… от скажімо, чи не видаюсь я лячним? Розпатлане волосся, запущена борода, яка навіть на мій смак вже виглядає так, ніби її собаки драли, як і одяг, до слова. А ще, цей представник людського роду, травить тупі жарти. Чесно, з таким хлопцем якось страхітливо ходити наодинці. Чисто безхатько.
-Справді? Нічого, що то була моя ідея піти разом? Це тебе не збентежило?
-Збентежило. Таке трапилося вперше.
-В мене також. А усе чому? Тому, що ти зовсім не видаєшся якимось підозрілим, навіть навпаки.
-Але це я підійшов перший, аби попросити цигарку. Отже ти…
-Не злякалася і запросила, так би мовити.
Він здивовано подивився на неї.
-Нічого собі, навіть так?
-Еге ж, а ти що думав.
-Не знаю, тепер намагаюсь зрозуміти, кого з нас ще треба боятися. Хоча, не варто применшувати й власних досягнень. То може ми обидвоє…
-Маніаки? Ні, - розсміялася дівчина.
-Чому?
-Бо зорі не могли збігтися так, аби тут і зараз зустрілися два хворих на голову збоченця. Ми ж зовсім не такі.
-Так, так, ми зовсім не такі, - наче заговірницьки промовив той.
РОЗДІЛ IV
«Унесені дощем»
Маленький магазинчик біля виходу з парку, ніби натякав на те, що вже зовсім скоро їх шляхи розійдуться, бо ціль була у зоні повної досяжності.
Хмари над головою ставали дедалі тяжчими й десь здалеку почувся грім.
Він спинився й глянув у небо.
-На сьогодні передавали дощ, - наче трохи з сумом відказала дівчина.
-Отакої, а я не взяв парасолю. Хоча, в мене її і немає.
-Надаєте перевагу мокнути під дощем?
-Ми знову перейшли на «ви»?
-Ой, навіть не помітила.
-Я гадав, що ми зближаємося, а не навпаки.
-А мені здавалося, що ми просто спілкуємося.
«Ідіот, ти можеш виглядати ще більш відлякуючим?»
-Звісно, звісно. Пробач за це недолуге зауваження.
-Нічого страшного.
Стояли біля входу до невеличкої споруди, де збиралися придбати цигарки.
Настала незручна пауза, яка змушувала трохи ніяковіти.
-То-о-ж, сигарети? – сказав хлопець.
-О, так, так. Ходімо.
Зал був безлюдний та наповнений тихо граючою музикою з радіоприймача, що стояв на підвіконні. Жіночка-касир, тільки неемоційно подивилася в їх бік, поки наші герої спокійно прогулювалися невеличкими рядами.
-Що ми шукаємо? – шепотом промовив він.
-Не знаю, мені різко схотілося пити.
-То може ми б краще зайшли кудись в кав’ярню?
-Та ні, я просто води…
«Дурне! Погоджуйся, погоджуйся!»
-Тобто…
-Усе окей, вода так вода.
«Ну от, ти упустила свій шанс»
-Ем… я…
-Щось не так?
-Та я тут…
«Кажи вже. Кажи!»
-Нічого.
-Ти певна?
Хлопець глянув на неї, ніби з надією почути, що дівчина усе ж передумала стосовно того, аби зайти в якийсь заклад. На вулиці насувалася непогода, тож просто провести час за спілкуванням в парку не вийде. Отже, посидіти десь, спостерігаючи як дощ змиває спеку з будинків, було б дуже… романтично?
«Ні, чорт, будь-ласка спинися. Ти зараз понавигадуєш собі усілякої дурні, а потім будеш страждати, що усе не так, як хотілося б! Ви знайомі менше години, камон…»
Але чому… чому таке дивне відчуття, неначе він вже зустрічав її десь раніше?
-Ем, я гадаю… ти не знаєш хороших кав’ярень поблизу? Може я б все таки взяла собі чаю.
«Єс! Так!»
В голові хлопа, то відчувалося маленькою перемогою.
-Я живу в цьому районі, тож добре знаю усі заклади. Зайдемо в кращий.
-Сподіваюся…
«…що мені вистачить грошей»
-Не довіряєте моєму смаку, міледі?
-Що?
-Ти сказала, що «сподіваєшся» на те, що ми зайдемо саме в кращий заклад.
-Ні, ні, не в цьому справа. Просто «кращі» заклади частіше за усе не найбюджетніші, - вона зніяковіло посміхнулася. – Та й цигарки вже не такі дешеві як раніше.
-Пам’ятаєш старі часи і пачку сигарет по 30 гривень?
-Хах, саме так.
Хлопець очманіло подивився на неї.
-Зі скількох років ти палиш?
-Хочеш засудити мене за це?
-Ні, я з тринадцяти, давай дружити, - той посміхнувся.
-Я гадала нам заважають розбіжності у поглядах щодо металу, на котрому зручніше грати.
-А мені здалося, ми можемо знайти більше спільного, аніж того, що нас відокремлює.
Подивилися одне на одного.
«Який же він… прикольний…»
Дівчина видихнула, ніби втомлено, усміхнувшись лише краєчками вуст.
-Залюбки. Поговоримо про це, коли нарешті куритимемо.
-О, звісно.
-Доброго вечора, Марвел з вишневим фільтром, будь-ласка.
-Той, котрий по сімдесят? – зовсім байдуже відповіла касирка.
-Так, - повернулася до хлопця. – А що ти братимеш?
-І ще Кемел синій, - він підійшов до прилавку. – Я заплачу.
-Та годі, це надто дорого виходить…
-Я достатньо добре заробляю, щоб дозволити собі заплатити майже двісті гривень за прекрасно проведений вечір. Стоп, це звучить якось не правильно…
-Будь-ласка, з вас сто п’ятдесят п’ять гривень сімдесят копійок.
-Яка точність, зараз усе буде, тільки почекайте.
Вийшли на вулицю, відразу ж імпульсивно потягнувшись до запальничок.
-Спинимося десь, постоїмо трохи? – перепитався хлоп.
-Без проблем. Чорт…
-Що таке?
-Не працює, - звук відчайдушного чіркання, говорив про те, що краще було ще й сірників придбати. – А наче тільки нещодавно купляла.
-Ходи-но, допоможу.
Він простягнув їй запальничку.
Стояли на порожній старій зупинці, ховаючись від поривів вітру, котрий тільки сильнішав. На асфальті почали з’являтися перші важкі краплі.
-Не до добра це, - сказав хлопець.
Вона втягнула в себе дим, затримала усього на декілька секунд та вузеньким струменцем випустила назовні. Усе навколо ставало легшим, коли між пальцями була затиснута цигарка.
-У чому справа?
-Дощ почався.
-Той що? Постоїмо тут, ми в укритті поки.
-А раптом це затягнеться?
-Головне встигнути на який-небудь автобус, а ми як раз на зупинці. Отже, усе буде як треба.
-Позитивне налаштування, - він усміхнувся. – Це на тебе так сигарети впливають?
-Гадаю. Та й вайб прикольний. Навколо рано стемнішало, через хмари. Ніби прохолодно, але то саме те, на що я так довго чекала.
-Погоджуюся.
Так і спинилися на декілька хвилин в мовчанні спостерігаючи за тим, як негода набирала свої оберти.
-То яку останню книжку ти читала?
-«Смерть. Кров. Спокута» - нещодавно закінчила.
-Та годі! Серйозно? Чи ти просто телепат й залізла мені до голови?
-То ти також її читав?
-Так, ось нещодавно скінчив цю повість. Вона була неймовірно захоплива. Взагалі обожнюю вестерни, а тут така крута література потрапила до рук.
-Фантастично… - дівчина присіла на лавку, заворожено дивлячись на нього. – Я… гадала, що то не для всіх… типу…
-Хотіла бути особливою? – хлопець уїдливо всміхнувся.
-Хах, можливо такі речі, то єдине, що робить мене особливою.
-То не правда.
-Ти не знаєш.
-Чому так думаєш? Може мені вдалося підключитися до космічного банку й зчитати усю інформацію про тебе, га? Як тобі таке?
-Дуже неочікувано, - вона розсміялася. – І яке ж там досьє? Ні, ні! Стривай, стривай, дай вгадаю: ду-у-у-же нудне.
-А от і неправда! Знов ти гнобиш себе.
-Я? – дівчина перемкнулася з веселощів на сумне збентеження. - Та годі, це не так. Просто жарти.
-Жарти, котрі мали б занижувати мої очікування від тебе? Таке собі.
-Ти щось очікуєш від мене? Чи я щось винна незнайомцю з парку? - та встала й холодно подивилася на хлопця.
-Ні, абсолютно, - з кам’яним виразом обличчя відповів він. – З чого б це?
-Ти сам сказав!
-Я чув, що говорив, і малося на увазі, що подібні речі завжди викликані бажанням принизити себе в очах інших, але…
-Ти так добре розбираєшся в людях? Чи газлайтиш мене?
-Що? Жоден з варіантів. Стривай, це… було звичайне припущення, пробач, що розізлив та засмутив тебе, то зовсім не було на меті.
Хлопець подивися прямо на неї.
«Завелася на рівному місці, що я таке сказав? Ну правда ж, вона…»
Риси обличчя майже незнайомої йому дівчини, у світлі ранніх ліхтарів, виглядали гострими й чіткими, ніби навмисне обведені олівцем. Курчяве чорне волосся вологе, від потоків повітря, прилипло до спітнілого чола. А темні очі, блищали кривдою з-під товщі захмареного простору цього вечора.
«…прекрасна. Я дійсно дарма образив її, треба було закритися і не базікати усіляку дурню. Будь-ласка, ти…»
-Так, пробачаю, - відказала дівчина, присіла назад на лавку і дістала ще одну цигарку, забувши, що її запальничка більше не працює. Різка ж ображеність не давала попрохати допомоги.
«Я принижую себе? Чого б це? Зі мною усе в порядку. Абсолютно. Я хотіла справити якесь там враження? Нащо? В мене й так повно знайомих, з котрими немає часу на спілкування. Усе гаразд, усе просто прекрасно. Він…»
Героїня повернула голову, аби подивитися на ледь знайомого хлопця, котрий тепер стояв на декілька кроків далі, і по її спині побігли мурахи.
«…так невимовно схожий. Це мариться мені?»
-Запальничку?
Хлоп простягнув до неї руку. Такий природньо суворий погляд сіро-зелених очей, ніби пройняв наскрізь. Міцна статура непохитним стрижнем застигла на місці. Проте, в ній не було чогось жахаючого і відштовхуючого, навпаки, мовчазний образ притягував до себе. Закликав довіритися.
«Чого це я так… розлютися? Нічого ж не трапилося, то може треба…»
-Так… - майже прошепотіла вона.
-З тобою усе добре?
-Ага, - наче зачаровано відповідала дівчина.
-Слухай, я насправді не хотів тебе зачепити. Так вийшло, одначе, то не було задумано.
-Ні, це моя провина. Не варто було реагувати подібним чином. Усе ж таки, нічого такого жахливого ти не казав.
-То ми в порядку?
-О, так, звісно. Пробач.
-Усе гаразд.
Всміхнулися одне одному.
