Ал і Бйорн. Тракт. Танерос

Алл і Бйорн.

Ліс затих.

Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони.  Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині.  Птахи не співали, вони, стривожені останніми подіями, нишком сиділи у сховках.  

Бйорн стояв посеред  дороги, віддихуючись. Високий і худорлявий, він майорів, як стовп на шляху. Світло відбивалось від його білої сорочки, роблячи його ще більш помітним. Він обперся об коліна і глибоко втягнув носом повітря просякнуте сонцем.

• Пресвята богине, дай мені сили, бо я вже застарий для цього… - невдоволено засопів він і опустив свої карі очі додолу.

У нього під ногами лежав мертвий чоловік. Він лежав на землі ниць. Його шия була скривавлена і усіяна рваними ранами. І жодної калюжі крові під ним.  Поруч лежали його розкидані речі. Синюшні пальці вп’ялись у ґрунт, наче в надії втриматись. Ще один був поодаль, обпертий об стовбур дерева спиною. Одна рука обвисло лежала на землі, очевидно, зламана у плечі, а інша – стискала невеликий топірець, чистий і блискучий. Голова була схилена вбік, а пустий погляд засклянілих очей – спрямований кудись у невідомі потойбічні шляхи.  Лівий бік і шия у чоловіка  – розтерзані нещадно.  У крові було все: одяг, тіло, дерева навколо, але жодної краплини не пролилось на землю.

Якби Бйорн не знав, що тут насправді сталося – подумав би, що тут відбувся напад якогось звіра. Він загорнув прядки свого чорного, як смола, волосся за вуха і зв’язав його на потилиці у хвіст, аби не лізло у очі. Лишилось засотати рукави сорочки, аби не замаститись і починати. Він неохоче підняв мертвого чоловіка у себе під ногами, обхопивши його по-під руки.

• Ось так, приятелю, - протягнув він, - по-маленьку, - і потягнув убитого вниз по схилу до річки.

Бйорн зашпортався чоботами у корінні, що підступно сховалось у листі, і тіло чоловіка вислизнуло із рук,  покотившись, як мішок вниз, заминаючи собою суху траву і опале листя.  Воно котилось так швидко, набравши обертів, що в якийсь момент підскочило на кротовині і глухо гепнуло десь із обвалу.

• Злови-и-ив! – пролунав бадьорий чоловічий голос знизу.

Бйорн скривився, нахмуривши прямі чорні брови:

• Ауч, добре, що вони вже не відчувають болю… - він обтрусив руки від бруду, що на них налип.

Чоловік  повільно підійшов до іншого тіла і присів біля нього на коліно. Він розщібнув  на мертвому поясний ремінь і зняв із нього в’язку мішечків.  В якомусь із них задзенькотіли монети.

• Знову доведеться обставляти усе, як напад із пограбуванням, - перекинув він жменьку блискучих монет собі у кишеню штанів.

Чоловік поволочив і це тіло вниз. На цей раз уже куди обережніше ступаючи на похилий спуск. Це було не просто, та все ж  він впорався. Знизу на нього чекав Ал на невеликому плато. Поруч шуміла річка.

На березі у сухій траві, над двома тілами нишпорив його рудоволосий товариш. І як тільки Бйорн вийшов у поле зору – Ал підняв голову. Він був фактично голий. Вода, із мокрого рудого волосся скапувала на блідо-рожеву шкіру, що на сонці вкривалась плямами від веснянок. Жилаве тіло блистіло від вологи. Його речі випрані від свіжих плям крові сушилися на великому камені неподалік: зелений кафтан, біла сорочка і наплічна сумка. Поруч, на землі лежала ліра і лютня, разом із іншими речами, які не вимастились.

• Що там? – подивився він на Бйорна.
• Лишилося зібрати їхні пожитки, якщо можна сказати, що в розбійників могли бути якісь пожитки… – понуро відповів той і поклав третє тіло. – Ти як?

Ал зустрівся з ним поглядом. Його і без того світло-зелені очі, зараз, у променях сонця здавались ще світлішими. Ніби зараз на Бйорна дивились самі лише зіниці під рудими віями.

• Важко пояснити… - зиркнув він на тіла загиблих.
• З цим треба щось робити, - серйозно мовив Бйорн.
• Пропоную спустити тіла по воді і вшиватися, – знизав плечима рудий. – можна ще забрати, якісь коштовні речі, аби підлаштувати все, як пограбу…
• Я не про це, - перебив його товариш. – Тобі стає гірше, ти сам бачиш. Я заберу їхні речі на шляху і ми з тобою про це поговоримо.
• А я поки розберуся із цими…

Бйорн кивнув і понуро посунувся наверх. Хто б що не говорив, а оці похилі і стрімкі спуски в Танеросі – це така морока. Часом буває, що пройдеш всього нічого, а ноги геть відвалюються. А гірські стежки – взагалі окрема біль: об сховане в траві каміння можна було поскручувати ноги…

Чоловік закректів від однієї думки, що йому доведеться знову спускатися цією ж дорогою вниз. Але треба було якомога швидше забрати речі, аби їх тут ніхто не побачив.  

Він вийшов на тракт і прислухався. Ліс нарешті почав шуміти. Це чомусь заспокоювало.

Речей тут було не багато: клунки, і трошки зброї, яка навіть у бою не встигла побувати.

Бйорн швидко зібрав усе в оберемок і кинув оком востаннє.

Багряний ліс приховав сліди того, що сталось у своєму падолисті. Раптом вухо вловило знайомий мотив. Бйорн спустився вниз і застав Ала за грою. Він сидів під каменем, крутив лютню і тихенько наспівував:

« У лісі блукали мисливці,

мисливців поїли вовки.

То хто тут кого уполює?

Мисливці вовків? Мисливці вовків?

Чи може таки навпаки? »

Бйорн мовчки підійшов до товариша і булькнув у річку речі загиблих. Якусь мить він дивився, як вони повільно зникають у течії, під мелодичне побринькування барда.

• Ал, - зітхнув він, і сів поруч.
• Що? – відклав лютню той.
• Я чув, що в Рондалі є одна жінка…
• Ні, ні, ні, Бйорн, я не посуну в іншу країну, щоб мені сказали, що ЦЕ вроджене і з цим нічого не вдієш, - зітхнув Ал.
• Ти бачив, що з тобою коїться? Ти сьогодні убив трьох і випив їхню кров до лишку. Раніше тобі вистачало склянки моєї в таких моментах, але зараз…
• Це мине, - понуро відповів Ал.
• Не мине. – похитав головою товариш. – Від самого дитинства твоя жага крові росте. Я завжди був поруч, бо знаю, що ти сам би не впорався і був би у халепі давно. Бо спочатку тобі достатньо було краплі, потім ковтка, потім склянки, а зараз.. Свята богине, Ал, ти випив до краплі трьох дорослих чоловіків!
• Скажи добре, що ми барди і на довго в одному місці не затримуємось? – сумно всміхнувся він.
• Не смішно! А як тебе візьме жага десь у місті? Тебе ж одразу стратять! Я переживаю за тебе! – голос Бйорна стурбовано затремтів.
• Я теж переживаю, йолопе, - награно штурхнув його в плече Ал. – Бо це вже третій… четвертий випадок за останні два місяці, коли мені отак зриває клямку… Я знаю, я все розумію. І якщо ти думаєш, що мені в насолоду хлебтати людську кров, то ти…
• Знаю, тобі самому це…
• Гидко. – завершив замість нього бард. – До смаку твоєї крові я вже звик. Якщо так взагалі можна сказати… Але я не хочу мати марну надію… Я ще не чув, щоб у когось із Міфітів забрали їхнє прокляття.
• А я чув, що їхні прокляття перетворюють на хист. – співчутливо глянув Бйорн.
• Я – людську кров п’ю. А коли не п’ю, то… - бард затихнув скуйовдивши руде волосся і сховавши лице в долонях. – Тому ми з тобою без сімей, дружин, і дітей. Бо я – небезпечний. І це ніяким боком не може бути даром!
• Але ж має бути вихід.. Мусить бути… Давай спробуємо? Нам нічого втрачати.
• Крім надії на нормальне життя, – зиркнув на нього із розчепірених пальців чоловік.
• Наше життя ніколи не було нормальним. – хмикнув Бйорн, - А на худий кінець, якщо все буде кепсько – напишеш про це драматичну баладу, ти ж бард.
• А ти напишеш до неї музику, – сумно всміхнувся Ал, - Ти ж – менестрель.