Алл і Бйорн.
Ліс затих.
Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони. Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині. Птахи не співали, вони, стривожені останніми подіями, нишком сиділи у сховках.
Бйорн стояв посеред дороги, віддихуючись. Високий і худорлявий, він майорів, як стовп на шляху. Світло відбивалось від його білої сорочки, роблячи його ще більш помітним. Він обперся об коліна і глибоко втягнув носом повітря просякнуте сонцем.
- Пресвята богине, дай мені сили, бо я вже застарий для цього… - невдоволено засопів він і опустив свої карі очі додолу.
У нього під ногами лежав мертвий чоловік. Він лежав на землі ниць. Його шия була скривавлена і усіяна рваними ранами. І жодної калюжі крові під ним. Поруч лежали його розкидані речі. Синюшні пальці вп’ялись у ґрунт, наче в надії втриматись. Ще один був поодаль, обпертий об стовбур дерева спиною. Одна рука обвисло лежала на землі, очевидно, зламана у плечі, а інша – стискала невеликий топірець, чистий і блискучий. Голова була схилена вбік, а пустий погляд засклянілих очей – спрямований кудись у невідомі потойбічні шляхи. Лівий бік і шия у чоловіка – розтерзані нещадно. У крові було все: одяг, тіло, дерева навколо, але жодної краплини не пролилось на землю.
Якби Бйорн не знав, що тут насправді сталося – подумав би, що тут відбувся напад якогось звіра. Він загорнув прядки свого чорного, як смола, волосся за вуха і зв’язав його на потилиці у хвіст, аби не лізло у очі. Лишилось засотати рукави сорочки, аби не замаститись і починати. Він неохоче підняв мертвого чоловіка у себе під ногами, обхопивши його по-під руки.
- Ось так, приятелю, - протягнув він, - по-маленьку, - і потягнув убитого вниз по схилу до річки.
Бйорн зашпортався чоботами у корінні, що підступно сховалось у листі, і тіло чоловіка вислизнуло із рук, покотившись, як мішок вниз, заминаючи собою суху траву і опале листя. Воно котилось так швидко, набравши обертів, що в якийсь момент підскочило на кротовині і глухо гепнуло десь із обвалу.
- Злови-и-ив! – пролунав бадьорий чоловічий голос знизу.
Бйорн скривився, нахмуривши прямі чорні брови:
- Ауч, добре, що вони вже не відчувають болю… - він обтрусив руки від бруду, що на них налип.
Чоловік повільно підійшов до іншого тіла і присів біля нього на коліно. Він розщібнув на мертвому поясний ремінь і зняв із нього в’язку мішечків. В якомусь із них задзенькотіли монети.
- Знову доведеться обставляти усе, як напад із пограбуванням, - перекинув він жменьку блискучих монет собі у кишеню штанів.
Чоловік поволочив і це тіло вниз. На цей раз уже куди обережніше ступаючи на похилий спуск. Це було не просто, та все ж він впорався. Знизу на нього чекав Ал на невеликому плато. Поруч шуміла річка.
На березі у сухій траві, над двома тілами нишпорив його рудоволосий товариш. І як тільки Бйорн вийшов у поле зору – Ал підняв голову. Він був фактично голий. Вода, із мокрого рудого волосся скапувала на блідо-рожеву шкіру, що на сонці вкривалась плямами від веснянок. Жилаве тіло блистіло від вологи. Його речі випрані від свіжих плям крові сушилися на великому камені неподалік: зелений кафтан, біла сорочка і наплічна сумка. Поруч, на землі лежала ліра і лютня, разом із іншими речами, які не вимастились.
- Що там? – подивився він на Бйорна.
- Лишилося зібрати їхні пожитки, якщо можна сказати, що в розбійників могли бути якісь пожитки… – понуро відповів той і поклав третє тіло. – Ти як?
Ал зустрівся з ним поглядом. Його і без того світло-зелені очі, зараз, у променях сонця здавались ще світлішими. Ніби зараз на Бйорна дивились самі лише зіниці під рудими віями.
- Важко пояснити… - зиркнув він на тіла загиблих.
- З цим треба щось робити, - серйозно мовив Бйорн.
- Пропоную спустити тіла по воді і вшиватися, – знизав плечима рудий. – можна ще забрати, якісь коштовні речі, аби підлаштувати все, як пограбу…
- Я не про це, - перебив його товариш. – Тобі стає гірше, ти сам бачиш. Я заберу їхні речі на шляху і ми з тобою про це поговоримо.
- А я поки розберуся із цими…
Бйорн кивнув і понуро посунувся наверх. Хто б що не говорив, а оці похилі і стрімкі спуски в Танеросі – це така морока. Часом буває, що пройдеш всього нічого, а ноги геть відвалюються. А гірські стежки – взагалі окрема біль: об сховане в траві каміння можна було поскручувати ноги…
Чоловік закректів від однієї думки, що йому доведеться знову спускатися цією ж дорогою вниз. Але треба було якомога швидше забрати речі, аби їх тут ніхто не побачив.
Він вийшов на тракт і прислухався. Ліс нарешті почав шуміти. Це чомусь заспокоювало.
Речей тут було не багато: клунки, і трошки зброї, яка навіть у бою не встигла побувати.
Бйорн швидко зібрав усе в оберемок і кинув оком востаннє.
Багряний ліс приховав сліди того, що сталось у своєму падолисті. Раптом вухо вловило знайомий мотив. Бйорн спустився вниз і застав Ала за грою. Він сидів під каменем, крутив лютню і тихенько наспівував:
« У лісі блукали мисливці,
мисливців поїли вовки.
То хто тут кого уполює?
Мисливці вовків? Мисливці вовків?
Чи може таки навпаки? »
Бйорн мовчки підійшов до товариша і булькнув у річку речі загиблих. Якусь мить він дивився, як вони повільно зникають у течії, під мелодичне побринькування барда.
- Ал, - зітхнув він, і сів поруч.
- Що? – відклав лютню той.
- Я чув, що в Рондалі є одна жінка…
- Ні, ні, ні, Бйорн, я не посуну в іншу країну, щоб мені сказали, що ЦЕ вроджене і з цим нічого не вдієш, - зітхнув Ал.
- Ти бачив, що з тобою коїться? Ти сьогодні убив трьох і випив їхню кров до лишку. Раніше тобі вистачало склянки моєї в таких моментах, але зараз…
- Це мине, - понуро відповів Ал.
- Не мине. – похитав головою товариш. – Від самого дитинства твоя жага крові росте. Я завжди був поруч, бо знаю, що ти сам би не впорався і був би у халепі давно. Бо спочатку тобі достатньо було краплі, потім ковтка, потім склянки, а зараз.. Свята богине, Ал, ти випив до краплі трьох дорослих чоловіків!
- Скажи добре, що ми барди і на довго в одному місці не затримуємось? – сумно всміхнувся він.
- Не смішно! А як тебе візьме жага десь у місті? Тебе ж одразу стратять! Я переживаю за тебе! – голос Бйорна стурбовано затремтів.
- Я теж переживаю, йолопе, - награно штурхнув його в плече Ал. – Бо це вже третій… четвертий випадок за останні два місяці, коли мені отак зриває клямку… Я знаю, я все розумію. І якщо ти думаєш, що мені в насолоду хлебтати людську кров, то ти…
- Знаю, тобі самому це…
- Гидко. – завершив замість нього бард. – До смаку твоєї крові я вже звик. Якщо так взагалі можна сказати… Але я не хочу мати марну надію… Я ще не чув, щоб у когось із Міфітів забрали їхнє прокляття.
- А я чув, що їхні прокляття перетворюють на хист. – співчутливо глянув Бйорн.
- Я – людську кров п’ю. А коли не п’ю, то… - бард затихнув скуйовдивши руде волосся і сховавши лице в долонях. – Тому ми з тобою без сімей, дружин, і дітей. Бо я – небезпечний. І це ніяким боком не може бути даром!
- Але ж має бути вихід.. Мусить бути… Давай спробуємо? Нам нічого втрачати.
- Крім надії на нормальне життя, – зиркнув на нього із розчепірених пальців чоловік.
- Наше життя ніколи не було нормальним. – хмикнув Бйорн, - А на худий кінець, якщо все буде кепсько – напишеш про це драматичну баладу, ти ж бард.
- А ти напишеш до неї музику, – сумно всміхнувся Ал, - Ти ж – менестрель.