Одразу хочу повідомити, це не згенерована і не вигадана історія. Це історія, яку я пережила і переживаю досі. Я зрозуміла що потрібно записати й викласти цю історію хоч кудись, щоб від неї звільнитись і поставити крапку. “Ти ричала уві сні як демон, і щось шепотіла” - отакий “добрий ранок” від мого чулувіка, а на краєчку свідомості ще мерехтить відчуття жаху, хоча снилась команда ПЖ і як ми влаштовували якусь благодійну вечерю. В цей час саме військові і такі діячі-волонтери як ПЖ тримають мою кукуху, думаю мозок це прекрасно знає і закриває таким чином мою тривогу і страх. Також для своєї

Глава: У пошуках кохання Давним - давно Князь мав трьох доньок. Старша - Абаддона та середня дочка - Мамона не проявляли дружелюбності до молодшої - Зореслави. Вони постійно чиплялися до неї, і навіть батьки підбурювали конфлікти. Зореслава ображалася на всіх, хто завдавав їй болю. Поряд із замком розташовувалося одиноке озеро, куди вона ходила, аби заспокоїтися. Сидячи біля води, Зореслава плакала і плакала допоки не виплакала всі свої сльози до останку. Лише після останньої краплі - сльози озеро прошепотіло: «не плач мила, напиши історії про свої печалі та образи», і раптом усе затихло.

Глава: Сварка Чорнобога і Білобога Комета спостерігала за панянкою. Вона була переконана, з нею щось негаразд — її посвіт виглядав мляво. Це спонукувало її розпочати розслідження. З'ясувавши обставини, Комета повістувала про можливе отруєння пані. «Панна поранішня Зірка, розкажіть, що відбувалося дотеперішньої ночі? Хто дав вам трутину? Хто намагається вас убивати? Прошу поділіться з нами», - звернулися ми до неї. «ми всі готові підпомогати, окрім Чорнобога і Білобога, оскільки вони повсякчас гиркаються безпричинно й по причині». «Що?! Отруя? Хто міг мені її дати?», - страхітливо

Глава: Пекельний вузол Династія демонів впоряджали урочисті нічняні зібрання, під час яких відбувався церемоніал коронації Демона, й він ще раз став їхнім законним велителем. Сторіччями вікував у колодязі, де царювала навічна тьма. Темрявої ноченьки Елія рушала до криниці, яка була такою ж чорною, як сльота. Несподівано розчула плач і, зазирнувши наниз, помітила Ангела, котрий стояв і плакав. Прудко побігенькала по драбину додому, а вертаючись до колодязя, звісила ліствицю вділ і угледіла, що Посланець вже пропав. Витягнувши драбину, дівчина верталася до житла, безмаль аніщо не видячи. Проте

— Знаєш, коли я бачу блогерів, оцих лідерів думок, мені пригадується одне ім'я — Кассіус Клей. — Віго повернув кермо і скерував автомобіль в оточену з обох боків деревами паркову вулицю. — Чув про такого? Худорлявий завагався з відповіддю: — Це щось пов'язане з боксом? — невпевнено проказав він. — В яблучко! Пізніше він змінив своє ім'я на Мухамед Алі. — Ти любиш бокс? — Худорлявий здивовано підняв брови. Віго краєм ока дивився і на співрозмовника. — Так, авжеж. Він може багато чому нас навчити, — Віго знову глянув на Худорлявого. Той не знав, що на таке відповісти, адже

Приятель, уезжая в Канаду, оставил собственные переводы поэзии венгерской поэтессы Шанды Пуэцоши (Будапешт) из ее цикла "Хламидиоз" (1989-1991). Просил представить общественности. Публикую. Толик собирается жениться! Вот это новость. Нет, не на Шанде. Хотя я, с очевидным сарказмом, и спросил его о том же. Нет, Толик сказал, что эта женщина, невеста, эмигрантка из Белоруссии. Ванда. Красивое имя. Она тоже работает в корпорации "Кэнедиан Стилл". Но тут же - Ванда, Шанда... Ладно, допустим. Пригласил на свадьбу. Я ответил, что обязательно приеду - как только, так и сразу.

Предисловие: Сидит на берегу моря старик, а перед ним разбитая корыто. По поводу встречи в Овальном кабинете. Шепчуться - что там был скандал. Шепчуться - что горшки побили. Да разве это скандал, вот когда туда к гаранту бл@дей водили, которые ему минет делали под саксафон, вот это были скандалы на весь мир. А это? А это - плохо отыграли, плохо написанный сценарий. Как говорил один режисёр "Не верю". Может после антракта вторая сцена будет отыграна талантливее? Горшки уже склеили. Публика не расходится. Ждём-с.

Кав’ярня знаходилась в центрі міського ринку. Всі дороги, ніби нитки павутини сходились в одній безкомпромісній точці і ліпшого розташування ніхто б не зміг придумати. Між нескінченними рядами лотків та магазинчиків, з яких ніби вирвались на волю від нескінченного тиску прикраси та сувеніри, спеції, екзотичні фрукти, гранатовий сік та вино, була прокладена бруківка, затерта до глянцю в місцях, де натовп проходив найчастіше. Господарі лотків загорілі та в убранні, що підкреслювало їх харизматичний образ, закликали неодмінно спробувати їх найкращий продукт, а після, не давали продовжити шлях

Літаки летять з бази на базу. Навіть у таку вітряну погоду, коли я, стоячи на вокзалі, ледве тримаюсь на ногах. А вони пливуть у небі, достатньо низько, щоб я бачила, як на їхніх крилах мерехтять вогні. Гори, як завжди, непохитні. Вони не дивуються цій миті, лише споглядають мовчазно. Повз мене пролітає черговий потяг. Що таке свобода? У навушниках лунає улюблена пісня. Вітер плутає волосся, і разом із ним у голову залітають щасливі думки. Я записую все, навіть зараз, коли холод обпікає пальці. Усе є свободою. Я хапаю її руками й надаю їй сенс. Іноді це буває непросто. Хочеться вірити, що

- Ти куди це? А ну стій я тобі сказав! Куди це ти з мотузкою подався? Ти що це надумав? Степан зупинися, накоїш лиха! От чортів син, коли потрібно він мене звісно не бачить та не чує, а коли я нишком у хаті хочу вкрасти окраєць хліба, так одразу Домовик, Домовик. От кляті люди й допомагай їм після цього. Що ж робити? Як же зупинити це божевілля? Мабуть, прийшов таки час показатися йому на очі, не вмре від своїх рук, вмре зі зляку. Ну одне добре, якщо з переляку, то хоч на небо, а не як самовбивця. Біда, біда прийшла. Що ж це люди людям коять? Домовик повернувся навколо себе тричі, і побіг в

Тіні. Вони завжди тут. Невидимі сторожі минулого, що ковзають між зруйнованими будинками, чіпляються за дерева та бур’ян. Тіні стоять на кожній стежці, ніби чекають когось, хто більше ніколи не прийде. Біля кожного подвір’я, кожної хати, що тепер лише спогад, вони застигли, мов пам’ятники минулого життя. Найбільше їх біля кладовища. Могили давно розбиті війною і присипані землею, але все ще зберігають відбитки чиїхось імен. Тут немає голосів, лише шелест вітру, що нашіптує слова, які краще б не чути. Дитячий майданчик застиг, як фотографія, на якій час поставив чорний штамп. Гойдалка рипить

Волинь, 1918 р. - Ти своє життя ще не прожив, але ж розумний, як потикати старшим, то можеш. - Ні, не можу. - *мені всеодно на тебе, як би я міг це сказати, я би був щасливий, але не більше хвилини, тому, що всеодно жив би з тобою, мені не давали вибір з ким, де і як*. Він швидко вийшов на вулицю, сам він не знав куди йти, що робити. Але відчував, що залишатися тут не може. Скажете, як не можна залишатися в себе в хаті. Якщо вона є, то ці проблеми мізерні, подивись навколо, люди голодують, а тобі не подобається якесь там "неправильне слово". Всі слова твоєї матері правильні, хоч що