Існує у світі легенда, що люди цінніші за гроші, Кохання, що раз і назавжди, що втрати бувають хороші Що на помилках ми вчимося, що час заліковує рани, Що друзі ніколи не зрадять, й мужчин прикрашають шрами. Існує на світі легенда, що є на землі справедливість, Що спогади гріють душу, що в бійці рятує сміливість, Що сильні ніколи не плачуть, що в річку не входять двічі, Що близькі не зводять наклеп, за спиною та й у в вічі. Існує на світі легенда, що можна щасливим бути, Що можна пробачити зраду, що можна про все забути. Що горе не втопиш в текілі, що дурням живеться легше. Утопія все це,

Удар, ще один, швидше, сильніше, удар прямо в темряву, головою! Я впевнений, ось він мій вихід й не зможу я більше, зустрітися поглядом з справжнім собою. Так, не здаватися, з силою бити, вперся у чорнії двері кулак. Скоро я виберусь з клятого вашого світу, ось і щілина у темряві, бачу яскраво-червоний мак. Там, у землі, серед квітів на мене чекає спокій і теплая вічність з закритими міцно очима. Останній крок залишивсь, роблю швидко подих глибокий... Хто це стоїть за моїми плечима!? Ні, я не зможу, я помилився. Кров із пошкоджених рук по підлозі полилася. Дарма, ох дарма відчайдушно я в

Мені б мов трава прорости й не дивитись Диким обличчям в рожеві очі. Хочу дощами бездумно упитись, Викинуть з пам'яті дні та ночі. Видерти шмаття з свідомості п'яної. Спогади в прірву жбурнуть не жалкуючи. В них я людина з війни уявної, З світом борюсь за скарби неіснуючі. В пам'яті сенс людсвом вправно нав'язаний, Вічним тавром на чолі розлився. В чорний казан ти стрибнуть зобов'язаний, Супом страждань весь твій світ умився. Тисячі правил, думок мільйони. Варяться, киснуть - найкращі, найгірші. Людство гірке та занадто солоне. Сати б травою й шуміти вірші.

Вулицями міста лиш я і горда самотність Гуляємо, а в голові ті сумні відголоски. Що чую я, що говорять мені: "Зустрінься з нею і ви вже не одні, Один плюс один і мінусів не стане зовсім. *** Зустрівся з тобою, ти кроком зі мною, Рука під рукою і ходимо двоє. І так відчутно, що внутрішньо ти, Спокою теж не можеш знайти, Здались порожнечі в полон, обоє без бою. *** Голови з різних сторін повернемо лицем до обличчя, Відчуваю і бачу як погляди наші, сльози кличуть. В сіре небо над нами, так високо, більше не глянем. Схились до плеча. Тепло тіла загоїть рани. Юра Лекан, листопад 2017

Безбожниками, Залишимось можна ми? Таке трапляється з кожними, Хто не вірить що любити зможуть вони. "Ні, це не ми", Думаєш обмінюючись поглядами, Виниклими між закоханими, Забулими про все на світі людьми. Приземленими, До цього ми були тваринами, Тепер володіємо крилами, Аби лише літати вміли б ми.

Сквозь быстрые минуты суток, Я на лицо смотрю любя. Смущаешься, смеёшься с шуток, А я исследую тебя. Словно бесценная картина, Твоя улыбка, цветность глаз. Но видится лишь половина, Что открываешь мне сейчас. Лишь половина того счастья, Что ты желаешь мне отдать. Но сколько красоты в той части, Что я уже могу видать.

А почему бы не побыть нам вместе? Вполне естественный вопрос. Из слов без сладости, без лести, Столь лаконичен ведь и прост. Ведь ты вполне себе красива, Улыбкой, станом, милотой, И цветом глаз, движением игривым, Лишь ты такой владеешь красотой. А почему бы не побыть нам рядом? Ведь нас в объятья постоянно тянет. Завороженным только смотрим взглядом, A в нём нашей влюблённости туман. А почему бы не побыть нам ближе? На шаг, иль хоть на тысячи таких. Ведь нами нежность, радость движет. Ну, не придумали ж мы сами их? А почему бы не побыть нам долго? Я вижу, ты одна из тех творений, Что столь

Слова о том, что кто-то рядом. Слова что нам безмерно надо. Слова о том, что мы вдвоём, Те что мы слушаем, поём. Слова о том, слова об этом.. Как ты смогла любить поэта? С той горькой, хмурою душой, Её глубокой пустотой? Так много слов, а как иначе? Но он придёт, в объятьях спрячет. И под узором тишины, Слова вдруг станут не нужны. Слова, что шепчешь перед сном, Что вяжут образы узлом. И засыпает твой поэт, В словах взирая силуэт.. Слова, что порождают чувства, В стихах становятся искусством, Слова о том, как нам приятно, Так просто, хорошо, понятно. Словами, мы друг друга греем. Хоть знаем:

Не близько, не поруч, ні губи, ні руки, У різних вагонах слухаєм стукіт. Колеса об рейки, чи кров'ю об серце, В одне і те ж небо, крізь сльози як скельця. Складаються в повість думки, про розлуку і старість, Непрохані гості, яких чомусь бачити в радість. На карті маршрутів я все ще тебе видивляюсь. Не видно й не чути.. Хоча я дуже стараюсь. Колеса об рейки, чи кров'ю об серце, В одне і те ж небо, крізь сльози як скельця. *** Затьмарене небо у сірих хмаринах. Нам більше не треба, дійти б середини. Лишились позаду солодкі сонети. Немає розради в собі як в поетах. Юра Лекан, осінь 2017