(читати вголос, напівпошепки) Най буде собі no comments Як нутрощі зірве смуток І схованку мою куток Злива наповнить Вухам Співало ха-ха лихо Лихо вогке Нишком йшло Заввишки в три роки А завнижки таки як слід для води Спиною мурахами ледь Наче піт І пір'ям легкої ходи Несу свої плями додому Й геть Знімаю сплітки та клопіт Ця вогкість жінкам непотріб Always чотири краплі Я знов попелястий Постріл З гострих стріх сни Мить ти? ~2002

Полиновий запах, ніжно б’є у скроні, Навіває спогади про теплі літні дні, Пам’ятаю подих, ніжний на долоні, І слова медові, що казав мені. Ти збудив глибокі почуття тернові, Вкрав ти моє серце і душу назавжди. Я відчуваю силу і крила гонорові, Лише тобі узимку цвіли мої сади. І світ тепер інакший, і яскравіші зорі, Для тебе заспіваю, все зможу тепер я. Тепер вже не шукаю, кращої я долі, Своє життя дарую, твоя, лише твоя. Дарую я цілунки та губи калинові, І очі де потоне вранішня зоря. Я подарую ніжність і всі на небі зорі, Нехай же нас почують далеко за моря. Кохання мов театр і головні в нас

Я пишу тобі, Алісо, бо я усвідомив все: Колись я думав ти хвиля, яка мене понесе, Я давав тобі якості, сюжети та імена, І без зупину думав—хто ця жінка. хто ж вона? І знаєш, раптово, мені сниться сон: Ти стоїш на березі озера, довкола блакитний фон, Ти переш своє сарі й бурмотиш щось під ніс, Я стояв і дивився на тебе, неначебто вріс. Зі всіх сил вслухався, що ти казала собі, А ти нашіптувала мантри й пускала їх по воді, В них звучала любов і моє коротке ім'я-- Хто ж тоді я? Хто тоді я? Потім картина змінилася— давній квартал, Десь жінки готують коржі, пахне сандал, Ми два чоловіка у

- Навсегда? - Да. - Никогда? - Да. - Я пойму… - Нет. - Подожди! - Иди. - Я прошу! - Фу. - Я молю! - Тю. - Та… такси! - Прости… Кто-то улица, толпа. Где-то камуфляж, стрельба. Что-то тишина, окно. Здесь один, одна, одно. Когда-то выбор, подоконник, пол. Где-то раковина, чайник, стол. Кто-то дверь, цветы, вино. Здесь один, одна, одно. Почему-то льются, режут. И зачем-то бьются, лезут. Для чего-то пьют, едят. Там… а здесь и не глядят. Для кого-то бредят, пишут, рвут. И зачем-то бродят, стонут, трут. Почему-то дарят, получают, спят. Там… а здесь и не глядят. Эти кто-то, но не я, Это где-то, но не

Минуле, котре я залишу за дверима квартири І зайшовши у ванну змию біль цього дня Ну чому так – питав не раз сам себе я у вісні І відповідь приходила завжди та сама Історія це минуле – завтра буде новий день А той, що проходить, признай, був найкращим І все учорашнє завтра буде лише як тінь Завтра для тебе буде новим, світлим, кращим Час втікає і сьогодні залишиться в пам’яті І тільки, стаючи ще одним прожитим днем Світ змінюється, світ не стоїть на місці І вчорашня любов буде силуетом чужим Історія це минуле, а завтра буде новий день Котрий принесе нові ідеали, смаки, пригоди Міняється все

Чому мовчу, таюсь перед собою? Чого слова – одвічне каяття? Чого лиш сором у віршах зі мною? Ніхто не подарує забуття. Даремно все, полегшення не буде, Даремна розповідь, що не веде вперед, Даремний шлях спрямований в нікуди Коли знайду лиш те, що вже старе. Та знову все лиш плетиво ілюзій, Та знов обман полегшують слова Омана, що вірші, то вірні друзі, Що ті слова, то відповідь нова.

Ти прекрасна у своїй неповторності, Наче вмита ранковою росою квітка. Ти холодна уся у своїй загадковості - Водночас і бажана і така неприступна. Ти прекрасна, наче розцвіла троянда І холодна наче у небі нічному зоря. Полонить і спокушає твоя краса Так водночас і грішна і невинно свята

І день як день І літо ніби літо Та тільки де? Дощами серце вмите Чи то сльозами. Втрачене ніде Піде за обрій, Осінь і зима Не бачить око Не бринить струна. А день як день. То літо? Чи нема?

Моя Весна не вийде заміж, вона за межами давно. Моя Весна не візьме квітів і не піде в чуже кіно. Моя Весна така яскрава, моя Весна не хоче зла. Їй посміхаються вокзали, вона несе важкий рюкзак. Моя Весна - суцільна рана, але живіша всіх живих. Вона встає занадто рано, і йде до поглядів нових. Моя Весна така маленька, але сміливо йде у бій. Моя Весна не вийде заміж: вона не хоче, зрозумій! Моя Весна - дитина вітру, і я кохаю лиш її. Вона - моя залізна квітка, моя надія у крові. Моя Весна не вийде заміж. "Іду на ви!" - кричить вона. Моя Весна не має страху, моя Весна, моя Весна...

Хочеш розповім тобі як пахне самотність? Кожен день, торкаючись шкіри, нічого не відчуваєш крім власного дотику. Нервові імпульси приватизуються кожен атом і перепродують на втому... Це неможливо побороти, допоки не вдихнеш хоч раз на ніч зволоження повітря, щоб вранці розділити чай з невмитими думками, зазвичай вчорашнім, без цукру, зі страху потовстішати від щастя... Хоч це і не найкращий вихід, але він є, як запах на зап'ясті... Не буде іншого! Хоча можливі варіанти, а може варіації на тему: "Чи має право одна на існування?"

При заході сонця слухала Луцьк, впізнавала себе у кроках перехожих, що повертаються додому з роботи: часто порожні, вичавлені, з посткофеїновим синдромом у погляді

А потім ти скажеш - усе неправда, мовляв ретроградна Венера, вино, карантин... і полетять птахи даремних слів, за кордон кудись, на одвічну обсервацію