Морана. Порт. Рондаль

Бути безсмертною - цікаво перші тисячоліття. Далі - стає нудно. Нестерпно нудно, до оніміння в животі.

Морана зітхнула, повільно опускаючись на вершину високої колони, свого зруйнованого святилища. Темрява навколо розсіялась, наче вислизаючи з під тіла богині. Втікаючи, наче шкодливий кіт, у передчутті чогось не хорошого.

• Що ж ми будемо робити сьогодні? - вголос запитала вона, підіймаючи голову до миготливих душ над нею. - Одне і те ж щоразу? Заскочимо до живих, глянемо що в них там і як? Поблудимо якимись невідомими місцинами? 

Богиня розсміялась сама із себе. 

• Кого я дурю? “Невідомі місцини”. Я цей світ обійшла вздовж і впоперек двічі пішки.Ні. Треба щось… щось… нове! Я знаю! Ходімо попідглядаємо за роботою сестриці?

Вона зіскочила із колони вниз і, пролетівши крізь густий туман, опинилась у світі живих. 

Ранкове сонце відбивалось у скляній гладі морського штилю. Глибокого, синього і холодного, як і шпилі заледенілих гір, що оточували бухту.  Вітер перебирав своїми невидимими пальцями сніг, що зривався із дахів припортових будинків, і сипав його поверх робочих, мов миготливе зарево. Флюгери скрипіли, вказуючи на північ. Дерев'яні кораблі гупали бортами, здіймаючи чайок із канатів. Цього ранку на довгій набережній вулиці було гамірно і тісно. Лише море, виблискуючи, тихо загравало із заклопотаними моряками у порту, що щойно прибули до берега, ніби заманюючи їх назад у подорожі. Але чоловіки не поспішали повертатись у обійми морських просторів: вони тільки що зійшли на землю, спраглі, просочені сіллю і гострими вітрами, у пошуках твердої опори під ногами. 

Морана вдихнула на повні груди, стоячи на дерев’яному пірсі і замріяно усміхнулась: 

• Запах моря. Який же він прекрасний і… - її тон різко змінився на саркастично-обурений, - як паскудно, що я його не можу відчувати. Як і холод, як і голод, як і спрагу.

Крізь неї пройшов якийсь чолов'яга, що викочував бочку із корабля, витягуючи вантаж на берег.

• Обережніше, шановний! - гримнула на нього Морана, обтрушуючи свою легку, чорну сукню, після несподіваного зіткнення.

Та звісно ж її ніхто не почув і не побачив. Вона була лише тінню у світі живих. Примарою, незримою для людського ока. 

• Уф, - здригнувся раптом той чоловік, спинившись, і знову ступивши кілька кроків. - Аж сироти по шкірі пішли. Яка ж холодрига! 
• А бо треба скорше ворушити ластами! - гукнув його товариш, що порівнявся із ним, тримаючи в руках дерев'яний ящик. - Сонце то тут може і світить, але не гріє. 
• А ще, треба дивитись куди сунеш, - хмикнула богиня.
• Ото певно, - кивнув чоловік у відповідь товаришу. - Рондаль тобі не Танерос.

На трап корабля вискочив хлопчисько, розтріпаний холодними рондальськими вітрами. Одягнений у хутряну куртку, замотаний у шарф, аби-як накинутий поверх каптура. 

Морана перевела погляд в його бік і хижо посміхнулась. 

• З дороги, Кав’єре! - гукнув моряк, що сходив на землю із повним ящиком яблук і штовхнув хлопця в плече.

Один червоний плід впав і покотився по дошкам прямо під ноги Морані. Хлопчик буркнув на образливе прізвисько, і хутко побіг наздоганяти яблуко, аби не дати йому впасти у воду і за мить опинився поруч із богинею.

• Ходи до мене у руки, - промовила Морана і присіла. 

Її рука ковзнула крізь червоне яблуко, та пальці стискали лише його прозору копію. Морана зітхнула: 

• Все б віддала аби ще раз відчути його смак… Такий соковитий, свіжий, солодкий…

Хлопчик, що в цей час майже впирався у богиню лобом - здригнувся і озирнувся довкола, вхопивши рукою яблуко. 

• Я ніби чую знову передсмертні крики, - насторожився він. 
• Це лише чайки, Кав’єре, - глузливо підмітив кремезний чоловік, що спускався трапом позаду нього. 
• Хоч Ви не називайте мене “ікрою”, капітане, бо це прізвисько до мене причепилось через Вас! - зиркнув через плече з докором хлопець.

Капітан, лише усміхнувся у відповідь. Високий, сивочолий із густою білою бородою, він був на дві голови вищий від усього свого екіпажу. Здавалось, що аж човен піднявся, коли він зійшов із нього на трап. Чоловік пропах морем і копченою рибою. Люлька в його зубах затріщала, мов феєрверк, коли він втягнув повітря. Густий клубок диму, наче хмара повис поруч із ним і розчинився  у повітрі. 

• Чайки? - хмикнула Морана, - Якби ж то це були чайки,  -  та досі зацікавлено спостерігаючи за юнцем додала, - Ти почув ті передсмертні крики, що і я чую? Неприємні, правда? 

Ніби відчуваючи чужу, потойбічну, присутність хлопчик випростався, тримаючи яблуко у руці. Капітан кивнув, порівнявшись із хлопцем і поклав важку руку йому на плече.

• Не рекомендую їсти, - підмигнув він.

Малий винувато обтер яблуко об себе і хотів було віддати, але відволікся на шум попереду і мимовільно поклав його в кишеню куртки. 

Натовп попереду зашумів, скупчився і навис, наче хвиля над рифом. Щось відбувалось. Крики і невдоволений галас, не перебивав навіть плюскіт хвиль і портові розмови.

• Ненавиджу цей порт, - хмикнув капітан, нахмуривши брови і посунув до епіцентру шуму. 

Торговець попереду голосно репетував: 

• Так діла не буде!!! - кричав розтріпаний чоловік. - Забирайте свої яблука до Тайрамової матері! За таку ціну я сам по них голяка б сплавав у Танерос і назад! Де Авалор?! 

Капітан спустився на берег і підійшов до торговця. Різниця між ними була разюча: Авалор був на три голови вищим від чоловіка. 

• В чому проблема, Малеку? - перепитав капітан, торговця, що пінився від злості десь там знизу. 
• В чому проблема?! - підняв червоне від крику обличчя вверх той, - Це ти їм таке сказав? Чи твої морячки клепки повідбивали веслами? 
• Ти на мою команду голос не підіймай, - видихнув йому в обличчя дим із люльки Авалор. - Питаю, в чому проблема?
• Шість золотих за ящик?! - відкашлявся торговець, розганяючи гіркий тютюновий дим поперед себе руками, - Це один срібняк за яблуко! Срібняк! За умови, що їх там не менш як шістдесят штук! Та в мене в житті ніхто яблуко за срібняк не купить! 
• А-а-а-а, - з вдаваним розумінням промовив капітан Авалор і затягнувся, - а що, Полярному Сяйву ціна кусюча? 

Люди між собою переглянулись і зашуміли, скупчившись довкола. Лишень одна згадка про Звіродушників викликала косі погляди.  

• Ти… - зам’явся торговець, наче злодій, якого зловили на гарячому, і забігав очима, - Та він… Ти думай що кажеш! Я з Полярними діла не маю! 

Кав’єр тим часом підійшов ближче.  Визираючи з-за спини капітана, він насторожився від звуку чвар. 

• Раз не брешеш, і їхньому Клану  наш товар не перепродуєш, то бери за два золотих талі, як і мав,  - обличчя Авалора стало вмить зверхнім, - але більше діла ми з тобою мати не будемо. Така умова.

Торговець невдоволено фиркнув, кинувши два золотих талі на сніг, під ноги Авалору, за товар, і зник із ящиком яблук десь у натовпі. 

Морана, що зацікавлено слідкувала за усім, нависнувши у повітрі над натовпом, самовдоволено хмикнула: 

• Бачиш сестро, не люблять твоїх Звіродушників люди. А ти так старалась створити ідеальне творіння: людину із душею звіра. А вийшло що? Що їх тепер не приймають ні звірі, ні люди.

Тим часом один із моряків вилаявся, підняв монети і обтерши їх від снігу, подав капітану: 

• Наздогнати його і надавати по шиї? 

Той лише вдихнув на повні груди і похитав головою: 

• Ми ж не варвари якісь. Їм ще ті яблука поперек горла стануть! 

Капітан шморгнув носом і поклав золоті до кишені: 

• До роботи, хлопці! До роботи!

Морана підлетіла до малого, що насторожено споглядав за тим, як моряки вивантажували товар і віддавали покупцям у порту. 

• Відчуваєш це дивне тремтіння у повітрі? - запитала вона у хлопця, наближаючись зі спини, до вуха так, ніби він міг її чути. - це - смерть. 

Кав’єр озирнувся і раптом дістав із кишені яблуко. Червоне і блискуче, воно так і манило відкусити.  

Хлопець вийшов на набережну і навмисне згубився у натовпі людей. Він стискав яблуко у руці так, ніби вкрав його. Так тривожно, ніби єдину згадку про дім. Ніби це яблуко - все що у нього лишилось. Ніби цей заборонений плід - був усім, що мало хоч якесь значення.

Хлопчик забився у провулок і поточився спиною назад, визираючи, чи не помітив хтось його відсутності. 

• Ти ще хто такий? - рипучий голос кашлянув йому у потилицю, і чужа рука шарпотнула за плечі.

Кав’єр озирнувся і помітив двох безхатьків. Хлопчиська, приблизно його віку. Потріпані, брудні і смердючі. Один сидів на залишках розтрощеної бочки у кількох кроках, інший - тримав його за куртку. Обидва голодними очима впились у яблуко, у його руці і хижо усміхнулись. 

• Відпусти! - запручався Кав’єр. 

Та все було марно, яблуко вмить опинилось в чужих руках. Інші пальці видерли його із долоні і жадібно стискали. Безхатько вдихнув запах солодкого яблука і усміхнувся, смачно відкусивши плід. 

• Раз, - промовила Морана, наблизившись до безхатька.
• Це не твоє! Віддай! - закричав Кав’єр, намагаючись повернути своє. 

Та хлопець жадібно жував, причавкуючи, ніби насміхаючись.

• Два, - Морна підлетіла до нього ще ближче.

Раптом його обличчя перемінилось і застигло. Хлопець впустив яблуко на сніг і схопився за груди. 

• Ти чого Джепе? - підскочив до нього товариш із бочки, а Кавєр тим часом поточився назад, раптово вивільнившись із рук нападника. 

Та Джеп лише впав на коліна і захрипів. Він не міг вимовити і слова. Його очі закотились і налились страхом. Кав’єр бачив, як біла піна, тонкою цівкою, полилась у нього із рота, а тоді він впав ниць, сіпаючись у конвульсіях.

• Три, - підсумувала Морана і дістала у хлопця зі спини білий кристал. - А плід то виявився і правда заборонений. 

Товариш все ще намагався добудитись Джепа, але той не подавав ознак життя. Кав’єр хутко підібрав із землі відкушене яблуко у кишеню і із жахом поточився назад, вдивляючись у застиглі очі безхатька. Він чимдуж побіг до Авалора, пробиваючись крізь натовпи торговців і покупців. Наляканий, ніби боягузливе зайченя. 

• Заждіть-но, - усміхнулась Морана. - Невже це те, про що я думаю? 

Вона послідувала за хлопчиком, розчиняючись у перехожих. 

• Капітане! Капітане! - окликнув він, побачивши білу постать чоловіка здалеку. 
• Що сталось? Чого лемент здійняв? - буркнув Авалор у бік хлопчиська. 
• Яблука…. - намагався заспокоїтись хлопець, протискаючись якомога ближче. 
• Що “яблука”? - зиркнув на нього капітан зверху вниз. 
• О…отруєні, - майже пошепки промовив Кав’єр.

Капітан вмить змінився в обличчі і спохмурнішав. Він присів навпроти хлопця і серйозно зазирнув йому в очі. 

• Як дізнався? 

• Я… - затремтів хлопчик намагаючись вимовити бодай щось, але знову побачена ним смерть занадто сильно його заціпила. -  Він… Він відкусив… 

Авалор напружено видихнув. 

• Хто “він”? 
• Якийсь… хлопець, - налякано пробубнів Кав’єр, діставши із кишені яблуко.
• Де?
• Отам, - вказав пальцем малий. 

Кілька членів команди одразу рушили туди за наказом капітана.

• То всі ті яблука…? - налякано запитав Кавєр. 

Капітан кивнув і піднявся. 

• Хлопці! Ворушіться! Маємо часу до полудня! 
• Так точно, капітане! - гукнула команда із різних закутків порту. 

Авалор опустив свій погляд вниз:

• Тобі б тікати звідси, по-хорошому. Далі тобі з нами не можна. Ми тебе підвезли, але далі - ти сам за себе. 

Хлопець ковтнув слину і кивнув. 

• Ви і правда їх всіх… 
• У мене особиста неприязнь до Звіродушників.Тим більше до Клану Полярного Сяйва. Але тебе це не обходить. Ні пари з вуст, ні писку з носа. 
• Сестро! - майже вигукнула Морана. - Ти правда вплела у долю цього чоловіка масове убивство твоїх любих Звіродушників? Не ві-і-ірю! - протягнула вона і крутонулась у повітрі перед чоловіком і хлопчиком. 

Кав’єр перевів погляд на Авалора. 

Здавалось що для одного і другого - смерть не була чимось новим. Вони з нею уже стикались. Та кожен відносився до неї по різному. І саме це Морані завжди подобалось у людях. Їхня різниця у ставленні до смерті за життя і однаковість у ставленні до смерті - у смерті. 

Богиня покрутила у пальцях душу хлопця і зітхнувши опинилась у світі мертвих - Наорі. 

• Дайно, - вигукнула вона, наближаючись до сестри, - невже тобі набридло бавитися із своїми звірятами? 
• Що? - перепитала богиня, не відволікаючись від плетива нитки. 
• Я щойно із світу живих, - лукаво усміхнулась Морана, - і там планується якесь масове вбивство Звіродушників. 
• Це виключено, - відмахнулась Дайна. - Не верзи дурниць. 
• О, тоді мені цікаво чим усе завершиться, - відказала Морана і помістила душу на Небесне Полотно. - Бо якщо ти затіяла щось у мене за спиною…
• Я - не ти, щоб плести інтриги за спиною, - зітхнула Дайна. 
• Хто-зна, може тобі теж стає нудно, як і мені.
• Хто-зна, - кивнула Дайна. 

Ще пообіді Морана повернулась у той самий порт. Клан Полярного Сяйва вистежив тих, хто продав їм ящик отруєних яблук і забрав життя  їхніх побратимів. В живих не залишилося нікого із екіпажу. Життя - за життя, смерть - за смерть. Корабель підпалили прямо у порту. Капітана розтерзали і повісили на мачті. Єдиним хто встиг втекти - був хлопчик на ім'я Кав’єр. Але Клан відкрив на нього полювання, тож це було питанням часу: як швидко зграя білих полярних вовків вистежить наляканого і самотнього хлопчика у холодних гірських лісах. 

Хлопчика, який знову втікав. Спочатку він тікав від своєї долі, тепер він тікав від смерті, що гналась за ним по п'ятах. 

Морана усміхнулась, збираючи душі моряків і вглядаючись у білі Рондальські ліси вдалині. 

Як швидко вона знову зустріне хлопчика, який відчував її присутність?