Бути безсмертною - цікаво перші тисячоліття. Далі - стає нудно. Нестерпно нудно, до оніміння в животі.
Морана зітхнула, повільно опускаючись на вершину високої колони, свого зруйнованого святилища. Темрява навколо розсіялась, наче вислизаючи з під тіла богині. Втікаючи, наче шкодливий кіт, у передчутті чогось не хорошого.
- Що ж ми будемо робити сьогодні? - вголос запитала вона, підіймаючи голову до миготливих душ над нею. - Одне і те ж щоразу? Заскочимо до живих, глянемо що в них там і як? Поблудимо якимись невідомими місцинами?
Богиня розсміялась сама із себе.
- Кого я дурю? “Невідомі місцини”. Я цей світ обійшла вздовж і впоперек двічі пішки.Ні. Треба щось… щось… нове! Я знаю! Ходімо попідглядаємо за роботою сестриці?
Вона зіскочила із колони вниз і, пролетівши крізь густий туман, опинилась у світі живих.
Ранкове сонце відбивалось у скляній гладі морського штилю. Глибокого, синього і холодного, як і шпилі заледенілих гір, що оточували бухту. Вітер перебирав своїми невидимими пальцями сніг, що зривався із дахів припортових будинків, і сипав його поверх робочих, мов миготливе зарево. Флюгери скрипіли, вказуючи на північ. Дерев'яні кораблі гупали бортами, здіймаючи чайок із канатів. Цього ранку на довгій набережній вулиці було гамірно і тісно. Лише море, виблискуючи, тихо загравало із заклопотаними моряками у порту, що щойно прибули до берега, ніби заманюючи їх назад у подорожі. Але чоловіки не поспішали повертатись у обійми морських просторів: вони тільки що зійшли на землю, спраглі, просочені сіллю і гострими вітрами, у пошуках твердої опори під ногами.
Морана вдихнула на повні груди, стоячи на дерев’яному пірсі і замріяно усміхнулась:
- Запах моря. Який же він прекрасний і… - її тон різко змінився на саркастично-обурений, - як паскудно, що я його не можу відчувати. Як і холод, як і голод, як і спрагу.
Крізь неї пройшов якийсь чолов'яга, що викочував бочку із корабля, витягуючи вантаж на берег.
- Обережніше, шановний! - гримнула на нього Морана, обтрушуючи свою легку, чорну сукню, після несподіваного зіткнення.
Та звісно ж її ніхто не почув і не побачив. Вона була лише тінню у світі живих. Примарою, незримою для людського ока.
- Уф, - здригнувся раптом той чоловік, спинившись, і знову ступивши кілька кроків. - Аж сироти по шкірі пішли. Яка ж холодрига!
- А бо треба скорше ворушити ластами! - гукнув його товариш, що порівнявся із ним, тримаючи в руках дерев'яний ящик. - Сонце то тут може і світить, але не гріє.
- А ще, треба дивитись куди сунеш, - хмикнула богиня.
- Ото певно, - кивнув чоловік у відповідь товаришу. - Рондаль тобі не Танерос.
На трап корабля вискочив хлопчисько, розтріпаний холодними рондальськими вітрами. Одягнений у хутряну куртку, замотаний у шарф, аби-як накинутий поверх каптура.
Морана перевела погляд в його бік і хижо посміхнулась.
- З дороги, Кав’єре! - гукнув моряк, що сходив на землю із повним ящиком яблук і штовхнув хлопця в плече.
Один червоний плід впав і покотився по дошкам прямо під ноги Морані. Хлопчик буркнув на образливе прізвисько, і хутко побіг наздоганяти яблуко, аби не дати йому впасти у воду і за мить опинився поруч із богинею.
- Ходи до мене у руки, - промовила Морана і присіла.
Її рука ковзнула крізь червоне яблуко, та пальці стискали лише його прозору копію. Морана зітхнула:
- Все б віддала аби ще раз відчути його смак… Такий соковитий, свіжий, солодкий…
Хлопчик, що в цей час майже впирався у богиню лобом - здригнувся і озирнувся довкола, вхопивши рукою яблуко.
- Я ніби чую знову передсмертні крики, - насторожився він.
- Це лише чайки, Кав’єре, - глузливо підмітив кремезний чоловік, що спускався трапом позаду нього.
- Хоч Ви не називайте мене “ікрою”, капітане, бо це прізвисько до мене причепилось через Вас! - зиркнув через плече з докором хлопець.
Капітан, лише усміхнувся у відповідь. Високий, сивочолий із густою білою бородою, він був на дві голови вищий від усього свого екіпажу. Здавалось, що аж човен піднявся, коли він зійшов із нього на трап. Чоловік пропах морем і копченою рибою. Люлька в його зубах затріщала, мов феєрверк, коли він втягнув повітря. Густий клубок диму, наче хмара повис поруч із ним і розчинився у повітрі.
- Чайки? - хмикнула Морана, - Якби ж то це були чайки, - та досі зацікавлено спостерігаючи за юнцем додала, - Ти почув ті передсмертні крики, що і я чую? Неприємні, правда?
Ніби відчуваючи чужу, потойбічну, присутність хлопчик випростався, тримаючи яблуко у руці. Капітан кивнув, порівнявшись із хлопцем і поклав важку руку йому на плече.
- Не рекомендую їсти, - підмигнув він.
Малий винувато обтер яблуко об себе і хотів було віддати, але відволікся на шум попереду і мимовільно поклав його в кишеню куртки.
Натовп попереду зашумів, скупчився і навис, наче хвиля над рифом. Щось відбувалось. Крики і невдоволений галас, не перебивав навіть плюскіт хвиль і портові розмови.
- Ненавиджу цей порт, - хмикнув капітан, нахмуривши брови і посунув до епіцентру шуму.
Торговець попереду голосно репетував:
- Так діла не буде!!! - кричав розтріпаний чоловік. - Забирайте свої яблука до Тайрамової матері! За таку ціну я сам по них голяка б сплавав у Танерос і назад! Де Авалор?!
Капітан спустився на берег і підійшов до торговця. Різниця між ними була разюча: Авалор був на три голови вищим від чоловіка.
- В чому проблема, Малеку? - перепитав капітан, торговця, що пінився від злості десь там знизу.
- В чому проблема?! - підняв червоне від крику обличчя вверх той, - Це ти їм таке сказав? Чи твої морячки клепки повідбивали веслами?
- Ти на мою команду голос не підіймай, - видихнув йому в обличчя дим із люльки Авалор. - Питаю, в чому проблема?
- Шість золотих за ящик?! - відкашлявся торговець, розганяючи гіркий тютюновий дим поперед себе руками, - Це один срібняк за яблуко! Срібняк! За умови, що їх там не менш як шістдесят штук! Та в мене в житті ніхто яблуко за срібняк не купить!
- А-а-а-а, - з вдаваним розумінням промовив капітан Авалор і затягнувся, - а що, Полярному Сяйву ціна кусюча?
Люди між собою переглянулись і зашуміли, скупчившись довкола. Лишень одна згадка про Звіродушників викликала косі погляди.
- Ти… - зам’явся торговець, наче злодій, якого зловили на гарячому, і забігав очима, - Та він… Ти думай що кажеш! Я з Полярними діла не маю!
Кав’єр тим часом підійшов ближче. Визираючи з-за спини капітана, він насторожився від звуку чвар.
- Раз не брешеш, і їхньому Клану наш товар не перепродуєш, то бери за два золотих талі, як і мав, - обличчя Авалора стало вмить зверхнім, - але більше діла ми з тобою мати не будемо. Така умова.
Торговець невдоволено фиркнув, кинувши два золотих талі на сніг, під ноги Авалору, за товар, і зник із ящиком яблук десь у натовпі.
Морана, що зацікавлено слідкувала за усім, нависнувши у повітрі над натовпом, самовдоволено хмикнула:
- Бачиш сестро, не люблять твоїх Звіродушників люди. А ти так старалась створити ідеальне творіння: людину із душею звіра. А вийшло що? Що їх тепер не приймають ні звірі, ні люди.
Тим часом один із моряків вилаявся, підняв монети і обтерши їх від снігу, подав капітану:
- Наздогнати його і надавати по шиї?
Той лише вдихнув на повні груди і похитав головою:
- Ми ж не варвари якісь. Їм ще ті яблука поперек горла стануть!
Капітан шморгнув носом і поклав золоті до кишені:
- До роботи, хлопці! До роботи!
Морана підлетіла до малого, що насторожено споглядав за тим, як моряки вивантажували товар і віддавали покупцям у порту.
- Відчуваєш це дивне тремтіння у повітрі? - запитала вона у хлопця, наближаючись зі спини, до вуха так, ніби він міг її чути. - це - смерть.
Кав’єр озирнувся і раптом дістав із кишені яблуко. Червоне і блискуче, воно так і манило відкусити.
Хлопець вийшов на набережну і навмисне згубився у натовпі людей. Він стискав яблуко у руці так, ніби вкрав його. Так тривожно, ніби єдину згадку про дім. Ніби це яблуко - все що у нього лишилось. Ніби цей заборонений плід - був усім, що мало хоч якесь значення.
Хлопчик забився у провулок і поточився спиною назад, визираючи, чи не помітив хтось його відсутності.
- Ти ще хто такий? - рипучий голос кашлянув йому у потилицю, і чужа рука шарпотнула за плечі.
Кав’єр озирнувся і помітив двох безхатьків. Хлопчиська, приблизно його віку. Потріпані, брудні і смердючі. Один сидів на залишках розтрощеної бочки у кількох кроках, інший - тримав його за куртку. Обидва голодними очима впились у яблуко, у його руці і хижо усміхнулись.
- Відпусти! - запручався Кав’єр.
Та все було марно, яблуко вмить опинилось в чужих руках. Інші пальці видерли його із долоні і жадібно стискали. Безхатько вдихнув запах солодкого яблука і усміхнувся, смачно відкусивши плід.
- Раз, - промовила Морана, наблизившись до безхатька.
- Це не твоє! Віддай! - закричав Кав’єр, намагаючись повернути своє.
Та хлопець жадібно жував, причавкуючи, ніби насміхаючись.
- Два, - Морна підлетіла до нього ще ближче.
Раптом його обличчя перемінилось і застигло. Хлопець впустив яблуко на сніг і схопився за груди.
- Ти чого Джепе? - підскочив до нього товариш із бочки, а Кавєр тим часом поточився назад, раптово вивільнившись із рук нападника.
Та Джеп лише впав на коліна і захрипів. Він не міг вимовити і слова. Його очі закотились і налились страхом. Кав’єр бачив, як біла піна, тонкою цівкою, полилась у нього із рота, а тоді він впав ниць, сіпаючись у конвульсіях.
- Три, - підсумувала Морана і дістала у хлопця зі спини білий кристал. - А плід то виявився і правда заборонений.
Товариш все ще намагався добудитись Джепа, але той не подавав ознак життя. Кав’єр хутко підібрав із землі відкушене яблуко у кишеню і із жахом поточився назад, вдивляючись у застиглі очі безхатька. Він чимдуж побіг до Авалора, пробиваючись крізь натовпи торговців і покупців. Наляканий, ніби боягузливе зайченя.
- Заждіть-но, - усміхнулась Морана. - Невже це те, про що я думаю?
Вона послідувала за хлопчиком, розчиняючись у перехожих.
- Капітане! Капітане! - окликнув він, побачивши білу постать чоловіка здалеку.
- Що сталось? Чого лемент здійняв? - буркнув Авалор у бік хлопчиська.
- Яблука…. - намагався заспокоїтись хлопець, протискаючись якомога ближче.
- Що “яблука”? - зиркнув на нього капітан зверху вниз.
- О…отруєні, - майже пошепки промовив Кав’єр.
Капітан вмить змінився в обличчі і спохмурнішав. Він присів навпроти хлопця і серйозно зазирнув йому в очі.
- Як дізнався?
- Я… - затремтів хлопчик намагаючись вимовити бодай щось, але знову побачена ним смерть занадто сильно його заціпила. - Він… Він відкусив…
Авалор напружено видихнув.
- Хто “він”?
- Якийсь… хлопець, - налякано пробубнів Кав’єр, діставши із кишені яблуко.
- Де?
- Отам, - вказав пальцем малий.
Кілька членів команди одразу рушили туди за наказом капітана.
- То всі ті яблука…? - налякано запитав Кавєр.
Капітан кивнув і піднявся.
- Хлопці! Ворушіться! Маємо часу до полудня!
- Так точно, капітане! - гукнула команда із різних закутків порту.
Авалор опустив свій погляд вниз:
- Тобі б тікати звідси, по-хорошому. Далі тобі з нами не можна. Ми тебе підвезли, але далі - ти сам за себе.
Хлопець ковтнув слину і кивнув.
- Ви і правда їх всіх…
- У мене особиста неприязнь до Звіродушників.Тим більше до Клану Полярного Сяйва. Але тебе це не обходить. Ні пари з вуст, ні писку з носа.
- Сестро! - майже вигукнула Морана. - Ти правда вплела у долю цього чоловіка масове убивство твоїх любих Звіродушників? Не ві-і-ірю! - протягнула вона і крутонулась у повітрі перед чоловіком і хлопчиком.
Кав’єр перевів погляд на Авалора.
Здавалось що для одного і другого - смерть не була чимось новим. Вони з нею уже стикались. Та кожен відносився до неї по різному. І саме це Морані завжди подобалось у людях. Їхня різниця у ставленні до смерті за життя і однаковість у ставленні до смерті - у смерті.
Богиня покрутила у пальцях душу хлопця і зітхнувши опинилась у світі мертвих - Наорі.
- Дайно, - вигукнула вона, наближаючись до сестри, - невже тобі набридло бавитися із своїми звірятами?
- Що? - перепитала богиня, не відволікаючись від плетива нитки.
- Я щойно із світу живих, - лукаво усміхнулась Морана, - і там планується якесь масове вбивство Звіродушників.
- Це виключено, - відмахнулась Дайна. - Не верзи дурниць.
- О, тоді мені цікаво чим усе завершиться, - відказала Морана і помістила душу на Небесне Полотно. - Бо якщо ти затіяла щось у мене за спиною…
- Я - не ти, щоб плести інтриги за спиною, - зітхнула Дайна.
- Хто-зна, може тобі теж стає нудно, як і мені.
- Хто-зна, - кивнула Дайна.
Ще пообіді Морана повернулась у той самий порт. Клан Полярного Сяйва вистежив тих, хто продав їм ящик отруєних яблук і забрав життя їхніх побратимів. В живих не залишилося нікого із екіпажу. Життя - за життя, смерть - за смерть. Корабель підпалили прямо у порту. Капітана розтерзали і повісили на мачті. Єдиним хто встиг втекти - був хлопчик на ім'я Кав’єр. Але Клан відкрив на нього полювання, тож це було питанням часу: як швидко зграя білих полярних вовків вистежить наляканого і самотнього хлопчика у холодних гірських лісах.
Хлопчика, який знову втікав. Спочатку він тікав від своєї долі, тепер він тікав від смерті, що гналась за ним по п'ятах.
Морана усміхнулась, збираючи душі моряків і вглядаючись у білі Рондальські ліси вдалині.
Як швидко вона знову зустріне хлопчика, який відчував її присутність?