Під струнким оливковим деревом, Над освітленим місяцем берегом, Я цілую твою ніжну шию, устелену Теплим сяйвом. І, почувши хвилі, Мимоліть зʼявляється в памʼяті, Як цілувала Я руки простягнуті До Мене Твої, вже тисячі років тому. Й раз за разом бʼється об камені Вода чорна, і під твоє схвалення Девʼятий вал штовхає і звалює З ніг мене, і стою на колінах у піску.

Сонце в небі тихо догорає, Хвиля ніжно пестить береги. Вечір море спокоєм вкриває, Вітер шепче лагідні пісні. Золоті проміння тонуть в хвилях, Тиша розливається кругом. В сутінках ховаються всі сили, Ніч стає на землю тихим сном. Зірка в небі блисне разом з місяцем, Сяйво розсипається з висот. Тінями повільно вкритий ліс, Море тихо шепче далі зов. Захід сонця згасне, і до ранку Збережуть ці мрії небеса. Тихо море дихає у мряці, Вечір нам дарує чудеса.

Бути безсмертною - цікаво перші тисячоліття. Далі - стає нудно. Нестерпно нудно, до оніміння в животі. Морана зітхнула, повільно опускаючись на вершину високої колони, свого зруйнованого святилища. Темрява навколо розсіялась, наче вислизаючи з під тіла богині. Втікаючи, наче шкодливий кіт, у передчутті чогось не хорошого. Що ж ми будемо робити сьогодні? - вголос запитала вона, підіймаючи голову до миготливих душ над нею. - Одне і те ж щоразу? Заскочимо до живих, глянемо що в них там і як? Поблудимо якимись невідомими місцинами? Богиня розсміялась сама із себе. Кого я дурю? “Невідомі