Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і стелився у підніжжя, колись цілих сходів і арок. Вогники миготіли і тремтіли у повітрі від тонкого, майже невловимого наспівування Морани :
«Про неї складали легенди, про неї співали пісень,
де вигадка в них, а де правда, ніхто і не зна по цей день»
Вона сиділа на сірій мармуровій плиті, яка, вочевидь, колись слугувала вівтарним столом, а зараз від часу покришилась і похилилась убік. Здавалось, Морана зливалась із пітьмою навколо: темне волосся, вигадливими пасмами спадало донизу, наче танучи у повітрі, обрамляючи бліде, худорляве обличчя. Красиве, витончене, з гострими вилицями, воно здавалось не справжнім, наче ляльковим. Якби лишень не очі. Здавалось уся пітьма довкола – концентрувалась у них: чорних, блискучих, як дві великі намистини, вони втупились кудись поперед себе. У них відбивалось світло вогників, довкола, роблячи їх не такими моторошними. Легка, майже невагома, сукня струменіла колихаючись від незримих потоків. Наче зіткана із темряви, вона ховала тіло Морани у димку, оголюючи лише худі кисті рук. Пальці злегка торкались до одного із тих вогників, що зависли у повітрі довкола. Це був прозорий кристал, що ледве-ледве світився зсередини. Так виглядала людська душа після смерті.
- От скажи мені, - запитала вона у душі. - Чому ви так возвеличуєте мою сестру? А вона ж навіть жодного разу не була серед вас…
Морана зупинилась і примружилась:
- Ну гаразд, колись була. Колись ми з нею були простими людьми, мали свої людські справи і жили своє людське життя. Доки нас не зробили безсмертними і душі наші не стали божественними. З того часу вона дає, а я - забираю. Забираю і забираю. І, ти не уявляєш, як я стомилась забирати вас, – вона обвела поглядом сотні душ, що висіли в повітрі навколо неї. – із світу живих.
Вона відпустила кристал і він повільно поплив у повітрі вперед.
- А як це не приємно, - скривилась Морана. – Я чую ваші крики, стогони і передсмертні благання. І всі вони не мені, а - моїй сестрі. Її ім’я ви промовляєте, на смертному одрі і просите ще трохи пожити. А мене… Мене ви не чекаєте. А я поруч із вами в останні миті. Бачу, як гаснуть ваші очі, як німіють пальці, як в’януть губи. Але ви мене не бачите… І часто думаєте, що помираєте в самотності. А я ділю із вами цю самотність. І яка мені дяка? Богині Життя Дайні – зводять храми, будуть вівтарі, моляться. А хто молиться мені, Богині Смерті? Я століттями чахну від нудьги, нудьги смертної і безсмертної. А Дайна – мене не розуміє. Каже, що я маю тішитись, що маю можливість бути серед вас і спускатись у ваш світ… Каже, що вона може тільки сидіти і ткати для вас нитку долі, а я - швендяю між людей. Вона не розуміє, як це бісить, коли тебе ніхто не помічає…
Морана піднялась із плити і подалась кудись між колон. Кристали повільно попливли за нею, наче слухняна отара, вслід за своїм пастухом. Вони йшли на світло, що сліпило очі і морок відступав.
Білий туман починав стелитися по ногах, наче пухкі хмари. Він відбивав сяйво золотих, величних воріт, що височіли за великим плато. В центрі нього сиділа Дайна, оточена сліпучими арками і стелами. Здавалось, навіть повітря навколо неї іскрилось. Вона сконцентровано працювала з веретеном. Його колесо крутилось і миготіло золотими переливами. Блискуча нитка ткалась прямо у руках богині. Сотні тонких, ледь вловимих оку павутинок, сплітались у одну єдину долю. Вони відблискували то з’являючись нізвідки, то зникаючи в нікуди. Тендітні пальці пряли нитку, що повільно намотувалась на кристал душі, який повільно спускався із Небесного полотна. Чиясь душа із зітканою ниткою долі готувалась прийти у світ живих.
Дайна навіть не звернула уваги на появу сестри. Вона продовжувала свою справу.
- А ти все працюєш, сестро, - прошепотіла Морана і порухом руки відправила кристали десь поперед себе.
Вони зі свистом пролетіли повз Дайну, сколихнувши її золоте, кучеряве волосся. Кристали впились у Небесне полотно і застигли.
- Морано, - сухо зиркнула на сестру богиня своїми золотими очима. – Ти знову викладаєш із кристалів душ похабні слова на Небесному полотні?
Морана у відповідь лише засміялась.
- Перестав їх негайно, - зітхнула Дайна, повертаючись до плетіння. – Чи тобі геть немає чим зайнятися?
- Уже як два… ні, три століття, сестро, - хминула Морана.
- Воно і видно. - підняла брову Дайна.
- Давай зіграємо?
- Морано, у мене немає часу на ігри, – промовила Дайна.
- Є, - підморгнула їй Морана.
Дайна важко зітхнула і відволіклась від плетіння.
- Я тут у людей піддивилась нову забавку, називається «карти», - Морана усміхнулась.
- Карти?
- Мг, карти, - кивнула богиня Смерті.
- І ти хочеш, аби я покинула всю свою роботу, щоб зіграти з тобою? – примружилась Дайна. – Розповідай, що ти задумала на цей раз?
Морана розсміялась. Так дзвінко і голосно, що луна рознесла її сміх у невідомість і повернула назад.
- Хочу згаяти час, – лукаво відповіла вона.
- Чий? - уточнила Дайна, відчуваючи підступ.
- Людський. – хижо посміхнулась Морана. – Свій ми ж згаяти не можемо.
- Ти хочеш згаяти людський час? – звела брови Дайна. – Яким чином?
- Ну дивись. – почала Морана і зробила кілька кроків вперед. – Я постійно буваю між людей і надто ти їх розпестила, сестро. Хочу трошки ускладнити їм життя.
- Ускладнювати їм життя – не твоя задача, Морано – повільно, зітхнула Дайна. – Я сама можу ускладнити їм життя, сплівши погану нитку долі. То в чому проблема?
- В людях, сестро. – зверхньо відповіла богиня. – Вони мене дратують.
- Ти досі не можеш змиритись я з тим, що Златодушники черпають свої сили від мене і покланяються мені? Морано, Морано, - похитала головою Дайна, - заздрість – погана річ. Тим більше у тебе є Златодушники які черпають силу від тебе.
- Один єдиний рід, Рід Банші, - фиркнула богиня Смерті, - Їх там всього зараз не більше трьох душ існує. А тобі поклоняються сотні Родів. Це тисячі магів. Подивись на небесне полотно, ти їх розплодила так, що їх скоро буде більше, ніж білодушників.
- Ні, ні, ні, - похитала пальцем богиня. – Ти свій Рід Банші створила минулого разу, коли виграла у мене в го.
- Треба було придумати щось більше, - хмикнула Морана.
- А створити Міфітів тобі було теж мало? Кровопивці, Сіріни, Горгони, Інкуби і інші нещасні прокляті?
- Це коли ми грали в нарди. Пам’ятаю. Але! Зараз я даю тобі шанс відігратись.
- У карти?
- Мг. – Морана усміхнулась.
Дайна зітхнула і перервала свою роботу.
- Давай так, - почала богиня Смерті, - якщо ти виграєш, то можеш вибрати будь яке своє бажання, а якщо я – то я зміню долю лише однієї Златодушниці.
- Нащо тобі це? – нахмурила золоті брови Дайна.
- Навести трохи хаосу у твій абсолютно впорядкований світ, сестро. Мені нудно…
