Немає більше наших, Немає тут чужих. Більше не спитаєш, Який печуть пиріг. Немає більше неба, Немає тут землі. Вони тут все пожерли, Немає куди йти. Навколо озирнися — Всюди допалки вогню. Не підходьте близько, Бо радіація у кисні. Все це, як там кажуть, — Форма піклування, Любові, допомоги, Братського сприяння. Бачиш там сусіда? Наполовину спалений. А бач його дружину? Сидить десь з головою. І там оно людина Йде без рук і ніг. І я ще нагадаю: Боляче усім, Хоронити друзів, Знайомих, Найрідніших. Ось це все, як там кажуть, — Просто помилились. Та я вам обіцяю: Вони влучили у ціль. Не питайте

Ти маниш мене, Мов бузок навесні. Та квітку твою зривати не можна, Бо це незаконно, Та й штраф немалий. Та таку красу Тяжко просто лишити — Я мушу хоча б якось її зберегти: У пам'яті своїй Чи телефонній... Неважливо! Головне, що по секрету Я все одно зриваю Бузкові букети. Мансуров Артур

Коло за колом, Гуляючи вулицями, Я бачу людей — Видно їх усмішки. Ким вони є? Яка у них сила? Хто з вас співак, Поет чи актор? Який ти діяч? Який в тобі сенс? Подайте цей знак, Відгукніться на крик! Я прошу, я мушу Знати, що є насправді, Що не відлюдник з дурними рядками, А також людина, як кожен із вас. Я хочу свій вірш зачитати сміливо, З листочком в руках, І посеред площі, Не відчувати сором, За те ким я є, А просто віддатись моменту життя... Тож прошу я вас: відгукніться на душу, Скажіть, що людяним бути я мушу. Мансуров Артур

Ми з тобою у ночі, Йшли крізь жоржинові кущі. Та через незначну годину, Я почув твій гучний хрип. Якомога швидше озирнувся, Але побачивши тебе, я усміхнувся. Ти була уся в чорно-фіолетових тонах, І неглибокі є порізи твоїх руках, То все жоржинові кущі, Вони відмітили тебе. Я бачу твої сльози, Що насуваються мов грози. Моя емоція комедія, Хоч для тебе це трагедія. Твої сльози викликають сміх. Мансуров Артур

В мене немає слів, Щоб сказати тобі в обличчя: Присутність твоя така чарівна... Твої мінливі, як сьогоднішня погода, очі, Твоє волосся відтінків серця. Я розумію, що почуття є не взаємне, Я знаю, що побудова світу у нас від’ємна. Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого негативу, Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого плину. Відомо, що ти непостійна, І не загадка, що я почуття твої кривджу, Але єдине, що хотілося б тобі Від щирого серця побажати: Щоб твоя душа була відкрита до справжнього кохання. Попри те, що це не я, Я бажаю тобі вічного... Мансуров Артур

Коли по сусідству панує вона, Страшно казати приємні слова. Тільки спробуй відкрити рота, Вона за тебе розкаже прозу. В неї важливішого немає у світі, Крім квітів що ростуть в болотному цвіті. Ця жінка намагається вчити життю, І отруїти кішку мою. Ця шановна панна, Разом із цвітом лежить у канаві. Мансуров Артур

Цей світ не згине не стане без тебе. І я жити буду, як доти жила. Та очі твої, порожні без мене. Без тебе і я зовсім інша була. В коханні зізнатись не можу. Бо лише крок на зустріч ступила. Прийняти я все таки мушу, Почуття, що відчути посміла. Не треба ні зірок ні квітів у полі. Я хочу лиш груди слухать твої. І хочу спитати у нашої долі. Коли вже ці руки стануть мої? Мушу зізнатись що в грудях палають, Таємні і теплі, та милі чуття. Світ від думок моїх мов завмирає. таке сьогодення мойого життя. Чого ти запнувся, стоїш в далині? Я тут, я справжня, з почуттями тобі. Крок за кроком на зустріч

Як я голосно кричу в своїх думках, А на ділі я просто шепочу. Чи то сили в мені вже нема, Чи то страх стискає щоночі. Як я хочу кричать на людей, Що допускають цього божевілля. Серед світу: добра та пісень, Злидні хочуть набитих кишень. І нас знов годують війною, І нас знову годують жалем. І наїстися зло вже не взмозі, Тільки бруд навколо людей. Чи то Бог - таке допустив, Чи то люди якісь нехороші. І я знов у думах кричу, А насправді, я просто шепочу.

Na świecie jeszcze, lecz już nie dla świata! Adam Mickiewicz, „Dziady”, Upiór . *** У хму́ристому надвечір’ї Саме́ на Вдовин í м узгір’ї Дівча бентежливе стоїть. Внизу тривожні хвилі б’ються І, може, гребнями торкнуться До тіла ніжного за мить. *** Аж ось в обійми холоднаві Щонайлюбішому Варнаві Небога щиро подалась. «Гадав я, що тебе лишився!» «І з цим бодай ти примирився, Бо світла я ще не зреклась. Якщо зі мною прагнеш бути, Пітьм í дозволь мене здобути, А поки я — минуща тлінь». «Тебе не хочу погубляти І милої перетворяти На проклятущу напівтінь». *** Тоді, журливо усміхнувшись І

Жив Князь Переп'ят, у князівстві Не мало добра він зробив, За життя своє у суспільстві Військовому шану схопив. Но вже він три роки воює У дальній країні, важко Дружина-ж то серцем горює Не маючи звістки давно. Тож військо збирає, у дворі Словами побуджує йти В походи далекі,- по зорі Знайдемо Князя соколи.. Гніздо покидають, по полю Вбачають великі війська, Всі мужі не в страху, до бою Мечі дістають, а вона - Дарований лук, в Переп'ята Стрілою у серце не зна Що муж це приїхав, завзято Його на колінах трима. Він очі заплющив, у землю Душа відійшла назавжди, Вона без вагань у цю

Козак жив в дунаї, останній До річки славної прийшов, Обіцяне щастя коханій На березі річки знайшов. Всі очі заплакані були; Коли починав з нього пить, І серце зривалося з туги,- Як місяць і зорі глядить. На березі річки збудує Собі найгарніший дворець, Та завше під небом ночує Вороний той друг жеребець. Із часом мара в його домі Каже,- пора йди на покій, Тож те, що здобув на дунаї Віддав все дитині одній... В великому домі козака Що славе увесь його рід, Почалась велика гулянка До вечора, сонце на бік. І тільки вороний друг коню На дворі сам жде козака, І в холоді ночі, в долоню, Козак на

Мне надоело плакать Устала все внутри держать Тот кого сильно люблю я Не хочет этого понять Блокирую свой мозг Пытаюсь думать перестать Но он всплывает в памяти опять Не исчезает в дыме Эх эта чертова любовь Ну кто ее придумал Жила себе спокойно Без бури чувств и счастья шума Много времени прошло И все казалось позабылось А сердце все не хочет отпускать Хотя в осколках и разбилось