Посланець

Запахло ковбасками, галас різдвяного ярмарку ставав все ближчим і приємнішим. Молодий патлатий чоловік підняв трохи голову і примруживши очі глянув в мереживо різнобарвного свята крізь легку завісу снігових метеликів. Обличчя пом’якшало, на душі стало трохи тепліше, сум відступив трохи глибше до грудей. „Скільки в минулому році кухлик глінтвейну коштував?” – рука автоматично промацала кишеню куртки в пошуках монет.
Раптово з лівого боку темного провалля між будинками хтось, вчепившись у лікоть, надзвичайно сильно потягнув скоцюрблену фігуру в темряву. Така миттєва зміна напрямку руху збила дихання, і наступна секунда теж не дала можливості для зойку. Спіткнувшись об щось у пітьмі, молодик відчув як іншу його руку підхоплюють не даючи йому впасти. Але це не був порятунок. Згорблену фігуру підтримали щоби надати прискорення для подальшого польоту вглиб вузенької вулички. Пробігши мимоволі таким чином декілька кроків, він нарешті спромігся вигукнути здивоване „Агов!” Втім зупинитись не зміг, тому що подальший поштовх у спину примусив добігти у невеличкий сіро-чорний задвірок.
–    Йобана срань! – обурення і здивування вирвались таки на волю. – Я… Роздивляючись навколо він пригадав що має руки, а не крила, стиснув кулаки і, зайнявши завчену для бійки позицію, розвернувся щоб побачити нападників. 
–    Я поліцейський! Детектив! Якого хєра?! – трохи оговтавшись, він розгледів дві лисих особи, які стояли спинами до нього блокуючи вихід на вулицю до ярмарку.
–    Ми знаємо хто Ви, Віктор Шталь, – не обертаючись подали голос нападники. – Залишайтесь на місці, не кричіть, ми Вас добре чуємо, – продовжував яйцеголовий зліва.
Віктор розкрив рота щоби додати ще лайки в сніжну темряву задвірку, але образ пістолета осяяв його розум, і права рука потяглась під куртку до кобури. Мов бездушні тіні примар, дві фігури буквально моментально опинились поруч, до того як ця рука змогла навіть торкнутись пістолета. Град коротких сильних ударів з усіх боків примусив висмикнути руку вже стоячи на колінах в сніговій каші.
–    Як це?! Бляха, стоп! – вичавив він із себе розхристаний опором і спантеличений манерою їх боротьби. – Хто ви такі?!
–    Припиніть опір, ми Вас не тримаємо, заспокойтесь, – почув трохи через спину зверху над собою Віктор. – Маємо пропозицію роботи для Вас, детективе.
–    Танунахєр! – Віктора накрило гнівне обурення щодо свого принизливого стану і він спробував ще раз дістати пістолет та підвестись з колін. Втім ще один град швидких приголомшуючих ударів відкинув його на спину в білу холодну постіль. 
–    Вам не дістати його, заспокойтесь, пане поліціянт. Ми не заберемо нічого від Вас. Це не пограбування. Ви чуєте?
Тримаючи руки догори зігнуті в ліктях, молодий чоловік трохи засопів щоби заспокоїтись і оцінити положення. Над ним було чорне небо з поодинокими цятками зірочок та нечіткими лініями електричних проводів, темно-сірий силует якогось дерева поосторонь і дві людські фігури по боках, які чомусь стояли спинами до нього. Болю як не дивно він не відчував, нічого начебто не зламано або вибито. Втім втретє сіпатись в атаку вже наснаги не було.
–    Чую. Це напад, буду змушений заарештувати вас. Як встану. Що вам треба, шаолінські виродки? – стискаючи кулаки видихнув Віктор легким стовпом пари.
–    Ми громадяни Німеччини, як і Ви, шановний. Маємо пропозицію роботи в межах Вашої професійної компетенції. З дуже гарною винагородою, – відповів нападник зліва присівши на одне коліно, але все так же спиною, приховуючи обличчя.
–    Вже маю вдосталь роботи. І грошей не мало мені. Можу навіть позичити двадцятку до понеділка, – ще один стовп пари розчинився у непривітному небі.
–    Смішно. Втім, винагорода – не лише гроші, – подав голос другий нападник також присівши на коліно.
–    А що іще? Типу не вб’єте мене? Подаруєте життя? – вже трохи розслаблено спитав Віктор, підтягнувши ноги щоби зберегти тепло тіла.
–    І це також. Але усі подробиці будуть в більш зручному для Вас місці. Ви погоджуєтесь на співбесіду? – донеслось знову з правого боку.
–    Опції відмови у вас не передбачено, я так зрозумів. Далеко до того місця отак штовхати і буцати будете? – потихеньку звівши і зчепивши руки над грудьми вже зовсім рівним голосом промовив у темряву патлатий бранець.
–    Ви не дізнаєтесь, тому що проведете час подорожі в комфортній теплій валізі. Проте, все ж руки і ноги доведеться Вам зв’язати, – повідомили з правого боку.
–    А випивка там буде? Треба цю крупу сніжну чимось розбавити на свято, – витираючи мокре обличчя вже майже радісно пробуркотів молодик. 
–    Так, там наливають чесним людям, – вже зліва зауважив лисий близнюк.
–    В’яжіть. Переконали, брати Шаолінь-Берлінь, блін.
Майже миттєво над тілом Шталя закружляв танок шовкових мотузок і за хвилину, обмотаний як сніданок величезного павука, він був переміщений до великої валізи поруч, яка і справді виявилась теплою та затишною.

–    Святий Архангел Рафаїл, вже думав скаржитись на тебе Святому Міхаелю, – патлатий чолов’яга вибрався повільно з валізи, спостерігаючи як його конвоїри спритно зникли за товстелезними дверима. Обличчя їх він так і не зміг розгледіти. 
Кімната, в якій вивантажили і звільнили з кокону Віктора Шталя, була дуже невеликою і темною, але з досить високою стелею та єдиним затягнутим металевою сіткою віконцем у єдиних дверях, які за зовнішніми ознаками були явно броньовані. Посеред кімнати стояла невеличка кушетка із легким ослоном поруч, на якому стояв тьмяний ліхтар, що вочевидь живився від батарейок. У кутку стояло відро з кришкою, в яке молодий детектив поспішно злив те що тиснуло йому майже весь час примусової подорожі. 
Присівши на кушетку і пригладивши граблями рук розкуйовджене волосся, Шталь майже панічно смикнувся вихопити свій гарячий і мокрий від поту пістолет, який не став йому в нагоді під час „запрошення” на „співбесіду”. Клацнув перевіряючи кількість патронів в обоймі і, знявши запобіжник, націлив на віконце дверей, за декілька секунд перевів на помийне відро, потім валізу, обдивившись таким чином усю кімнатку. Звісно що потенційної жертви помсти за нахабне викрадення його поліцейської величності виявлено не було. Просто ж шмальнути було занадто небезпечно отримати собі ж цю кулю рикошетом. Тож Віктор з легким левиним ревом незадоволення опустив пістолет. 
–    Мене хтось чує? Чи бачить?! Альо Шаолінь-Берлінь! – піднявши голову вверх вигукнув Шталь і відкинувся на кушетку розкинувши руки хрестом.
–    Так, ми вас чуємо. І бачимо. І розуміємо. Пане детективе Віктор Шталь, – прозвучало очікувано зі стелі кімнати.
–    Слава Богу, а то я окрім німецької мови знаю лише два слова американською. Батько-гітлерюгенд передав ці цінні знання у спадок. Вам потрібен саме такий спец? – Віктор підняв пістолет угору вишукуючи динамік.
–    Так, ми знаємо всю Вашу біографію. І про матір та старшу сестру також, – динаміків вочевидь було декілька і вони були добре приховані, як і камери відеонагляду.
–    То який сенс в цій співбесіді?! Я маю вдома телефон, і в участку також, і поштову скриньку теж маю! Йоханий Босс зі стелі. Чи як ти там називаєшся, – ледве стримавши бажання відхаркнути і плюнути в напрямок звуку вигукнув обурено Віктор. 
–    Ми називаємо себе Вірні. Ви тут щоби узнати про нас і вирішити чи приймати нас у свою долю. 
Декілька секунд Шталь мовчки задумливо спостерігав вишукуючи пістолетом пристрій який породжував ці звукові хвилі, й врешті-решт поставив зброю на запобіжник та сховав її назад до кобури під курткою.
–    Я слухаю вашу історію, уважно, – неохоче вимовив Шталь і підклав собі руки під голову.
–    Наша історія та пропозиція Вам у ящику під кушеткою. 
Патлатий йолоп підскочив мов карась на пательні, смикаючи рукою знову до кобури й назад. – Фігасє, лошара сліпий, – бурмотів він заглядаючи під свій лежак і підсвічуючи ліхтарем з ослону. І справді в голові кушетки був невеликий сірий ящик з чорними написами „Ящик” зверху і по боках. 
–    Обережно відкрийте будь ласка, там є випивка також для вас, як обіцяно, – прозвучало звисока, але все ж якось дружньо на подив осоромленого детектива.
Витягнувши з-під ліжка неважкий ящик і піднявши його собі на коліна, Віктор повільно підняв кришку і виявив всередині зелений та синій кухлі, запечатані фольгою зверху, а також невеличку але товстеньку білу книжечку з написом „Вірні. Наші пропозиції.”
–    Цю книжечку Вам необхідно прочитати і обміркувати за 12 годин, шановний детективе. Випити те що в зеленому кухлі можливо лише за умови відмови від співпраці з нами, а те що в синьому – якщо погоджуєтесь стати членом нашої організації. Подужаєте таке випробування чи відмовляєтесь прямо зараз?
Шталь примружив очі і взяв до рук книжечку у м’якій глянцевій обкладинці, прогорнув спритно пальцями однієї руки усі сторінки немов оцінюючи кількість тексту та перевіряючи чи нема бувай всередині якоїсь закладки, потім пошурхотів книжкою так само в іншій руці. Відклав її в сторону на кушетку та взяв обережно зелений кухоль до рук. Обдивився, зважив у повітрі, оцінюючи ємність, трусонув не сильно щоби відчути як поводиться рідина. Потім взяв іншою рукою синій кухоль, покрутив його оглядаючи і коцнув легенько два кухлі між собою отримавши слабенький приємний звук фарфору. Зазирнув у скриню на колінах і помітив ще пластикову соломинку для пиття.
–    А курити тут можна? – підняв голову вверх примруживши очі детектив Віктор Шталь.
–    Якщо маєте вцілілі сигарети, воля ваша. 
–    Ха-ха-ха. Я й самокрутку скручу, якщо треба буде. Двадцятку ваші шаоліні не схотіли брати, певно добре тут заробляють, – криво посміхаючись і повертаючи кухлі до ящика пробуркотів Віктор.
–    Так, і ви будете добре заробляти, – без паузи відповіли зверху. 
–    Гаразд, почитаю.

Вірні. Наші пропозиції.
Вітаємо Вас, шановний читач, ми Вірні. А Ви один чи одна з тих хто скоро буде частиною нашої команди. Або не буде. 
Наша організація існує досить недовго, приблизно 100 років. Але як вид людини ми існуємо тисячі років. Як Ви певно зауважили при запрошенні на цю співбесіду наші бійці продемонстрували виняткову спритність та навички. Так, це була саме демонстрація деяких наших можливостей. Можливостей нашого виду. 
Сотні тисяч років в морях і океанах живуть черепахи, чимало з них страждають від різноманітних паразитів, але деякі не страждають, бо не помічають присутність іншого життя у своєму організмі. Одного разу не помітила таку присутність і людина, а жила чомусь вона довго і щасливо. Потім це сталось з іншою людиною, згодом цілими сім’ями, і всі вони жили довго і щасливо.
Протягом тисячоліть розвивався симбіоз людини і її нового невидимого Друга. Врешті-решт вони спромоглися стати одним цілим, майже досконалим ефективним організмом, що має надзвичайні фізичні властивості, які в свою чергу сприяють і розвитку інтелекту. Так, в здоровому тілі – здоровий дух.
Отже перша наша пропозиція Вам – якісне довготривале здорове життя.
–    Якийсь, бляха, рекламний буклет Шаолінь, тільки без картинок, – подумав Віктор, і спитав: – А чому без картинок?
–    Залучайте уяву та свої мрії і побачите те, що чекає вас у майбутньому, – майже миттєво відповіли згори.
Минали роки щасливого співіснування людини та її „альтер его”, але залишалась проблема успадкування цього дару гармонії та процвітання. На жаль, звичайним природнім способом розмноження людського роду така взаємодія не переходила нащадкам. Необхідна спеціальна процедура внесення Друга. Колись досить складна і небезпечна, тепер же завдяки розвитку науки та медицини – проста і гарантовано успішна. Те, що колись траплялось з щасливчиками долі, тепер стало доступним будь-кому і надійно контрольоване Вірними Друзям. Друзям, які своєю підтримкою виводять фізичне існування людини на найвищий щабель тілесного комфорту без обтяжливих вкладень та умов, безболісно та безповоротно перетворюючи її в фактично новий вид людини.
І друга наша пропозиція Вам – стати Вірним.
–    Так і знав, що в тому стаканчику якась хєротень, – перевівши погляд з книжки на ящичок з кухлями майже вголос подумав Шталь.
Будь-яка діяльність в суспільстві людей щоби бути успішною та ефективною потребує стабільної підтримки забезпеченої планами розвитку, ресурсами, виконавцями, системою охорони, комунікацією про свою мету та користь. Тобто потребує команду. Команду, яка усвідомлює необхідність своєї праці та користується вигодами і привілеями, що приносять плоди такої діяльності.
Отже третя наша пропозиція Вам – стати частиною Команди. 
–    Питання з’явилось шановні, еее, Вірні, – Шталь підняв до гори очі й облизав пересихаючі губи. 
–    Ми Вас чуємо, пане детектив Віктор Шталь, – не забарились гучномовці.
–    Це якась медична, еее, Команда потребує поліцейського прикриття щоби продавати типу глистів-енерджайзерів?
–    Дуже грубо і примітивно, але... Так.
Відкинувши рукою налізаюче на очі волосся, Шталь продовжив вивчати буклет.
Певно у Вас уже з’явилось мільйон питань про нюанси та деталі реалізації цих трьох пропозицій, адже як відомо Диявол криється у деталях.
–    Ага, це точно, лисі безрогі дияволи у них першокласно з Друзями дружать. – рука Віктора мимоволі знову смикнулась до пістолета.
Отже надалі висвітлимо деяких Дияволів та Янголів.
Ваш майбутній Друг буде лише Ваш особистий друг і нічий більше. 
Ви не почуєте, не побачите, не відчуєте існування Вашого Друга.
Ваш Друг не помре раніше Вас і не житиме після Вашої смерті. За умови регулярного (1 раз на тиждень) прийняття пігулки, яка містить необхідні мікроелементи, поживні речовини, вітаміни для розвитку і підтримки його ефективної життєдіяльності, яка буде направлена лише на оптимізацію вашого спільного організму. Проте, за умови тривалої відмови від нашого препарату, на жаль, настає дестабілізація взаємодії, оскільки деякі його складові у звичайному сучасному природному комплексі вкрай рідкісні та обмежені. В результаті дуже імовірний летальний нестерпно болісний фінал.
–    Хто б сумнівався, шо казочка лише про золоті яєчка, – перегорнув наступну сторінку Віктор.
Вашого Друга не побачать звичайні непідготовлені люди без спеціалізованого обладнання, ніякі лабораторні аналізи, окрім тих якими володіє лише Команда, не спроможні випадково виявити його присутність. Структура його сутності інтегрується в спинний мозок і надалі у всі органи так, що лише окремі сторонні фахівці можуть побачити цю аномалію. Втім, заради збереження Вашої конфіденційності буде рекомендовано уникати контактів з представниками звичайної системи охорони здоров’я країни в якій Ви перебуватимете.
Вам теж доведеться піклуватись про ваше спільне здоров’я: мінімізувати вплив соціальних отрут типу нікотину, алкоголю, цукру (особливо в перші 5 років адаптації Друга), але значно підвищити норму споживання солі (морське походження Друга все ж дається взнаки). Ніяких інших спеціальних процедур чи дієт чи вправ дотримуватись потреби немає.
–    Хоч трохи розбавили медом цю бочку дьогтю, – хмикнув молодик на кушетці в темній кімнаті.
Усі Ваші спортивні потуги та тренування будь-яких спеціальних фізичних навичок будуть завжди і скрізь приємними та необтяжливими, а високі результати гарантовано при мінімумі часу затраченому на них. Якщо ж Вашого власного бажання не буде щоби проявляти активність, то і довготривала бездіяльність не змінить ваш вигляд ні в бік змарніння ні в бік ганебного збільшення маси вашого тіла. Але варто пам’ятати, що щотижневі пігулки – лише допоміжний підтримуючий засіб, а ніяк не заміна вашого щоденного раціону. Насолоджуйтесь задоволеннями!
–    Слава Богу та Ісусу Христу, і мудрим янголам небесним! – повернувшись на бік продовжив читання Віктор Шталь.
Вам не доведеться покинути звичну роботу, місце проживання, обмежити коло друзів, відмовитись від створення власної сім’ї чи позбутись улюбленого пса заради виконання завдань Команди. Принаймні примусово. Будь-яка співпраця буде проявом Вашої доброї волі і стимулюватись преміальними винагородами на Ваш вибір: гроші, послуги, розваги, інформація, навіть забаганки в межах моральних та етичних норм нашого загального суспільства, а також поточних можливостей Команди. Зауважимо, що ці можливості зростають і якісно і кількісно з кожним роком нашої спільної діяльності.
Зазначимо також, що дотримання нерозголошення секрету Вашого довголіття та здоров’я є ключовим фактором Вашого довголіття та здоров’я. 
У разі відмови приєднатись до Команди вибором відповідного кухля, до Вас буде застосовано токсин, який стирає пам’ять про декілька тижнів Вашого життя. І якщо деякі спогади про цю співбесіду колись і відновляться, вони здаватимуться дивним сном чи примхою фантазії.
Щиро бажаємо Вам міцного здоров’я і довголіття!
Віктор перегорнув сторінку, але там був текст якоюсь іншою мовою. Він відкинув книжечку в ноги кушетки і присів на край протираючи очі так начебто щойно прочитав пудовий фоліант якоїсь енциклопедії, потім встав, відшукав у кишенях пом’яту м’яку пачку сигарет, вибрав найменш розтрощену тютюнову паличку, відокремив майже відірваний фільтр, витрусив з нього залишки листя, вставив білу частину з тютюном та підкурив відірвавши сірника з невеличкої картонної пачечки. Підійшов до дверей і, притулившись до них одним плечем, видихнув блакитний дим у віконце.
–    Вже пити хочу, чуєте? 
–    Випити те що в зеленому кухлі можливо лише за умови відмови від співпраці з нами, а те що в синьому якщо погоджуєтесь стати здоровою людиною, Вірним, членом Команди.

30 років потому.
Новенький глибоко чорний смартфон теленькнув сповіщуючи про нове повідомлення. Охайний, гарно вдягнений, міцної статури чоловік підійшов до столу і висвітив екран щоби прочитати „Повторну доставку перезамовлено на адресу поблизу Вашого будинку, чекайте на сповіщення безпосередньо від оператора служби доставки вже цієї доби. Найщиріші вибачення за збій виконання нашого зобов’язання і величезна подяка за сумлінне виконання Вашого завдання. Команда.”
Чолов’яга присів у новеньке шкіряне крісло і легенько побарабанив кінчиками пальців правої руки по приємній поверхні столу, вочевидь не розчарований прочитаним. Відкинувся вглиб крісла повністю і повернувся у ньому від столу до вікна склавши руки дашком перед собою.
–    На сьогодні це все, Марто. Продовжимо завтра, – промовив чоловік продовжуючи спостерігати пейзаж за вікном.
Гарна, елегантна, русява жіночка діловито склала папери до купи і підвелась із крісла з іншого боку столу.
–    Попросіть Клару прибрати чашки, будь ласка.
–    Так, звісно. Гарного вечора, Герр директор, – ласкаво посміхнулась красуня.
–    До завтра, Марто.
Як тільки за жінкою зачинились двері чоловік підскочив з крісла і зробив декілька дуже швидких помахів руками імітуючи боксерський поєдинок. Потім став у стійку „Струнко” й, з’єднавши долоні перед грудьми, злегка вклонився комусь невидимому за вікном.
–    Дозвольте, Герр директор? – після короткого легкого стукоту донеслось через матові непрозорі скляні двері кабінету.
–    Прошу заходьте, – чоловік обернувся і присів знову до столу, увімкнувши екран монітора доторком до бездротової мишки.
Приємної зовнішності руденька молодиця граційно прибрала зі столу кавові чашки і спитала: 
–    Якісь розпорядження, Герр директор?
–    Так... читатиму звіти продажів, не пускайте і не з’єднуйте нікого до шістнадцятої нуль-нуль, – Герр директор відклав мишку і підняв планшет перед собою. І на моніторі і на планшеті поточний час був однаковий – 15:56.
–    Зрозуміла. Зайти ще з кавою о шістнадцятій нуль-нуль?
–    Можливо, я сповіщу. Дякую, Кларо. Прикрийте, але не закривайте повністю двері за собою, будь ласка.
Чоловік торкнувся екрану планшету декілька разів і зробив вигляд, що почав щось читати. Але лиш зачинились двері за секретаркою, відклав планшет і дістав з шухляди столу маленьку білу пластикову баночку, витрусив у ліву долоню невеличку продовгувату пігулку, яку миттєво відправив до рота, сховав баночку до шухляди, натомість вийняв маленьку пласку металеву пляшечку і сьорбнув з неї закинувши голову трохи назад. Посмакувавши мить напій, відправив пляшечку до шухляди, встав, нахилився до крісла, вхопився за сидіння і підняв крісло над головою мовби вдягаючи величезний військовий шолом. Обійшов стіл і з розгону вибіг з кабінету відкривши двері ніжками крісла.
–    Бе-ре-жись! 
Дивна поведінка ніскільки не здивувала секретарку, яка встигла сховатись за своє бюро.
–    Герр директор має напад клаустрофобії? – посміхаючись спитала вона визираючи з-за масивного столу.
–    Маю обнову Гансу, Кларо! Покличте когось встановити це в його кабінеті, хай сприймає це як підвищення до мого першого заступника, – задоволено посміхаючись промовив чолов’яга ставлячи крісло долі.
–    Та ж він і так перший заступник?! – майже регочучи зауважила руда.
–    Підвищено до Першого серед перших, – блискаючи задоволено очима вимовив трохи патетично чоловік і повернувся йти знов до кабінету.
–    А Ви як... сидіти будете? – поспішила секретарка.
–    Завтра привезу чудове сідало собі, з під заду великого боксера Віталія Кличка. Замовив з автографом на спинці, – зупинившись на вході пояснив директор і додав: – Сьогодні вже попрацював я, Кларо, збираюсь прогулятись трохи. Кави не треба більше.
–    Зрозуміла, Герр директор, – беручи трубку телефону внутрішнього зв’язку промуркотіла руда.
Чоловік прикрив двері кабінету і попрямував до столу, націлившись рукою взяти смартфон. Саме вчасно щоби вже в руці відчути знайомий звуковий сигнал месенджера, темно-синій екран якого мав логотип великої літери К стилізованої під черепаху у воді.
–    Шо ще? – пробурмотів Герр директор і відкрив нове повідомлення присівши на край свого столу.
„Шановний, Вірний, Вас обрано для виконання місії терміном до 30 днів, що починається 21.05.2017 року з подорожі до країни Східної Європи та має середні ризики пошкодження Вашого тіла. Винагорода 100 тисяч євро готівкою, поточний витратний фонд передбачає 1 мільйон євро та ще 9 мільйонів євро при обґрунтованому запиті куратору місії. Заявки приймаються до 12 години дня 10.05.2017 р. Команда. P.S. Інші варіанти винагороди за виконання цієї місії не розглядаємо.”
„Ще три дні на роздуми... Жирна пропозиція, такі не часто останнім часом присилають”, – взявся за підборіддя чоловік в гарному костюмі. „Та шо думать, йомайо”, – і набрав текст відповіді: „Віктор Шталь, Франкфурт, підтверджую.”
–    Відправити, – азартно стукнув він по смартфону пальцем.
„Вдячні за оперативність))) Перспективний план місії надійде на поштову скриньку через 30 хвилин. Команда”, – прочитав наступне повідомлення колишній детектив. ”Ну що ж, крісло вже певно у Ганса, чекати дурно тут марудно, – роздумував він погасивши смартфон, – увечері вдома почитаю”.
Вимкнувши усі гаджети і пристрої свого робочого столу, Віктор підійшов до неширокого дзеркала на стінній шафі і, злегка підморгнувши собі, наставив вказівний палець немов би обираючи себе собі поміж інших невидимих претендентів.

Перспективний план місії 35АЄ84
Час виконання: 21.05.2017 р. + 30 діб.
Країна виконання: Україна, місто Миколаїв.
Мета виконання: З’ясування належності об’єкта до носіїв Друга.
Загрози загальні: Нестабільна економічна та політична ситуація викликана агресією РФ, позиційне збройне протистояння в сталих межах у сусідньому до локації регіоні. Висока насиченість стрілецькою зброєю чорного ринку. Деяка неприязнь до іноземців серед місцевого населення що підтримує проросійську опозицію, зокрема німецького походження (рекомендоване використання англійської мови).
Загрози об’єктні: Фігурант є ветераном цієї війни, учасником бойових дій, висока імовірність наявності різноманітної зброї та навичок фізичного впливу.
Заходи виконання: Вихід на контакт з об’єктом, сенсорна оцінка наявності Друга. Встановлення особистих стосунків для виявлення походження Друга та імовірності наявності колективу подібного Команді.
–    Так, Киця, чую, через п’ятнадцять хвилин вийду до тебе. Є справа невеличка. Зачекай будь ласочка... – відірвавшись від екрану ноутбука вигукнув у прочинені двері домашнього кабінету вдягнений у спортивний костюм із значком пуми Шталь. „Команда єдина і неповторна”, – хмикнув він до себе і продовжив читати.
Зауваження виконання: Не провокувати конфлікт та уникати нав’язування конфлікту. Пріоритет фінансовим стимулам.
Звітність виконання: Щоденне резюме минулого дня до 9.30 ранку за берлінським часом із стандартною кодовою фразою, яка підтверджує відсутність необхідності залучення додаткового втручання Команди для усунення непереборної явної чи прихованої загрози.
Коротку історію країни перебування, профіль об’єкта, фотоматеріал, інструкцію, документи і платіжні картки буде надано після взаємного підтвердження виконавця та куратора. Заявку другого рівня необхідно подати до 12 години дня 13.05.2017 р. Команда.
„Ну що ж, в Україні мене не ображали досі, де цей Миколаїв треба буде глянути... ОК, завтра поміркую ще”, – подумав Віктор вимикаючи ноут.
–    Вже біжу, Кицюню, біжу, – підтвердив він ласкаво-вимогливому голосу із сусідньої кімнати.

–    Ласкаво просимо до України, вітаємо Вас в Одесі, – немолодий прикордонник передав документи і змив формальну посмішку з обличчя в пошуках наступного іноземця. Шталь взяв паспорт і попрямував до приміщення видачі багажу. Підхопивши простеньку велику дорожню сумку із стрічки, поспішив до виходу у фойє, де його вже чекала гід-перекладачка, найнята через місцеву туристичну агенцію.
–    Доброго дня, містер Шталь, рада знайомству, мене звуть Олена. Як Ваш політ минув, добре почуваєтесь? – накидала стандартних фраз доброзичливості симпатична невисока жінка дуже досвідченого віку, ховаючи в невеличку ділову сумку стандартний листок зустрічаючого.
–    Добре, добре долетіли, радий знайомству, Оулено. Звіть мене Віктор, будь ласка. Я тут майже як турист, тож... куди йти, показуйте, – пригортаючи за плече до себе посміхнувся перекладачці Віктор.
–    Прошу до тих дверей. Там біла Шкода, вже чекає, – показала напрямок руху і повела за собою Олена.
–    Ви знаєте, я не расист, байдуже якшо наш водій Шкода був би і чорним, аби кермо добре тримав, – зауважив слідуючи за гідом крізь натовп Шталь.
–    Водій теж білий, як і авто, містер... Віктор, – трохи зніяковіла, але все ж посміхнулась перекладачка.
–    Добре, добре, я зрозумів, Оулена. Трохи гумору робить світ яскравішим, як думаєте? – засміявся власному жарту, наближаючись за Оленою до виходу з аеропорту, Віктор Шталь.
–    Так, ми українці любимо жартувати теж, – маневруючи у людському коловороті та вишукуючи найкоротший шлях, відповіла Олена та додала: – Ви вперше в Одесі у нас? Це місто столиця гумору вважається в Україні.
–    Так, не бував ще тут. Київ, Львів, Чорнобиль бував. Люблю Україну, борщ люблю, горілку трошки, вареники, – наближаючись до дверей проінформував про свій досвід Віктор і, подолавши цей останній міжнародний бар’єр, спитав: – А хто є президент гумору у вашій столиці гумору, де його резиденція, по дорозі можна побачити буде?
–    Ой, на жаль, він зараз відвідує з офіційним візитом країну дурників і резиденцію забрав у рюкзак із собою, – викрутилась леді-гід, підіймаючи руку щоби показати де чекає автомобіль, але зупинилась на пів слові, бо Віктор став як вкопаний зосереджено дивлячись на неї. – Там... Що? Віктор?
–    Супер! Відмінно! – раптово знову засміявся Шталь. – Ви склали мій іспит, пані, однозначно беру Вас із собою до Миколаєва з бонусом запросити мене негайно до Вашого улюбленого ресторану в Одесі. За мій рахунок звісно, – тримаючи вільну від сумки руку великим пальцем догори, висловив повагу Олені задоволений турист. 
–    Дякую, добре. Нам до того авто, – трохи зашарілась, але продовжила вести за собою перекладачка. – Це Андрій, водій. Мій старший син. Він відвезе Вас і мене... до... ресторану... так... – пояснила вона цілеспрямоване наближення молодого пузатенького чоловіка в світлому літньому одязі.
–    Привіт, дякую, Андрій, – потиснувши руку і передаючи сумку водію промовив впевнено Віктор. – Ми купимо йому піцу, ОК? – трохи нахилившись до Олени вже тихіше підморгнув Віктор.

–    Дуже смачна, еее, ба-ра-буль-ка, риба. Дякую, – витираючи рота і руки серветкою старанно вимовив Віктор та підсунув до себе ближче напівпорожній скляний стаканчик з томатним соком. – Маєте тут теж родичів десь на кухні? – посміхаючись продовжив компліменти на адресу білявої немолодої жінки за столиком навпроти себе.
–    О ні, тут – ні. Іноді з подружками буваю на свята. Знаю отого офіціанта хіба, Олексій звуть, Олексій-Плаксій, бо, кажуть, голосно ридає як мало чайових залишають, – також посміхнулась Олена переводячи погляд на офіціанта зайнятого чимось в глибині просторої світлої зали.
–    Оцей, дебелий? Слава Богу, не наш столик обслуговує, – ковтнувши трошки соку зауважив із посмішкою Віктор і продовжив: – А молодший ваш син чим зайнятий? Певно на пляжі десь з друзями-дівчатами бавиться?
Обличчя Олени стало вмить серйозним і зосередженим, вона трохи наче згорбилась, але вимовила: – Ні... він... – неохоче продовжувала вона, – він на війні зараз, в армії, він офіцер зараз там.
Віктор теж скинув посмішку з обличчя і пригальмувавши жартівливий тон перепитав: – Молодший ваш син – офіцер?
–    Так, він лише на два роки молодший Андрія. Він зараз на Донбасі, там війна з росіянами ще. Зараз трохи замирились, по окопах сидять, менше стріляють. Але, це все ж війна, я так думаю, – вже більш впевнено і спокійно вимовила Олена.
Шталь відвів погляд на мить в бік мирного морського пейзажу за терасою і відпустивши стакан обережно вимовив: – Так, війна, розумію. У Вас хоробрий син... – він хотів ще щось додати, але перекладачка наважилась висловити те що певно давно тримала у сховищі думок: – Не дуже він хоробрий, ні. Такий наказ, він виконує наказ, така його служба. Тут все дуже складно з цією війною, це важка тема.
Шталь продовжував уважно дивитись на Олену і, не даючи шансу перевести розмову на щось інше, твердо наполіг: – Я, розумієте, переважно через цю війну тут. Хочу дещо з’ясувати, з Вашою допомогою.
Перекладачка трохи здивувалась і перепитала: – Через війну? Тобто, ви ж до Миколаєва планували їхати...
–    Так, саме туди і поїдемо, так. Але, така справа є, що я хочу там зустрітись із одним ветераном, знаєте, я хочу трішки допомогти цим людям, ветеранам, знаєте, трішки допомогти цим солдатам, які стали інвалідами, їх друзям іншим солдатам також, якось. Не грошима, хочу купити їм якісь корисні подарунки.
–    Інвалідам, солдатам допомогти? Як волонтер?
–    Ну, я не дуже волонтер, трохи занадто лінивий для того. Хочу подарунки купити, дещо відклав грошей на це, – довірливо посміхнувся стурбованій жінці Віктор.
–    Так, я зрозуміла, а... – але Віктор перебив її торкнувшись злегка своєю рукою її руки на столі: – Давно планував цю поїздку, пані Олено. Слідкую у новинах що там відбувається від самого початку. Моя покійна матуся польська українка була. Я її майже не пам’ятаю, втім, знаєте, ціную ці корені.
Олена помітно розслабилась й нахилилась ближче до Віктора, слухаючи пояснення. Віктор запнувся, зробив паузу на ковточок соку і продовжив.
–    Мій батько трохи теж постріляв в одній ганебній війні, потім все життя топив спогади про то у шнапсі... Я хочу допомогти цим ветеранам, інвалідам чимось корисним, знаєте. Мені порекомендували одного солдата, колишнього... інваліда, але спортсмена. І мені потрібна Ваша допомога.
–    Так, звісно, розумію. Це добра Ваша ініціатива, Вікторе. Я допоможу чим зможу. Я теж... – Олена віднайшла залишки прориваючихся думок і з хвилюванням додала: – Я мати, розумієте. Переживаю і боюсь за своїх дітей. Я зовсім не радію цій війні. І не засуджую старшого, Андрія, що ховався від призову. І не відмовляю молодшого, бо все ж розумію, що так треба. Я сама з Полтави, до чоловіка переїхала колись сюди. Але тут Одеса. Це місто не таке, не дуже приймає таких як я. У нас складна історія держави, – і вже зовсім опанувавши себе додала: – Яка саме допомога потрібна від мене?
–    Добре, Олено, така справа, що мені порекомендували людину, але проблема в тому що не маю контактів як поговорити чи зустрітись з ним. Я не дуже фанат усіх цих соціальних мереж новітніх, фесбуки-ватсапи і так далі, а тут в Україні певно є й інші якісь. Ну, ось, так. Ви можете по прізвищу якось знайти його і домовитись про зустріч?
–    Так, думаю це можливо допомогти. Зараз у нас фейсбук став популярним також. Я із сином там інколи переписуємось. Якщо він там є, знайду, звісно. І в інших мережах подивлюсь. Маю лептоп у машині в сумці. Тут нормальний вайфай безкоштовно, – рішуче і діловито пояснила леді-гід.
–    Чудово. Дуже вдячний Вам. Ви смілива жінка, насправді. Буду радий і Вашому синові якусь корисну військову штукенцію подарувати. Якщо це не заборонено.
–    О, ні, дякую. Це теж можливо. Зараз їм уся країна допомагає, ну, майже вся, розумієте. То напишіть, як цього солдата звуть, я зараз схожу до Андрія заберу комп’ютер.

Стрічка мерехтіння розмаїття відтінків зеленого та синього у пейзажах за вікнами білої Шкоди ставала все більш тьмяною та нечіткою, деталі салону автомобіля та людських фігур сірішими, а екран смартфона Віктора все яскравішим і чіткішим. Електронна мапа показувала наближення до міста Миколаїв. Колишній детектив Шталь сховав смартфон до невеличкої похідної сумки, відкинувся повністю на спинку сидіння і спитав супутників подорожі на передніх сидіннях: – Часто буваєте у Миколаєві?
Жінка в темних окулярах відвернула голову від вікна в бік Віктора і з професійною люб’язною посмішкою повідомила: – Ні, дуже рідко, хіба що проїздом. Це переважно промислове місто, значно менше Одеси... Одеса, можна сказати самодостатня. Знаю декількох осіб, які ніколи не були за межами міста.
–    Таких тепер певно по всій Європі не багато залишилось, – зауважив у свою чергу Віктор, – майже всі тепер стали туристами, мандрівниками, шукачами пригод.
–    Так, це правда. У нас теж українці зараз активно їздять за кордони, дуже багато на заробітках в Польщі та Італії. Ви також любите подорожі, Вікторе, чи не так?
–    І справді маю багатий досвід пригод в різних країнах. По роботі довелось побувати багато де, а от в Україну приїжджав досі з власної ініціативи, – зауважив Шталь і не даючи можливості перекладачці випадково вхопитись за це „досі”, продовжив: – Я великий фанат братів Кличко, вони у нас майже національні герої були деякий час. Втім я і зараз цікавлюсь їх долею.
–    Так, це великі боксери. Віталій зараз мер у Києві, кажуть непогана справляється. Якби молодший, Володимир, пішов би у мери Одеси на вибори, мабуть теж мав би гарні шанси виграти, – і, коротко розпитавши щось своєю мовою у сина, продовжила: – Андрій каже що дуже імовірно проголосував би за Володимира.
–    Що ж, я би теж так зробив, якби був українцем, – посміхнувся задоволено Віктор.
–    А не думали ніколи повернутись до коренів, переїхати сюди?
–    Думав, було таке, авжеж. Але маю невеличкий бізнес, певне коло друзів, кохану, знаєте, певні зобов’язання та звички. Так радикально змінити своє життя все ж не наважився поки, – відвернувшись до чорніючої стрічки пейзажів промовив Шталь.
–    Чудово Вас розумію. Мій чоловік має грецьке коріння, але, у Греції коли були ми, сказав „Цікаво, але моя домівка з тобою в Україні, Олено”, отак.
Водій нарешті зважив на осідаючі сутінки зовні та все густіші зарості лісопосадок вздовж дороги передмістя і увімкнув світло в салоні, розігнавши тим підкрадаючийся сум відвертих зізнань. І після короткої перемовки з матір’ю, додав тихенької жвавої музички з радіоприймача.
–    Миколаїв уже.

–    Доброго ранку!
–    Доброго ранку, пане Віктор. Як спали? – запитала Олена вітаючись за руку з підсідаючим до столику Віктором, який підійшов у супроводі Андрія.
–    Добре, трохи душно було, але тоді Андрій спромігся включити кондиціонер, і сон захопив мене до світу фантазій, – піднімаючи чашку пояснив Шталь і зауважив: – Приємний запах, саме вчасно.
–    Смачного, навчились нарешті варити, слава Богу. Років десять тому тут такої розкоші і за всі гроші світу не знайшли б, – набираючи фруктового салату із своєї тарілки пояснила Олена.
–    Смачного! – з легкою посмішкою відповів Віктор ставлячи на стіл чашку з напоєм.
–    Деякий час всі мовчки розбирали їжу зі столику не заважаючи один одному пережовувати-ковтати та роздивлятись свіжу залу невеличкого готельного ресторану.
–    Вікторе, вибачте, – відновила розмову Олена, – до вечірньої зустрічі з Максимом ще цілий білий день. Що думаєте робити?
–    Оу, ще не знаю. А Ви не дуже втомились від мене за вчора? – розправляючись із залишками яєчні поцікавився Віктор.
–    Ні, ні, що Ви. Дуже душевно поспілкувались по дорозі, – поспішила запевнити леді-гід.
–    Я думав купити телефон місцевого оператора сотового зв’язку, про всяк випадок. Чи нескладна це процедура зараз?
–    Ні, зовсім ні. Таких магазинів зараз повсюди безліч. У самих телефонах я не дуже розбираюсь, Андрій щось мабуть краще порадить, – переводячи погляд на мовчазного, але вже ситого сина пояснила Олена.
–    Чудово. Отже подивимось місто з машини й купимо телефон, а там може ще щось зацікавить... Але попереджаю вишиванку вже маю, навіть три, – відкладаючи виделку на порожню тарілку посміхнувся Віктор.
–    Зрозуміла, ОК, – посміхнулась у відповідь Олена.

Галас, шум, брязкання, музичні рок-хвилі, запахи пива та риби рвонули у вузеньку щілину між важелезних чорних дверей пабу на маленьку сухеньку жіночку, примусивши відступитись на маленький крок назад, але зверху над нею міцна чоловіча рука допомогла прочинити брили перепони для проходу, і вона поспішила вглиб цієї гучної пахучої коловерті. Темна зала з тьмяними вогниками в стилізованих під гасові лампи світильниках здавалась переповненою людьми й перенасиченою всіляким мотлохом на стінах і жінка знову призупинилась в пошуках тихої гавані. Чоловік за її спиною вочевидь першим угледів рятівний берег та, торкнувшись її плеча, вказав на вільний столик в дальньому кутку.
–    Є столик, там, ходімо, – голосно повідомив Віктор Олені і, перехопивши ініціативу, першим рушив в тому напрямку. 
Темно-коричневі, майже чорні, лави та великий масивний стіл на шістьох виявився на диво чистим від сміття та плям. Тож обоє впевнено майже одночасно всілись навпроти один одного, але за мить Віктор підвівся і нахилившись до Олени пояснив: – Пересяду до Вас ближче. Тут хай Максим з другом будуть. За тим обійшов стіл і всівся поруч з Оленою, яка відсунулась ближче до громіздкої стіни з важким декором виголосивши потонуле у шумі „Так, вибачте.” 
Шталь озирнувся по сторонах і, вгледівши офіціанта, помахав рукою привертаючи його увагу до себе. Юнак у чорній бандані і чорній шкіряній жилетці кивнув у відповідь і, взявши велику папку меню, поспішив від барної стійки до стола з дивакуватою підстаркуватою парою.
–    Доброго вечора, що будете замовляти? – почув у праве вухо переклад Олени Віктор відкриваючи чорну папку з малюнками і незвичними літерами української мови. Злегка кивнувши Олені, він спитав офіціанта: – Привіт, ти говориш англійською, юний друже?
–    Так, я розумію англійську не погано, – відповів кивнувши молодик.
–    Дуже добре, принеси мені якесь велике пиво смачне, українське, а цій леді маленьке світле, не дешеве, ОК?
–    Зрозумів, – записуючи замовлення повідомив офіціант і запитав ще: – А якісь наїдки до пива бажаєте? Риба, чіпси...
–    Так, так, але ми чекаємо, що до нас приєднаються ще двоє чоловіків, тож замовимо більше коли вони прийдуть. Зрозумів? – поквапився пояснити Віктор, передаючи одною рукою папку меню Олені.
–    Так, добре, я розумію, – підтвердив офіціант і попрямував по пиво до бару.
–    Трохи зекономив Ваш голос тут. Хлопчина говорить англійською, пощастило, – нахилившись до Олени з посмішкою заспокоїв професійну гідність Олени Віктор.
–    Дякую, Вікторе. Так, дуже шумно тут, дякую.
Віктор підтвердив порозуміння піднявши великий жовтий палець з кулака правої руки над щербатим темним столом. В наступний момент Олена підхопила блимаючий телефон з папки меню перед собою і, коротко переговоривши у нього затуляючи долоньками вуха, напружено повідомила: – Вони вже підходять.

Запах сіна і тютюнового диму приємно лоскотав ніздрі Віктора, міріад сірих цяток роївся навколо жовтого вуличного ліхтаря на бетонному стовпі неподалік входу в паб, жодне деревце навколо не ворушилось потурбоване найменшим подихом нічного вітерця, який певно вклався кохатись десь з морськими хвилями Одеського узбережжя. Небо навколо рясніло вогниками далеких і близьких багатоповерхівок. Він побажав комусь солодких снів у плаский екран смартфона, сховав гаджет до невеликої сумочки на животі й став спокійно схрестивши руки, роздивляючись нічний простір навколо паба та двох осіб що поважно відпускали в чорне небо сірі клуби диму. 
Затягуючись повільно з довгої тонкої сигаретки, перекладачка Олена часто кивала вочевидь відповідаючи так високому вусатому товстуну у чорно-червоній вишиванці й темно-синіх потертих джинсах, який коротко прикладався до коричневої сигарети і мружив веселі блискучі очі випускаючи дим через раз у ніздрі.
Двері пабу прочинились на мить випустивши трохи галасу і немолодого невисокого сухого, але м’язистого коротко стриженого чоловіка у чорній майці заправленій в німецькі військові камуфльовані штани. Він дружньо показав пальцями Віктору знак перемоги й, узявшись руками за боки, підійшов до курців. Щось сказав таке від чого вони засміялись і, додавши ще декілька фраз, повернувся до Віктора та підтягнув руками вверх холоші форми так, що стало видно виблискуючі холодним металом протези, які стирчали з чорних бігових кросівок. 
–    Віктор, привіт, мої ноги, бачити? Фокус, розуміти? Фокус показати зараз, розуміти? – ламаною англійською звернувся він посміхаючись до задумливого Віктора Шталя. Віктор підтвердив кивком зацікавленість і жестом руки попросив зачекати. Видобув смартфон з сумки, включив запис відео і гукнув в бік знайомця: – Готовий, Максим, включив запис.
Чоловік у майці ще раз смикнув на мить холоші догори, демонструючи металеві замінники своєї плоті, потім відійшов до ліхтаря і з легкого розгону набіг на сіру стіну пабу поруч із дверима. Зробивши майже непомітний крок нею, він різко відштовхнувся і перестрибнув через себе назад навіть не торкнувшись руками землі, без будь-якої паузи зробив швидке сальто назад, потім ще раз стрибнув назад торкнувшись землі руками. Щасливо посміхаючись вправний акробат елегантно вклонився оплескам вусаня і Олени та захопленому „Браво!” Віктора, обтрусив долоні від пороху та підійшов до стіни пабу перевірити чи не накоїв бувай якої шкоди своїм стрибком. Раптово різким поштовхом двері пабу розчахнулись, примусивши Максима відскочити трохи вбік. 
Віктор не припиняв вести зйомку перевівши фокус кадру на особу, що тримаючи руки перед собою і схиливши голову в пошуках дороги, хитаючись з боку в бік стартувала поспішно в напрямку ліхтаря. Максим упокоївши руки на боках, спостерігав за рухом цілеспрямованої фігури в світлій картатій сорочці.
–    Аватар! Алконавт! – голосно вигукнувши показав він пальцем на п’яного молодика.
–    Не трохи перебрав пива! – теж іронічно зауважила Олена в напрямок відео оператора.
В цей час п’яний зомбак вже спромігся дістатись ліхтаря і, спершись одною рукою на стовп, почав вовтузитись із матнею темних брюк.
–    Агов, друже! Агов! – вигукнув вусатий товстун, відірвавшись від майже докуреної сигарети. – Тут жінка, чуєш?! Іди далі! Агов!
П’яниця повернув голову на звук голосу і просипів: – Иди на хуй, бандера. По тому повернув голову знову до низу і випустив короткий струмінь на куцу травичку за своєю опорою, а через секунду ще один довший із легким видихом полегшення. Втім знову зупинився, бо відчув за спиною чиюсь присутність. Це був Максим, що впевненою твердою ходою підійшов на відстань у пару метрів і зупинився в улюбленій стійці „руки в боки”.
–    Иди на хуй, бандера ёбана, – знову озвався манкурт.
Максим стояв більше спиною ніж боком до Віктора, але і так було помітно як важко йому втриматись зберігати спокій.
–    Там є туалет, шановний. В пабі є туалет, чуєш?! – висловив він своє незадоволення хамською поведінкою молодика.
–    Туалет занят, я ссать хочу, иди на хуй, – з наростаючою вимогою просипів у відповідь п’яниця все так же тримаючись ліхтаря і матні.
–    Это свинство, молодой человек! На пару метров в те кусты не долго идти. Тут же дорога! Вы... – але зупинилась висказувати своє роздратування Олена, зрозумівши вочевидь марність достукатись совісті п’яної потвори, відійшла від чоловіка у вишиванці до вже не збиваючих галасом дверей входу в клуб, загасила та викинула мініатюрний недопалок в металевий сміттєвий тубус, і зникла в жовтому мерехтінні зали.
–    Та блядь, идите на хуй, блядь, гандоны, блядь, – знову просипів чоловік біля ліхтаря і відновив поливання сіро-жовті околиці стовпа.
Товстун підійшов до Віктора і став поруч, спостерігаючи відеозйомку та дії свого друга. Ще декілька секунд п’яниця виливав свій фонтан утилізованого пива і нарешті тримаючись матні розвернувся від ліхтаря до Максима. Побачивши перешкоду, він відсахнувся, підняв голову і просипів ікнувши в напрямок застиглого в очікуванні чоловіка в чорній майці: – Ты шо пидар, бандера? Сосать хочешь? 
В наступну мить грубіян зігнувся, зойкнув і присів до ліхтаря, обмитого своєю сечею, хапаючи повітря, впав на бік і кашляючи поповз рачки тікати. Максим же знову перетворився на монумент в тій же звичній позі і лиш тихе зауваження донеслось до Шталя: – Не радий знайомству, пане москаль.
–    Ты чё, чудовище? Братуху вырубил?! – донеслось несподівано від дверей клубу. Усі чоловіки обернулись на вигук і виявили майже лисого худорлявого молодика у сірих шортах та легкому светрі з підгорнутими до ліктів рукавами, який тут же обернув голову викликаючи когось із зали: – Пацаны, тут Синюха фашисты мочат, пиздец нахуй! – Рука його потягнулась до невеличкої сумочки-бананки застібнутої через плече. Втім, повернувши голову до вулиці, він встиг лише вигукнути: – Сука! – бо отримав потужного удару в шию в районі кадика, що відкинуло його на декілька непевних коротеньких кроків назад. Мацаючи щось невидиме своїми голими руками у повітрі він хапанув ще здивовано повітря, гепнувся на спину і захекав червоніючи від болю та обурення.
–    Максим, не заходь в бар, відступи! Максим! Відступи! – вигукнув високий товстун. Віктор же продовжував тримати смартфон знімаючи сутичку. На мить він відвів погляд в бік покараного сцикуна і, зауваживши що той ще повзає сопучи і кашляючи рачки у багнюці намитого своїми сциклями болітця, знову перемкнув увагу на отвір дверей пабу. 
Максим почув товариша, швидко відступив два кроки назад та заскочив за прочинені товстелезні чорні двері, сховавшись і від камери Віктора.
Буквально через пару секунду на двір вирвались двоє довгов’язих худорлявих телепні у спортивно-пляжному одязі. Чорні двері моментально порхнули зачинитись не створивши ніякого значного звуку, знову проявивши Віктору зосередженого бійця у чорній майці.
–    Нихуя се, ты шо охуел дядя снимать тут?! – прямуючи до Віктора і товстуна, вишукуючи жертву для помсти, розгублені й знервовані молодики погрожували із п’яним запалом. 
Але вони не дістались спокійних Віктора і вусаня, а теліпнулись різко назад і вправо, роблячи півколо та спотикаючись об каміння доріжки по ходу. Це Максим міцно ухопив обох бовдурів зі спини за комірці одягу та шворкнув на себе і зразу же вбік надаючи прискорення в напрямку кущів поосторонь доріжки. Обидва нахаби, перебираючи півзігнутими ногами, влетіли в непривітні обійми зеленого хмизу, і за мить Максим вже теж був поруч. Він вхопив найближчого до себе задихаючогося і матюкаючогося молодика за верх штанців, витягнув з кущів і заспокоїв коротким ударом кулака в потилицю. 
Двері клубу в цей момент знову різко прочинились, а на порозі з’явився охоронець закладу у чорній формі, з-за його спини визирав не здивовано офіціант у бандані.
–    Все під контролем! Служба безпеки України! – демонструючи у витягнутій руці маленьку книжечку голосно повідомив йому вусатий товстун. – Зайдіть в бар! Закрийте двері! Зайдіть в бар! – продовжував він наказувати все ще тримаючи книжечку.
–    Полицию вызвать?! – трохи розгублено і невпевнено спитав підстаркуватий охоронець витягуючи шию в намаганні охопити усю обстановку біля входу в клуб.
–    Нет, зайдите в бар! Помощь не нужна! Давай, бля! СБУ, оглох?! – вже роздратовано наполіг чоловік із книжечкою.
–    Понял, всё, закрываю! – ухопивши ручку дверей і задкуючи перекрив вихід із зали охоронець.
Вусань сховав своє могутнє посвідчення й несильно, але наполегливо примусив іншою рукою опустити Віктора смартфон і тим припинити зйомку. Майже одразу після того він легенько підштовхнув Шталя в напрямку паба вимовивши англійською: – Іди, бар, бар іди, бар. Віктор негайно натиснив кнопку Стоп та попрямував до входу в клуб.
За дверима все ще стояв охоронець, який без вагань пропустив Віктора до зали. Шталь глянув на сидячого на підлозі неподалік виходу і тримаючогося за горло молодика, що важко ковтаючи кривився від болю, потім перевів погляд на офіціанта, який стояв поруч обпершись об стіну потираючи утомлене обличчя рукою.
–    Ми вже йдемо, неси рахунок, платити. ОК? – звернувся Віктор до офіціанта. Той моментально підхопився і, видавши своє радісне ОК, майже побіг до барної стійки.
–    Віктор же неспішно пройшов до свого столу, де самотньо щось текстувала спритно клацаючи клавішами мобільного його перекладачка.
–    Вже все?! Заспокоїли? – спитала вона піднявши голову до Віктора.
–    Так. Зараз принесуть рахунок, – беручи бокал із залишками світлого пива повідомив Шталь.
–    Живі? Бандюки ці? Поліцію треба викликати чи швидку?
–    Не треба. Думаю, живі... Максим вклав їх трохи відпочити, – посміхнувся допиваючи пиво Віктор.
–    Я Андрію зателефонувала, щоб під’їхав вже скоріше сюди, – ворухнувши трубкою сотового у руці повідомила Олена.
–    О, ні, дзвоніть тепер скоріше, щоби став десь подалі від клубу, щоби машину нашу не побачили і не запам’ятали, – наказав Віктор ставлячи порожній бокал на стіл.
–    Ааа, зрозуміла, добре, зараз. Ото я дурна...

–    Привіт. Як справи? – привітався Віктор Шталь з Максимом вилізаючи з переднього сидіння білої Шкоди.
–    Привіт, брате! – міцно затиснувши простягнуту руку, притягнув до себе і приобійняв Віктора Максим.
–    Сьогодні довелось залишити Олену в готелі, буду перекладати тобі через цю програму на телефоні. ОК? – дав прочитати йому потому зі свого смартфона Віктор.
–    ОК, ОК, – підтвердив Максим, – я розумію.
–    Куди носити ці подарунки, мій друже, показуй, веди, – знову використав гаджет Шталь.
Максим вказав на прочинені зелено-руді металеві двері у пошарпаній багатоповерхівці неподалік і став в очікуванні у своїй улюбленій позі. Віктор відчинив задні дверцята автомобіля і почав подавати Максиму різноманітні спортивні, військові та офісні приладдя й застосунки.
–    О, дякую, дякую, брате, – набрав повний оберемок рук коробочок і пакуночків Максим й, трохи зачекавши поки і Віктор набере у свої, потихеньку обережно поніс подарунки до входу. Віктор прикрив ліктем дверцята автівки та прослідував за ним у вузенький прохід до підвального приміщення ветеранського барлогу. 
За іржавими дверима був на диво охайний акуратний коридорчик що свідчив про недавній скромний ремонт, десяток крутих сходинок привели ще до одного коридорчика в такому ж стилі дизайну, і через декілька кроків подорож завершилась в невеличкій добре освітленій кімнаті. Віктор зауважив наявність двох офісних столиків, десятка дешевих крісел, великої старої шафи, декількох жовто-блакитних і червоно-чорних прапорів та великої кількості дитячих малюнків на стінах. Він зупинився на хвильку, очікуючи поки Максим розвантажується на підлогу у вільному кутку кімнати, а тоді підійшов до нього ближче віддати й свою ношу.
–    Наш офіс, – задоволено повідомив англійською Максим. – Маленький, але хороший.
Віктор роздивлявся декілька секунд навкруги, підняв одну руку з жестом схвалення і тут же махнув іншою рукою запрошуючи наверх до машини забрати інші подарунки: – Ще подарунки там! Ходімо!
–    Так, добре, дякую. Ходімо, – тепер уже Максим наздоганяв Віктора у коридорчиках підвалу.
Чоловіки зробили ще пару ходок до машини забравши те що було і в багажнику та присіли перепочити на крісла.
–    Чай, кава? – проявив гостинність господар кімнати.
–    Так, мабуть, чай, без цукру, будь ласка, – відповів Віктор та перепитав декілька разів про наявність Wi-Fi в кімнаті. Максим спритно намалював великими літерами пароль на білому аркуші й заходився поратись щоби напоїти гостя.
Він швидко дістав із шафи невеличкий білий електричний чайник, велику блакитну баклажку з водою, дві чисті чашки з гербами України та якимись написами, вкинув по пакету заварки чорного чаю. Наливши води у чайник, підключив його до розетки подовжувача на підлозі біля шафи. Віктор в цей час поколупав свій смартфон, щось наговорив неголосно, але чітко в нього і передав прочитати Максиму.
–    Маю до тебе конфіденційну розмову, Максиме. Хочу попередити, що якою би несподіваною, дивною або навіть неприємною вона не виявилась для нас обох, моя допомога тобі і твоїм друзям зараз щира та від чистого серця, вона не потребує будь-якої послуги у відплату. Я люблю і ціную Україну, я радий знайомству з тобою, я поважаю твою самовідданість як солдата української армії. Маю декілька запитань до тебе, але ти не зобов’язаний відповідати на них якщо не бажаєш. Втім, якщо твоя відповідь задовольнить мою цікавість, я зможу здійснити ще одну твою невеличку особисту мрію за допомоги досить солідної суми у твердій європейській валюті. Ти хочеш продовжити цю розмову?
Немолодий ветеран трохи задумався все ще тримаючи двома руками смартфон, уважно вдивився в обличчя Віктора і майже зовсім не здивований відповів: – Так, добре. Шталь діловито взяв плаский гаджет із його рук і став декілька хвилин роз’ясняти Максиму як він може програмою з голосу робити переклад своєї мови, щоби обидва змогли нормально зрозуміти суть розмови. Нарешті Максим підтвердив що зрозумів як і що треба натискати на екрані пристрою та заходився наливати готовий окріп з чайника у чашки. 
Задоволений Шталь тим часом зателефонував з трубки мобільного телефону місцевого оператора зв’язку Олені аби та приїхала на машині Андрія з готелю до офісу ветеранів також.
–    Моє перше питання до тебе, Максиме, стосується твого здоров’я протягом усього твого життя. Ти маєш міцне здоров’я з самого дитинства чи досяг гарної фізичної форми завдяки спорту? Друге питання: чи було у тебе важке відновлення після воєнного поранення, яке позбавило тебе ніг? І третє, але не останнє сподіваюсь: чи зауважував ти свою певну особливість серед оточуючих тебе в різних колективах людей?
Максим знову задумався, тримаючи смартфон, але щось вирішивши для себе впевнено наговорив:
–    Дякую тобі, Вікторе, за увагу до мого здоров’я, дякую тобі за допомогу нашій спілці і побратимам на фронті, дякую за пропозицію здійснити мою мрію. Я теж поважаю твою самовідданість своїй справі, адже мене попередили про імовірність зустрічі з таким як ти. Я зв’язаний певним контрактом утримуватись від обговорення мого здоров’я. Втім я вірю, що ти чесна людина і пропоную тобі угоду пройти спортивне змагання з армреслінгу між нами двома. Якщо ти здолаєш мене, я розповім свою історію з усіма цікавими тобі подробицями. Якщо ж я подолаю тебе, вибач, моя таємниця залишиться зі мною, але в найближчі дні з тобою зв’яжуться представники фірми і можливо дадуть відповіді на деякі твої питання.
Шталь вочевидь здивувався такій інформації від свого українського візаві, бо декілька секунд кусав задумливо губи, але все ж посміхнувся, взяв чашку з паруючим чаєм, підніс до носа і, вловивши аромат, вимовив: – ОК, цікаво. Так, гаразд, ОК.
Максим швидко звільнив стіл від канцелярії, невеличкого плаского монітору та клавіатури комп’ютера і поставив ліву руку вгору демонструючи готовність до поєдинку.
–    Ліва, добре, ОК. Ніяких проблем, – відставив подалі свою чашку Віктор і закатав до плеча рукав сорочки, показуючи супротивнику міцні мускули майже безволосої руки.
Обидва чоловіки вмостились з протилежних боків столика і приставили руки налаштовуючись на боротьбу. Другою, вільною рукою Віктор вийняв з кишені смартфон і наговорив у нього: – Я поставлю таймер телефона на готовність тридцять секунд. Коли він запищить, ми почнемо змагання.
–    ОК, – погодився киваючи Максим.
Тридцять секунд минули у прилаштуванні долонь і ліктів. Мелодійний сигнал розпочав потужний тиск цупких кистей обох рук. Усі десять пальців побіліли в напруженні, а їх власники застигли вдивляючись один одному в очі ведучі одночасно й битву поглядів.
–    Стоп, стоп, стоп, – раптово спокійно промовив Максим і обоє повільно розчепили руки. – Дай телефон. Віктор передав телефон і Максим наговорив: – Ти виграв, переміг. Я бачу, що ми рівні по силі, але боюся втратити ще й руку. Вочевидь моя таємниця не дуже таємниця для тебе. Тож я готовий розповісти свою історію та поділитись додатковою інформацією про фірму.

–    Я народився тут у Миколаєві, дитинство теж тут у місті провів. Мати була шкільною учителькою і вже немолода зловила мене від якогось курортника, який навіть фотографії по собі не залишив. Та певно був не дуже видатний чолов’яга, бо якось не тужила за ним мамка зовсім, ну і я не дуже, удався. Стабільно хворів якимись простудами щозими і бувало й влітку висиджував біля вікна на карантині. Велосипеда чи скейта звісно матір категорично відмовлялась купляти, тож до ПТУ фізкультуру витягували мені на трійку завдяки взаємозалікам в учительській. Друзів теж мав небагато, ще пару лиш таких у всій школі потрясти патлами під Металіку знайшлось, на моєму касетнику. В ПТУ вже почав покурювати, пробувати пивко, що остаточно убило шанси потрапити до армії, від якої навіть не довелось відмазуватись. Певно у лікарів на комісії навіть навертались сльози, зважаючи на мою сколіозну худорляву поставу. Потинявшись по різних підробітках на місцевих шаражках років зо три, улаштувався помічником помічника на приватне СТО, які активно почали з’являтись в період розквіту кустарного підприємництва в уже незалежній Україні. Ця робота мені сподобалась, та і мав трохи тями до неї. Тож через пару років вже довірили й самому іноді свічку вкрутити. Зачекай, так?
Відповівши зі свого телефону на чийсь виклик та ковтнувши чаю, Максим продовжив розповідати.
–    І ось одного дня робив я шось там одному автомобілю, здається намагався колесо зняти, ну і почув регіт за спиною. Якийсь блатний мужик певно побачив як я напружуюсь у своїх потугах і не витримав. Я вже звик до такого та не дуже звернув увагу. Але він підійшов до мене і сказав, що може швидко зробити мене сильнішим та ще й заплатить мені невелику суму за то. І залишив дорогу, з позолотою, візитівку своєї фірми. Я вже заробляв тоді непогані гроші, по місцевим міркам патлатих нездар, але пропозиція швидко стати сильнішим зачепила. В той час, як його у нас називають „круті 90-ті”, такому довговолосому нехлюю як я з’явитись у спортзалі потягати залізо було категорично протипоказано для здоров’я зубів і нирок. Тож уже наступного дня в обідню перерву добіг до вуличного телефону і набрав номер з візитівки. Якась жінка наче чекала на мене і призначила зустріч на вечір на нашому стадіоні. Тоді він був у вкрай занедбаному стані. Ну, шо робити, прихопив саморобного кастета у кишеню та й ризикнув сходити на ту зустріч.
Максим знову ковтнув чаю і, поки Віктор читав, повернув на стіл канцелярію та комп’ютер.
–    Цей мужик назвався лікарем-євгеніком. Я тоді подумав, шо то ім’я його таке було. Він запропонував мені експериментальну розробку своєї українсько-німецької фірми, пояснив про якогось типу черв’яка симбіота і суперздібності, які він розвиває без напрягів. Я в усіх шкільних предметах окрім фізики, яку учителювала моя маман, вище четвірки з мінусом ніколи не мав, тому не дуже второпав шо він там мені наговорив. Але знав, що німецькі автомобілі то є еталон надійності, тож підтвердив зацікавленість. Далі, дізнавшись шо із спортивних навичок у мене якісь успіхи були лише у настільному тенісі, цей лікар показав як рве складену досить товсту книжку навпіл просто голими руками. Я був в шоці, мало сказати. Реально відчув якесь затьмарення розуму і погодився на процедуру, як він назвав, адаптації біологічного апгрейду. Після чого цей Євгенік дав почитати угоду. На диво вона була коротенька, на одному аркуші. Там я погоджувався прийняти цей апгрейд безоплатно й довічно, але за умови що через рік почну щомісячно виплачувати двадцять відсотків свого доходу у разі суттєвого поліпшення фізичного стану, і фірма заплатить одну тисячу доларів якщо такого поліпшення не буде. Скажу шо тоді це в Миколаєві були космічні гроші при такому розкладі. Ага. Ще там був гарантований такий апгрейд одному моєму нащадку з виплатою ним десяти відсотків доходу, а його нащадку взагалі безкоштовний цей апгрейд. Ось така замануха. Я звісно перепитав, як я маю встановити що це покращення відбулось, ну і він сказав, що зустрінемось на цьому же стадіоні і він принесе таку ж книжку порвати мені. Там ще були пункти про дотримання таємниці та зобов’язання повідомляти про контакти із занадто допитливими про моє здоров’я незнайомцями, і іноземців зокрема.
Віктор дочитав цей уривок сповіді на екрані свого гаджета і запитав вперше уточнюючи: – Про якесь покарання там йшлось за такий контакт? Маєш копію того договору?
–    Ні, ніякого покарання. Копії не маю. Фірма нічого не підписувала, тобто цей мужик. Я прочитав цей документ ще раз через рік. Трохи перескакую, але. Коротше кажучи, через пару днів він забрав мене на своїй чорній БМВ зранку від мого дому, дав непрозорі чорні окуляри і включив мені Нірвану. Думаю, за годину приблизно доїхали до якоїсь лазні, а не лабораторії як я собі нафантазував. Там нас зустріли ще старший чоловік і жінка, можливо й та яка брала трубку. Потім вони уклали мене в плавках у якусь типу ванни з солоною теплою водою. Я полежав у ній може двадцять-тридцять хвилин, недовго. Лежав так, шо лиш ніс і рот стирчали над водою, але міг дихати без проблем. Шось трохи наче як стрельнуло пам’ятаю у лівому вусі, і все. Після того жінка дала велику банку з таблетками і сказала приймати по одній раз на тиждень. Ну і все, мужик відвіз мене до дому. Ааа, сказав не бухати пару місяців і не курити багато сигарет. Сказав, що за рік знайде мене із книжкою. І забрав візитівку свою. Ось приблизно так швидко і просто оце все відбулось. Єдине неприємне від того пригадую, що трохи боліло вухо може тиждень.
Поки Віктор читав цю частину, Максим прочинив невелике віконечко під стелею впустивши подих теплого повітря у прохолодний підвал.
–    Так, що ж далі. Далі приблизно місяць ніяких особливих змін не відчував. Навіть трохи провтикав одну таблетку вчасно прийняти. Потім якось зауважив, що відкручуючи стару іржаву гайку не дуже напружився, і взагалі прийшов додому не дуже втомлений. Далі більше, через три місяці з’явилось бажання пройти пішки додому з роботи, ну і пройшов кілометрів п’ять. Через пів року робота буквально горіла в мене у руках, я майже літав від одної машини до іншої, а власник СТО вперше заплатив таку ж премію як зарплату. Коли стали закінчуватись пігулки, я злегка почав переживати, що з ними припиниться і чарівне перетворення. Відклав у заначку пам’ятаю триста доларів, якщо мужик скаже купити ще одну банку. І відкладати мав з чого, бо люди почали приїжджати спеціально до мене, навіть мав візитівку якогось мєнта. Почав ходити з одною симпатичною дівахою, матір навіть спитала чи не хочу я подумати вступити у який-небудь університет, бо, висипаючись за чотири години вночі, став реально поглинати книжки з її бібліотеки. Отак.
Віктор Шталь знову взяв читати смартфон, а Максим певно вирішив трохи розім’ятись, став на руки у стійку ногами догори притулившись до стіни кімнати та відтиснувся від підлоги з десяток разів. Потім легко зістрибнув у нормальне положення, обтрусив долоні і взяв смартфон.
–    Вже скоро закінчується моя історія. Ну, приїхав цей мужик прямо на СТО, забрав увечорі до стадіону як домовлялись, але вже сиділи лише у його машині. Дав мене похожу книжку рвати, я всю таки не подужав надірвати, але половину здолав, руки вже міцні і справді були. Я сказав, що все одно вірю, бо відчуваю зміни в бік покращення і перепитав чи це не від пігулок таке. Мужик сказав шо ті таблетки і справді корисні, але вже не потрібні. Дав ще раз перечитати угоду і спитав чи є якісь проблеми починати виплачувати дивіденди, так він це назвав. Я підтвердив, що буду платити. Ну і він дав номер рахунку, на який треба було переказувати мої двадцять відсотків. По тому відвіз мене додому і більше я його не бачив, хоч іноді хотілось знову зустрітись. Далі шо. Далі, я працював і платив, і все в моєму житті тільки покращувалось. Скоро став партнером свого боса, купив японський мотоцикл, одружився, купив машину вже. Перша донька народилась. Бізнес став рости наш, відкрили мережу СТО, магазин запчастин, автосалон, взяли автобазу. Тоді друга дочка народилась. Так крутився і мав достаток, і платив на рахунки, які повідомляли мені листівками час від часу, зазвичай з підписом Фірма.
Максим віддав читати телефон і, пошукавши недовго у столі, видобув листівку з якимось пейзажем, показав Віктору і знову взяв телефон.
–    Це вже мабуть край історії. Так. Фірма і мужик той ніяк інакше не давали про себе знати. Не впевнений, що завжди платив точно двадцять відсотків, бо згодом вже найнятий бухгалтер цим займався. Проте я чітко усвідомлював, що завдячую своїми успіхами їм. Десь до дві тисячі тринадцятого мій достаток і повага в сім’ї та певних ділових колах Миколаєва наростав мов на дріжджах. Потім на нас наїхали. Тобто наш бізнес притиснуло одне українське бізнесово-політичне угрупування. Прийшов такий собі сірий непримітний юристик в окуляриках і пояснив, що треба вступити в їх партію та регулярно платити щедрі внески до чорної партійної каси. Партія в той час була саме при владі і мала славнозвісного президента в Києві. Ну мій партнер погоджувався на пропозицію, а я не зміг, чомусь не лежала душа категорично до того бандитського кодла. Коротше, потероризували деякий час різними перевірками державних установ, спалили одну СТОшку, партнер зовсім обісрався і сховався відпочити в Криму. Отже приїхав врешті рішала і сказав шо по хорошому вже не буде, а моє партнерство в бізнесі переоформлять на кого треба, видавши мені компенсацію в розмірі ніхуя та не закопаємо твоїх доньок в лісосмузі якшо не вякатимеш. Отак я став безробітним. Далі Майдан, добробат, міна, госпіталь і ось цей підвальчик, офіс нашої спілки ветеранів. Така історія.
Деякий час обоє сиділи мовчки, кожен роздумуючи про щось своє. Тишу порушив локальний мобільник Віктора, на який зателефонувала Олена повідомити про своє прибуття із сином.
–    Добре, добре, ми через десять хвилин вийдемо, – поспілкувався Шталь із перекладачкою і звернувся через смартфон до Максима: – Маємо десять хвилин. Отже ще мене цікавить як довго тривала реабілітація після такого поранення, чи визначився з нащадком уже та як маєш повідомити про мене у фірму?
–    Що ж, поранення загоїлись дуже швидко, тижні два мабуть. Вже за місяць почав шкутильгати на перших своїх протезах. Тоді ніхто не звернув уваги особливо, поранених саме вал йшов через активні бойові дії. Нащадка ще не визначив, бо ще не маю сина поки. Та й міна покромсала і ті органи. Зрозумів, певно. Ну, а повідомиш фірму, друже, ти сам. Система оповіщення така. Треба відіслати на рахунок з листівки протягом одного дня грошові перекази з послідовністю твого номера. Так наприклад: тридцять вісім гривень, дев’яносто дві гривні, сто сорок три гривні, шістдесят шість і п’ятдесят чотири гривні. А далі чекати поки зателефонують. Тепер ти знаєш усю таємницю, – відкинувся на спинку сірого крісла Максим.
–    Так, фірма і справді солідно переховується у тіні. Дякую, Максиме. За цікаву і докладну розповідь. Однозначно хочу тепер спитати про твою мрію, яку б допоміг здійснити, – скоро передав свою чергу Віктор.
–    Знаєш, навіть після усього коловороту подій буремних цих років, я залишився небідною людиною. Але все ж у бізнес повертатись ще не думав. Цікавить ще з юності одна забавка, яку пропустив кайфонути. Хочу політати на дельтаплані, власному. Що скажеш, така моя мрія тобі під силу? – поклав на стіл і підсунув до Віктора телефон Максим.
–    Думаю, так. Це реально, пошукай в Інтернеті, де тут в Україні такий купити або й у Європі, якщо не поспішаєш. Ти гідний такого подарунка від мене, друже, – вже у своїх руках дав прочитати Шталь.
Попрощавшись із Максимом міцним рукостисканням на порозі до входу до підвалу. Шталь попрямував до білого автомобіля привітно махаючи рукою Олені.
–    Знову разом, радий Вас бачити, пані, – з добрим гумором присів до автівки Віктор.
–    Навзаєм, Вікторе. Які плани надалі? Знову щось у магазинах вишукувати поїдемо? – запитала перекладачка з переднього сидіння.
–    О, ні, сьогодні вже перепочинемо. Ще маю до Вас маленьке прохання, але поясню в якомусь ресторанчику. Хочу смачного морозива, думаєте знайдемо десь тут недалеко? 
–    Ну, наче запримітила по дорозі сюди пристойну терасу ресторану неподалік, заїдемо спитаю чи є там такі десерти, – зауважила Олена.
–    Чудово, в путь. Командуйте Андрію, – радісно погодився Шталь.
Як тільки авто зупинилось біля симпатичної уквітчаної критої тераси, Олена вискочила і поспішила всередину ресторану. Через хвилину знову з’явилась на порозі ресторанчику і голосно крикнула „Так!” махаючи рукою, запрошуючи виходити до неї.
–    Ходімо, Андрію! – запросив Віктор, і обоє чоловіки поквапились до Олени на терасі. Віктор присів на легкий новенький стілець до чистенького біленького столику, поставив свою похідну сумочку і, зауваживши наближення молоденької гарненької офіціантки, став пояснювати перекладачці що саме хоче замовити. Коли офіціантка відійшла прийнявши замовлення, компашка розслаблено вмостилась очікувати морозиво в приємній затишній тіні маленького квітника. 
–    Тож, яке Ваше прохання, Вікторе? – нагадала Олена.
–    Не дуже складне, думаю... – почав був Шталь, але різко схопився на ноги, бо якась невеличка людина, що проходила вулицею повз їх столик, смикнула його сумочку і рвонула навтьоки. 
Лишень мить стояв Віктор вишукуючи поглядом крадія, не роздумуючи стартував у погоню; вправно перестрибнувши невеличку огорожу з ящиків з квітами, кинувся наздоганяти злодія. Невеличка темношкіра чорноволоса фігура у довгих сірих шортах і червоній футболці з написом Ronaldo впевнено кивала п’ятами теплим асфальтованим тротуаром в напрямку недалекого перехрестя. На щастя Віктора вулиця виявилась зовсім безлюдною і, роблячи довгі граційні кроки мов гепард що жене здобич, вже через двадцять метрів він наздогнав втікача, вхопив за футболку трохи вище напису, але малий негідник сіпнувся різко вниз. Шталь трохи не впав спотикнувшись об тіло хитруна, та все ж перестрибнув і розвернувся щоби повторити спробу, втім в обличчя йому прилетіла його ж сумка і він був змушений відбитись відступивши на крок назад. Щось дико репетуючи й плюючись, смуглий брудний чорноволосий підліток з силою махнув ще раз сумкою, тримаючи її за довгий ремінь, щоби відігнати Віктора, і знову повернувся тікати, вирішивши вочевидь, що злякав достатньо літнього невдаху. Втім Віктору такий фінт був лише на користь: із швидкістю та безпощадністю шуліки обрушився він міцною хваткою на коричневу шийку нахаби, моментально зупинивши його на пів кроці та буквально піднявши над землею так, що брудні ноги у сандалях засмикались хаотично у повітрі. Іншою ціпкою рукою Шталь вхопив свою сумку і крадій відпустив її без опору, безнадійно хапаючи повітря мов короп у мисці рибалки. Піднісши так малого до невеличкого металевого парканчика, що відділяв тротуар від жовто-зеленої галявини перед сірою багатоповерхівкою, Віктор опустив його вниз й притиснув коліном у спину до огорожі. Потім швидко перекинув сумку через плече і шию, знову міцно взяв уже ридаючого шмаркача за зап’ясток брудної руки, підняв її високо вгору, вивів так бранця на середину тротуару та попрямував до тераси.
Олена і Андрій стояли біля квітучої огорожі спостерігаючи наближення Віктора із малолітнім злодієм, Андрій навіть посміювався та несильно коротко аплодував підбадьорюючи сміливця. Олена ж тримала у руках свій мобільник, поглядаючи на це видовище трохи збентежено.
–    Ви просто тигр, Вікторе, і орел одночасно. Я такого і в кіно не бачила, навіть в індійському. Я в захваті, – вимовила вона, коли Віктор підійшов ближче. – У Вашому віці така спритність. Ми з Андрієм аж щелепи погубили, як побачили Ваш стрибок через ці ящики.
–    О, знаєте, сумка мені ще потрібна, тож не мав вибору. Інакше б не догнав цього негідника, – спокійно, без ознак втоми та пережитого стресу пояснив літній чолов’яга. Та піднявши ще трохи вгору за руку виючого і ридаючого невеличкого підлітка запитав: – Що порадите з ним робити? В поліцію здати чи батьків знайти?
–    Та треба було б у поліцію здати. Але це певно циганча, не слов’янин, ромський виплодок. Воно ще занадто мале, його там скоріш за все відразу ж відпустять, щоб не морочитись. В тюрму не посадять точно, – вона недовго вимогливо щось розпитала у підлітка і додала: – Так, циган малий. Тільки час втратимо. Імовірно він свою здобич батькам і приносить, чи старшим братам. Ці люди живуть переважно з краденого та продажу наркотиків тут, їх і в Одесі чимало промишляє. 
–    То що, отак просто відпустити? Він же злодій, знов піде щось красти мабуть, – здивувався Віктор глянувши на вже лиш шмаркаючого носом чорноволосого волоцюжку.
–    Так, піде, але поліція йому нічого не зробить, і батькам його теж, на жаль. Оце мавпеня може ще й Вас зробити винним, оббрехавши та придумавши якусь нісенітницю. Синці на шиї та руці точно покаже. Ну а наші мєнти елементарно роздують справу за насильство щодо дитини, та ще й Ви іноземець, примусять заплатити відступне. Вас, а не його. У нас таке може бути, запросто, – пояснила Олена.
–    Ого, це мені зараз не потрібно точно. Гаразд, скажіть йому, що я його відпущу, якщо поклянеться серцем матері та хрестом Ісуса ніколи більше не красти, не брехати, ходити до школи навчатись добрим справам.
Олена пояснила вимогу, і малий злодюжка крізь сльози та хлюпаючи шмарклями покивав головою, а вільною рукою завзято декілька разів перехрестив себе у відповідь.
–    Так, обіцяє. Хоч і матюкається через слово, – похмуро посміхнулась Олена.
–    Добре, повіримо. Що ж, – зауважив Віктор та відвів бранця від огорожі тераси на пару кроків. Потім перехопив знову за шию і, трохи нахилившись, вказівним пальцем потрусив перед мокрим чорно-коричневим обличчям немов би застерігаючи від невиконання обіцянки, та, злегка підштовхнувши у спину, відпустив на волю. 
Підліток відразу ж рвонув бігти геть, але за декілька кроків зупинився, обернувся до Віктора і, щось вигукнувши хрипло, зігнув одну руку у лікті перехопивши її зверху іншою та виставив середній палець з маленького брудного кулачка. Потім плюнув і потикав бадьоро ще в бік компанії середніми пальцями обох рук, демонструючи певно свою зневагу до обіцяного. За тим підхопив маленький камінець з асфальту доріжки і жбурнув у Віктора, але влучив у ящик квітника поруч. Віктор сердито тупнув одною ногою у відповідь, імітуючи бажання знову наздогнати злодюжку, і той остаточно пустився бігти навтьоки та за декілька секунд зник у білому мареві гарячої вулиці.
Шталь обійшов терасу до проходу і повернувся до столика саме в момент, коли на порозі ресторану з’явилась офіціантка із тацею повною наїдків у руках. Компашка розібрала свої замовлення і зосередилась на короткий час на смаколиках.
–    Уу, добре, смачне, – похвалив морозиво Віктор, взяв маленьку жменьку фісташок з іншої креманки та почав вилущувати з них горішки, відкидаючи лушпиння на білу паперову серветку.
–    Цікаве поєднання солодкого морозива і солоних горішків, – зауважила Олена.
–    Моє улюблене, рекомендую, – прожовуючи із задоволенням зеленуваті ядерця вимовив Віктор і за секунду додав: – Моє прохання ще потребує Вашої уваги, Олено.
–    Ой, так, звісно. Зовсім вилетіло з голови через цього дрібного таргана. Будь ласка кажіть, – відірвалась від свого вже дуже м’якого жовтенького наїдку перекладачка.
–    Тааак, маю потребу у невеличкій фінансовій так би мовити послузі від Вас чи Андрія. Виникла необхідність, що треба переказати декілька дрібних сум українською валютою на один рахунок. Чи є у вас якась не дуже важлива картка місцевого банку, щоби поповнити десь недалеко швидко з моїх особистих грошей і зробити такі перекази? 
–    В принципі, є така картка, можна швидко тут у Миколаєві гривні через банкомат на неї кинути. А наскільки велика сума? – уточнила леді-гід.
–    Декілька сотень гривень, не більше тисячі, – знову повернувшись до морозива повідомив Віктор.
–    Ааа, та це взагалі не проблема. 

Звіт, 
Віктор Шталь, Миколаїв, Україна.
Цим повідомляю про успішне налагодження особистих стосунків з об’єктом Максим Мельник, який в приватній конфіденційній розмові підтвердив наявність біологічного симбіота з ознаками ефективної життєдіяльності притаманної Другу. 
Викладена об’єктом історія штучного навмисного внесення протобіота свідчить про існування організованої групи, яка відповідально контролює весь процес на всіх стадіях та отримує певний фінансовий зиск від такої діяльності. Організація може мати в своєму складі громадян Німеччини або підтримувати якийсь зв’язок з такими особами. Наразі перевіряю наданий фігурантом канал зв’язку з групою або ланкою відповідальною за отримування вигоди.
Місцеві помічники проявляють достатні навички для продовження співпраці. Додаткового втручання сторонніх фахівців або членів Команди не потребую.
Втрат серед місцевого населення, значних конфліктів з окремими особами та соціальними групами, будь-якого пошкодження приватного або громадського майна в наслідок моїх дій не допущено. 
Подальше просування пошуків у найближчий перспективі також пов’язане із значною разовою фінансовою виплатою, що втім не вичерпає суттєво поточний витратний фонд.
Пошкодження моєму організму або майну в перебігу подій минулої доби не виявлено.
Доброго дня та міцного здоров’я найкращій Команді серед усіх команд.

Віктор ще раз перечитав уважно текст, поставив дату і відправив адресату. Годинник ноутбука показував 09:15, Віктор глянув на спортивний годинник на руці, що був встановлений на місцевий час, і задоволено позакривав програми Інтернет зв’язку.

Безлюдні прохолодні зали музею здавались Віктору безкінечним коридором якогось дивного переходу між затухаючою марніючою реальністю до прийняття місії і розгоряння чогось нового, загадкового, але осяжного і реального, що вже майорить вдалечині і манить прискоритись чимдуж для остаточного прийняття у прагнучу розкриття незручних питань свідомість. Просуваючись отак блискучими паркетами, затертими вицвілими килимами, геометричним серпантином плиток і плит мов знедолена примара, вже другий день досліджував він історію, культуру та мистецтво південної України в очікуванні виклику. І дочекався. Мелодійна вібрація телефону обрушила нарешті величний тиск чергової кунсткамери вигнавши його в гарячу буденність провінційного міста. Показавши Олені знаками залишатись у будівлі, Шталь натиснув зелену кнопку телефону локального оператора і поспішив в затінок дерева біля входу в музей.
–    Зачекайте секунду, будь ласка... Віктор Шталь, слухаю Вас.
–    Доброго дня, шановний містере Шталь, – гарною англійською мовою чітко промовив жіночий голос. – Ми раді повідомити Вам, що зустріч з повноважним представником нашої організації узгоджено та підготовлено. Час і місце будуть вказані у повідомленні після закінчення цього виклику. Застерігаємо Вас відмовитись від будь-якого супроводу, заходів і засобів стороннього спостереження, обмежити наявність власних предметів озброєння та технічних пристроїв універсальним складним туристичним ножем, персональним переносним комп’ютером або телефоном. Ми гарантуємо Вашу особисту безпеку в разі дотримання цих вимог. Владнайте свої інші поточні справи так, що Ваша можлива відсутність протягом трьох діб не спричинила Вам незручностей. Подбайте про необхідні особисті речі, засоби гігієни, особливого харчування та ліки, без яких перебування в обмеженому просторі нашого комунікаційного центру буде для Вас проблематичним. Сподіваємось на розуміння необхідності збереження конфіденційності цієї телефонної розмови, яка не передбачає відповідей на Ваші запитання. Дякуємо за увагу. На все добре.
Шталь опустив від вуха телефон і через мить на екрані блимнуло сповіщення про нове повідомлення. Одразу після прочитання Віктор відкрив карту Миколаєва у смартфоні з’ясувати де саме знаходиться адреса зустрічі. Погасив і поклав обидва телефони у сумку та повернувся у прохолоду будівлі.
–    Ходімо, Олено, мабуть вже до зоопарку гуляти. Тут цікаво, але дещо сумно. Телефонуйте Андрію, – привітно запросив на вихід він перекладачку і поквапився до дверей знову.

Обриси дерев та кущів на узбіччі тротуару вже почали наливатись звичними кольорами, коли Віктор Шталь вийшов із білого седана на порепаний асфальт тротуару потиснувши руку із водієм на прощання. Мапа смартфону показала 500 метрів до місця зустрічі, тож, закинувши невеличкий рюкзак на плече, він впевнено попрямував своїми двома занурюючись у ранковий спокій міста. Перестрибуючи невеликі ямки та обходячи обережно більші вирви із ще мокрою чорною багнюкою на дні від недавнього дощу, він скоро подолав цю відстань, звірився ще раз з мобільним навігатором і присів під старою акацією на похилену давно фарбовану огорожку. 
У далечині промайнула одинока постать перехожого, здалеку донісся ледве розбірливий гавкіт собаки, що мабуть охороняв чиєсь приватне обійстя. Шталь скинув з плеча рюкзак й узяв його за хлястик тримача однією рукою, а іншою змахнув з обличчя маленького павучка, який десантувався з гілок дерева у пошуках поживи. Сонце продовжувало швидко насичувати фарбами світ навколо Віктора і надихнуло рудого плямистого кота вискочити з кущів ліворуч на тротуар, зиркнути оцінююче в бік людини та неспішно перебігти нешироку пусту дорогу до таких же кущів на іншому боці. 
В боковій кишені пісочних мілітарних штанів завібрував і неголосно подав знати про себе кнопковий мобільник, примусивши Віктора відвернути голову від спостереження за котячим променадом.
–    Доброго ранку, містер Шталь. Ми чекаємо на Вас у світло-сірому мікроавтобусі. Підходьте і відчиняйте самостійно задні дверцята, – чітко, з легким акцентом пояснив чоловічий голос йому у вухо.
Шталь підвівся на ноги із парканчика, озирнувся навколо в пошуках автобуса та помітив такий припаркований майже на тротуарі метрів тридцять попереду. Брудний сірий старенький невеликий мікроавтобус блимнув червоним світлячками задніх фар немовби подаючи йому знак. 
Віктор підійшов до мікроавтобусу, що мав темні віконця лише у передній водійській частині, застиг на декілька секунд роздивляючись дверцята, які необхідно було відчинити, і зрештою простягнув руку до ручки. Сіро-бура половинка входу виявилась не дуже легкою і поважно пропустила Віктора та світло до темного, похмурого салону, оббитого якимось невиразним матеріалом типу лінолеуму усередині.
–    Будь ласка, знімайте взуття і покладіть його в пакет, який є в кишені на дверцятах, – відділились звуки повідомлення від темної завмерлої на підлозі у дальньому кутку фігури. 
Віктор звернув увагу на невеличку пластикову кишеню на дверцятах, поставив рюкзак на підлогу бусу, дістав зелений рулон із пакетами, відірвав собі один, поклав рулон на місце, присів на край підлоги, повиймав ноги зі легких літніх мокасинів, закидаючи одну ногу на іншу, поскладав взуття у пакет та поклав його поруч із рюкзаком.
–    Закрийте двері, я увімкну освітлення, – попрохав стисло голос господаря автопечери із сірої темряви.
Гість притягнув дверцята на закриття і майже моментально увімкнулось тьмяне жовте освітлення від двох маленьких лампочок на стелі над ним. Він просунувся трохи вглиб салону та сів вмостившись підклавши ноги під себе по-турецьки, а рюкзак підклавши під лікоть як опору. Очі його швидко прийняли нові умови і він роздивився лисого немолодого чоловіка навпроти, що сидів спиною до нього у позі Будди, але з дещо європейським лоском і впевненістю, адже вдягнений був у сірий спортивний костюм Адідас.
–    Доброго ранку, Ви представник Фірми? – запитав Віктор перериваючи першим тривалу паузу.
–    Так, містере Шталь. Думаю Вам зручніше говорити німецькою, тож пропоную перейти на цю мову для подальшої розмови.
–    Так, звісно... Дякую, – підтвердив уже німецькою Шталь.
–    Чудово. Так, я представник Фірми і я її співвласник також. Моє ім’я для Вас буде Маркус. Ви прибули з Німеччини, щоби з’ясувати дещо для так званої Команди, яка називає Вас Вірним, правильно? – чистою правильною німецькою запитав лисий євробуддист у кутку.
–    Так. Правильно. Ви зламали захист мого смартфону чи теж маєте якийсь зв’язок з ними, – перепитав трохи здивовано Віктор.
–    Не те і не те. Ми не злочинці і не частина Команди. Вас не дивує спосіб, в який я веду розмову з Вами? – продовжував незворушно яйцеголовий Маркус.
–    Ну, очікував дещо більше від пафосної назви „комунікаційний центр”. А от Ваш спосіб говорити до мене спиною викликає деякі давні спогади, – зауважив іронічно Віктор. 
–    Отже Вам однозначно цікаво дізнатись, чому саме так я говорю до Вас, яким чином Максим Мельник отримав свій біоапгрейд, дізнатись яка мета і сила нашої організації?
–    Так, це моє завдання, а також... моя особиста зацікавленість теж причина чому я тут, – підтвердив Шталь.
–    Що ж, я можу запропонувати Вам дуже докладні відповіді в обмін на деяку цікаву нам інформацію. Ви розумієте, що така розмова може мати достатньо тривалий період часу та потребує взаємних поступок гонору. Тому я пропоную нам переміститись у більш спокійну і зручну локацію на декілька днів. Ви, я бачу, підготувались до такого розвитку подій, – все так же рівно продовжував Маркус.
–    Підготувався, так. Сподіваюсь на мирну інформативну дискусію, але все ж не дуже довгу, – ворухнувши ліктем на рюкзаку зауважив Шталь.
–    Я думаю три доби нам буде цілком достатньо, – відбилось від стін темного закутка салону буса.
–    Ну, натискайте своє приховану кнопку запуску цієї ракети. Чи все ж це буде звичайний, не екстремальний спосіб подорожі? – посміхнувся самим кутком напружених губ літній турист-мандрівник.
–    Звичайний, на колесах. Але ще прошу передати мені Ваш шикарний гаджет з геопозиціюванням. Він поїде кататись своїм шляхом, протягом цих трьох днів Ви ще матимете можливість скористатись ним для термінового повідомлення близьким. Трубку можете залишити поки що при собі. Інформую, що цей мікроавтобус броньований і має систему блокування засобів зв’язку. Якщо ж передумали вже, будь ласка, не забудьте своє взуття у пакеті.
–    Ні, не передумав, – витягнув смартфон Віктор і простягнув його у бік сіро-жовтої спини з маленьким логотипом відомої фірми.
В ту ж мить погасло освітлення і наче невидимий вихор пронісся повз осліплого Віктора, підхопивши телефон й вислизнувши у нешироку білу щілину, що на секунду мигнула у дверцятах виходу. Вже за декілька секунд Шталь відчув як машина рушила з місця. Він дістав трубку телефона, пересвідчився, що вона корисна тут лише як ліхтарик. Недовго обдивився салон, який здавався ніби глибокою чорною ямою, адже окрім маленької кишеньки на дверцятах не мав жодного іншого помітного об’єкта. За тим Віктор підійшов пригинаючись до суміжної з кабіною водія стіни і присів в інший куток від того де був представник Фірми вимкнувши ліхтарик телефону. Намацав у темноті бігунок застібки-блискавки на заплічнику, відкрив, відшукав пластикову пляшку з водою і зробив неквапливо пару ковтків.
„Ех, поручні щоб триматись у цій лайнотрясці на калічних українських дорогах не завадили б тут, як мінімум”, – подумав він влаштовуючись до довгої дороги у темряві.

Приблизно через годину мотилянь і підскоків у темному мішку автобусу, нарешті настало жадане прибуття до кінцевої зупинки. Після декількох хвилин очікування обидві половинки дверей прочинились навстіж впустивши молот білого світла на ковадло очей Віктора, якому довелось поспішно вишукувати темні окуляри у кишенях. Але завдяки їм йому скоро удалось розгледіти двох осіб у чорному військовому одязі та чорних балаклавах, які тримали укорочені АКСи у руках напоготові, стоячи дещо поодаль від буса. Один з них наказав англійською мовою пасажиру залишити рюкзак і телефон та вийти до них.
Шталь відпустив заплічник, виклав на підлогу телефон, дістав з пакету туфлі, встромив у них босі ноги і, пригинаючи голову, вибрався з автобусу у білий день. Навкруги був дикий луг із заростями кущів та поодиноких молодих дерев на схилах яру. Біля невеликого озерця поруч з автобусом стояв тьмяний червоний чи то контейнер чи то вагончик перероблений вочевидь під житло, бо видно було віконце із занавіскою у його стіні. Біля вагончику також стояли дерев’яні вкопані стіл і лави під перекошеним навісом з брезенту, виднілась також чорна пляма вогнища обкладена обпаленими цеглинами.
–    Тут будеш жити, дорогий друг, – пояснив чоловік у балаклаві праворуч. – Відійди від автобуса далі, присядь за стіл, ми перевіримо твої речі, – продовжив наказувати він.
Віктор покірно відійшов до лавок та присів на сіру нефарбовану дошку. Другий чоловік у чорному мовчки ускочив в салон і за секунду повернувся з рюкзаком Віктора шворкаючи ногою зелений пакет назовні, вправно зіскочив униз і став викладати на підлогу буса те що набрав із собою Шталь.
–    А чого сандалики не скинув, як залазив усередину? – виголосив у бік парочки спецкруків Фірми Віктор. 
–    Будем мити, дорогий друг, не переживай, – відповів все той же конвоїр, поки інший не припиняв досліджувати нутрощі заплічника.
–    А де лисий Адідас, типу Маркус, подівся? Запросив у гості і зник, – продовжив Шталь.
–    Буде Маркус, буде, не хвилюйся, дорогий друг. І ми будемо, і ти будеш. Іди забери свою сумку.
Віктор підійшов до автобуса, повкидав у рюкзак розкидані на підлозі речі і звернувся до своїх охоронців-спостерігачів: – Що далі?
–    Відійди. Іди туди де стояв. Іди, – зауважив конвоїр, який стояв з автоматом напоготові трохи поодаль мікроавтобуса.
Віктор відійшов до столика, поки спецпризначенці Фірми закривали задні двері буса. 
–    Тепер будеш тут жити, – на відстані, голосно повідомив бездзьобий крук. – Ми будемо приїжджати до тебе з Маркусом, коли скажуть. Там, у будинку, є трохи продуктів, вода, генератор, ліжко спати. Дівчат немає, вибачай, було брати резинову, дорогий друг. Не сумуй. Ми викличемо тебе по рації як будемо їхати. Рація там у будинку, знайдеш. Гарного відпочинку, дорогий друг.
За тим двоє у балаклавах розвернулись до автобусу і, хлопнувши дверцятами, за мить увезли свій броньований комунікаційний центр з виду.

–    В принципі не так вже й погано, – оцінив внутрішню обстановку будиночку Віктор. – Бідненько, але чисто. 
Він поставив рюкзак на сіре металеве ліжко з новим білим матрацом, подушкою і стосом свіжої постільної білизни. На чистому столику під віконечком лежала чорна рація. Віктор присів на стілець та уважно роздивився цей пристрій зв’язку із світом на найближчі дні, встав і причепив її на ремінь збоку ближче до спини. Підійшов до шафи біля столику, відчинив і знайшов там маленький склад одноразового посуду, серветок, кілька темно-зелених пакунків, що скоріше за все були військового призначення. Також виявив картонну коробку із свіжими фруктами, велику пластикову банку з пакетиками горішків та цукатів, декілька маленьких банок згущеного молока і штук п’ять тубусів галетного печива.
–    Ну, голодом не морять тут, – відійшов від шафи, перевірив чи працює помпа на великій прозорій ємності з водою підставивши одну руку під краник. – І засохнути не страшно уже, – плюхнувши на сивіюче волосся з долоні набрану воду впевнився він.
Далі ближче до виходу стояла велика зелена скриня, яка вочевидь слугувала і сидінням для гостей, бо була добряче затерта й пошкрябана зверху. Всередині зберігались каністра з бензином, сокира, лопата, садова пилка, робочі рукавиці, пасатижі та великий моток сірої клейкої стрічки. 
Відкинувши на місце кришку скрині, Віктор вийшов знову на двір, глянув ще на столик з лавами і обійшов будиночок, де з іншого боку знайшлась літня кухня з набором чорних котелків, каструль, пателень, відер, мисок, ножів та металевих ложок-виделок, які свідчили про готування їжі саме тут. Шталь роззирнувся іще на боки і помітив поодаль, майже у кущах, дерев’яну зелену кабінку туалету.
–    Ага, туалет типу сортир, – відчинив двері і випустив декілька важких чорних мух Віктор. Втім запах був не дуже різкий, а навколо дірки навіть не брудно. – А де ж генератор? – повернувся він до кухні, ще раз уважно оглянув прилеглу територію та скоро виявив за купою складених поколотих дров укриття під брезентом, яке приховувало генератор. – Що ж не збрехали чорні чорти, – накинув він знову брезент і повернувся до будинку.

–    Доброго вечора, Вікторе. Як почуваєтесь на новому місці?
–    Нормально, дещо нудьгувати вже став під вечір, бо звик до більш динамічного життя, насправді, – відповів Віктор Шталь вмощуючись у темному салоні автобуса навпроти лисого чоловіка у спортивному костюмі.
–    Вибачте, маю купу справ, які потребують негайної уваги і через Вашу появу тут зокрема, – зауважив вже в знайомій позі спиною до гостя нерухомий представник Фірми.
–    Чогось боїтесь, Маркусе, чи можливо когось? Маєте проблеми із Командою про які мені невідомо? – запитав Віктор вдивляючись у жовто-сіру шкіряну макітру з двома чималими варениками вух по боках.
–    Так, є певні складнощі у наших стосунках, так би мовити. Але їх суть Вам пояснювати досить довго, тому що Ви дуже обмежені у знаннях про Команду. Ви бачите лише мізерну частину верхівки айсбергу. Чи Вам цікава уся правда про те, хто Ви є насправді та чиї завдання виконуєте вже багато років? – продовжував незворушно євробуддист Маркус.
–    Звісно, не відмовлюсь почути Вашу інтерпретацію сутності і призначення Команди. Як і історію Вашої типу медичної компанії. Моє завдання наразі лише виявити і встановити контакт з носіями симбіотів типу Друг. Поки що моє розуміння Вашої ролі і мети так званої Фірми досить нечітке і фрагментарне. Втім дуже не хочу виявити щось таке, що становило би загрози Команді і мені особисто. Так, я лише ниций гвинтик системи, але задоволений наразі своїм життям у такій якості, яку надала мені Команда, – розважливо доповів свої почуття Шталь.
–    Ви повинні зрозуміти, Вікторе, що я не виконую завдання, а є безпосереднім прямим бенефіціаром цього бізнесу та відповідаю за усі наслідки від такої діяльності. Я звісно передбачав появу такого як Ви. Тому докладу усіх зусиль для досягнення порозуміння між нами, адже від цього залежить доля дуже багатьох людей за межами цього комунікаційного центру. Залежить чи розійдуться два наших кораблі у бурхливому морі цивілізації і продовжать рух до своїх берегів, чи ж стикнуться у катастрофі, що призведе до непотрібних втрат і жертв.
–    Тобто варіант спільної діяльності Ви відкидаєте апріорі? – поспішив уточнити Вірний Команді.
–    Так, це неможливо. І я з Вами тут, щоб роз’яснити чому, – підтвердив Маркус.
–    Добре, зрозумів. Хочу додати, що нічого не обіцяю, – відкинувся трохи назад вгамовуючи емоції Віктор Шталь.
–    Не прошу і не вимагаю нічого обіцяти. Втім я зацікавлений позбутись такого як Ви і тим позбутись уваги Команди саме в нормальний мирний спосіб, принаймні на деякий час. Отже Вашому життю нічого не загрожує, запевняю. Є лише загроза Вашому світогляду, ґрунту Вашої свідомості, що додає сили і наснаги починати день з подяки Команді.
–    І Ви не пропонуєте ніякої альтернативної твердині натомість? – запитав з іронією Віктор.
–    Сподіваюсь, що Ви її знайдете самостійно, видаєтесь мені досвідченою і розсудливою особистістю з вольовим характером. Але досить мабуть цих прелюдій, час переходити до суті, – повідомив безапеляційним тоном яйцеголовий бізнесмен.
–    Слушне зауваження. Прошу, уважно слухаю Вас, – підтвердив зацікавленість Шталь.
–    Що ж найбільшою таємницею для Вас є мабуть те, кому Ви служите. Опустимо міф, який стандартно впарюють рекрутам про самодостатність Команди, як певної спільноти Вірних. Вірних Друзям. Такої немає. А насправді Команда і є саме командою так би мовити спецпризначенців, що виконують завдання заради існування вищої структури, що іменує себе Коло. Для пояснення які люди входять до цієї групи необхідно детально роз’яснити процес розмноження так званого Друга. Вас не дуже посвячували у це, чи не так? – почав обрушувати стовпи віри Віктора чоловік у темному кутку.
–    Ні, окрім короткого інформаційного буклету та деяких побічних випадкових згадок в інструкціях повністю уся модель не була у вільному доступі, скажемо так, – пояснив Шталь криво посміхнувшись кутком рота.
–    Авжеж. Сам біологічний вид Друга і справді у первісному стані розвинувся з паразитування на деяких видах великих морських черепах. Потім потрапив у середовище прадавніх племен людей, які жили з рибальства та полювання на морському узбережжі. Що могло породити у свій час відому теорію про матір-черепаху, яка покоїть світ, тобто нашу планету, на своїй міцній спині. 
–    Аж так? – продовжив критично Шталь.
–    Дуже імовірно. Вважаю, ще багато міфів та легенд завдячують існуванню таких як ми. Тож звідки береться так званий протобіот для внесення в тіло людини. Черепахи уже не задіяні, тисячі років тому виник новий вид паразита, що розповсюджувався лише через людське тіло. Почнемо з яйця як то кажуть. Яйце життєздатне лише у теплій морській воді, через два-три дні перебування в таких умовах з нього вигризаються на волю дванадцять-п’ятнадцять личинок, які активно починають пошук тіла господаря і гинуть через двадцять-тридцять днів, якщо не знайдуть такого. У разі успішного проникнення через вухо людини, за декілька днів мандрів тілом, личинка знаходить спинний мозок і приєднується до нього. Отримуючи з крові необхідні поживні речовини, вона дуже швидко розповсюджує контроль за усіма біосистемами тіла, розвиваючи свою дуже ефемерну, але надзвичайно чуттєву структуру, яка оптимізує ефективно усі процеси життєдіяльності носія, так що фізичний стан покращується до найвищої якості. Що Ви певно заперечувати не будете, – підсумовуючи пасаж зауважив Маркус.
–    Так, поки що претензій ні до Друга, ні до Команди не маю однозначно. Великого секрету ще не відкрили, шановний, – підганяв грозу одкровень Віктор.
–    Попереду буде такий, пан носій самця паразита, – пустив першу блискавку громовержець.
–    Ага... Тобто мене контролює самець-симбіот, – зробив висновок Шталь.
–    Саме так. Ваш організм продукує у сечу сім’я, що необхідне для запліднення гермафродитної личинки, при чому за рахунок Вашого власного чоловічого. Адже Ви не маєте дітей народжених від Вас після внесення Друга?
–    Ні... Не маю. Приймаю різні препарати, які дає моя кохана жінка, вже років десять. Ефекту нуль, на жаль, – підтвердив суворо Віктор.
–    І не буде ефекту. Про цей аспект Вам не повідомили у білій книжечці. Лише штучне запліднення в сучасній репродуктивній клініці допоможе мати Вам власних дітей, але ж Вам заборонено звертатись до лікарів з якими не співпрацює Команда, – випустив ще одну болючу блискавку безжальний руйнівник.
–    Так, гадав, що це моя особиста неспроможність, а це значить побічний ефект такий, – вже сам собі пояснив Віктор Шталь.
–    Інших побічних ефектів на щастя самець не створює. Решта інформації в книжці правдиві – будете жити довго і здорово, якщо не завадять форсмажорні обставини. Повернемось до води в яку потрапила сеча з сім’ям, що влучає у протобіота, який з цього моменту стає самицею. Ось тут починаються деякі ускладнення. Якщо самець формується вибірково у здорових чоловіків віком від шістнадцяти до тридцяти років, то самиця спроможна на розвиток лише занесена в тіло дитини до семи років незалежно від статі. Далі симбіоз розвивається також через спинний мозок, але набагато повільніше, тому що самиця додатково формує в глотці носія орган, що продукує яйця, та особливий орган під шкірою голови, який робить можливим сприйняття ультразвуку і збагачує відчуття простору навколо.
–    Значить Ви мене бачите, пан самиця, хоч сидите спиною, – перервав лекцію Віктор.
–    Тепер уже певно не скажете, що змарнували час зі мною. Так, я Вас чудово фіксую Вікторе, без використання органів зору, – вперше за всю розмову кивнув головою Маркус.
–    Цікаво, так. Трохи прояснюються також Ваші знання про Команду. Думаю Ви втікач або ж вигнанець. Вгадав?
–    Близько. Про це трохи згодом. Закінчимо з нюансами розмноження, – владно наполіг Маркус.
–    Звісно. Слухаю, – покірно погодився Віктор.
–    Отже дитина виростає разом із своїм Другом самицею, втрачаючи усе волосся на тілі, і починає щодня продукувати три-п’ять яєць, які можуть вийти як через рот так і через стравохід та далі з каловими масами назовні. Не побувавши у солоній воді личинки з яйця гинуть в організмі у разі якихось затримок. Таке репродуктивне коло цього корисного паразита, а от Коло самиць, що становлять окрему групу чоловіків та жінок, які й контролюють Команду з чоловіків-самців, себто Вірних, вільних агентів та обслуговуючого персоналу, які не є носіями – це одне з головних невидимих підвалин устрою мурашника чи то термітника, як Вам більше до вподоби порівнювати, шановний Вікторе.
Віктор застиг на декілька секунд перетравлювати отриману інформацію. Маркус теж не поспішав розчавлювати рештки його сумнівів. Врешті Шталь отямився від свого ступору і неголосно запитав: – Значить весь наш мурашник, то Коло і Команда. А я лише один з їх мурах-солдатів. А як... Як називається юридично ця вся організація? Певно повинно бути легальне прикриття такій структурі?
–    Були зареєстровані більші і менші компанії різних форм власності. Але мої знання вже досить застарілі. Підозрюю, що колись невеличка лабораторія переросла у потужний фармацевтичний концерн, який об’єднав усі ці різноманітні бізнеси. З відкритих інформаційних джерел ця корпорація показує дуже пристойні успіхи на ринку Німеччини та Європи, – пояснив яйцеголовий бетмен.
–    Тобто минуло багато років від вашого припинення співпраці, я так зрозумів? – поцікавився наполегливо колишній детектив.
–    Так, але ця історія хай буде на завтра. Сьогодні задавайте ще питання по репродуктивному колу, – обірвав напрямок розмови Маркус.
–    Добре, але все ж... – перевів на іншу тему Віктор взявши невеличку паузу. – Мої таблетки, які я приймаю щотижня як стимул для Друга насправді такі необхідні?
–    Лише в перший рік. Вони допомагають розвитку симбіота. Потім їх замінюють на пігулку з набором звичайних вітамінів та мікроелементів без якої однозначно можна нормально жити. Це один з факторів, які утримують Вірних в Команді. Як часто вам постачають ці пігулки зараз?
–    Рр-раз у три місяці, хоч уже розголошую комерційну таємницю, – повідомив Маркус.
–    Гарантую, якщо Ви скажете медичному куратору, що виявили їх нульову користь, Вам наплетуть казочку про унікальний метаболізм Вашого Друга і просто перестануть присилати наступну порцію плацебо. Ваш організм в такому стані вже, що здатний місяцями утримувати стабільну ефективність навіть отримуючи у поживу лише листя, траву, комах, сирі гриби та інший непотріб при нормальній фізичній активності й температурі навколишнього середовища. Вам певно не випадало ще нагоди розкрити увесь свій потенціал, – вибив наступну колону в храмі віри Команді Віктора лисий руйнівник. 
–    Я не екстремал, це точно. Люблю комфорт, на то і купився, – дещо похмуро зауважив Віктор.
–    Тому Вас і обрали. Давайте ще до теми повернемось. Щось іще цікавить по розмноженню? – продовжував наполягати Маркус.
–    Добре. Почуваюсь як якийсь студент на лекції... Я так зрозумів, що протобіоти дуже перебірливі. Примусити їх вилікувати хворого, наприклад, неможливо? – підкорився вимогам Шталь.
–    Ні, вони приживаються лише у здорових молодих чоловіків і здорових дітей. Яким чином вони визначають потенційного господаря у воді мені невідомо, можливо щось уловлюють на рівні феромонів, – пояснив лектор в Адідасі.
–    Угу. А як їх зберігають, є якась ферма чи то банк готових до внесення екземплярів? Це якийсь акваріум чи що це? – продовжив уже по темі підстаркуватий студент.
–    Так, Команда використовує спеціальні бокси із свіжою теплою морською водою. В один бокс поміщають одне яйце, личинки вилуплюються і скоро починають жерти одне одну в обмеженому просторі. Найсильнішу, яка залишилась живою, і визначають як готовий протобіот. Далі вносять у тіло для адаптації.
–    Тобто тільки переможець може бути протобіотом? – поспішив уточнити Віктор.
–    Ні, не обов’язково. Це лише старовинна традиція, так робили віками. Усі інші личинки теж можуть стати ефективними симбіотами. Наприклад Максим такий, – прояснив Маркус.
–    А Ви свої яйця використовуєте в цих цілях? Максим отримав від Вас цей апгрейд? Чи ще є хтось інший такий у цьому бізнесі? – поцікавився Віктор Шталь уже в діловій тональності.
–    А оце один з найважливіших нюансів, що впливають на формування Кола і визначний аспект моєї власної історії. З цього почнемо нашу наступну зустріч. Думаю на сьогодні достатньо, – підвів до межі розмови безволосий власник Фірми.
–    Гаразд, як скажете, – розслабився Віктор Шталь, відшукуючи рукою пакет із взуттям.

Ранішнє сонце на чистому безхмарному небі пустилось наздоганяти блідий серпанок місяця вибілюючи залишки плям слідів нічних мешканців кущів навколо озерця в яру. З потугою відступаючого сну самотня качечка відділилась від поверхні води розім’яти крила і, зробивши півколо у польоті, присіла знову в заростях комишу на іншому боці. Немолодий чоловік з голим рельєфним торсом зупинився на хвильку поспостерігати за нею, приставивши дашком руку до лоба, і знову продовжив неспішну пробіжку навколо ставка. Добіг до приміченого рівного місця з шовковистою невисокою свіжою травою, зупинився, став у гімнастичну стійку, зробив присідання, за тим прийняв упор лежачи, відтиснувся, підтягнув борзо ноги до тіла і моментально підстрибнув вгору імітуючи руками полювання на комара. Повторив цю вправу декілька разів, на останньому стрибку зімітував подолання невисокої перешкоди і зупинився обтрушуючи вологі зеленуваті руки від прилиплих дробинок сміття з ґрунту та сіна. Потім зробив декілька різких поворотів у боки розминаючи поперек та знову повернувся у своє бігове коло. Добіг до доріжки, що вела до будиночку і, поступово стишуючи швидкість, перед вкопаним столиком уже перейшов на ходу. Підійшов до рукомийника збоку від літньої кухні, помив з милом руки, обтрусив крапельки різкими помахами та направився до дверей будиночку. Потягнувши прохолодну металеву ручку на себе, зауважив, що рація на великій скрині видає монотонні голосні звуки виклику знайомим тембром. Відчинивши іще одні двері із прозорою антимоскитною сіткою всередину, чоловік поспішив до рушника на ліжку, намочив його добре водою з великого прозорого бутля із помпою, обтер обличчя, шию, руки, пахви і кинув на столик біля віконця. Нарешті підібрав занудно стогнучу рацію та натиснув кнопку відповіді.
–    На зв’язку, прийом. Це Віктор, слухаю вас.
–    Нарешті, Вікторе. Живі-здорові? Чому так довго не відповідали? – прохрипів помічник-зв’язківець Маркуса.
–    Живий, все нормально. Не очікував, що так скоро знову викликатимете. Прийом, – пояснив Шталь повертаючись до столика.
–    Тримайте рацію біля себе постійно, Вікторе. Ми вже під’їжджаємо. Виходьте негайно на місце стоянки комбуса. Прийом.
–    Добре, вихожу, відбій, – Віктор поклав рацію на стіл, відкинув кришечку напівпорожньої пластикової пляшки, ковтнув пару разів неспішно з неї вдивляючись у пейзаж за віконцем, поставив на стіл, підхопив смугасту теніску із спинки стільця і рушив на вихід з будинку.

–    Доброго ранку, – привітався Віктор Шталь вмощуючись на уже звичайному місці навпроти лисої шкіряної статуї, – скоро Ви повернулись, шановний професоре.
–    О, прошу, в цій країні наразі це майже лайливе слово. Продовжимо розвивати знайомство, готові дізнатись про Коло і Команду більше? – фактично оголосив початок наступної лекції безволосий представник Фірми.
–    Так, і хочу знати скільки ж нас таких з Другом у всій Німеччині. Можете сказати? – розпочав свій допит Шталь.
–    При мені дотримувались принципу один Вірний на сто тисяч населення і один член Кола на один мільйон для здорового балансу у суспільстві та уникнення викриття і розголосу, тримаючи водночас усю власну структуру під контролем. Скільки наразі вільних агентів та персоналу обслуговування точно не скажу, думаю багато, – повідомив рівним голосом Маркус із свого кутка.
–    А агенти теж можуть знати про Друга? – поцікавився Віктор.
–    Ні, лише Вірні мають уявлення про походження свого симбіота. Агенти виконують сторонні доручення, які не потребують виняткових здібностей. Думаю більшість з них переконані, що задіяні в звичайних урядових або комерційних інтригах. Персонал це взагалі пересічні робітники на підприємствах у власності Кола та Вірних, – продовжував яйцеголовий лектор.
–    Я так розумію, що насправді протобіотом ніхто ніколи не торгував, це лише замилювання очей для виправдання своєї діяльності? – уточнив Шталь налаштувавшись на вхідну інформаційну хвилю.
–    Дуже давно продавали інколи або дарували в обмін на якісь суттєві привілеї чи послуги, пояснюючи дивовижний дар чи то магією чи релігійними байками. Тепер вже відмовились від такої практики через надзвичайний розвиток медицини і ризики втратити контроль над розповсюдженням або стати залежними від чийогось шантажу. 
–    Зрозумів. А Ви торгуєте фактично через свою Фірму? Чи як це назвати інакше? – пішов у наступ Віктор.
–    Про це поговоримо наступного разу. Зараз додам лише інформації про Коло. Коло – це група залежних від Дуумвірату самиць, які поділяються на Вартових і Шукачів, залежно від задач якими вони займаються для контролю усієї структури, – спокійно продовжував Маркус.
–    Ого, хто ще такий Дуумвірат, таємний фюрер таємного рейху? А Вартові типу його гестапо?! – майже вигукнув Шталь.
–    Дуумвірат – це дві альфа-самиці, які продукують яйця для продовження існування таких як ми з Вами. Не перебивайте, Вікторе, дослухайте. Природа будь-якої самиці в людському тілі налаштована на певний цикл продукування яєць. Вичерпавши цей ресурс, самиця відмирає, що завжди призводить до паралічу тіла носія, на жаль. Самці ж живуть допоки власна людська програма носія не припинить життєдіяльність, а це, Вікторе, приблизно сто шістдесят, інколи сто вісімдесят років. Без застосування спеціальних препаратів через двадцять років активного відкладання яєць людина стає недієздатним інвалідом, а за умови стабільного регулярного прийому такого препарату відкладення яєць блокується і тривалість життя носія подовжується до максимальної межі. Цей препарат виробляють з виділень жіночих статевих органів. Вочевидь природно це був запобіжник проти перенасичення протобіотами певної території та усував надмірну внутрішньовидову конкуренцію. Отже Дуумвірат це завжди дві жінки, які жертвують собою заради усієї спільноти носіїв симбіотів та постачають овоблокатор Колу. Втім оскільки велика кількість протобіотів не потрібна щодня, то і вони приймають цей блокатор, але лише від суперниці так би мовити. Звичайно член Кола повинен отримувати щодня такий препарат, а Дуумвірат приймає щотижня, значно зменшуючи цим вихід яєць і подовжуючи собі життя. Ще дослухайте, Вікторе. Як я сказав, Коло поділяється на Вартових і Шукачів. Вартові, як і виходить з назви, захищають та оберігають Дуумвірат, обслуговують процес вилучення біоматеріалу для овоблокаторів, вони також куратори усіх завдань, які надаються Команді. Всі володіють та практикують навички поводження з різноманітною сучасною і старовинною зброєю, бойові різновиди мистецтва фізичного впливу. Шукачі – це переважно науковці, які зосереджені на вивченні здобутків загального суспільства в галузях науки, промисловості, бізнесу, політики і так далі, заради використання для покращення діяльності Дуумвірату, Кола та Вірних. Вони опікуються рекрутами та внесенням протобіота. Деякі з Шукачів можуть виконувати спеціальні особливо відповідальні завдання, тому вони теж вправні бійці. Певний час тому практика переходу Вартових у Шукачі і навпаки була звичайною. Тепер ставте запитання, Вікторе.
–    Це увесь мурашник чи ще є якісь секретні підрозділи? – запитав після недовгої паузи зосереджений і трохи навіть розсерджений Віктор.
–    Не увесь. Ще був заклад, де добували свій вік три каліки з Дуумвірату, один член Кола, який впав у кому внаслідок кульового поранення та один інвалід з Вірних, якому на завданні злочинці відрізали усі кінцівки та язик. А також є маленька спеціалізована школа для виховання наступного покоління членів Кола. Думаю в якомусь форматі вони і досі функціонують. Але уся сучасна архітектура мені не відома, – додав незворушно закаменілий євробуддист.
–    То наскільки давні все ж Ваші відомості, Маркусе? – оговтався від інформаційної зливи колишній детектив.
–    Сорок п’ять років, – чітко відповів Маркус.
–    Ну, це дуже застаріла інформація однозначно. Усі технології так швидко міняються в наш час... – почав викладати свої сумніви Шталь.
–    Упевнений, що базова модель все ж продовжує функціонувати без змін. Ви все ще Вірний, що виконує завдання Команди? – перервав його рівний вольовий голос з темряви.
–    Так, можливо... правда Ваша. А як члени Кола, куратори та інші називають себе між собою? – додав іще Віктор.
–    На імена та прізвища, прізвиська і псевдоніми. Вони, Вікторе, такі ж люди, з надзвичайними унікальними особливостями, але це не якийсь монастир чи ритуальний орден. Уявіть, у них бувають навіть вечірки, і загальні збори звісно, – безжально розтрощив залишки коливаючихся міражів уяви Віктора викладач Маркус.
–    Тоді, якщо не складно, повідайте ще давньої і стародавньої історії таких людей як ми. Звідки Це з’явилось в Німеччині? – наголосив на „це” напружений слухач.
–    За культурними маркерами визначено, що історія симбіозу сягає не менше десяти тисяч років, як розумієте, рештки симбіота в такій ретроспективі виявити та визначити неможливо, тлін робить свою справу і з ними. Дуже імовірно, вони були в усіх відомих визначних цивілізаціях на узбережжях південної Європи і Африки. Вочевидь функціонували як невеликі групи послідовників культів морських богів, купці, військові, можливо навіть підпорядковували собі цілі держави. Грецький міф про Горгону дуже схожий на таку спільноту. Адже звичайна людина в ті часи, побачивши незворушних, наче кам’яних, Вартових та чудернацьку жінку в дивних обладунках і прикрасах, інакше ніж магією та бісовщиною пояснити це не могла. Певно, якійсь групі вдавалось так створити авторитет та мати деяку владу у місцевій громаді. Втім очевидно, що масового розповсюдження і популяризації симбіозу не було ніколи, завжди це була доля небагатьох обраних. Тому і загальна кількість сучасних носіїв та їх організацій у світі залишається не визначеною. Про німецьку ж спільноту відомо, що мігрувала у п’ятнадцятому сторіччі з Італії з мандрівним цирком. Під прикриттям цього шапіто виживала сотні років у середньовічних містах, з розвитком яких осіла на одному місці у Нижній Саксонії створивши легальний стаціонарний заклад для видовищ. З появою наукового середовища, розвитком технологій та підприємств, група розпочала і свої дослідження, започаткувала декілька успішних мануфактур, акумулюючи усі матеріальні і нематеріальні надбання для подальшого зростання. До початку Першої світової війни Коло остаточно відокремило від себе Команду, якій скоро обмежили і доступ до Дуумвірату. З приходом до влади Адольфа Гітлера вони отримали легальні можливості для необмежених мораллю дослідів над людським тілом, маніпулюючи жагою нацистів, які шукали засоби створення ідеальних солдатів. Що і використали, нажаль, сповна. Після падіння третього рейху більшість інституцій були знищені, а спільнота втратила дуже велику кількість послідовників. Втім, перебуваючи на території окупованій союзниками, які проявляли меншу кровожерливість до воєнних злочинців у порівнянні з червоними комісарами на сході, значній частині групи вдалось уціліти та відновитись у п’ятидесятих в легальному статусі із власною невеликою лабораторією та кількома цивільними підприємствами. Відтоді організація стабільно розвивалась, як на виду так і в тіні, набираючи потужностей і ваги з кожним роком. Маєте додаткові питання, Вікторе?
–    Не маю, поки що питань, необхідно перерватись, обдумати цю нову інформацію, – похмуро відповів Шталь.
–    Згода, продовжимо увечорі, сподіваюсь, – підсумував Маркус.
Вдягнувши взуття, Віктор штовхнув дверцята у білий світ, виплигнув назовні, зачинив чорне провалля виходу та подибав до будинку, оговтуючись від інформаційного хуку. В будиночку дістав із рюкзака ноутбук і присів до столика малювати таблиці та схеми.

„Вже мабуть треба запускати генератор”, – подумав Шталь викидаючи у пластикове зелене сміттєве відро огризок прісної китайської груші. Потім обтер руки вологою серветкою з великої упаковки на столику, теж відправив її у відро та присів до комп’ютера завершувати розкриття острівців з мінами у світло-сірому віконці Сапера. Через хвилинку задоволено привітав себе із перемогою, закрив екран гри та попрямував до скрині по бензин. Саме в цей час пролунав виклик рації що покоїлась на її пошарпаній кришці.
–    На зв’язку, прийом. Це Віктор, слухаю.
–    Через п’ятнадцять хвилин будемо на місці. Приготуйтесь до зустрічі, прийом.
–    Зрозумів. Відбій, – завершив діалог Віктор, причепив рацію на пояс, дістав каністру та поспішив у передвечірню спеку до генератора. 

–    Добрий вечір уже, день був добрий? – зайняв звичну позицію у кутку біля дверей Шталь.
–    Ще один день у справах, так. Будемо продовжувати? – так само спиною без зайвих емоцій нагадав мету зустрічі Маркус.
–    Хочу спитати спершу, як Ви тут умикаєте світло, не помітив ніяких тумблерів досі, якийсь голосовий датчик реагує? – запитав Віктор торкаючись рукою тьмяного світильника.
–    Простіша технологія. У кабіні комбуса нас чують і відповідно реагують, – розкрив ще одну магічну таємницю лисий фокусник.
–    Привіт, хлопці... тобто вельмиповажна спецура. Увімкніть кондиціонер будь ласка, – удаючи радісну здивованість попросив піднявши голос літній пасажир.
–    Кондиціонер потребує ремонту, деталі ще десь поштою подорожують з Китаю, на жаль. Тому і зустрічаємось, шановний Вікторе, зранку і вечорами. Але вже недовго до фінальної сцени. 
–    Сподіваюсь на хепіенд, професоре, – зауважив збавляючи обороти своїх веселощів Віктор.
–    Я теж, Вікторе, ми теж. Отже наступний етап моєї сповіді Вам буде про нашу Фірму, – направив у продуктивне русло розмову Маркус.
–    Уважно, уважно слухаю, – запевнив вже зовсім серйозний Шталь.
–    Як Ви уже зрозуміли, Вікторе, ми біженці з Німеччини, що втекли від свавілля Дуумвірату та Кола, позбулись рабської залежності від їх препаратів і заснували свій бізнес, свою нову сім’ю. Ще за часів існування цирку було запроваджене правило категоричної заборони вносити протобіота самиці власним дітям Вірних та чоловіків з Кола, а лише покинутим напризволяще сиротам та небажаним „зайвим” ротам з неблагополучних родин. Право отримати в дар протобіот самця мав лише один нащадок Вірного. Це убезпечувало від встановлення домінування кланів у Колі та Команді, а також надавало певний захист уникнення незавидної долі Дуумвірату. В наш час такі обмеження можуть здатись дивними, але двісті років тому чоловік до тридцяти років зазвичай уже був головою багатодітного сімейства і навіть мав онуків подекуди. 
–    Вибачте, переб’ю Вас, шановний Маркусе, а як члени Кола блокували своїх самиць у ті часи? – перервав викладання лекції Шталь.
–    Так, це важливо. Звичайним орально-генітальним способом. Долучались до вагіни регулярно, що як розумієте дуже обмежувало кількість членів Кола. Сучасна фармакологія дозволяє уникнути такого контакту, виокремивши необхідну дозу овоблокатора у пігулку, що стала доступна багатьом. Тож продовжимо. Та система благополучно існувала до кінця Другої світової війни, коли значна кількість спільноти загинула і зникла у жорновах, що ламали долі цілих країн. Декілька занадто амбітних і агресивних прихильників нацистських ідей були також ліквідовані за наказом Дуумвірата, що набув майже божественного авторитету в той буремний час. Уцілілі досягнення наукових розробок Кола та Команди, стабілізація внутрішньої економіки країни, промисловий розвиток давали можливості для стрімкого росту у п’ятидесяті, і наступна пара Дуумвірату вирішила прискорити формування нової масової генерації для поповнення Кола та Команди. Вони скасували правило внесення протобіотів самиць, щоби зекономити на ресурсах необхідних для утримання великої кількості дітей носіїв та необхідності в пошуках таких в зовнішньому середовищі. Таким чином протягом декількох років було обрано двадцять чотири малюки з сімей спільноти. Також був запроваджений принцип прив’язування рекрутів Вірних до щотижневої „корисної” пігулки, як засіб утримування в підпорядкуванні Команді, а сама Команда припинила регулярні спільні збори з членами Кола, а трохи згодом і власні.
–    А Вам це не сподобалось? – проявив себе Віктор.
–    Не скільки нам, як нашому батьку, який був давнім членом Кола і приймав активну участь до тих пір у спільній роботі в перспективних проектах, саме він придумав назву Друг для полегшення сприйняття рекрутами інформації про симбіоз. Він також був змушений віддати двох новонароджених синів близнюків у Коло, знаючи яка рабська залежність очікує нас у майбутньому, – повідомив застиглий чоловік з темного кутка.
–    Нас, тобто вас двоє братів, які витрачають свій час на мене тут, правильно я зрозумів? – продовжував розпитувати колишній детектив.
–    Так. Наш батько був дуже незадоволений відстороненням Вірних від наукової роботи, змінами у порядку розподілу повноважень, фактично примусовим вилученням своїх дітей. Тож він реалізував у власному будинку спосіб розмноження Друга, що пройшов повз увагу в ході попередніх напрацювань основної дослідницької групи. Батько виявив і не розголосив на своє щастя факт, що внесення і розвиток протобіотів також проходить успішним у дітей з синдромом Дауна. Він потайки виростив пару дівчат взятих із сиротинця із самицями в симбіозі. Таке внесення значно покращило їх фізичний стан, втім розумові здібності залишились звичайними для таких людей. Головне, що виявив батько це набагато повільніший процес продукування яєць. Немов би відчуваючи всю немічність організму в якому перебуває симбіот, він самостійно включає режим збереження продукуючи лише одне яйце у десять днів. Біоматеріал для овоблокування був теж дуже слабкий і незначної концентрації, втім достатній для декількох осіб. Упевнений в успішному винаході, батько розповів це своєму давньому товаришу, одному з Вірних, який був теж незадоволений ситуацією створеною Дуумвіратом. Отже удвох вони викрали мене з братом, забрали решту своїх сімей та новостворену пару завжди щасливого Дуумвірату і втекли до Східної Німеччини удаючи прихильників комунізму, здали там пару перспективних комерційних розробок ліків, за що отримали у підпорядкування відділ в засекреченому інституті під контролем Штазі. Через декілька років, передчуваючи близькість об’єднання двох частин розділеної країни, вони знову втекли до Польщі, а звідти зовсім скоро до України, яка в той час саме здобула юридичну незалежність від Росії, сховались в коловороті переламних років розвиваючи бізнес, які наші клієнти знають як Фірма.
–    Все зрозумів. Майже. Не зрозумів як член Кола може мати дітей? – важко видихнув наступне питання Шталь.
–    У жінок самиця-симбіот теж пригнічує жіночу гормональну систему, що унеможливлює запліднення. А от у чоловіків з цим проблем немає, на відміну від Вірних. Навпаки, завдяки мізерному впливу жіночих гормонів, чоловіче лібідо неймовірно потужне. І взагалі переважна кількість членів Кола чоловіки, жінки здебільшого задіяні на рівнях контакту, обслуговування та охорони Дуумвірату, вони так би мовити у резерві. Були, – пояснив Маркус.
–    Значить ваш бізнес тут суто сімейний і всі чоловіки певно отримують тепер Друга без проблем? – продовжував розпитувати із потугами Віктор.
–    Так, у керівництві лише члени дуже великої родини, але вони не цураються і роботи у полі. Там у кабіні зараз двоє синів мого брата. Проте ми дотримуємось норми один носій симбіота на сто тисяч населення, яку ми вважаємо логічним запобіжником надмірного розповсюдження дару, – незмінно рівним голосом викладав безволосий бовдур.
–    І все ж, як вам вдалось зберегти в таємниці існування сотень клієнтів Фірми так довго? – вичавив нарешті давно заготоване питання екс-поліціянт.
–    Завдяки ретельному підбору і відбору. Ми не ведемо справ з уже багатими і успішними сім’ями, будь-якими спортсменами і талантами, що можуть привернути зайву увагу суспільства. Наші клієнти суто невдахи, слабаки, покидьки суспільства, які не мають ніякої перспективи без нашої допомоги. Ми направляємо їх діяльність і зростання у другорядних сферах бізнесу та інколи проводимо профілактичну секацію дерева, якщо воно стає занадто впливовим і значущим. Сукупні дивіденди від діяльності сотень менших і більших енергійних приватних підприємців тут та в кількох сусідніх країнах втім забезпечують нас достатньо щоби розвивати і власні інвестиційні проекти, і в галузі медицини зокрема. Але зрозуміло, що сучасна глобалізація та тенденція стирання перепон і перешкод на кордонах країн, загальний потужний розвиток медичного обслуговування робить нашу тінь все менше надійною. Як бачимо, Максим засвітився у міжнародних змаганнях військових інвалідів, аналізи яких теж моніторять агенти Команди, – роз’яснив і затих бізнесмен.
–    Мабуть у Команду схожий принцип відбору рекрутів, – сумно зауважив Шталь.
–    Дуже імовірно. На цьому побажаю Вам доброї ночі. Прошу залишити інші питання до наступного разу, – твердо наполіг господар автопечери.

Жовтавий танок полум’я ставав все впевненішим і гарячишим, вихоплюючи з пітьми над собою масивні обриси немолодої людини в світлих штанях і смугастій сорочці, який схилившись навприсядки майстрував йому нову більшу хатинку з товстіших гілок. Кидаючи у боки та вгору мерехтливі метелики, вогняний веселун підхопився скоро на дах куріння, злизнувши по дорозі і куце руде волоссячко з необережної руки будівельника. Чоловік відсмикнув руку, здув порох вигорілих волосинок на пальцях, взяв довгу дровеняку та розворушив трохи палаючу купку на боки. Потім поклав зверху того декілька важкеньких сухих полінець, випрямився і рушив до майже чорних обрисів літньої кухні, вийняв з кишені трубку мобільного телефону та підсвітив собі дорогу до столу, на якому знайшов коричневий пакетик поруч із великим рожевим помідором і третиною тубуса галетного печива у чималій емальованій мисці. Поклавши телефон на стіл боком, а ліхтариком до себе, він розгорнув паперовий пакуночок, підніс до обличчя, понюхав прискіпливо чим пахло та витрусив короткі темно-коричневі ковбаски у миску. Опісля зім’яв пакет у невеличкий м’ячик, який у баскетбольному стилі кинув в напрямку гарячого світла вогнища, підняв руки вгору святкуючи влучне попадання, знову повернувся до столу, взяв залізний шампур біля миски та настромив шпикачки по довжині одна за одною, ніжно торкаючись їх масних боків. Поклав готовий шампур на миску, розрізав помідор на чотири частини великим кухонним ножем, повернув нарізане до миски, а ножа на стіл, знову підняв шампур за кручене руків’я, іншою рукою вимкнув телефон, запхав його до кишені, підхопив миску і направився з тим до уже впевненого яскравого вогнища. 
Біля вогню літній кухар поставив миску і шампур поруч із невеликою колодою, присів на неї, склав руки на коліна і застиг милуючись гострими язиками полум’я. Хлопнув комара на плечі і перевів погляд на дивні червоні вогники, що мигнули над підліском в горі яру. Чоловік повільно підвівся на ноги, слідкуючи за швидко віддаляючимися червоними цятками, підняв патик, яким ворушив костер, і, використовуючи його як палицю, направився неспішно повз ставок вгору до підліску. Підсвічуючи собі путь телефоном за кілька хвилин видерся на край яру, де зупинився почувши слабкі звуки вибухів та угледів вдалечині наступну зграйку червоних пташок, що стрімко злетіли до чорного неба. 
„Святкують мо шось, весілля мабуть селяни гуляють”, – подумав Віктор Шталь вглядаючись у невиразний горизонт під рясним мереживом зоряних блискіток. На цьому щось гупнуло солідніше, потім ще раз, іще раз. Ледь чутне тріскотіння, а потім знову червоні вогники у небо. „Чи стріляють. Мабуть військові стріляють. До війни далеко звідси. Навчання якісь певно”, – заспокоїв він себе і, роздивившись ще трохи навкруги, повернувся до свого жовтогарячого маяка, що відбивався двійником у темному дзеркалі озерця. Обережно ступаючи, Віктор оминув тихий ставок та, діставшись нарешті свого вже жевріючого червоним вогнища, присів на теплу колоду. Підняв шампур з миски і наставив його над жаром.

–    Вас таки двоє. Доброго ранку, пани брати, – привітався Віктор з близнюками у кутках, закриваючи дверцята автобуса.
–    Сьогодні будемо з Вами прощатись вже, – повідомив лисий Маркус з лівого кутка.
–    Як мені до вас тепер звертатись, Маркуси? – поцікавився Шталь із свого місця.
–    Так і звертайтесь. Чи залишились у Вас ще питання по суті? – обірвав люб’язності лисий Маркус з правого кутка.
–    Є декілька, так. Еее, яким чином Максим має власних дітей, якщо симбіот пригнічує функцію генерації сперматозоїдів? – розпочав Віктор.
–    Ваш пригнічує, Ваш, який традиційно пройшов селекцію через канібалізм. А наш, якого ми не примушували до цього, лише дещо знижує таку продуктивність, – пояснив беземоційно Маркус ліворуч.
–    Зрозумів. Є ще таке питання. Де зараз ваш батько? – багатозначно промовив Віктор.
–    Він на заслуженому відпочинку, мандрує світом у своє задоволення.
–    А що ви робите з тими хто тікає від вас, вашої фірми чи ухиляється сплачувати дивіденди? – виголосив майже патетично колишній детектив.
–    Зазвичай застосовуємо для початку відомий Вам токсин, який руйнує пам’ять. Так ми ламаємо рішучість опору і спротиву, нівелюємо впевненість що втеча або ухиляння є єдиним правильним виходом із ситуації. Втім необхідність у таких заходах виникає вкрай рідко, зазвичай через якісь екстремально негативні події в особистому житті клієнта. – розпочав Маркус праворуч.
–    Вам необхідно зрозуміти, що ми не просто втікачі, ми звільнились фактично від рабства, примусу працювати над тим, що необхідно Колу і Дуумвірату. Наші ж клієнти займаються лише тим, що їм подобається, а скільки від того надходить нам дивідендів не критично важливо. Навпаки, занадто успішна діяльність нам не вигідна, адже так зростають ризики розголошення таємниці успіху. Проте і в таких випадках ми теж не знищуємо гідність людини, а лише застосовуємо засіб обмеження подальшого розвитку, – продовжив інший Маркус.
–    Максима ви теж позбавили подальшого розвитку? – нагадав Шталь.
–    Ні, ні. Його досягнення насправді були досить скромні, щоби вдаватись до такого. В цій країні є постійна конфронтація бізнес-груп і політичних течій, що часто стимулюється різними гравцями з інших держав. Тож обломи трапляються і без нашої участі.
–    Ви слідкували за мною від прибуття до Миколаєва, Максим повідомив вас про мене? – дещо змінив напрямок розмови Віктор.
–    Так, Максим повідомив про Вас як тільки Ви знайшли його у фейсбуці. Звісно, що ми перевірили як могли Вашу особу і супутників з Вами, – підтвердив близнюк у спортивному костюмі зліва.
–    То це ви підіслали циганча вкрасти мою сумку? – майже ствердно вимовив Шталь.
–    Ні, спостереження за вами не встановлювали, – коротко повідомив той же відповідач.
–    Добре, як ви бачите розв’язку нашого контакту тут? – після недовгої паузи м’якшим тоном відновив розмову Віктор.
–    Є варіант, який може нас задовольнити і Вас також, сподіваємось. Яку суму Вам визначили на оперативну діяльність і як винагороду?
–    Сто тисяч євро винагороди, один мільйон на поточні витрати... і ще дев’ять як резерв... після переконливого обґрунтування і згоди куратора, – поінформував дещо запинаючись Віктор.
–    Що ж, солідна сума. Це означає, що справи у Кола йдуть непогано і вони мали вагомі підстави підозрювати, що Максим не просто випадковий збій в системі моніторингу аналізів. Отже ми пропонуємо підтвердити Вам існування нашої Фірми, не доповідаючи куратору про нас двох і звісно про зміст нашої розмови. Ви повідомите про виявлення невеликої філії, що є частиною компанії з головним офісом в окупованому росіянами Севастополі, що суттєво обмежить можливість перевірки достовірності Шукачами, які можуть бути направлені з Німеччини. Ви попросите для інформатора про цю компанію три мільйони євро. Звісно, що ми допоможемо отримати саме Вам ці гроші на офшорний рахунок як суттєвий пенсійний бонус від Команди. Легенду про таку компанію ми вже підготували. Окрім того, ми готові надати Вашому нащадку наш протобіот без будь-яких додаткових умов. Що скажете, скільки часу Вам необхідно на роздуми?


V-VIII 2020 року, Поладич Євген Дмитрович.