Світло хірургічної лампи засліпило мене, як тільки відкрив очі. До речі, розбудив мене сильний біль в районі живота, трохи нижче ребер. У моєї голови стояв молодий медбрат, і спостерігаючи за показами приборів, легко прижимав кисневу маску до мого лиця, яка чомусь не подавала кисень так як потрібно, бо я почав задихатись. Він не звертав на мене уваги, а дихати все таки хотілось і я різко нахилив голову вбік. Моя надмірна рухова активність напевно здивувала його, і він нарешті опустив на мене свої, як досі пам'ятаю, карі баньки. Наші погляди зустрілись і як в романтичному кіно - я йому підморгнув, а він розгублено кліпав оченятами, ніби та першокурсниця, якій підморгнув старшокурсник. Він щось намагався сказати хірургу, але не встиг, бо хірург різким, сильним рухом почав мене різати, і з диким криком, якого я від себе ніколи не очікував, світло хірургічної лампи заповнило всю кімнату.
Правою ногою я стояв на краю обриву, а лівою твердо крокував вперед, у безодню. Щось мене зупинило і фінальний крок я не зробив, зупинившись на краю. Попереду нічого не було, вниз на мільйони миль йшла безодня без дна і кінця, зліва і справа простирався рівний край обриву. Зверху було безмежне темно-бордове небо, як перед страшною бурею при заході сонця. Я обернувся і зрозумів, що за все своє життя подорожів по земній кулі, я не все бачив і мене ще було чим дивувати. Тепер переді мною була безкрайня засохла земля. Не пустиня з горбами піску, а тверда, рівна, засохла земля, якій для повного пейзажу не вистачало тільки перекотиполя. Я спробував зробити хоча б крок від краю безодні, яка тишею кричала позаду мене, але результату не було. За декілька хвилин спроб і експериментів я визначив, що можу рухатись тільки по колу, навколо своєї осі, і вперед у безодню. Стояти на краю було страшно, адже логічно було, що скоро втома візьме верх. Я спробував ще раз відійти від неї, але результат був той же.
- А ти ще раз спробуй! Не завжди з першого разу виходить!
Голос був чоловічий і трохи моторошний, але трохи і приємний. Я оглянувся і побачив зліва від мене чоловіка, який сидів у кріслі для пікніка. Коротке сиве волосся сторчало рівно вверх, одягнений у чорні потерті штани, чорну потерту футболку і не менш потертий чорний брезентовий плащ, він виглядав чи то бомжом чи то хіпі. До речі, його крісло стояло впритик до обриву.
- Трохи більше практики і в тебе все вийде! - знову промовив чоловік, смакуючи гамбургер з колою-лайт.
- Хто ти? - з несподіваним для себе спокоєм, я запитав його.
- Ти справді хочеш знати? - він миттєво опинився біля мене без гамбургера і коли.
Я заглянув за його плече, туди де раніше стояло його крісло для пікніку, але не знайшовши крісла на тому ж місці, глянув йому у вічі. Кажуть, що очі це вікна у душу, і якщо це так то його очі - це вікна у таку ж безодню біля якої я стою.
- Без цього ніяк! - ледь вимовив я.
Почувши відповідь, він так само миттєво опинився в своєму кріслі, доїдаючи гамбургер.
- Мені цікаво почути твої здогадки! - я ледь розібрав його слова, бо в цей момент він жував.
Я ще раз швидко оглянув все навколо себе і видав фразу, яка здивувала навіть мене:
- Користувацький інтерфейс?
Він поперхнувся, і відкашлюючись почав сміятись.
- Такого я ще не чув, - він не переставав сміятись. - Скільки років сиджу тут і стільки версій чув, але твоя мене найбільш порадувала!
- То хто ти? - мені не було смішно і не хотілось щоб він сміявся, що трапилось коли я задав своє питання.
- Я сторож цього місця! - він розвів руками, вказуючи на все навколо.
- А що за місце і як твоє ім'я? - не втрачаючи можливості розкрутити його на щось більше, продовжив питати.
- Це щось типу... емм... ну як його... - він виглядав ніби двієчник біля дошки. - Боб!
- Боб це ім'я чи Боб це назва ось цього? - я розвів руки, повторивши його жест руками.
- Боб ім'я! А це можна назвати проміжною станцією в процесі смерті, - і тут вже я не знав, що казати.
- Емм... Що?
- Ей! Ти запитав моє ім'я і запитав де ти є! - тепер Боб пішов у наступ. - А коли я відповів ти включаєш дурачка?! Так не прикольно!
Боб ніби образився і сів назад в крісло, доїдаючи свій гамбургер.
Я, невідомо від чого, відчуваючи свою вину хотів кудись піти або ж сховатись, але так як вибір був невеликий я вирішив виправити ситуацію.
- А ця станція завжди була така похмура? - Боб глянув на мене, ніби не розуміє про що я. - Засохла рівнина, темно-бордове небо, похмуро-глибоке провалля.
Боб здивовано глянув на рівнину і на небо, і глибоко вдихнувши, підійшов до мене.
- Тільки провалля було таким темним, а для мене цю, як ти кажеш засохлу рівнину, я бачу полем з зеленою свіжою травою. А твоє темно-бордове небо для мене світиться голубим сяйвом!
- Гамбургер був з грибами? - я не розумів про які казки він мені розповідає і тому намагався найти логічне пояснення цьому.
- Та ну тебе! Я тобі розповідаю про те що є, а ти тут в коміка граєшся!
По цих словах Боб зник. Зникло і крісло. Я знову залишився сам. З кожною хвилиною ставало все страшніше. Здавалось, що я провів тут вже сотні років і нічого не змінювалось. Не було вітру, хмари не рухались, ніякого звуку теж не було. Ноги почали німіти і я акуратно сів на край обриву. Сидіти теж було скучно. Вдалось відколупати кусок того сухого ґрунту. Цим куском вирішив перевірити глибину провалля і відправив його у вільне падіння вниз. Цей камінь розміром з м'яч для гольфу пропав з видимості, коли я дорахував до двадцяти. Коли числа, які я вже на автоматі називав, перевалили за тисячу мені надоїло і я припинив рахувати. Несподівано почулись кроки. Я обернувся і побачив, як до обриву йде чоловік років 45ти. Він був одягнений так само як і я - в халат, в який одягають пацієнтів перед операцією. Як я не намагався до нього докричатись, в мене не виходило. Він сліпо йшов до краю. Я згадав, що я сам побачив обрив на останньому кроці і поберіг сили для того моменту, коли цей чоловік буде на останньому кроці. Коли йому оставалось декілька кроків я почав кричати до нього. Він ніби по команді зупинився перед самим краєм і сам крикнув, коли побачив, що стоїть на краю.
- Ей! - я крикнув щоб він заспокоївся, але це не сильно допомогло і я повторив спробу. - Ей, ти! Я справа стою!
Він обернувся до мене. В його очах я бачив жах і переляк, яких ще ніколи не бачив.
- Ти ще живий! Все добре! Це місце куди потрапляють люди, які майже померли! - і тут до мене дійшло, що я сам майже помер.
- Що? Хто ти такий? Де я? - він почав кричати на мене, ніби він мій начальник.
- Не кричи! Цим ти нічого не вирішиш! Я тут вже довго і як бачиш все добре! - я інстинктивно теж почав на нього кричати.
- Чого ти хочеш? Грошей? Скільки ти хочеш? - він не переставав кричати і мені захотілось, щоб він або зник, або ж все таки його хтось підштовхнув в те провалля. - Ей! Я до тебе говор...
Моє бажання, як на диво здійснилось - він зник і знову стало тихо. Я був радий цій мертвій тиші, і спокійно здихнувши, я сів назад на край обриву.
"Все що стається - стається на краще" - цю фразу я чув ще в дитинстві і не розумів чому ця фраза була такою чужою і водночас рідною для мене. І тільки тепер я зрозумів, що те що я опинився тут - це на краще, адже я міг не зупинитись на краю обриву.
Я знову почув звук кроків. На цей раз йшов старий дідусь. Він стабільно, шаркаючи ногами, прямував вперед до обриву і щось бурмотав собі під ніс. Так само як з тим чоловіком, я дочекався поки старику залишиться декілька кроків і почав кричати, щоб він зупинився.
- Що тобі, синку? - старий зупинився на краю обриву і повернувся до мене.
- Не хвилюйтесь! З вами все добре! Це просто сон! - я намагався заспокоїти старого, щоб його тут не вхопив інфаркт, але те що він відповів здивувало мене більш за все що було навколо мене.
- Не обманюйся! Обман - це гріх, синку! Я помер і я знаю, що попереду мене чекає! - він говорив це з такою посмішкою, ніби те що було попереду могло принести тільки радість.
- А що ви бачите навколо? - я хотів розпитати в нього якомога більше.
- Я бачу тільки те що попереду мене, - він вказав на небо. - Це прекрасне місто з міріадами ангелів, і всі вони чекають мене!
Я глянув на небо - воно залишалось таким самим темно-бордовим.
- Про що ви? - я намагався розпитати більше, але це мало виходило.
- Бажаю тобі, коли вернешся сюди в свій час, також бачити це прекрасне місто!
По цих словах старий зробив рішуче крок вперед і стовп яскравого світла розрізав темне небо, ніби гарячий ніж масло. Стовп білого світла поглинув старого і зник. Я знову залишився один. Тепер тиша виїдала мене з середини. Але найбільш докучали слова старого, які відлунням лунали в моїй голові - "коли вернешся сюди в свій час". А якщо я не хочу повертатись сюди? А якщо повернусь то як я покину це місце? Замість того, щоб отримати хоча б якісь відповіді - я отримав ще купу питань.
І знову мені хвилини розтягувались в години, години в дні, а дні в роки. Мене все мучили всі ці питання і здавалось, що гіршого катування і бути не може.
- Слуга! - викрикнув голос все так само справа від мене.
- Ви до мене? - я здивовано перепитав у жінки похилого віку, яка гордо стояла в трьох метрах від мене і сліпо дивилась вперед.
- Слуга! - її голос ставав з кожним разом голоснішим і хрипів, ніби голос старої відьми. - СЛУГА!
- Я вам не слуга! - я ображено відвернувся в іншу сторону.
- Ти ще будеш зі мною прирікатись? - вона миттю озвіріла і з кулаками кинулась на мене.
Її від мене захистили невидимі стіни, які огороджували, як мене так і її. Але той факт, що старушенція кинулась на мене з кулаками, злякав мене і я машинально відхилився, але напоровся на цю ж саму невидиму стіну і зрозумів, що в мене є на що обпиратись і буде легше сидіти.
Коли ж ця мадам кинулась на мене з кулаками вона не очікувала, що якась невидима сила відштовхне її від мене і вона відступила назад, що і було її фатальною помилкою. Вона ступила в провалля і почала падати. Мене трохи здивувало тільки те, що я не кинувся їй помогти, я лише спокійно спостерігав. Коли вона достатньо перехилилась за край, і стало зрозуміло, що назад вона вже не викарабкається, її підхопив і поглинув стовп вогню, який моментально піднявся з глибин провалля. Цей стовп вогню можна було б порівняти з вихлопом гейзера, але цей стовп, як з'явився швидко, то так само і зник швидко.
Я знову був радий тиші, але ті питання хвилями повертались назад, і я не знав хто і коли наступним з'явиться, але точно знав, що це станеться. Я вже навіть трохи розібрався з тим, що це за місце, хто всі ці люди, і навіть з тим куди зник дідуган і відьма. Залишалось тільки загадкою, куди пропав той мільйонер, який мені гроші намагався заплатити. Цікаво - якби він мені виписав би чек, то він би хоча б десь був би дійсний?
- Чому так боляче покидати те, що стало таким рідним? - питання пролунало мені майже в потилицю.
В потилицю, бо я сидів трохи повернутим на право, адже там з'являлись всі ті троє. Найбільш мене злякало не те, що голос з'явився з іншої сторони, не те, що голос був молодої дівчини, і не те, що голос був заплаканим, а те що голос був до болі знайомим. Я повільно повернув голову в сторону голосу і настільки був шокований тим, хто переді мною стояв, що ледь не звалився в провалля.
- Кейт?! - в декількох метрах переді мною стояла моя колишня наречена.
- Що ти тут робиш?
- Привіт, Марв! - вона плакала і по очах було видно, що ніби побачила мене після декількох років розлуки. - Правду казали, що після смерті вважаються всі близькі і рідні люди.
Їй здавалось, що я привид.
- Що трапилось, Кейт? Чому ти тут? - за весь час, що я тут був я точно зрозумів тільки одне: сюди потрапляють тільки ті хто помер, або присмерті.
- В тебе після аварії, під час операції, сталась зупинка серця від больового шоку, бо анестезіолог наплутав щось з дозами знеболюючого і снодійного. А коли тебе відкачали і закінчили операцію виявилось, що ти в комі, - після цих слів в мене серце розірвалось на тисячі маленьких шматочків, але саме страшне очікувало мене попереду. - Після чотирьох місяців твого перебуванні в комі, лікарі сказали, що шанси, що ти прокинешся дорівнюють нулю. І сказали, що по замовчуванню вони мусять після стількох місяців відключити всі ці апарати, які підтримували твоє життя. І по дорозі в лікарню, щоб підписати документ про відмову, я потрапила в аварію. Був дощ і фура не встигла затормозити і навпіл розділила автобус, в якому я їхала.
- Кейт... - це було більш схоже на зойк.
- Чому так боляче покидати те, що стало таким рідним? - Кейт повторила питання з таким самим тоном, як перший раз.
- Кейт! - тепер в мене в середині все обірвалось і перемололось.
Кейт з народження не знала своїх батьків і інших родичів, і єдиним її другом з часів коледжу, і єдиною рідною людиною, яка могла б підтримати її в тяжку хвилину, був я.
Вона схлипнула ще раз і зробила крок вперед. Тепер серце в мене відірвалось. Я намагався докричатись до неї і переконати її, що я це реальний я, але за долю секунди це зробити нереально. Кейт все таки зробила крок і стовп світла поглинув її. Єдине радувало, що її поглинуло світло, а не вогонь.
Звідки всі ці, що потрапляють сюди знають, що потрібно йти в безодню, і навіть не намагаються відійти від неї?
Тиша знову окутувала мене. Мене лякала невідомість - який стовп мене забере. З дитинства, коли батьки мене водили в церкву, чув про пекло і рай, і знав, що якщо в одне з цих місць потраплю, то вибратись не мав шансів. Більше шансів було вернутись з коми. Шансів було п’ятдесят на п’ятдесят, що мене поглине стовп світла. Але стільки ж шансів було, що мене поглине інший, вогняний, стовп.
Чому все таки світло поглинуло Кейт? Напевно не за просто так, і не за її красиві очі і її посмішку, яка могла полонити будь-кого. Вона не так часто ходила в церкву і нічого схожого я не замічав за нею, та і ті останні місяці не були в неї ідеальними.
Я все так само сидів на краю обриву і спорив сам з собою. Я не зважав вже на тишу, бо голос в моїй голові все дужче і дужче кричав. Я вже й забув, що тут часом ще інші люди можуть бути, але раптово біля мене на відстані десяти метрів з'явився вогняний стовп і так само зник. Я навіть не встиг замітити хто це був - чоловік чи жінка, і якого віку була ця людина. Так і пролітає все життя. Один спалах і кінець життя. І вже не важливо хто ти був, ким ти був, чим займався, чи була в тебе сім'я і вся решта дрібниць.
По ліву сторону від мене, на відстані сотні метрів, блимнув стовп світла і відразу за ним, трохи дальше, ще три стовпа вогню зліва і два з правої сторони. Висновок по статистиці не заставив себе довго чекати. Вогонь забирав більше людей, ніж світло.
- Тепер ти знаєш всю правду! - голос був, як холодна вода на голову в жаркий день.
Зліва від мене стояв Боб. Він дивився на небо, але в далечінь. Я радий був чути його голос і бачити його, бо його не міг забрати ні один стовп. Принаймні мені так здалось, бо він міг вільно рухатись і назвався сторожем цього місця.
- Було б класно, якби по завершенню всього мене забрало б світло! - Боб глянув на мене, підмигнув і сів біля мене.
- Чому ти пішов? Образився? - я згадав про те, як закінчилась наша остання розмова і намагався вибачитись.
- Я? Образився? - здалось, що його більше образило те, що я подумав, що він може образитись. - Пфф! Ображатись на кожного з ким говорю? Мені робити немає що?
Він перестав говорити і я зрозумів, що тема вичерпана і нам більше немає про що говорити. Тиша знову почала поглинати все навколо. Боб з посмішкою розглядав моє темно-бордове небо, яке для нього було голубим безхмарним небом.
- Ну так, як ти не питаєш нічого, то виходить, що ти все зрозумів і тобі немає більше чому затримуватись тут! - випалив Боб все з такою посмішкою.
Для мене це було аж надто неочікувано. Я вже почав вважати його своїм другом, а він так жорстоко хоче випровадити мене.
- І куди я піду? - намагаючись відстрочити це страшний для мене момент, я почав задавати питання.
- Є тільки один варіант! - здається Боб знає, який стовп мене забере і був шанс зупинити ці страшні очікування. - Вперед!
- А ти майстер все обламувати! - тепер я почав на нього ображатись.
- Перед тим, як ти покинеш це місце в тебе ще будуть питання? - від Боба це прозвучало так, ніби його заставляли це сказати.
Які саме питання важливі, а які вже не мають сенсу? Чи є можливість уникнути вогняного стовпа, якщо він з'явиться по мене? Що буде далі?
- Найбільший страх - це страх до невідомого! - Боб ніби підсумував всі мої думки.
- Тебе справді Боб звати? - чогось саме це питання стало найбільш важливим для мене.
- Ти серйозно? - він посміхнувся, ніби я якусь дурницю сказав. - Ні, мене не Боб звати! Я вибрав це ім'я, бо так звали твого собаку, який помер коли тобі було три роки і ти мало пам'ятаєш його.
Нафіга я це питав? Від того, що він згадав мого собаку, якого я ледь пам'ятав, мені стало ще гірше і хотілось зникнути звідси. Я встав і готовий був вже пригнути в безодню, як він мене зупинив.
- І от так просто? Навіть не попрощаєшся? - його голос пролунав в мене за спиною.
Я обернувся і він мене обняв. Те, як він мене обняв змінило все в мене всередині і Боб здавався мені єдиною рідною людиною на всьому світі і поза ним. Мені не хотілось уходити звідси.
- Тобі вже пора! - прошептав Боб.
Я стояв на самому краю, спиною до провалля. Боб стояв лицем до мене і тримав мене за плечі на витягнутих руках.
- Цікаво, Боб, а що кажуть в таких моментах?
- Я не знаю, що кажуть, але я скажу таке! До зустрічі! - на цих словах він мене штовхнув.
