Ми не спілкувались майже три роки. Жодного дзвінка, жодного повідомлення. І раптом вона написала: «Привіт! У цю суботу в мене весілля.»
- Привіт. – Я відчув неприємний свербіж в животі. – Запрошуєш?
- Ні. Просто хотіла, аби ти дізнався про це особисто від мене. Ми ж один одному не чужі люди. Та і я знаю, що ти інколи переглядаєш мою сторінку.
Вона мала рацію.
- Дякую, що сказала.
Я закурив на балконі. Гіркий дим наповнив легені, і кров одразу понесла отруйний нікотин до мозку. В мене запаморочилось в голові. Слова її повідомлення стояли перед очима: «У цю суботу в мене весілля». Я знов його перечитав, намагаючись відчути її емоції, почути її голос. Жодного смайлу чи наліпки. Лишень бездушні слова. Навіщо вона написала? Чому хотіла, аби я дізнався про її весілля? Навіщо мені про це знати?
Припікало березневе сонце. Я дістав сигарету та пішов до парку, розмірковуючи про наші відносини. Колись ми клялись одне одному в коханні, але час все розставив по своїх місцях. Я пригадав, як колись ми були на весіллі наших друзів. Наречена збиралась кидати свій букет. Дівчата зібрались разом. Я дивився на них з непорозумінням. Вона також вирішила взяти участь у цій дурній традиції. Квіти полетіти вгору. Вона підстрибнула та піймала їх. Я почув її дзвінкий сміх. Вона присіла поряд зі мною. У цю мить її очі сяяли від радості! Здавалось, вона спіймала не букет нареченої, а щонайменше золоту рибку. Вона дуже хотіла родину, дітей. А я все відкладав. Хотів спочатку «встати на ноги», побудувати кар’єру, мені здавалось що в нас ще дуже багато часу попереду. Зараз би я поводився зовсім по іншому.
Я дуже боявся, що вона мене покине, і мимоволі підштовхував її до цього. Ревнував без причини, злився через дрібниці, вимагав постійно доказів її любові. А треба було просто їй довіряти.
Пачка цигарок майже спорожніла.
У невеличкому кафе офіціант приніс мені попільничку та кухоль пива. Перший жадібний ковток. Я майже не відчував смаку напою, лишень його прохолоду. У моєму телефоні зберігалась купа її фото, став їх роздивлятись. Може написати їй? Але що? Що я й досі її кохаю? Написати, як кожного дня чекав, на її повідомлення? Як по декілька разів на день перевіряв пошту та месенджери? Написати, що я вважаю наше розлучення величезною помилкою, а себе йолопом, бо втратив її?
Я замовив іще пива.
Чи може написати, що я її ненавиджу! Що бажаю аби її чоловік виявився негідником та покидьком! Бажаю аби вона погладшала, аби її цицьки обвислі, і вона б нарешті втратила свою красу!
- Палай у пеклі, білява стерво!
- Ще щось бажаєте? – Несподівано біля мене з’явився офіціант, і я зрозумів, що сказав останню фразу вголос.
- У вас є горілка?
- Так, звісно.
- П’ятдесят грамів, будь ласка.
Все моє тіло стрепенулось від міцного алкоголю, у грудях стало гаряче.
Чи може написати їй вірш Маяковського?
«Увійшла ти,
різка, мов «нате!»
мордуючи рукавичок замшу;
промовила:
«Знаєте –
я виходжу заміж».
Що ж, виходьте.
Гаразд.
Покріплюсь.
Бачите – спокійний який!
Наче пульс
покійників.»*
Раніше вона полюбляла поезію.
Я знову попросив горілки.
- Може вам досить?
- Ні... Ні… Зі мною все добре. – Я говорив повільно, ретельно підбираючи слова. – Тож несіть мені горілку.
У кафе зайшли дві дівчини, та сіли за столиком навпроти. Я підійшов до них та посміхнувся: «Привіт, красуні. Познайомимось?».
- Ні. Нема бажання.
- Може, я вас чимось пригощу?
- Ні. Не треба.
- А може все ж таки пригостити?
- Чого ти до них причепився? – Пролунав десь з боку грубий баритон.
Я повернувся на голос: «А тобі яка різниця? Я просто хочу познайомитись.»
- Дівчата ж тобі сказали, що вони не бажають знайомитись.
- А чого ти за них вирішуєш. Ти взагалі хто такий? Ти комусь з них наречений, чи хлопець?
Чоловік підвівся та підійшов до мене: «Відчепись від дівчат!»
- А інакше що?
Я не одразу зрозумів, що відбулося. Раптовий спалах світла перед очима, дзвін розбитого посуду. Потім різкий головний біль, верещання дівчат. Я впав на підлогу. Носом пішла кров. Я піднявся та спробував вдарити чоловіка. Нас швидко розняла охорона та вивела на вулицю. Струмені дощу виблискували у світлі вуличних ліхтарів. Холодні краплі стікали мені за комір. Навкруги було порожньо. Я заплатив штраф та пішов додому.
Я відкрив очі, і кімната одразу почала обертатись. Сонячне світло сліпило очі. На годиннику була одинадцята ранку. Мене стало нудити. Непевним кроком я дійшов до туалету, та виблював. Нестерпно боліла голова. Я глянув у дзеркало. Під оком був величезний синець. Мене знову знудило.
Пригадав вчорашні події. Кинувся до телефону жодного пропущеного дзвінка чи повідомлення. В соціальних мережах теж нічого. Це мене трохи заспокоїло.
За тиждень вона виставила перші фотографії на своїй сторінці. Я з цікавістю став їх роздивлятись. Ніжне мереживо сукні підкреслювало її оголені плечі. Кілька золотих прикрас. Нічого зайвого. Фото перехрещених долонь – її маленької з акуратним манікюром, та великої чоловічої. На пальцях сяють обручки. Чоловік вищій за неї майже на голову. В костюмі та білій сорочці. Вони посміхаються і здаються безмежно щасливими!
Я написав їй: «Вітаю! Бажаю довгих років подружнього життя». А про себе подумав: «Сподіваюсь, у вас все вийде»
* - Володимир Маяковський «Хмарина в штанях». Переклад Микола Бажан.
