На вечір мороз дужчав.
Темрява повільно опускалась на місто, огортаючи кожен закуток пронизливим вітром, що нишпорив у шпаринах будинків і норовив заскочити за комір.
Мард щільніше насунув шапку на вуха, шморгнув носом, і вислизнув із провулку у натовп непомітно, наче тінь. І як тільки гамір людських розмов заполонив його слух - він полегшено зітхнув, видихнувши густий клубок теплого пару. Серед людей він почував себе, як риба у воді. Тут діяли свої закони, відомі лише таким як він. Тим, хто вміє бути непомітним, коли захоче.
Кишеньковим злодіям, дрібним злодюгам, і серйозним крадіям. Усім, хто нечистий на руку і вміє непомітно привласнити чуже.
Людей сьогодні на ярмарковій площі, попри таку паскудну погоду і справді було чимало, адже присвятки виганяли усіх і кожного на вулицю у передчутті чогось хорошого.
Всі снували туди-сюди, від ятки до ятки, розглядаючи товари і смаколики. Звідусіль пахло смажениною і гострим їдким димом. Кожен торговець вихваляв свій крам наввипередки перед покупцями, а музики шкварили веселих пісень, аби заробити копійчину. Діти з роззявленими ротами заглядали на солодощі і принюхувались до здобних бубликів.
Ярмаркові ліхтарі то виринали, то зникали під натиском хуртовини. Вона, то посилювалась, то майже вщухала від поривів вітру. Холодного і кусючого. Але одне Марда в цій погоді тішило - сніг найкраще приховує сліди.
Хлопець тихенько хмикнув про себе і пронишпорив очима у пошуках легкої здобичі. Прямо в цей момент на нього наткнувся якийсь чоловік. І Мард поточився назад.
- Перепрошую, пане, - вибачився хлопець за старою звичкою.
Чоловік мовчки попрямував далі. Лишивши у Марда під ногами цінний подарунок. Один срібний таль. Хлопець наступив на нього черевиком і озирнувшись довкола - швидко підняв гроші. Такої удачі - у нього ще не було. Може це знак, що станеться щось хороше…
Він шмигнув між людей до великого узвозу із солодощами, запримітивши, що торговець надто розхвалював свою здобу якійсь жінці. А в’язка бубликів, що майже звалилась на землю з одного із мішків – була зав’язана аби як. Мард присів поруч, прикидаючись, ніби зашнуровує чобота, а сам нишком зняв із неї п’ять кругленьких смаколиків. Хутко запхавши їх до кишені, він голосно крикнув:
- Пане, у вас тут в’язка розв’язалась, так і повипадати можуть! – він вказав на бублики на мішку, які щойно непомітно прорідив і привітно усміхнувся.
- Ох, люди! - зиркнув туди чоловік. – І правда… Дякую, хлопче!
- Та нема за що, - кивнув на прощання Мард і зник у натовпі.
Хлопець задоволено всміхнувся. Непогано.
Тепер треба було покрутитись біля трактирів і м’ясних прилавків. Сьогодні там можна було почистити кишені комусь із захмелілих добродіїв, що до цієї пори вже встигли добряче напитись, але не встигли витратити всі талі.
Мардове вухо вловило і виокремило із загального гулу пісень, розмов, і викриків один вигук. Голос здався дуже знайомим, але він тут же ж розчинився у шумі ярмаркової площі. Мард знизав плечима і вигулькнув десь у гущі подій і наткнувся поглядом на гарно вбрану жінку, що несла невеликий, але красивий мішечок під рукою. Думка не забарилася. У тому мішечку точно є щось цінне.
Хлопець слідком за нею попрямував до котрогось із прилавків. Він із великим зацікавленням намагався вгадати, що ж там таке?
Хлібина? Ні. Занадто мала.
Шмат буженини? Ні. Була б масна пляма, хоч на одному краєчку.
Можливо нова сорочка? Навряд. Мішечок був кулястим, ніби наповнений чимось невеликим. Що ж там лежало?
Мард тихо підійшов зі спини до неї, поки вона розглядала якесь намисто на прилавку і принюхався. Пахло солодким. «Яблука »: усміхнувся про себе хлопець.
Раптом жінка озирнулась, ніби відчуваючи його присутність і різко гримнула, міцніше притиснувши до себе свої покупки:
- А ну, пішов звідси! Нема чого тут ошиватись!
Мард позадкував і чкурнув, загубившись у натовпі. Спроба була хороша, та все ж він втратив пильність, бо так його задурманили ті аромати яблук, що він і забув, озирнутись.
Хлопець побачив у натовпі попереду стражів, що патрулювали площу і швидко заскочив у найближчий закапелок, аби сховатись і перечекати.
- Дивись куди преш! – викрикнув хтось, на кого, очевидно, у цьому ж закапелку і наткнувся Мард.
Хлопець стрепенувся від зіткнення і уважно оглянув, хто перед ним.
Бродячі брати Одрін. Старший, Брокс, сидів за бочкою із здоровенним, ще свіжим синцем під оком, до якого прикладав грудку снігу. Напевно саме його зойк із натовпу і почув Мард. А на меншого, Ілі, який напевно виглядав чи ніхто не женеться за ними по п'ятах – він і наткнувся.
- А, це ти Марде, - ніби видихнув Брокс, косо зиркнувши в його бік.
З того ж дня, як Мард опинився на вулиці він вибрав свій шлях. Легкий, але ризикований. Заробляти на життя тяжкою працею, зігнувши навпіл спину за мідяк - це було в дусі його батька. На кого на кого, а от на батька Мард хотів бути схожим в останню чергу. Зрадник і невіглас. Після смерті матері, не пройшло і тижня, як його батько привів у дім іншу. Марду було гидко від одного її існування і того, наскільки недалека вона була. Тож він пішов із дому, не згідний із таким вибором. І його ніхто не зупинив. Бо нікому він там не був потрібен. Його кинули…
Тож Мард подався у світ, будувати своє життя, так, як хотів.
Він навчився заробляти гроші легким шляхом - підрізаючи чийсь гаманець, з якого можна стягнути кілька срібних монет. Марда ніколи не гризла совість, за його крадіжки, бо крав він у тих, у кого було що вкрасти. Не піде тобі бідняк за останні талі в трактир пити. Піде той, у кого вони є, і кому не шкода їх спустити на випивку. А випивка – діло гибле… Краще б ті гроші віддати нужденним, а за збігом обставин Мард якраз їх дуже потребував. Тому і не картав себе за це. До того ж – у нього це вправно виходило. А так як Марда завжди тягнуло випробувати себе на міцність, на спритність та хитрість – то такий спосіб життя став яскравим і сповненим гострих відчуттів. Колись вдавалось втекти, колись - отримував на горіхи. Але знав, що його життя – в його руках, і ніхто йому не вказував, як жити.
Слава між дрібними злодюгами – швидко бігла поперед нього, наввипередки. І Мард добре пам’ятав, як познайомився з Бродячими братами Одрін. Броксом, Тароном і Ілі. Вони запропонували приєднатись і довгий час Мард був одним із них. Перший час йому навіть здавалось – що це саме те, чого він шукав. Знайти однодумців, з якими можна провертати такі крадіжки, які ще навіть нікому і не снились. Шукати нові місця для сховків і шляхи для втечі. Ділитись емоціями.
Але потім Мард зрозумів, що так як він вибрав свій шлях, так і брати Одрін – вибрали свій. Вони крали, для того щоб красти. Вони вибрали ще легший шлях. Часто били інших менших крадіїв, або волоцюг і відбирали їхнє. Гроші то, чи хліб… І Мард відчув, що між ними величезна різниця. Але не міг пояснити того словами. Тому не раз доходило до бійок, між ним і братами. Вони сварились і не розуміли один одного. І Мард пішов… А потім знайшов Равену, яка збирала довкола себе усіх, кому треба була поміч. Крістофа, який гарував по дому і дбав про усіх, хто в ньому жив. Яні, яка теж заробляла на життя так, як вміла. Усі вони були чужими людьми, яких об'єднала спільна біда. І Мард відчував між ними більше тепла, ніж між братами. У тому старому домі, він знайшов тих, хто розумів, для чого він краде. І не засуджував його за це. Бо світ жорстокий...
Мард уважно зиркнув на своїх минулих компаньйонів.
- Я, я, дурисвіти! - примружився хлопець і вхопивши меншого із братів за шию, пригнув його до себе. - Якраз розмова є!
- Тихо-тихо! - одразу змінився в тоні менший із бродячих братів Одрінів. - звиняй, що не признали зразу.
- Ти мені баки не забивай, а слухай сюди, один з другим, - шморгнув Мард. - ще раз зачепите Яні - то я з вами балачки розводити не буду, і вас різко стане на одного брата менше. Бо Тарон знає, що я можу…
- То ти з тими невдахами сплутався? - буркнув Ілі, намагаючись випручатись із захвату Марда. - Нас на них?
- Почули мене? - сильніше притиснув його Мард.
- Та почули, почули, відпусти малого, - буркнув Брокс.
- А середній ваш де? – провів поглядом довкола Мард. – Тарон десь на площі?
Хлопці скривились і відвели погляд.
- А тобі не однаково? – буркнув Брокс і підняв комір своєї латаної куртки. – Ти ж від нас пішов.
- Бо на шибениці бовтатися, якось не вельми хочеться. А з вами - туди мені і дорога. Але бачу, що справи без мене у вас ідуть, - Мард окинув оком зовсім зношений одяг братів, - зовсім кепсько…
- Не твоє собаче діло! – буркнув малий. – Я зі зрадниками не балакаю.
- Та кому ви треба, - відпустив його Мард і пихнув у плече. – щоб з вами балакати…
У цей момент у провулок увірвалось двійко старших чоловіків. Розпашілих і захеканих. Один із них тримав у руці поліно, а інший впився очима у Марда.
- Лови їх! – крикнув він.
Хлопець зітхнув. Кожного разу одне й те саме...
В такі моменти голова Марда працювала швидше, ніж відбувались події і йому здавалося, що навіть час застигав. Він побачив винуватий переляк у очах братів і зрозумів, що прийшли зараз саме по їхні душі. Але навряд хтось буде розбиратись з ними Мард, а чи просто поряд стояв. До того ж його зовнішній вигляд не надто відрізнявся від вигляду Одрінів. Тому треба було давати драпака, поки шкура ціла.
Мард зірвався з місця, як ошпарений. За ним слідом побігли брати. Крики навздогін і загальний галас чомусь викликав у нього дивне радісне піднесення. Ніби щойно розпочалась велика гра у якій йому вдалось виграти для себе час. Ніби він мав перевагу над невидимим, але відчутним противником, що дихав йому у потилицю. Мард зареготів, коли повз нього, зі свистом, пролетіло поліно.
“Йолопи!”: подумав він про себе і широко засміявся, видихаючи густий клубок пари. Його сміх викликав обурення, як у чоловіків, що за ним гнались, так і у братів Одрін, що бігли позаду.
Вони мчали петляючи вуличками і провулками, закапелками, між старими будинками і закутками, про які мало хто знав, у спробі відірватись. Але навіть хурделиця, яка застеляла очі - не рятувала від того, що їм майже наступали на п'яти їхні переслідувачі.
Мард впізнав знайомі будинки довкола.
Починався “Мертвий квартал”.
Він впізнав його за стінами, почорнівшими від кіптяви пожеж, що котились цими місцями зовсім недавно, у спробі спалити разом із будинками і чуму. Пусті оселі, майже розвалені, подекуди тримались на одних балках, оголюючи для снігу свої кімнати. Хлопець швидко зметикував, що відірватись можна, якщо сховатись у котромусь із таких будинків і перечекати. Всередину точно ніхто заходити не буде. Побояться відголосків страшної хвороби, що за слухами, досі живе у цих старих стінах.
Ноги вели його засніженими сходами до входу у один із цих домів.
- А ну, стій…! - у слід полетіла ще добряча груба лайка, але її заглушив свист завірюхи..
Мард влетів всередину, голосно відкривши двері, які вітер гучно гупнув об одвірок. За ним влетів Ілі. Вони чкурнули кудись вперед, вглиб темного коридору, та вже за мить, згнивші дошки під їхніми ногами хруснули і обидва хлопці опинились десь глибоко під землею.
Темний підвал у який вони провалились - протхнувся цвіллю і багнюкою. Майже пустий він простояв тут кілька років, без руки дбайливого хазяїна, і зовсім занедбався.
Мард лежав горілиць на розтрощених дошках і хапав ротом повітря. Присмак крові від розбитої губи - був поганим знаком у будь-якому випадку, але хлопець все ще продовжував посміхатись. Попри нестерпний біль у нозі і спині.
Писк у вухах повільно переходив у німу тишу. Мард розплющив очі і побачив, як лапатий сніг, крізь дірку у дахові - падає прямо йому на обличчя. Поруч лежав Ілі, присипаний трухою від тріснутих дощок і дрібних камінців. Вони обидва опинились у пастці: сходи у підвал розвалились, стеля, з якої вони власне і звалились була досить високо, тож вибратись крізь неї навряд вдасться.
Мард опустив очі і побачив причину свого болю - з ноги, майже посеред стегна, стирчав шмат деревини, густо змащений кров'ю. Треба було спинити кровотечу і вибиратися звідси. Судячи із тиші навколо - погоня за Броксом продовжилась, тому у них є час трохи прийти до тями. Хлопець швидко розірвав шмат своєї сорочки, що стирчав з-під куртки і зціпив зуби від болю. Біль розходився усім тілом від кожного руху, але зволікати було не можна. Поки Мард борсався із затягуванням ноги - Ілі почав шевелитись. Хлопчик підняв голову і роззирнувся. Наткнувшись поглядом на Марда він отетерів.
- Ти диви, - крізь біль усміхнувся Мард, затягуючи шмат тканини сильніше, - оклигав.
- А ти чого шкіришся? - зиркнув на нього Ілі, шморгнувши заюшеним від крові носом.
- А що, плакати? - Мард поклав поранену ногу рівніше, і відчув гострий біль у стегні.
- Дивак… - буркнув Ілі і стрепенувшись піднявся.
Хлопчик обійшов погріб і зрозумів, що вибратись звідси складно. Він так-сяк вишкрібся по обламках трухлявих сходів до дверей і гарненько їх шарпнув. Двері були чимось підперті знадвору. Малий зіскочив вниз, підійшов до діри, з якої вони звалились, підняв голову вверх і голосно крикнув:
- Бро-о-о-о-окс!
- Дурило… Він не почує, - намагався повільно носом дихати Мард, - Чуєш, як вітер виє? Через цю завірюху він ніц не знайде. Якщо його далеко звідси відігнали - це добре. А якщо навовтузили десь - то …
- Все з ним нормально, - буркнув малий. - він швидко бігає.
- Але він біг останнім… - закректів Мард, - втратив форму.
- Нічого він не втратив! Він просто… теж хворіє.
- Теж? То Тарон з вами не був через хворобу?
- Мг, - насупився малий. - Брокс каже, що Тарону не довго лишилось, бо йому ніц не допомагає… Треба грошей, на хороші ліки.
- Коли виберемось звідси, то щось підкину вам, по старій пам'яті - слабко всміхнувся Мард.
- Якщо виберемось… - нахмурився малий. - Схоже, що звідси зможу вибратись тільки я.
Він зиркнув на закривавлену штатину Марда і липкі від крові руки.
- Е, ні! Ти мене не списуй. - мотнув головою Мард. - Ми виберемось звідси разом. Треба тiльки придумати як.
Мард відчував, як його починає лихоманити. А це - не дуже добре. Піднятися він навряд зможе, занадто боляче, та і мало сил, а їх треба було берегти. Хто-зна, скільки їм ще тут доведеться пробути - у темряві і холоді.
Мард заплющив очі, в спробі зосередитись, але надокучливий біль ніяк не давав це зробити. Як вибратись? Як? Нічого такого, що можна було б підставити під рукою не було, окрім старих розвалених дощок.
Раптом зверху хлопці почули скрип дверей і чиїсь важкі кроки.
- Брокс? - в надії перепитав Ілі.
Ніхто не відповів. Лише світла тінь мелькнула десь над ними і голосно гупнула вкінці коридору і невдоволено засопіла.
- Хто там? - занервував Ілі.
Двері у підвал, що до цього часу були забарикадовані - із хрустом вилетіли вниз. А в дірку у стелі висунулась голова і дві білих коси, що звисали донизу, наче мотузки.
- Ведмедиця… - полегшено зітхнув Мард.
- Ти ще хто…? - почав визвірюватись Ілі.
- Тихо! Свої. - перебив його Мард.
Дівчина шморгнула носом і рвучко зіскочила вниз. Її міцні ноги гупнули об підлогу, розганяючи сніг, що нападав крізь дірявий дах. Мортіша принюхалась і повернулась в той бік, де стояв наляканий Ілі.
- Спочатку ти, - сказала вона до нього і майже одним ривком вхопила малого і викинула вверх у двері.
Ілі тихо гепнув десь там і закричав від неочікуваного польоту.
- А з тобою буде складніше… - буркнула вона, підходячи ближче до Марда. - Твоє щастя, що я тебе почула за версту. Але Жовтоока… Жовтоока зніме з тебе шкуру. Хочу на це подивитись.
Мард усміхнувся. В передчутті того, що йому і справді доведеться вислухати від Крістофа і Равени, бо він знову кудись вляпався.
- Буде боляче, але маєш потерпіти. - зітхнула дівчина.
- Добре, тільки не кидай мене як малого, - усміхнувся крізь біль Мард.
Дівчина лише тяжко видихнула і закинула хлопця на плечі. Від цього руху Мард відчув, гострий біль у бедрі і що кровотеча знову почалась. Він тихо зойкнув і міцно вхопився. Мортіша прийняла свою звичну форму, перетворившись у великого ведмедя і вишкреблась наверх. Ілі отетеріло забився в куток на першому поверсі і майже не дихав.
- Зажди, - тихо прохрипів Мард і стишив здоровенного полярного ведмедя, на спині якого він лежав.
Хлопець засунув руку у кишеню і налапав там монету.
- Тримай, - він кинув її для Ілі. - Це на ліки.
Мортіша пореступила з лапи на лапу і видихнула густий клубок пари.
Хлопець з останніх сил вхопився за її загривок і вони вискочили на вулицю. Темні, засніжені закутки, з кожним кроком наближали їх додому.
- Тобі би твою силу якось направляти в толкове русло. - в'яло усміхнувся Мард. - Пропадає така силачка…
Тіло стало таким важким. Його повільно затягувало у темряву, глуху і… затишну. Його пальці пам'ятали тепло густої шерсті і м'який стук серця, десь там, під широкою, ведмежою спиною. Вдома його чекатимуть. Крістоф повиймає скалки із ноги, залікує рану, Равена буде сваритися, що наразив себе на небезпеку і був необачним. Яні буде довго обійматися, бо вірить, що її обійми теж допомагають.
Там його не кинуть. Там про нього попіклуються. Там - його сім’я.
