– Ти же мєня нє убьйош?
Руслан, мабуть, і не розумів всю абсурдність ситуації, адже він, стоячи із піднятими руками, розмовляв з… дроном. Сірий «мавік» на хвилинку завис, блискуча оптика камери, здавалося, зацікавилася дивним «мобіком» у пошарпаній формі. Та й сам солдат виглядав не дуже… «Мавік» похитав крилами. Камера зловісно блиснула.
– Нє убівай мєня, пожалуйста…
Дивною чи й нелогічною виглядада поведінка солдата, але в чомусь одному він був абсолютно правий – людина беззахисна перед сірою машинкою із невеличким смертоносним вантажем, вибуху якого цілком вистачить для того, щоб відірвати голову. Руслан був свідком таких атак і бачив це, звісно, не тільки на відеозаписах, які вони в окопах з жахом передавали одне одному дивитися на затертому смартфоні.
– Нє убіва-а-ай…
Голова Руслана стомлено опустилася і він впав на коліна… плечі здригалися від… ні, це був не плач, не схлипування, це якісь нервові конвульсії всього тіла.
***
– Що воно лепече? Глянь! – «Данте» повернув пульт з екраном до «Шанса».
Зум дронової камери наблизив схилену голову, яка час від часу задиралася вгору і щось протяжно вигукувала…
– Ще я москалів по губах не читав, тю на тебе, – відмахнувся «Шанс». – Мочи його, тож взяв на приціл.
– Та на такого і заряду жаль… Що ж воно таки там белькоче? Типу «Нє…» «убі…ай»… А, мабуть, «нє убівай!»
– А злякалося ж. Як сюди перло – то чого не думало? Двохсоть його, працюєм. Зробимо подарунок оркам на «дєвятоє мая», ги-ги…
– Та зачекай, куди воно дінеться… сидить одне, покинуте… всіх навколо ми ще вчора прибрали… То ж цікаве таке… говорить… руками махає… як людина наче…
– Гуманіст ти, «Данте», побачив в москалі людину. Дай-но я вже його, – «Шанс» рвучко підійшов до побратима і спробував урвати пульт на себе…
Дрон різко піднявся і ніби підготувався до атаки. Руслан підняв голову і вже не говорив, просто мовчки схрестив руки, ніби подав знак – «не треба».
– Воно і руками показує, ти диви… – «Шанс» зупинився. – Жестикулює…
– Схоже, в полон проситься, – відзначив «Данте». – Дамо йому шанс, а, «Шанс»?
Той тільки відмахнувся і віддав пульт назад «Данте»: «Та ну тебе…»
За десяток хвилин «мавік» слухняно сів на руки «Шанса», який діловито заходився знімати навіс з дрона, а потім раптово запитав:
– Ти по-їхньому писати вмієш?
– Та вмію, а що писати? – «Данте» вже дістав з тільки відомої йому кишені маркер.
Ще декілька хвилин – і «мавік» піднявся за двісті метрів від бліндажу, але замість навісу вже теліпався якийсь папірець.
***
Руслан стояв, спершись на обгорілий бруствер розкуроченого бліндажу, який ще не встиг охолонути після чергового нальоту. В його руці диміла вже третя цигарка, а думки кружляли десь далеко. Він розумів, що говорити з дроном – це, м’яко кажучи, було не найкраща ідея. Проте він у школі вчив фізику і тому знав, що за тим дроном, який більше нагадував летюче око судного дня, стоїть людина. І, можливо, ця людина теж колись вчилась в школі, ходила на звичайну роботу і розуміла, що вбивати – це не вихід. Тож цілком можливо, що існує хоча б один шанс домовитися, знайти спільну мову… Хоча Руслан також і розумів, що це більше схоже на хворобливу фантазію, наївну мрію, а не на реальність.
Артьомовськ, як у них називали Бахмут, став для нього справжнім пеклом на землі. Це місце, куди його кинули відразу після вересневої мобілізації, було суворим і безжальним. Це місиво війни, болю та страху перемололо вже майже всіх його товаришів, з якими він півроку тому вирушав на передову. І його душа і його тіло вже пізнали, що таке справжній страх і що таке справжня смертельна втома.
…Але на фоні того тривалого жахіття саме вчорашній день закарбувався в його пам’яті як щось… щось… Навіть подумки було годі й підібрати якісь інші, окрім матірних, слова. Укроарта накрила їхній окоп, де Руслан разом з двома товаришами по нещастю – Віктором та Дмітрієм – намагалися закопатися і заховатися від смертоносного заліза і вогню. Вони сподівалися, що стихія війни обмине їхнє укриття, але… І у вирву від колись розірваного снаряду може потрапити інший снаряд, якщо ти в полі під Бахмутом.
Осколки від вибуху поряд з укриттям поранили кожного з них. Спочатку біль здавався далеким, але коли адреналінова анестезія закінчилася, кожен маленький рух ставав нестримною мукою. Від вибуху усі раптово розбіглися і розповзлися в різні сторони. Руслана зачепило збоку, а також поранення отримала його ліва рука. У вухах стояв нестерпний біль, який не давав спокою і відволікав від всього навколо. Та він ще міг вважати себе щасливчиком. Адже Дмітрій зі своєю розірваною ногою кричав так, що його голос перебивав звуки вибухів. Віктор, щоправда, мовчав і лишень прикривав обличчя руками, відчайдушно намагаючись зупинити кров, що текла із численних поранень голови.
Руслан витягнув з-під уламків коробку з радіостанцією, яка була міцно прив’язана до його спорядження. Він нервово крутив її, намагаючись налаштувати зв’язок. Стара, допотопна, але надійна радіостанція була його єдиним шансом на порятунок у цих безжальних умовах, коли будь-яка сучасна техніка відмовила б через неперервні обстріли і брак електрики. Він мусив дістатися до когось, хто міг би допомогти йому і його пораненим товаришам, доки була хоч якась надія на порятунок.
Серед зруйнованого ландшафту, де кожен камінь і кожна калюжа була насичена порохом і болем, Руслан відчайдушно намагався пробитися крізь завісу радіоперешкод. «Пітєр! Пітєр! Я – Заря! Прійом!» – лунало в його радіостанції, але відповідь була лише глухий шум і дике ревіння, що здавалося витягувати останні сили з його втомленого тіла.
Дмітрій вже корчився в агонії. Його крики, що рвали тишу, розривали раптову тишу, що, мабуть, вперше за дві доби запанувала над полем битви. Дімон несамовито крутився, дряпав землю поруч з ошматтями своєї ноги і кричав, ревів, хрипів… «Пітєр! Пітєр!» – спроби встановити зв’язок не припинялися, але ніхто не відгукувався.
Незважаючи на відстань у метрів з двадцять, Руслан також чітко чув скрегіт зубів Віктора, який випльовував їх разом з кров’ю, щоб не захлинутися. «Пітєр!» – голос Руслана ставав усе слабкішим і відчайдушнішим. Зрештою, півгодинні спроби зв’язатися з штабом припинилися після глухого вибуху в окопі Дмітрія, який не витерпів болю і підірвав себе гранатою. Ревіння замовкло, і на декілька хвилин ніщо не порушувало тишу, хіба що продовжувалися стогони Віктора… Глухий тріск… Ось і Віктор, використовуючи свій офіцерський привілей, вирішив покінчити із усім пострілом «макарова», оскільки стрілятися з «калаша» – це ще та морока.
Руслан був майже знесилений, а обвітрені губи його тихо повторювали: «Пітєр! Пітєр! Я – Заря!». За деякий час темрява огорнула його. Почалася перша за довгі тижні безперервних боїв тиха ніч. І наступного ранку його розбудив не артобстріл, як це зазвичай бувало, а тихе і нав’язливе дзижчання дрона, що кружляв над його головою і прицілювався, куди краще скинути заряд.
– Ти же мєня нє убьйош?
***
Після третьої, і вже останньої в його пачці, цигарки Руслан знову побачив дрона. Цього разу – з іншим навісом. Скид – і за якусь мить у руках росіянина опинився папірень із написом чорним маркером: «Сдавайся, слєдуй за дроном». Увесь цей час за ним пильно спостерігало чорне віко камери. Руслан радісно закивав головою і замахав руками – так, він згоден – веди.
***
– Тут кругом мінні поля – як його провести, та ще й щоб не на відкритому просторі, – «Данте» пильно вдивлявся в сцену «Кропиви», пальцем випробуючи різні вектори руху на електронній карті.
– Ти щось, бачу, сильно переймаєшся долею цього оркохероя, – «Шанс» повернув голову до планшету і тицьнув пальцем:
– Ось, веди їхніми покинутими окопами до лісу, звідти знайдемо шлях ближче до нашої першої лінії… тут був їхній штурм нещодавно, мінні поля ще не встигли поновити…
***
Сп’янілий від надії, Руслан ішов за «мавіком» назирці. Тож одразу і не зрозумів, яким чином курява опинилася неподалік від його ніг. Зупинившись, і інстинктивно впавши на землю, Руслан почув, як лунають автоматні черги позаду. По ньому стріляли свої… «Свої»…
Кожна перешкода, яку Руслан зустрічав на своєму шляху, викликала у нього ще більше напруження. Десь потрібно було переповзти, десь перебігти, і увесь час не випускаючи з виду дрона перед собою. Коли міна розірвалася всього в кількох метрах від нього, Руслан стрімко кинувся до перевернутого «бетера» і декілька хвилин відсапувався за його похиленою бронею. Довго сидіти не можна було, «свої» могли і арту на нього навести, а «бетер» в полі – хороша ціль… «Мавік» терпляче чекав на втікача, не поспішаючи вперед. Руслан зібрався із залишками сил і рушив вперед короткими перебіжками. Дрон показував дорогу. Дорогу до життя….
***
Через дві години Руслану дали води і акуратно зробили перев’язку лівої руки. Крім того, на його тілі було кілька свіжих подряпин, доки він ішов за дроном, то не помічав їх. Вони були своєрідними «подарунками» від «своїх».
Ця історія з дроном швидко дійшла до командування. Комбат вирішив на власні очі побачити цю дивину. Хриплуватий баритон комбата чувся ще здалеку і глушився дошками бліндажу. «Що, «свої» хотіли вбити, а «злі воріженьки» першу медичну надали? Нє убівай…ги…» Комбат, вочевидь, був у доброму гуморі, бо ж навіть серед пекла кожній людині хочеться щось не про смерть, а про життя…
За баритоном увірвався в тісний бліндаж двометровий бородань:
– Де ж ти таке взялося? – здивовано вирвалося у комбата при вигляді забинтованого бранця.
– Із Псковскай області, ета граніца с Латвієй…
– Ги, оце там роблять матєріал… Ех, пощастило тобі… Шанс ти отримав на життя, хаспадін Нєубівайтє!
Раптово очі комбата хижо блиснули.
– Не впусти цього шансу. Ми тут стількох героїв втратили через таких, як ти…
Документальна довідка
*Тридцятирічний Руслан Анітін, уродженець Псковської області, міг бути убитий 9 травня 2023 року українським дроном під Бахмутом. Але Анітін знаками показав, що готовий здатися в полон і пілот українського дрону вирішив зберегти йому життя. Руслан дві години йшов окопами слідом за дроном, а в спину йому стріляли свої ж. За цей час з боку позицій ПВК «Вагнер» та ЗС РФ в Анітіна було зроблено понад 10 пострілів з мінометів та артилерійських пристроїв. Від «своїх» отримавши кулі в спину, Руслан від українців у полоні отримав медичну допомогу і їжу.
