Тенета ласкаві, мов бурі ясні, Чому Ти не сходиш, Сонце в вікні? Чом кроки не робиш До мене навпроти? Чом сни мої щирі, Але до болі жорстокі? Чому ми не плачемо вдвох, Чому я сміюся одна? Чому у твоїх очах вічна пітьма? Де лід, що вогнем своїм маю топити? Де крига, по якій не варто ходити? Де сходинки, що до зірок ведуть кожного? Де пташки, що пісню співають кожному? Не прокинулись і не зівʼянуть. Буде мить, І вони точно повстануть. Не прямим кутом, можливо — похилою, Та все одно, для Тебе одного, Віч-на-віч я завжди буду красивою. Для пісень, які не почули, Для доріг, якими не пройшлися, Для

Я за літо не бачив жодної зірки, З тих, що падають в темних нічних небесах. Так сумно мені від цього, так гірко, Бо це літо минає й не повернеш назад. Я знаю про зорі і небо достатньо. І знаю, що падають це - не зірки. Забув лиш коли я це бачив востаннє, А от з першого разу минули роки. Минули роки, навіть десятиліття: З тих пір як я вперше це бачив вживу Серпневої ночі далекого літа.. Відтоді завжди ці моменти ловлю. Я бачив їх часто і в інші сезони, Бо зіркам без різниці яка тут погода. У ночі холодні, безлюдні, безсонні, А зараз не бачив. І чомусь шкода. Я старавсь виділяти кожну окремо,

померти у 27 - це найпростіше. розснести собі голову дробовиком, закинутись чим завгодно і стікти кров'ю у брудній ванній готелю. розтринькати усе дане тобі від природи, всі рими і рифи, всю свою глибину та не полізти далі третього десятка. перегоріти. це ж так легко. піти героєм. не зрозуміли. недолюбили. о, яка драма. я дивлюсь на молодих поетів. бачу, як вони кричать, як бунтують. вони думають, що гучніше - означає яскравіше. вони думають, що говорити лише про себе - означає бути щирим. забери з їх поезії надрив, і від цієї поезії не залишиться й трьох міцненьких метафор. найбридкіше

Хто ти, Незнайомцю? Чого стоїш на моєму порозі? Скажи мені тільки правду: можливо нам по дорозі. Хто ти, Незнайомцю? Чого мої зупиняєш хвилі? Нехай бушувало би море. Навіщо завмерло у штилі? Хто ти, Незнайомцю? Чому ти мене хвилюєш? Чому не даєш спокою? У снах за мною полюєш… Скажи мені, Незнайомцю: навіщо ти так зі мною? Навіщо стоїш на порозі? Чому не здаєшся без бою?

Це так огидно – бачити людей. Цей ниций жах, і ці мерзенні дії. Ти думаєш, що дівчина – «свята», а в неї досвіду, як в клятої повії. Навколо - все брехня. Пусті усі слова. А правда – тимчасова лихоманка. Ти думав – ти за зіркою ідеш? Очуняй, хлопче - це пуста бляшанка! Купити можна, друже, всіх і все, такий наш світ, така у нього правда. Тебе, мій друже, куплять, наче річ, як не сьогодні, то напевно завтра. Це так огидно – бачити людей. І їхній блиск фальшиво-кришталевий. Не соромно, якщо ти бідним є, та соромно, якщо ти у душі дешевий.

Існує у світі легенда, що люди цінніші за гроші, Кохання, що раз і назавжди, що втрати бувають хороші Що на помилках ми вчимося, що час заліковує рани, Що друзі ніколи не зрадять, й мужчин прикрашають шрами. Існує на світі легенда, що є на землі справедливість, Що спогади гріють душу, що в бійці рятує сміливість, Що сильні ніколи не плачуть, що в річку не входять двічі, Що близькі не зводять наклеп, за спиною та й у в вічі. Існує на світі легенда, що можна щасливим бути, Що можна пробачити зраду, що можна про все забути. Що горе не втопиш в текілі, що дурням живеться легше. Утопія все це,

Вулицями міста лиш я і горда самотність Гуляємо, а в голові ті сумні відголоски. Що чую я, що говорять мені: "Зустрінься з нею і ви вже не одні, Один плюс один і мінусів не стане зовсім. *** Зустрівся з тобою, ти кроком зі мною, Рука під рукою і ходимо двоє. І так відчутно, що внутрішньо ти, Спокою теж не можеш знайти, Здались порожнечі в полон, обоє без бою. *** Голови з різних сторін повернемо лицем до обличчя, Відчуваю і бачу як погляди наші, сльози кличуть. В сіре небо над нами, так високо, більше не глянем. Схились до плеча. Тепло тіла загоїть рани. Юра Лекан, листопад 2017

Безбожниками, Залишимось можна ми? Таке трапляється з кожними, Хто не вірить що любити зможуть вони. "Ні, це не ми", Думаєш обмінюючись поглядами, Виниклими між закоханими, Забулими про все на світі людьми. Приземленими, До цього ми були тваринами, Тепер володіємо крилами, Аби лише літати вміли б ми.